Асоціація архівів даних про релігію, посібний матеріал, 2010

Переклали Іван Шматко та Дафна Рачок
Літературна редакція Роксолани Машкової
За допомогу в уточненні перекладу релігійних термінів
і не тільки дякуємо Ользі Шевченко та Якову Яковенку

Що люди роблять, коли вони практикують релігію? Зокрема, що вони роблять під час найбільш релігійно насичених актів — тих основних моментів, коли люди відчувають, що значить бути релігійним? Мікросоціологічний підхід полягає в тому, щоб спостерігати всі явища так пильно, як це тільки можливо, споглядати дії безпосередньо в момент їх учинення. Що люди роблять під час молитви? Коли справляють останні ритуали для помираючого? Коли буддійський монах переживає досвід просвітлення? Коли християнський святий говорить з Богом? Коли хтось перероджується? У цих та інших суспільних практиках існують певні соціальні закономірності, які утворюють мікрорівень релігій.

Мікросоціологія має важливе значення для емпіричної основи соціології, адже все, що відбувається в суспільстві, є послідовністю дій конкретних людей тут і зараз. Мезо- та макросоціологія — це підходи, сформовані на основі збору, порівняння та узагальнення мікросоціологічних даних, серед іншого й на таких банальних процесах як опитування людей та аналіз їхніх відповідей математичними методами або ж вербальний опис цих відповідей за допомогою іменників, що відсилають до явищ, які зазвичай не видимі безпосередньо в самих мікровзаємодіях. Розумне використання мікросоціології не суперечить мезо- і макросоціології; це різні підходи до аналізу, що оперують на різних рівнях та показують різні речі. Мезорівень аналізу релігії працює з організацією церков, релігійними рухами, релігійною демографією, переплетінням релігії та політики тощо. А макросоціологічний аналіз релігії виявляє закономірності історичних змін, нововведень, конфліктів, піднесень та падінь, процесів функціонування релігійного ринку та місця релігії в соціальній історії культури, держави та економіки.

Мікросоціологія — це передусім метод. Вона прагматично та вільно застосовує уважне спостереження шляхом етнографічної присутності та участі, інтерв’ю чи дебрифінгів[1], самоспостереження, а також сучасні технології для детального вивчення людської поведінки за допомогою відео- та аудіозаписів, щоденників із погодинно розписаними днями (time-diaries) та переказів внутрішнього діалогу. Втім, такий збір даних без теоретичної чутливості неодмінно відбуватиметься навпомацки; на щастя, ми маємо теоретичні напрацювання з вивчення мікрорівня, які вказують нам на існування стійких закономірностей.

Я буду спиратися на теорію ритуалів взаємодії, засновану на роботах Дюркгейма та Гоффмана, зосереджуючись на співставленні секулярних і релігійних ритуалів та причинах різної інтенсивності ритуалів другого типу. Це допоможе нам зрозуміти умови, за яких релігійні практики стають суспільно успішними чи провальними: коли віра, ентузіазм, моральний дух і почуття спільноти сильнішають чи слабшають, посилюються чи занепадають. Мікросоціологічні описи вказують нам і на практичні відмінності між релігіями та на їхні закономірні історичні зміни. Щоб зрозуміти того чи ту, хто молиться та його чи її містичний досвід, я скористаюся теорією та дослідженнями внутрішнього діалогу, а також соціологією мислення, що починається з символічного інтеракціонізму Міда.

Термін «ритуал» має декілька значень. Із соціологічної точки зору ми маємо розрізняти формальні церемоніальні ритуали (чи то релігійні, чи то політичні, чи ритуали етикету тощо) та ритуали взаємодії. Цей другий тип ритуалів є ширшою та загальнішою моделлю суспільних дій, спрямованих на підтримання символів і вироблення солідарності. Дюркгейм (Durkheim 1912/1964) описував релігійні ритуали як практики, направлені на священні речі, відокремлені від звичайного мирського життя — речі, цінність яких у тому, що вони виходять за межі земного та практичного. Відштовхуючись від цього, Гоффман (Goffman 1967) проаналізував повсякденне секулярне життя як організоване цілим спектром ритуалів взаємодії, які розігруються в суспільних відносинах різного рівня близькості та статусу, від однієї зустрічі до іншої.

В «Послідовності[2] ритуалів взаємодії» (Interaction Ritual Chains, Collins 2004) я визначив ті процесуальні складові, які роблять ритуали взаємодії різною мірою вдалими чи провальними, тим самим впливаючи на близькість відносин, силу емоцій та рівень пошани символів. Успішність ритуалу залежить від (1) фізичної присутності учасників; (2) виключення з процесу сторонніх; а передусім — від загального взаємозв’язку між (3) спільним фокусом уваги та (4) спільним емоційним станом. Традиційні формальності не є суттєвими, адже вони лише допомагають зберегти зосередженість групи шляхом повторення дій — «видаючи один і той самий крик», як писав Дюркгейм, відтворюючи ті самі дії разом. Що сприяє ритуалу або ж шкодить йому — це (4) сила колективної емоції, яку створює група. Коли ця емоція поглинає окремих учасників, присутні на зібранні переживають те, що Дюркгейм називав «колективним піднесенням» (collective effervescence): відчувають, наче вони вже є не собою, а частиною чогось більшого та сильнішого. Якщо поглянути на ритуали взаємодії ширше, то це колективне відчуття може бути представлене багатьма різними емоціями: благоговінням, радістю і щастям, відчуттям урочистості, злістю, сміхом, страхом, сумом. Таким чином, конкретний вид пануючої емоції (четверта складова) є визначальним для якісно відмінного переживання різних ритуалів. Ритуали політики, звичайного спілкування чи розваг, еротичні ритуали тощо відрізняються від ритуалів релігії, але й різні релігії можуть мати різну емоційну атмосферу — те, що Вебер би назвав різними «етиками» способу життя — через їхні емоційні складові.

Наслідком успішних ритуалів є (5) відчуття членства у групі, яке акумулюється у (6) священних об’єктах чи символах; індивіди сповнені (7) емоційної енергії — впевненості, ентузіазму щодо повторення циклу ритуалів та щодо провадження життя, орієнтованого на досягнення певних символічних цілей; а спільнота наповнюється (8) моральним відчуттям правильного та хибного, до якого належить і праведний гнів, із яким спільнота карає тих, хто порушує її символічний кодекс. Тож, як слушно зазначав Дюркгейм, усі основні особливості тісно згуртованого суспільства є наслідками успішних ритуалів.

Наслідки ритуалу можуть бути сильними, слабкими, помірними. Їх може не бути взагалі. Сила релігійної відданості та віри в релігійні символи зростає або спадає в залежності від успішності ритуалів взаємодії. Нова релігія виникає тоді, коли група виробляє інтенсивні релігійні практики, які пов’язують учасників групи спільною ідентичністю, та символи, які концентрують їхні вірування на собі; вона перетворюється на рутину, коли ритуали справляють лише помірний ефект, імовірно, розбавлений митями ентузіазму; а занепадає релігія тоді, коли ритуали вже не викликають емоцій, залишаючи учасників байдужими, а отже — відкритими до навернення до конкуруючих ритуальних спільнот.

Особливості релігійних ритуалів

Ми дали загальну характеристику ритуалам взаємодії. Але що ж вирізняє релігійні ритуали серед інших? Можливі дві відповіді: особливі емоційні переживання або ж особливий символічний зміст. Для релігійних ритуалів взаємодії характерні особливо сильні, навіть межові емоційні переживання. Ті, хто мають справу з останніми, відчувають, що ці переживання видаються найважливішими, вищими за будь-який інший досвід, і надають усеохопне значення життю. Звичайно, не всі, ба навіть не більшість релігійних ритуалів переживаються так інтенсивно, особливо якщо йдеться про більш рутинізовані сфери релігії. Але саме такий досвід — ритуальна зустріч зі святим, в порівнянні з якою інші ритуали виглядають лише як бліді копії, — є визначальним для релігії.

Друга відповідь така: релігійні ритуали відрізняються від секулярних своїм символічним навантаженням. Оскільки символи є посередниками, за допомогою яких ми уявляємо та спілкуємося, вони — живий досвід культури: культура жива лише доти, доки сукупність символів використовується у значимих суспільних взаємодіях. Культурний чи символічний зміст, який і робить релігію відмінною від усього іншого, таким чином, проявляється у символах, що стверджують існування священної реальності, яка, хоч і безперечно вища за повсякденне життя, та певним чином із ним пов’язана. Складнощі з поясненням особливостей релігії через культуру полягають у тому, що культура народжується з ритуалу. Як ми знаємо від Дюркгейма та його послідовників, символи створюються та відтворюються через ритуали і відмирають, коли ритуали перестають справляти з необхідною емоційною інтенсивністю. У цій задачі про курку і яйце першопричиною є саме ритуальна дія. Мовою теології це значить, що людський досвід Бога передує теології та вірі і служить їм основою. Теологи й оповідачі не створювали Бога (разом із історичним різноманіттям духів), хоча, коли виникає обумовлений ритуалами досвід релігійних емоцій, інтелектуальні мережі накладають свої інтерпретації на цей досвід. Але ритуали взаємодії завжди відбуваються у послідовності, що постійно розгортається: попередні ритуали взаємодії створюють спадок символів, які, у свою чергу, стають основою та забезпечують фокус уваги для наступних ритуалів. Таким чином, існує постійний взаємний вплив та зворотній зв’язок між культурними ідеями про релігійні реальності та емоційним досвідом, що виникає у ритуальній практиці. Але у цій послідовності вірування є слабшою ланкою: коли ритуальна практика перестає їх підтримувати — вони зникають.

Третьою особливістю релігійних ритуалів є те, що вони пов’язують спільноту із первісними часами. Частково це проявляється у змісті — текстах та порівняннях, що відсилають до релігійної історії. Але також і в усвідомленні ритуалів як таких, що передаються у незламній послідовності від одного покоління до іншого, таким чином нагадуючи членам спільноти про часову тяглість та вихід спільноти за рамки теперішнього, її тривалість у майбутньому аж до кінця світу. Це особливо притаманно релігіям Заходу — юдаїзму, християнству та ісламу, — які через свій текстоцентризм і ритуали відзначення історичних/міфічних подій постійно нагадують вірянам про існування міжпоколіннєвої спільноти. Секулярні ж ритуали, навпаки, переважно не надто віддалені від сучасності.

Дюркгейм та інші мислителі дещо переоцінювали різницю між релігійним та секулярним життям — так було, поки Гоффман не відкрив ритуали повсякденності. У деяких історичних суспільствах релігію і справді дуже відрізняли та відділяли від профанних людей і речей, ставлячись до неї із особливою пошаною. Та, загалом, усі сфери мають свої межі. У суспільствах, просякнутих магічними практиками, до священних сил звертаються із мирськими проханнями. До традиційних релігійних ритуалів можуть також ставитися як до розваг, паломництва можуть мати емоційну атмосферу відпустки (це можна побачити на прикладі «Кентерберійських історій» Чосера), а святі реліквії можуть бути предметами комерційного обміну. У суспільствах, де релігія була тісно переплетена з державою та аристократією, стиль формальних релігійних обрядів засвідчував хороші манери і належну пошану до суспільного становища. Тож історичні суспільства, про які ми думаємо, що вони були просякнуті релігією, насправді мали більше секулярних і мирських ритуалів, аніж здавалося на перший погляд. Ці суспільства здаються нам дуже релігійними, бо релігійні ритуали мали майже повну монополію, тому їх широко застосовували і з нерелігійною метою.

На противагу цьому, в сучасних секулярних суспільствах існують окремі ритуали для розваг, спорту, політики, освіти, вечірок, еротики тощо, які дають нам можливість пережити колективне піднесення та відчути суспільну солідарність, ентузіазм і символічну відданість групі. Сьогодні, коли люди прагнуть різноманітних ритуальних благ, вони цілком можуть знайти їх у секулярних ритуалах, тоді як у традиційному суспільстві люди мусили шукати їх під виглядом релігійних святкувань, паломництв та інших подібних речей. Не буде перебільшенням сказати, що недільний футбол частково замінив собою щотижневий похід до церкви, хоча, з іншого боку, й на футбольному полі можна побачити спортсменів, що стуляють долоні в молитві.

Із соціологічної точки зору ми маємо уявляти кожного індивіда в полі можливих ритуалів, з яких він може вибирати. У боротьбі за адептів на ринку релігій сьогодні беруть участь не лише релігії, а й секулярні ритуали також. На релігійному ринку релігії конкурують, намагаючись запропонувати найбільш вдалі ритуали взаємодії: відповідно до теорії Фінке та Старка (Finke and Stark 1992), це є неявним механізмом успішної гри на ринку. У ширшому сенсі, всі сфери життя конкурують на ринку емоційної енергії. Втім, у диференційованому полі сучасних ритуалів повно різноманітних ринкових ніш, а споживачі ритуалів можуть брати участь у цілій низці ритуалів взаємодії одночасно. Певний вид ритуалу зовсім не обов’язково матиме монополію на ритуальні практики населення. Різні релігійні організації, що пропонують різні види ритуалів взаємодії, можуть співіснувати. Але їхній ритуальний успіх у залученні прибічників, підтримці вірувань тощо має такі самі ринкові тенденції зростання та спаду, інновацій та банкрутств, як і успіх «фірм-постачальників» розважальних ритуалів або соціальних та політичних рухів, що пропонують ритуали групової мобілізації та боротьби за владу. Секулярний світ означає не зникнення релігії, а втрату релігійної монополії на ритуали; однак для ритуалів, які створюють особливі релігійні переживання, місце також залишається. Це і є темою наших подальших роздумів. Коротко скажу, що далі я в основному обмежусь розглядом певних аспектів християнства та буддизму. Мікросоціологічне ж дослідження багатоманіття ритуалів взаємодії, які утворюють інші релігії, – то ми залишаємо це на майбутнє.

Ритуали поклоніння

Існують два основні види релігійних практик: ритуали колективного поклоніння та індивідуальні ритуали молитви та медитації. Ритуал поклоніння є центральним з точки зору Дюркгейма, адже релігія є колективним переживанням сили єднання та зосередженості спільноти на собі. Зібрання для богослужіння — одна із центральних практик для доктрин юдаїзму, християнства та ісламу, а також низки інших релігій. Пресвітеріанський гімн починається такими словами: «Служіння є найвищим покликанням… Те, що відбувається під час спільного поклоніння, коли ми приєднуємося до всіх святих, які обступили престол Агнця, щоб прославляти його, є лише передчуттям вічності та приготуванням до неї!» (Trinity Hymnal 1990: 9). Навіть якщо космічна реальність божественного виходить за межі всього людського, це божественне сходить на людей саме через ритуальні зібрання.

Індивідуальний досвід молитви і медитації вважається найкращим способом досягти контакту з релігійною реальністю. Однак ці практики не лише порівняно мало розповсюджені, а ще й принаймні опосередковано соціальні. Передусім ритуальну форму молитви та медитації поділяє певна група. Інколи люди моляться чи медитують колективно під час служби, і більшість навчаються цих практик саме таким чином. Людина має помолитися разом з іншими, перш ніж зможе молитися сама. Медитації, метою якої є містичний досвід, також навчаються колективно. Навіть у тих релігіях, де медитуючі монахи мають найвищий релігійний статус, монахів, що медитують самостійно, спершу посвячують інші монахи: аналіз мережі соціальних зв’язків містиків буддистської та індуїстської традицій показує, що найбільш відомі містики тісно пов’язані з родоводами інших знаменитих містиків (Collins 1998: розділи 5-7). Ймовірно, це здивує стороннього спостерігача, але дзен-буддистські монахи проводять регулярні колективні медитації у спільній кімнаті. Попри те, що в деяких релігіях багато знаменитих містиків переживали найсильніший досвід під час медитацій на самоті, іноді у становищі відлюдників, такі періоди усамітнення є великою мірою інституціалізованими традиціями, вбудованими в колективно організовану монастирську кар’єру. Між усамітненимиими та колективними практиками справді існує певна напруга. Єпископи раннього християнства часто вважали знаних аскетичних «отців-пустельників» загрозою для єдності церкви та дисципліни серед її членів — і зовсім не тому, що ці містики були повністю ізольовані, а тому, що монахи-пустельники приваблювали аудиторію послідовників-мирян, а також іноді збиралися у сповнені ентузіазму групи, які могли навідуватися до міста та втручатися у церковні диспути. Наш ідеалізований образ самотнього містика варто скоригувати емпіричними реаліями: за кожним індивідуальним містичним досвідом стоїть колективна організація, яка підтримує та формує його. Я докладніше розгляну мікросоціологію містицизму та молитви пізніше.

Складові ритуалу релігійної служби — зібрання людей, виключення сторонніх, механізми фокусування уваги, види емоцій, які поділяє та відтворює група — відповідають не лише за успіх чи провал ритуалу у створенні високого рівня солідарності, відданості символам, емоційної енергії та моральності. Зміни в цих компонентах іще й визначають характер і особливості конкретної релігії, а також те, який релігійний досвід отримають її віряни. Хто збирається і як часто? Наскільки важливим є виключення інших зі святої церемонії чи зі святого місця? І чи засноване це виключення на дихотомії «залучений-сторонній», чи відображає низку рангів наближеності та віддаленості? Фокус уваги зазвичай створюється ритуальними діями. Чи кожен бере участь у ритуалі, чи всі або більшість ритуальних дій виконує релігійна еліта, в той час як аудиторія лише спостерігає та наслідує? Що є джерелом емоцій: їх створює священик? вони здіймаються знизу, від аудиторії? до них призводять особливі події — народження та смерть, святкування та загроза? Саме ці змінні мають вирішальне значення в історії всіх релігій. Більше того, оскільки ритуали підтримують символи, а отже, і вірування, я стверджую, що саме різниця в ритуалах була причиною основних відмінностей у доктринах.

Давайте поглянемо на різницю в ритуальних практиках католицтва та протестантства як сьогодні, так і в історичній перспективі. Католицька служба традиційно є формальною церемонією, яку проводить священик. Священики чітко відмежовані від мирян — як відмінним одягом, так і ритуально розділеним церковним простором. Лише священикам дозволено торкатися священної утварі. Не просто існує внутрішній простір фізичних сакральних об’єктів, але й самі шати та навіть певною мірою тіло священика перетворене на священний об’єкт. У виняткові моменти — як-от під час причащання хлібом та вином — допускається лише обмежений контакт мирян зі священними об’єктами: прихожани можуть торкатися їх ротом, але не руками, а сам контакт (під пильним наглядом) вважається найбільш священним. В організації ритуальної практики особливий наголос на межах між просторами діяльності священика та мирян надає надзвичайної важливості моментам, під час яких увагу зосереджено на перетині цих меж. Межі церкви також чітко окреслені. Ритуальні маркери і сакральні об’єкти позначають точки перетину цих меж, входу та виходу: свята вода, необхідність перехреститися чи стати на коліна перед священними символами. Окремі групи осіб вважаються особливо ритуально нечистими, а отже, мають виконувати додаткові ритуали фізичної сегрегації: приписи для жінок покривати голову та максимально приховувати тіло довго були ритуальним маркером католицької церкви. І хоча це вже не так актуально для Заходу, нині прикладом такої схеми є ісламські ритуальні практики, які вимагають від жінок повністю покривати тіло. Теорія ритуалів взаємодії стверджує, що віра в нижчий статус жінки в релігії є не причиною, а наслідком цих ритуальних практик.

Протестантські церкви різною мірою поривають із католицьким ритуалом релігійної служби якраз у цих питаннях. «Високі церкви», які лишилися найближчими до католицької, зберегли особливе церемоніальне становище священика, арсенал добре захищених священних об’єктів, а також жорсткі ритуальні межі церкви. Найбільш радикальні «низькі церкви», або ж «євангелістські» протестанти, скасували більшість ритуальних відмінностей між релігійною елітою та звичайними прихожанами, а також між священними моментами та місцями і повсякденним життям. Протестантський священик чи пастор діє в набагато менш формалізованих рамках: він одягається у звичайний одяг, у церкві немає відділених завісами чи іконостасом вівтаря, хорів та нефів[3]. Проповідник може бути фізично відділеним від пастви лише подіумом чи мікрофоном. Центральним священним об’єктом традиційної католицької церкви є розп’яття — образ найважливішого моменту в історії християнства; сьогоднішні протестантські церкви можуть обходитися навіть без хреста. Натомість найбільш священним об’єктом, помітним під час протестантської служби, є Біблія, яка зазвичай розташована на кафедрі чи в руках священика; у церквах з активною участю прихожан більшість пастви має власні Біблії. Для традиційної ж католицької церкви Біблія була здебільшого атрибутом духовенства, більш чи менш рівноцінною з найбільш поважними теологічними текстами та папськими указами; загалом, писане слово було менш важливим на практиці, ніж церемоніал. Протестантська революція у релігійній практиці в першу чергу поставила в центр Біблію — передусім під час колективної служби, але й на самоті, адже прихожан заохочували носити з собою власні Біблії, читати їх самим і використовувати як керівництво для молитви. Таким чином, ритуали повсякденного життя були тісно пов’язані з колективними аналогами.

Читайте другу частину тексту незабаром.

Примітки:

[1] Дебрифінг (англ. debriefing) — детальне усне розпитування. — Прим. перекл.

[2] У російській та українській мові назву цієї книги іноді перекладають також як «Ланцюжки ритуалів взаємодії». — Прим. перекл.

[3] Різні традиції мають свої назви — наприклад, термін «вівтар» у різних християнських течіях позначає різні об’єкти. — Прим. перекл.

Література:

Collins, R., 1998. The Sociology of Philosophies. A Global Theory of Intellectual Change. Cambridge: Harvard University Press.
Collins, R., 2004. Interaction Ritual Chains. Princeton: Princeton University Press.
Durkheim, E., 1964 (1912). The Elementary Forms of Religious Life. New York: Free Press.
Finke, R. and Stark, R., 1992. The Churching of America, 1776-1990: Winners and Losers in Our Religious Economy. New Brunswick: Rutgers University Press.
Goffman, E., 1967. Interaction Ritual. New York: Doubleday.
Trinity Hymnal. 1990. Atlanta: Great Commission Publications.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *