Переклала з російської Катерина Сорока

Академічний расизм не надається до чітких визначень, лишаючись цілком визначеним політично. За розмаїття видів расистської чутливості (антисемітизм, варіації біологізму, соціального сегрегаціонізму тощо) звична самоцензура учасників академічного світу стосовно власних політичних позицій розчиняє расистське висловлювання в нейтральних контекстах. Хоча й у такій формі, і часто без зусиль, воно зчитується симпатиками та опонентами. Не прагнучи виокремити його «суть», типологічно не відмежовуючи расизм від етнічного націоналізму, класового елітизму та решти ідеологій винятковості, я хочу порушити інше питання: наскільки та за яких обставин расистськи детерміновані судження стають прийнятними, а можливо, і бажаними в стінах Академії[1].

Чи є мова першою інстанцією расизму?

Для початку візьмемо або заново сконструюємо кілька фраз, які можна почути і в університетських аудиторіях, і в академічному мовленні, і далеко за стінами Академії:

1. Українці перевершують росіян за забезпеченістю житлом.
2. Росіяни перевершують американців як військові техніки.
3. Французи перевершують італійців і решту європейців за вишуканістю кухні.
4. Німці перевершують інші народи за розумовими здібностями.
5. Росіяни перевершують інші етноси за вітальною силою.
5а. Українці перевершують інші етноси за життєвою силою.

Більшість цих фраз прямо трапляються в академічному мовленні чи є принципово близькими до його зразків. Наприклад, судження про перевагу французької кухні – це майже пряма цитата з «Матеріальної цивілізації» Фернана Броделя. Якщо ми прочитаємо деякі тексти Броделя в логіці підвищеної антирасистської пильності, подекуди вони можуть нас насторожити. Неважко помітити, що від висловлювання 1 до висловлювання 5(а) расистський сенс стає дедалі виразнішим. Точніше, якщо перше з них  важко запідозрити в расистському змісті поза відповідним контекстом, то в останньому цей контекст подає себе сам через історично сертифіковане поєднання понять «етносу» та «життєвої сили». Ми маємо діло з континуумом, у якому, здається, сама мова переконує в тому, що немає виразної межі між расизмом і звичайною економією мовних засобів. Чи слушним буде в цьому разі повторити запитання Ролана Барта, поставлене ним до міфу: чи не «схильна сама мова» до расизму, а в цьому разі – чи не слугують самі мовні конструкції, які виражають вищість, пасивним резервом расистських класифікацій? Окремі поняття, що є складовими цих конструкцій, під час драматичних періодів історії набувають чіткого політичного маркування внаслідок їх використання в практиках расової дискримінації; у результаті вже сама граматика вищості навантажується виразно расистським сенсом. Справді, підставляючи інші поодинокості на місце «росіян», «українців», «італійців», «французів», замінюючи «вишуканість кухні» та «життєву силу» новими змінними, ми отримаємо конструктор пропозицій, який дає змогу цілком послідовно моделювати наявні історичні та риторичні зразки вищості.

Расизм мови, вочевидь, виявляється й у функціонуванні самих цих одиничностей. У порівняльних конструкціях вони наче «природно» генерують расистський сенс. Хай ці терміни стверджують етнічні, культурні, соціально-політичні спільноти, – ужиті «самі по собі», вони сприяють тому, щоб мислити по-расистському чи, точніше, тому, щоб на місці диференційованих соціальних структур мислити сутності, наділені власною природою[2], які, своєю чергою, широко відкриті для побудови расистської мови. Можна сказати, що у використанні цих поодинокостей повторно інвертується леві-стросівська схема міфу, яка завдяки роботі з розчаклування постає розгалуженою системою опозицій, проте самі носії міфу послуговуються його структурними елементами як ізольованими й анімованими сутностями. Частота їх використання в сучасних суспільствах – результат витіснення структурної логіки есенціалістською, що осідає в мові. І, звісно, не лише в академічній мові.

Часом есенціалістська логіка здатна уникати розчаклувальної раціональної перевірки, мирно співіснуючи з цифрами чи обертаючи їх на свою користь. Ця обставина переводить тезу про мову-расиста в прагматичний вимір. Ступінь забезпеченості житлом (висловлювання 1) можна визначити, розділивши кількість квадратних метрів на кількість мешканців. Диференційний чи есенціалістський результат залежатиме від того, на яких засадах конструюються обчислювані спільноти: ідеться про жителів території України та Росії, чи про громадян цих держав, чи про тих, хто називає себе «росіянами» й «українцями» в масових опитуваннях. В одному підручнику історії, що набув скандального розголосу, автори склали список колабораціоністів і дезертирів за етнічною ознакою, кількісно показавши «підвищену готовність [національних регіонів] до співпраці з окупантами» як один із мотивів сталінської депортації[3]. Крім очевидного сумніву в політичній логіці перенесення відповідальності з окремих колабораціоністів на цілі регіони, насправді не менш значущим тут є структурне питання: кого й на яких підставах включено до цих етнізованих спільнот? Політична історія мовних категорій, яка відповідає на це запитання, могла би бути дієвим інструментом лінгвістичної самокритики. Але, оскільки таке запитання рідко лунає навіть із боку опонентів, кількісні розрахунки, які, здавалося б, могли урівноважити дрейф від есенціалізму до расизму, легко інструменталізуються в невинних спершу іграх порівнянь і зіставлень.

Загалом мова, безперечно, постає тактичним полем расизму. І академічні конструкції роблять свій вагомий внесок у його організацію. Та чи зводиться проблема до расизму мови, чи все ж правильніше говорити про расизм її носіїв? Чи не перетворюється теза про мову, яка буцімто сама робить нас расистами, у надто просте алібі? Адже мова робить расистами не всіх і не однаково. Теза, яку можна знайти ще в Дюркгайма та Мері Даґлас, полягає в тому, що мова чи колективні вірування не є чимось, що просто проявляє свою структуру в нашому мовленні. Є соціальні сили – звісно, не у віталістському сенсі, – які організовують використання мови. І цей простий факт знову повертає нас до прагматичного виміру: хто і як формує цей расистський комплекс, що довершується в мові? І наступне: чи досить самого лише морального вето на використання граматики вищості, щоб убезпечити Академію від публічного використання расистського мовлення?

Інституціалізований расизм Академії: гіпотеза дерегуляції

У пошуках дійових сил ми можемо лишитися номіналістами, уклавши список співробітників університетів і академічних інститутів, які активно практикують расистські судження[4]. Власне, ця процедура аж ніяк не буде зайвою. Річ у тім, що академічну критику расизму сьогодні частіше спрямовано на мовні практики, ніж на їхніх індивідуальних носіїв. Але процедура складання списку може приховати від нас не менш важливу обставину. А саме те, що силами, які вповноважують індивідів на політичні судження, виступають насамперед інституції[5]. І якщо ми маємо діло з такою Академією, де расистські судження можливі чи навіть бажані, передусім слід зрозуміти, якою є в реальності (на відміну від славнозвісного гумбольдтівського ідеалу) її інституційна організація. З’ясувавши це, ми значно краще зрозуміємо, чим уповноважуються судження в термінах вищості та як відбувається нормалізація расового схематизму.

І тут ми переходимо до питання, яке є великим дослідницьким завданням. Що відбулося наприкінці 1980-х, а радше навіть на початку 1990-х, окрім різкого зниження зарплат і загалом скорочення державного фінансування наукових досліджень і викладання? І як пов’язане те, що відбулося, з поширенням расистського висловлювання, яке звучить не інтимно, не між викладачами та науковцями як приватними особами, але як легітимне пояснення соціального світу?[6]

Бурхливий фінал 1980-х поміж інших тем, понять і нерозв’язаних питань залишив нам у спадок поняття «лібералізації», яким прийнято характеризувати пострадянський стан академічного світу. Справді, найпомітніша тенденція початку 90-х років у Академії, як і в усьому російському суспільстві, – це демонтаж інстанцій радянської держави, яка створювала стримувальні та цензурні ефекти в стінах і поза стінами дослідницьких і освітніх закладів. У випадку Академії йдеться про такі зовнішні інстанції, як відділи ідеології та науки ЦК, із якими треба було узгоджувати проекти наукових досліджень, плани публікацій, програми конференцій, виїзди за кордон. Але йдеться також про партійні та комсомольські осередки в структурі освітніх і наукових закладів, про Перші відділи, які відповідали за те, що сьогодні ми можемо назвати інформаційною безпекою, включно з доктринальною чистотою створюваної продукції. У системі наукових обмінів, які одночасно стримувалися й заохочувалися інстанціями держави-опікуна, деякі прояви академічного расизму, зокрема антисемітизм, поширений і в природничому, і в гуманітарному радянському середовищі, досить ефективно цензурувався. У пізньорадянський період науковці чи викладачі навряд були меншими антисемітами, ніж вони «раптом» стали наприкінці 1980-х чи на початку 1990-х років. Проте в реальності пізньорадянської Академії антисемітська чутливість (як, утім, і багато чого безперечно ціннішого) залишалася мотивом кухонних розмов – тією мірою, якою її носії дотримувалися вимог бюрократизованої академічної кар’єри з її системою публічного мовлення та публічних замовчувань.

Те, що ми розуміємо під лібералізацією, яка стартувала за два-три роки до скорочення державного фінансування наукових і освітніх інституцій (найрізкішого в 1991–1992 роках), було пов’язане насамперед із демонтажем цих інстанцій державної опіки, які не були власне академічними, але при цьому були активно присутніми в академічних обмінах і значною мірою визначали моделі академічного висловлювання. У контексті звільнення з-під опіки застосування поняття «лібералізація» до кінця 1980-х – початку 1990-х є цілком правомірним і не підлягає серйозному сумніву. Проте в пошуку пояснень того, як расистський, націоналістичний чи шовіністичний тип мовлення стали легітимними в стінах Академії, його явно замало. Ми можемо припустити, що антисемітськи налаштовані інтелектуали, які активно обговорювали за чаєм «засилля євреїв», як і «біла кістка» академічних установ, що з гидливою пихою згадувала про «нацменшини», яких набирали в Академію за квотами радянської позитивної дискримінації, і носії інших аналогічних форм соціальної чутливості лише скористалися зникненням інстанцій нагляду, щоб уже на межі 1980–1990-х заявити про свої погляди публічно. Найрепресивніші та найбанальніші трактування політичної свободи (лібералізації) цього періоду – як полігона всіх видів зіпсутості – у своїй суті є варіаціями цієї моделі. При цьому за її допомогою нам буде дуже складно пояснити, у який спосіб такі погляди дуже швидко отримали не лише публічну сцену поза стінами Академії, а й формальну наукову респектабельність, що супроводжується публікацією монографій в університетських виданнях, створенням відділів і цілих академічних інститутів, де захищаються кандидатські й докторські дисертації з тем і проблем, здавалося б, раз і назавжди залишених за порогом ХХ сторіччя.

Щоби пояснити цю стрімку інволюцію пострадянського академічного світу, слід приділити увагу щонайменше ще одному його інституційному виміру, який виник майже одночасно з політичною лібералізацією та зрештою цілком перевизначив її результати. До багатьох – фактично до тих самих – процесів у пострадянській Академії варто застосувати другу схему аналізу: не лібералізації в термінах звільнення від політичної опіки держави, а дерегуляції в термінах обміну між учасниками, які лишилися без держави. Інституційна дерегуляція Академії була структурно ізоморфною тій реформі, якої зазнав економічний світ, де державу в ролі арбітра, що гарантує ціноутворення, якість продукції, дотації для слабких виробників, було усунено з відносин між економічними контрагентами. Якщо політична лібералізація демонтувала партійну ієрархію Академії, скасувавши нависання політичної адміністрації над науковою та освітньою, то підсумком інституційної дерегуляції стало скасування чи принципове послаблення попередніх інтелектуальних ієрархій і тісно з ними пов’язаних критеріїв науковості, вписаних у радянську державну політику підтримки та контролю.

Така інволюція була двічі радикальною, адже зачепила систему, у якій державна опіка над Академією становила лише половину парадоксальної петлі, що закріплювала за академічною наукою та університетським викладанням державотворчу функцію. У конструкції «режиму наукового комунізму» характеристика «науковий» не була простою доктринальною ілюзією. За нею стояла категорія «кваліфікованих кадрів», цього основного продукту університетської системи, але також, якщо не передусім, – фігура державного експерта, роль якого відводилася працівникам академічних інститутів і частково – університетів. Експертний корпус радянської держави рекрутувався з Академії вже у вузькому значенні слова – з Академії наук СРСР. Це можна простежити в цілому спектрі практик бюрократичної участі, від написання в 1970–1980-х напівритуальних звітів або п’яти- і двадцятирічних перспективних прогнозів розвитку народного господарства до майже неодмінного призначення міністрами науки з 1965 до 1991 року членів Президії АН СРСР.

Інституційна організація, що легітимує расизм у стінах Академії, походить із моменту, коли звільнені від політичної опіки академічні інституції, чию легітимність уже не було гарантовано державними повноваженнями, самі не могли гарантувати виняткової легітимності суджень працівників перед зовнішньою публікою. Усі проблематичні різновиди систематизувальної мови, маючи однаковий потенціал істинності, зіштовхувалися в становленні публічного простору, де наукове мовлення девальвувалося так само швидко, як мовлення членів товариства «Пам’ять», як мовлення начитаного дилетанта, прихильно прийнятого широким загалом, або мовлення колишнього викладача політекономії соціалізму, який брався читати курси з нової дисципліни соціології чи, скажімо, економіки, а при цьому був змушений підробляти ще в трьох місцях, не маючи часу сумлінно готуватися до кожної лекції, гарячково опановуючи пласт літератури, яка щойно з’явилася в перекладах, – тієї літератури, про існування якої він міг знати хіба що зі збірок з оманливою назвою «Критика сучасної буржуазної філософії». Однією з поширених спроб академічного перепривласнення дерегуляції на початку – в середині 1990-х стала орієнтація на принцип anything goes як зразок, що не снився й Феєрабенду. На противагу відразливому «постмодернізму», з яким він мав набагато більше спільного, ніж хотілося б самим учасникам, цей принцип було відкрито проголошено етичним і методологічним регулятивом у різних секторах Академії: у формі «мультипарадигмального підходу» в соціології, «зіставлення/єдності наукового та ненаукового знання» у філософії тощо.

Дерегуляція обмінів, концентрація влади: природність расизму

Дерегуляція здійснила ключовий перелом, що зробив фактично однаково легітимною та нелегітимною всю множину контрагентів і їхніх висловлювань, уповноважених формальною (інституційною) приналежністю до науки й університету. Академія початку – першої половини 1990-х була абсолютно фантастичною амальгамою з науковців із іменем і високоспеціалізованими публікаціями накладом 150 примірників, релігійних аскетів, які знайшли притулок від небезпечної реальності, відомих усій країні публіцистів, доморощених кухонних мислителів, політ- і оргконсультантів-початківців, власників щойно створених і вже успішних кооперативів, яким було приємно чи вигідно, окрім нової роботи в комерційному секторі, зберігати місце в Академії, а також ревних шукачів НЛО, ройової свідомості, метанаукової вищої істини тощо. В умовах принципової слабкості органів наукового самоврядування, насамперед учених рад, і за браку інстанції опіки та нагляду, яка раніше регламентувала стосунки всередині інституцій, усі ці учасники виявлялися одночасно носіями досить проблематичних професійних позицій і хиткого авторитету перед «великим суспільством», зокрема читачами, політиками, комерційними замовниками та іншими реципієнтами їхнього професійного мовлення; але так само або майже так само легітимних позицій перед ними ж і одне перед одним у стінах дерегульованих закладів.

Призупинивши колишні наукові ієрархії та зрівнявши в інтелектуальних злиднях науковців, дилетантів, політиків, дерегуляція перевиробила публічний простір, допустивши в ньому расистське мовлення як один із безлічі (слабко)легітимних способів соціальної систематики. Це багато в чому визначило модель конкурентних відносин між різними типами інституцій, старих і нових, але також відносини всередині кожної академічної інституції, причому несиметрично. Якщо міжінституційний простір протягом 1990-х демонстрував тенденцію до зростання різноманітності, включно не лише із самопроголошеними експертними інститутами та навколополітичними угрупованнями, а й із малими науковими центрами, не залежними від великих інституцій дисциплінарними та міждисциплінарними журналами, виданнями та порталами інтелектуальної публіцистики, то внутрішня організація Академії зазнала зворотної еволюції. Виключені з внутрішньоінституційних обмінів, одіозні відділи ЦК і партійні осередки, які одночасно з опікою та контролем розширювали простір кар’єрних маневрів у бюрократизованій радянській Академії[7], звільнили місце для нової, жорсткішої конфігурації, що пов’язує керівництво установ і більшість працівників, які ще за радянських часів дістали дуже дивне, військове позначення «рядових».

Насамперед демонтаж інстанцій державної опіки посилив залежність «рядових працівників» від керівництва інституцій, перетворивши їх на найманих робітників, економічно залежних від безпосереднього роботодавця. Зайняті у двох, трьох і більше місцях, викладачі та дослідники виявилися майже не пов’язаними між собою колегіальними, асоціативними стосунками, що сприяло швидкій деградації наукових і навчальних дисциплін як саморегульованих – нехай і дуже обмежено – співтовариств. Друга половина 1980-х років позначилася спалахом дискусій про можливості самоврядування в Академії, але вже на початок 1990-х кілька процедурних реформ позбавили вчені ради реальної влади: влади розв’язувати кар’єрні питання, атестувати працівників, визначати наукові програми[8]. Відносне зрівняння всіх видів висловлювань унаслідок дерегуляції призвело до парадоксальної на перший погляд централізації та концентрації академічної влади в керівництва закладів. Перехоплення академічної влади «кризовими менеджерами», що здавалося природним у ситуації різкого зниження наукових бюджетів і банального пошуку грошей на світло й опалення, наново центрував академічну організацію 1990-х на внутрішній адміністративній ієрархії – на противагу радянській партійній і дисциплінарній, байдужішій до наукового змісту мовлення. Взаємна ізоляція інституцій, які здобули адміністративну «суверенність», і хитке професійне становище їхніх працівників лише зміцнювали цей ефект. Таке силове зрушення змінило всю економіку академічних обмінів, практично створивши іншу академічну раціональність.

Саме в цій вузловій точці ми виявляємо джерело легітимності расистського мовлення як компенсаторної ієрархічної систематики залежностей і вищостей. Воно локалізоване в характері зв’язків, у типі взаємодій, які регулярно відтворюються з початку – середини 1990-х у пострадянських академічних інституціях, де ефекти наукової дерегуляції накладаються на зрослу адміністративну ієрархію. Практика «суверенних», жорстко ієрархізованих інституцій зі зникомо слабкими асоціативними зв’язками та монополією керівництва на ухвалення рішень стає такою формою дисциплінування академічного працівника, яка майже природно перевиробляє його як носія правої політичної чутливості. Підпорядкованість керівництву, пряма залежність від нього як від роботодавця та брак досвіду автономної колегіальної суб’єктивності зрештою редукує саму здатність учасника академічних взаємодій до інтерпретації соціального світу в інших термінах, аніж стосунки залежності, вищості та маніпуляції.

Це підживлюється ключовим на сьогодні академічним і політичним міфом, який на позір ніяк логічно не завдячує расистської чутливості, але тісно пов’язаний із нею соціогенетично. Ідеться про часто використовувану для пояснення будь-яких форм соціальної самоорганізації модель, яка систематично перевизначається в термінах зовнішньої маніпуляції: учасників самоврядних ініціатив насамперед підозрюють у «підкупі», «зовнішньому замовленні», «рейдерстві», «політтехнологіях», а інтерпретативне завдання зводиться до локалізації ляльковика[9]. Власне, неавтономний суб’єкт, покинутий інстанціями опіки, – це великий пізнавальний парадокс. Але він залишається цілковито непроблематизованим в ієрархічній моделі «суверенних» інституцій, де учасникам гарантовано свободу діяти чи говорити тільки після досягнення високих адміністративних позицій. Ті, хто має низькі адміністративні позиції, завжди залишаються підозрюваними в тому, що їхніми діями та висловлюваннями керує, маніпулює хтось вищий.

Для нової інституційної організації расистський і, ширше, правий тип висловлювання стає менш небезпечним і навіть легітимнішим (завдяки «природності»), ніж критична рефлексія та інтелектуальна самокритика, нібито невіддільна від самої «ідеї Університету». Пострадянський досвід свідчить, що Академія здатна успішно й мовчазно цензурувати критичну рефлексію і так само мовчазно заохочувати расистське мовлення, яке краще відповідає її типовій внутрішній організації, а крім того, разом із безліччю інших дилетантських систематик вигідна своїм співвідношенням незначних інституційних витрат на виробництво (на відміну від наукових досліджень, які потребують складної та зваженої інституційної механіки) і політичних чи «експертних» дивідендів, які окремі академічні підприємці та цілі інституції можуть отримувати на політичному ринку.

Ринковий попит на расистський і ультраправий тип висловлювання з боку широкої консервативної клієнтури став ще одним важливим чинником, який перетворив расистську чутливість із мотиву кухонних розмов на предмет кар’єрної та публічної спеціалізації, привабливої для, зокрема, молодих «експертів», чий досвід украй далекий від пізньорадянських кухонь. По суті, разом із дерегульованим пострадянським ринком публічності сформувався ринок расистського мовлення, який суттєво змінив конфігурацію індивідів і груп у ставленні до можливих форм публічного висловлювання. Ця зміна простежується і в змістовому плані расистської систематики, зокрема в принциповому зсуві від внутрішньої «єврейської небезпеки» пізньорадянського періоду до зовнішньої загрози з боку «кавказців і мігрантів» або «російських окупантів» (у контексті пострадянських держав), а також у фабрикуванні імпліцитно расових або відкрито націоналістичних, політично прибуткових експертних міфологій, активно використовуваних для легітимації нових режимів: «Трипілля – найдавніша цивілізація планети», «Росія в оточенні ворогів» тощо.

Вигнання расистів з Академії

Із загальної картини можна зробити висновок, що монополізація академічної влади керівництвом і посилення ієрархій не є перешкодою на шляху расистського висловлювання до Академії. Навпаки, саме ці тенденції роблять інституції нечутливими до ризиків расиалізації пояснювальних моделей і так само «природно» схиляють їхніх працівників до правої чи крайньої правої політичної чутливості. Ця обставина є дієвим аргументом як проти морального чи організаційного «відновлення СРСР» у стінах Академії, так і проти її подальшої «загальноєвропейської» менеджеризації. Але це не скасовує питання про те, у які способи учасники академічних обмінів можуть нині впоратися з такими побічними ефектами дерегуляції.

Уникаючи традиційного протиставлення пострадянських і західноєвропейських прикладів, можна знайти відповідь набагато ближче. Тут украй цінним є досвід Києво-Могилянської академії: разом із деякими іншими невеликими реформістськими інституціями, заснованими після 1991 року на пострадянському просторі, вона є дуже цікавим і обнадійливим винятком із загального ряду. Створена на початку 1990-х як національний і навіть націоналістичний проект, наприкінці 2000-х КМА перетворюється на один із ключових центрів критичної та лівої рефлексії. Джерело цієї контртенденції міститься насамперед у тій ролі, яку відіграють в управлінні закладом і у створенні його публічного порядку денного колегіальні форми. Загалом ними можуть бути вчені ради, які реально працюють, дієвий механізм консультацій адміністрації закладу з працівниками та студентами кафедр, наукове кваліфікування кандидатів і вибір на посади колегами (а не керівництвом), розробка й обговорення академічних програм самими викладачами, ініціативні центри, засновані на паритетних асоціативних зв’язках. Консультації та рішення, ухвалені в таких горизонтально орієнтованих зв’язках, що об’єднують учасників не простою формальною належністю до інституції, а взаємним інтелектуальним визнанням, наново засновують ту Академію, яка найприродніше здійснює нерепресивний інтелектуальний і політичний самоконтроль. Попри всю свою винятковість і неминучі труднощі та обмеження, цей досвід демонструє, що саме колегіальні об’єднання – спільноти рівних – працюють як найпродуктивніша[10] контрвлада стосовно расистської та крайньої правої чутливості, а також інших різновидів агресивного дилетантизму.

Безумовно, цей досвід є історичним і не є незворотним. У пострадянських контекстах така академічна практика завжди балансує на нетривкій межі, де колегіальним стосункам можуть загрожувати не лише спроби авторитарного перезахоплення, а й менеджеризація, тобто перетворення зв’язків усередині інституції зі стосунків між інтелектуальними колегами, носіями взаємно визнаних наукових властивостей, на специфічний тип виробничих відносин, орієнтований на «ефективність»: надвисокі показники публікацій, дедалі більшу кількість аудиторних годин, навантаження, начитку тощо. Водночас цей досвід відтворюваний, його можна зміцнити й посилити керованим конструюванням паритетних зв’язків і свідомою протидією ефектам дерегуляції без обмеження академічних свобод.

Роблячи кроки в цьому напрямку, було б небезпечним нехтувати реальною академічною та ринковою механікою виробництва расистського мовлення. Це стосується, зокрема, поширеного пояснення расизму академічних діячів у термінах адміністративного та політичного замовлення – замовлення Академії з боку зовнішніх інстанцій на інтерпретування світу в расових і національних, а не, скажімо, у класових чи інституційних термінах. Гадаю, можна небезпідставно стверджувати, що від державних і більшості приватних інстанцій такого прямого замовлення не надходить. І якщо деякі академічні діячі різко критикують інституції за зайву м’якість, толерантність, лібералізм, республіканізм, пропонуючи натомість прості расистські чи шовіністичні рецепти, і згодом ця критика виявляється в якийсь спосіб інтегрованою в державний порядок денний, – це відбувається не тому, що держава як апарат дає таке замовлення й потім користується його плодами. У переважній більшості випадків можна спостерігати не більше, ніж факт зустрічі на ринку публічного висловлювання окремих груп і фракцій чиновників з окремими групами та фракціями расистів, які лише формально належіть до Академії. Їхні проекції внутрішньоінституційного досвіду, що простягаються від банальної ксенофобії до не менш банальних теорій змови, набувши форми систематичного висловлювання, виявляються придатними до комодифікації та комерціалізації.

Крім того, варто зважати й на те, що, незважаючи на дерегуляцію простору публічного мовлення, жодна форма расистської чутливості не має сьогодні внутрішньої наукової легітимності чи привабливості. Це веде нас до відмови від гіпотези силової генези расистського мовлення в сучасній Академії. Расистське висловлювання, яке змістово асоціюється з режимом жорсткості, ієрархії та вищості, насправді є лише результатом слабкості наукової саморегуляції – повторюся, вирішальної слабкості або браку тих колегіальних структур, асоціативних форм самоврядування – насамперед діяльних учених рад, – які ухвалювали б рішення щодо кар’єрних питань і змісту навчальних та дослідницьких програм, і які єдині здатні ефективно (нерепресивно) регулювати обіг публічного академічного мовлення, перешкоджаючи інтеграції в нього расистського висловлювання.

Ці дві обставини приводять до одного важливого для нас політичного висновку. Треба завжди пам’ятати про те, що легітимність академічних расистів на ринку публічного мовлення, усе ще підданому сильному впливу дерегуляції, насправді вкрай тендітна й залежна від легітимності, якої їм надає формальна належність до інституцій. Часом досить відкритого засудження від імені Академії, щоби сполошена політична клієнтура тимчасово припинила доступ академічних расистів до експертної та публічної сцени. У практиці ініціативних колегіально організованих наукових центрів така критика майже нездоланна, що приводить – як бачимо в західноєвропейській Академії – до утвердження антирасистського академічного консенсусу. У цьому сенсі публічна сила й авторитет антирасистської критики безпосередньо визначаються силою та дієвістю колегіальних зв’язків. При цьому навіть найбільш обґрунтований і переконливий аналіз расистського мовлення, здійснений ізольованими критиками та не вбудований у колегіальні механізми академічної саморегуляції, майже напевно приречений на вузьку спеціалізацію.

Як можна сформулювати організаційне завдання академічної саморегуляції? Низка досліджень расистської чутливості, зокрема академічної, завершуються закликами, що мають на меті присоромити носіїв расистського мовлення чи укласти з ними моральний пакт, звертаючись до них як до рівних співрозмовників. Така тактика цілковито хибна – не тому, що моральний торг загалом неможливий і «з цими людьми нема про що говорити», а тому, що моральний погляд на расизм, спроби його напучування й замовляння все ще підпорядковані логіці дерегуляції 90-х. У її рамках усіх носіїв спершу визнають рівноправними членами інституцій, науковцями зі вченими ступенями, формальними колегами, що робить їх легітимними учасниками академічної комунікації, і лише потім їм погрожують моральними санкціями.

Гадаю, сьогодні відповідь на расистське мовлення, як і на весь паноптикум цілковито нелегітимних із наукового погляду фантазмів, публічно відтворюваних від імені науки й університету, має бути сучаснішою, тобто винятково політичною. Дієва практика обмеження агресивного дилетантизму разом із будь-якою крайньою правою чутливістю в її публічному вираженні може існувати тільки в річищі створення в стінах Академії політичної організації, яка під час своєї діяльності безпосередньо здійснювала би делегітимацію носіїв расистської чутливості як науковців і викладачів. І тільки в тому випадку, коли розмова перестає вестися на рівних, можна буде політично виключити расистів із наукових інституцій і з університету, себто повернути кухонних мислителів назад на їхні кухні.

Примітки:

[1] Тут і далі під «Академією» та «академічним» я маю на увазі й університетський, і дослідницький сектори. — Тут і далі прим. авт.

[2] Починаючи від Барта (а до нього варто згадати Дюркгайма), натуралізацію соціального – «перетворення історії на природу» – докладно проаналізували чимало уважних критиків очевидності. Зазначу лише, що етнічний расизм робить невроз природного безвихідним.

[3] Барсенков, А. С., Вдовин, А. И. История России. 1917–2009 / Изд. 3-е. – Москва: Аспект Пресс, 2010. — С. 362–364.

[4] Приклад короткого списку зі змістовними подробицями див.: Бикбов А. Вирус расизма в российском образовании // Острая необходимость борьбы. – 2010 (доступна мережева версія).

[5] П’єр Бурдьє докладно аналізує цю тезу в цілій низці своїх робіт. Однією з найдоречніших тут можна назвати: Le langage autorisé // Actes de la recherche en sciences sociales. – № 5 (1), 1975.

[6] Ця обставина інтригує двічі, якщо зауважити, що далеко не всі, хто практикує расистську мову та вдається до пояснень расистського штибу, професійно працюють у тих дисциплінах чи з тими темами, де таке використання може хоч якось стати в нагоді. У цьому сенсі расизм часто є безкорисливою практикою, що теж сприяє його поширенню.

[7] Докладніше про це див.: Бикбов А. Эскиз политической микроистории социологии: российская и французская социология – части одной дисциплины? // Laboratorium. – № 1, 2009. Розділ «Гений места: рождение советской социологии из духа руководства» (текст доступний на сайті журналу: http://soclabo.org).

[8] Результати цього спершу не поміченого, але принципового процедурного зсуву початку 90-х стали очевидними лише наприкінці десятиріччя й перетворилися на панівну систему в 2000-х.

[9] У Росії будь-яку самоорганізовану активність часто описують як «підкуплену» та «керовану» Заходом.

[10]Тобто не винятково реактивно-протестна.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Один коментар до “Академічний расизм: багато причин – один вихід?”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *