«От тільки огірки у нас в Україні менші, в іншому – все так само», – відписую єгипетському художнику й кінорежисеру Басему Юсрі, уперше збираючись до Каїра. Басем прислав мені свій іронічний фільм, щоб я підготувалася до розмови про його політично ангажоване мистецтво. У фільмі, знятому за рік до початку «арабської весни», Басем кепкує з підконтрольного владі єгипетського телебачення часів Хосні Мубарака. Режисер грає роль телеведучого, котрий, замість читати новини, мовчить, промовляє беззмістовні фрази, щось вигукує, а наприкінці жує величезного огірка – на українських городах такі не ростуть. Від дореволюційних робіт Басема відгонило зневірою, розпачем і навіть озлобленістю.
– Тоді я не вірив, що режим у Єгипті колись зміниться. Отримав стипендію й переїхав до США, впевнений, що не повернуся до Каїра. Мені здавалося, що моя країна у жахливому стані, тут панувала безнадія. Навіщо себе мучити?
Басем повернувся до Єгипту саме тоді, коли в іншій арабській країні – Тунісі – на вулицю вийшли люди, обурені повсюдною корупцією, жорстокістю й безкарністю поліції. Коли туніський лідер Бен Алі зрікся влади, протести поширилися й на Єгипет. У те, що режими, які десятки років залишалися при владі в Тунісі, Єгипті, Ємені, Лівії, можуть посипатися, а у Йорданії, Сирії, Бахрейні люди наважаться протестувати, – не вірилося.
У цей час в Україні режим Януковича саме згортав громадянські свободи. На українському телебаченні збільшувалися бюджети талант-шоу, новини за лояльністю до влади нагадували «ОРТ» або ж обмежувалися кримінальними хроніками, тоді як закордонні новини повідомляли переважно про весілля знаменитостей, а переклад таких заміток став основним завданням журналіста-міжнародника. «Чому українців має турбувати, хто стане президентом Сполучених Штатів?» – пояснював мені редактор одного з центральних каналів, коли я пропонувала підготувати матеріал про американські вибори. Єдине, про що можна було говорити, – це євроінтеграція, але в найпопулярнішому аспекті: наскільки складно отримати Шенгенську візу? У навколомедійному середовищі нерідко згадувалося, що, поки не пізно, час перебиратися до Європи. Інший варіант – лишатися туристом у власній країні, ховаючись у власному світі подалі політики.
Зміни на Близькому Сході в Україні видавалися чимось далеким. Коментар, який доводилося чути найчастіше, коли мова заходила про «арабську весну»: «Знаємо, чим це закінчується». На чергову річницю Помаранчевої революції хіба в одній з кав’ярень поряд із Хрещатиком помітила людей із помаранчевими стрічками, тоді як у Фейсбуці не дуже хотілося нагадувати, «де я була у листопаді 2004-го». Західні ж журналісти і далі допитувалися, чому українці не виходять на вулиці на захист Юлії Тимошенко, і далі писали про проросійську владу і прозахідну опозицію, з обов’язковим зазначенням «російськомовний схід» і «україномовний захід». Тоді як емоційне захоплення протестами в Каїрі й Тунісі в іноземній пресі швидко змінилося дискусією про протистояння лібералів і фундаменталістів, західної та ісламської цивілізацій.
Мене ж дивувало, чому, коли йдеться про Україну, обов’язково протиставляють Захід і Схід, Брюссель і Москву, російську та українську мови, а у випадку Близького Сходу – іслам і християнство, Бен Ладена і Білий дім, фундаменталістів і лібералів. Тоді як люди виходять на вулиці протестувати проти корупції, безкарності поліції, утисків свободи та бідності, намагаючись протистояти режимам, які розподіляють державні ресурси між членами своїх родин, переводячи гроші на офшорні рахунки на Кайманових та Віргінських островах? Якщо проблеми у нас схожі, то чому насамперед згадують джихадистів чи «законність сфер геополітичного впливу на пострадянському просторі»? Ще одне питання, про яке нагадували арабські революції: що ж відбувається після того, як диктатора повелено, а люди йдуть із площі?
Залишивши центральні медіа, але маючи досвід роботи на телебаченні, відвідавши кілька десятків країн і чимало конференцій, семінарів і навчальних програм, я мала чимало друзів у різних куточках світу, але геть нікого в арабському світі. Надійні контакти не беруться нізвідки. Тож, маючи останні 500 доларів на квиток і на все про все, за першої нагоди наважилася полетіти на геть неважливу конференцію, яку влаштовували знайомі британці в Аммані для іракських, ліванських та йорданських лідерів громадянського суспільства у сфері верховенства права. Не ліванка, не йорданка, не мала жодного стосунку до Іраку, не могла ділитися британським досвідом утвердження верховенства права, все ж я вважала, що це був шанс познайомитися бодай з кимось із покоління «арабської весни» — як умовно назвала для себе тих, хто мав би стати героями репортажів.
Молоді й успішні лідери організацій, що займалися захистом прав людини, прав жінок та залагодженням конфліктів, були геть усі розумними і добре освіченими, мали впливових батьків і непоганий бізнес. А ще дівчата мали сумки від Луї Віттона і взуття від Армані, а у більшості хлопців були дорогі годинники і новенькі позашляховики. На питання, як дістатися до Мертвого моря громадським транспортом, мені давали телефон водія, який візьме якихось 100 доларів за таксі, і радили непоганий п’ятизірковий готель. У вечір, коли конференція завершилася і учасники разом мали їхати в найкращий ресторан в Аммані, я зрозуміла, що не бачу в цьому сенсу, і на півдорозі вийшла з таксі. Для того, щоб розшукати кам’яний будинок з залатаним обривком старих штанів розбитим вікном у туалеті, де мала зустрітися з вуличними активістами, хіп-хоп музикантами, художниками, яких в останню мить знайшла через інтернет. Відтоді, заощаджуючи кожну копійку, вишукуючи найдешевші рейси, ночуючи в аеропортах, добираючись із міста до міста громадським транспортом чи попутками від Аммана до Туніса, від Каїра до Тегерана, з Палестини до сирійського кордону, аж до Багдада, Стамбула і Бейрута, майже два роки розпитувала у всіх про революційну боротьбу, поствоєнні та постреволюційні будні, розчарування, пошук себе й натхнення, щоб разом із громадськими активістами та аполітичними хіпстерами, художниками та музикантами, кібердисидентами та бюрократами, ісламістами та атеїстами, колишніми й не тільки військовими, селянами та городянами, там, на Близькому Сході, розшукати, здавалося, вже втрачену революцію.
Час від часу поверталася до Києва, щоб приєднатися до чергової акції руху проти цензури, поговорити про подальше згортання свобод, намагаючись зрозуміти, чому закатований в міліції Ігор Індило не стає нашим Халедом Саїдом чи Мохаммедом Буазізі – трагічна загибель цих двох стала приводом для масових виступів у Єгипті і Тунісі, а повстання у Врадіївці протривало всього чотири доби.
Близький Схід надихав тим, що люди, здавалося, діяли в куди ризикованіших і скрутніших за українські обставинах: арабські блогери не лише сперечалися про різне бачення історії, а й робили репортажі з вулиць і весь час були серед людей, борці з корупцією організовували анонімні електронні платформи, щоб чиновники, які були свідками відмивання коштів, ділилися цією інформацією з юристами. Зрештою, як мені тоді, може й наївно, здавалося, ніхто не сподівався, що хтось прийде і враз врятує. Україці покладали надії щодо порятунку на безсумнівну історичну приналежність до європейської цивілізації і спільний кордон, тоді як араби стати частиною європейської спільноти не могли.
Зрозумівши, що з того всього має вийти книга, спланувала провести зиму 2013–2014 в Каїрі, щоб написати про три роки майдану Тахрір, а перед тим дізнатися більше про Сирію від біженців у Бейруті.
Отримавши запрошення на саміт у Вільнюс (євроінтеграція лишалася чи не єдиною міжнародною темою в українських медіа), на запрошення однієї європейської фундації погодилася разом зі студентами полетіти до литовської столиці, щоб заодно підготувати перший ефір Громадського телебачення про підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
«Повернуся після Вільнюса», – сказала у Бейруті, за день до того, як український уряд оголосив, що угоду про асоціацію підписано не буде. Там, у Литві, здавалося, наче щось іще може змінитися, хоча українські лідери опозиції пояснювали медіа, що варто готуватися до виборів у 2015-му, так, ніби на вулицях Києва не було протестувальників. Розгублені українські журналісти й громадські діячі поверталися до Києва одним рейсом, звісно, говорячи лише про те, що буде після того, як «Беркут» розігнав студентів. Далі був Майдан, Крим, Донбас. Звісно, ніякого Бейрута, Каїра, Туніса. Звісно, я нікому не писала, що не приїду. І надзвичайно коротко відповідала на повідомлення про те, що ж відбувається в Україні. Особливим було й те, що у листах з Каїра, Аммана й Туніса не було співчуття чи жалю, а лише вияви солідарності.
– Знаєш, що мене обурило, коли я востаннє був у Лондоні і представляв виставку, на якій було чимало арабських митців, котрі ділилися досвідом про те, що відбувається в арабському світі? – згадала я слова єгипетського художника Басема. – Нерідко наприкінці виступів чи вистав в аудиторії на очах сльози. Перше запитання, яке ставлять глядачі: «Як ми можемо вам допомогти?» У цьому щось глибоко неправильне. Ми не жертви землетрусу. Ми прожили щось вкрай складне, але зробили це з власної волі. Навіть сирійці не протистоять вулкану. Люди йдуть на ризик свідомо, вони готові до конфронтації, вони сміливі. Але я не розумію, чому ми ставимо себе в позицію жертви? Забагато драми, пересмикувань і ярликів. Коли поліція стріляла в нас, єгиптяни і далі собі жартували. Так само, коли політики з’ясовують стосунки і розподіляють гроші, часто не йдеться про зіткнення цивілізацій – як про це часто кажуть.
Поки у нас був Майдан, Крим, Донбас, президентом Туреччини таки обрали Таїпа Ердогана, проти якого виступали у парку Гезі, а після річного правління «Братів-мусульман» президентом Єгипту з диктаторськими повноваженнями знову став – хай і, порівняно з Мубараком, не такий корумпований – генерал. У Тунісі ісламісти, які прийшли до влади після революції, все-таки програли на виборах, що таки були демократичними. Йорданці стали обережнішими через загрозу джихадистів з організації «Ісламська держава», особливу жорстокість яких засудила навіть «Аль-Каїда». Тоді як частина Іраку і Сирії перейшли під їхній контроль. Кількість загиблих у війні в Сирії лише зросла, а перемога над Башаром Асадом видається не просто примарною, а й часом такою, що несе загрозу радикалізації регіону.
«Мир на Близькому Сході як ніколи ілюзорний», – ось уже півстоліття так починають і завершують свої матеріали іноземні журналісти. Так само узагальнюючи, лякали «невідворотною ісламізацією» й «арабською зимою». Найчастіше з позиції старшого брата, який критикує меншого за брак прагматичності. От тільки романтизоване поняття «арабська весна» ніколи не було поширене безпосередньо в медіа арабських. Уперше його використав американський журнал Foreign Policy. Тоді як самі єгиптяни, тунісці, єменці наголошували, що системні зміни потребують часу, що ісламісти опинилися біля керма, бо були єдиною організованою опозицією. Тож про посилення релігійного фанатизму не йдеться.
Коли єгипетські військові, яким симпатизувало населення, через два з половиною роки після повалення Мубарака усунули від влади першого демократично обраного президента Мохаммеда Мурсі, а ще через місяць під час придушення виступів на підтримку ув’язненого лідера «Братів-мусульман» загинуло близько тисячі людей, світ заплутався. Змушені спрощувати («демократія проти диктатури», «ісламісти проти лібералів», «мусульмани проти християн»), медіа заговорити про «армію проти лідера, якого обрав народ». Нам зрозуміти, що коїться в Єгипті чи Тунісі, не так і складно, варто лишень зіставити політичні процеси з подібними у власній країні.
Українців обурює, коли закордонна преса, як західна, так і російська, пише про розкол країни на українсько- та російськомовних, Схід та Захід, про «непримиренне протистояння прихильників Європи та Росії». Водночас ми з легкістю вживаємо слово «розкол», коли йдеться про ісламістів та лібералів на Близькому сході. З легкістю говоримо про «сепаратизм» в інших, наполягаючи на штучності відділення Криму. Пояснюємо, що мовне питання – не проблема номер один, а карта, яку розігрують політики. Тому мали б зрозуміти, що в арабському світі найкращим способом відволікти увагу виборця від проблем економічних є релігія. Українців ображає, коли іноземні медіа робили висновки про расизм усього населення на підставі відео про крайньо-правих і купилися на «фашизм» через червоно-чорні прапори на Майдані. Так само ісламісти у Єгипті не представляють усе населення. Українці, які не голосували за президента Януковича, переконували, що перемога на виборах не означає підтримки більшості. Тоді як у випадку Єгипту «Братів-мусульман» підтримала всього 1/8 населення країни.
«Революціонери хотіли найкращого, але були наївними й у результаті отримали війну», – помітила текст в іменитому американському журналі. Цього разу підбивалися підсумки Майдану українського. Ми дуже не хочемо, щоб Захід ставив хрест на українській революції, адже в нас існує громадянське суспільство, незалежні медіа, освічена молодь. Однак спроби показати за допомогою тих самих чинників, що на Близькому сході все ще можливе, в Україні в нерідко викликають скепсис, бо йдеться про інших.
Призвичаєні до «оксамитових» революцій аналітики, політологи, медійники нерідко розглядають нинішні повстання за стандартним принципом: на місці поганого диктатора мала б з’явитися хороша опозиція. Неотримання прем’єрського крісла – автоматичний програш. Тоді як серед самих арабських революціонерів помічаю куди менше розпачу й зневіри. Самі вони, аналізуючи ситуацію, розказують про те, як на авансцену вийшли класичні «старорежимні» діячі і представники партій, які умовно були в опозиції, але завжди йшли на компроміси. Вони так само нарікають і на нове покоління активістів, котрі прагнуть слави, яку так легко було здобути, поки люди виходили на площі. Нові революціонери хочуть бути на екранах, але часом їм бракує витримки, стратегії і розуміння, у чому суть Революції.
Особливість арабських перетворень у тому, що йдеться не про зміну лихої влади на добрих опозиціонерів. Мета – змінити правила гри або принаймні змусити грати за правилами будь-кого, хто очолить країну. Громадяни розуміють, що думати, ніби ісламісти, які скористалися з революцій, чи військові, які, наприклад, у Єгипті контролюють фінансові потоки, поступляться кермом, – наївно. Однак потроху, хай інколи в ситуації «два кроки вперед, один назад» система поступається, оскільки все-таки не може не слухати і не звертати уваги на громадян.
Хоча влада застосовує будь-які механізми, які протистоять змінам, особливо поки треба відволікатися на захист ув’язнених, допомогу родинам тих, хто втратив батьків чи дітей під час протистоянь. Тоді як у політичному просторі активістам доводиться змагатися з тими, хто здатен купити голос за мішок цукру чи пляшку олії, а будь-яку ідею украй просто дискредитувати, знищити, замовчати, заговорити, щоб та загубилася серед інформаційного шуму.
– Про мене кажуть, що я працюю на ЦРУ, Моссад і КДБ одночасно. Навіть якби я був святим, мене можна зобразити шпигуном, а всю історію Революції звести до чергової теорії змови. І хтось та й перестане мені довіряти. І це роблять свідомо ті, хто знають, що деякі ідеї потужніші за владу й гроші, – пояснить один із найвпливовіших єгипетських блогерів Ваель Аббас.
– Свій фільм про революцію в Єгипті я зніматиму п’ять років, – скаже каїрський документаліст. – Наше майбутнє здається вкрай важким, але з’явилася надія. Це не питання п’яти чи десяти років. Результат побачимо за п’ятдесят. Лише заради цього ми маємо робити хоча б щось, – додає інший режисер.
Цей діалог відбувся задовго до київського Майдану, коли ми сиділи на пластикових стільцях у вуличній кав’ярні неподалік майдану Тахрір. Поряд з нами стояло авто з відчиненими вікнами, власник якого прийшов лиш за кілька годин, щоб забрати звідти сумку з ноутбуком.
– Слухайте, а чого він не зачиняє машину? Тут що – так безпечно?
– Це ж старе місто, тут всі одне одного знають, чого турбуватися?
Ця книга, що задумувалася як збірка репортажів про арабські революції і постреволюційні зміни, також розповідає про те, чого часто не побачити в інформаційних повідомленнях: обставини, в яких опинилися і живуть усі ці люди, які стали героями світових новин. Досі, коли мова заходила про арабський світ, навряд чи на думку спадало чиєсь ім’я, окрім диктатора. Коли згадували про Близький Схід, виникали образи шейхів, джихадистів, жінок у хіджабах й інколи бедуїнів. Сьогодні ж у кожній із цих країн можна розрізнити сотні облич: активістів і політиків, митців і офісних працівників, а також просто людей із площ. Далеких, але водночас таких близьких. Намагаючись зрозуміти їх, можна трохи більше дізнатися про себе.