«Декларація» — памфлет Майкла Хардта та Антоніо Неґрі — була опублікована як електронний самвидав у травні 2012 року на хвилі масових повстань, які спалахнули 2011 року в різних частинах світу. У книзі досліджено нові форми політичної організації, репрезентації та спротиву, започатковані такими рухами як «арабська весна», Occupy, indignados та інші. Перший розділ під назвою «Суб’єктивні фігури кризи» висвітлює загальні соціальні та політичні умови, за яких виникли ці рухи. Об’єктом критики тут є домінантні форми суб’єктивності, утворені в контексті сучасних соціальних, політичних та економічних криз. Інші фрагменти книги публікуватимемо згодом.

Переклали з англійської Юстина Кравчук і Наталка Нешевець

Тріумф неолібералізму та його криза змінили умови економічного і політичного життя, але вони також вплинули на соціальну, антропологічну трансформацію, виробивши нові фігури суб’єктивності. Гегемонія фінансів та банків спродукувала заборгованих. Контроль над інформацією та мережами комунікації створив медіалізованих. Режими безпеки та загального надзвичайного стану створили фігуру, яка стала жертвою страху і прагне захисту – убезпечених. А загнивання демократії викувало дивну, деполітизовану фігуру – репрезентованих. Ці суб’єктивні фігури встановлюють соціальний порядок, при якому – і проти якого – мають діяти рухи спротиву та бунту. Пізніше ми побачимо, що ці рухи здатні не тільки відкинути ці суб’єктивності, а й трансформувати їх та створити фігури, спроможні виразити свою незалежність та силу політичної дії. Втім, спочатку потрібно дослідити природу суб’єктивних фігур неоліберальної кризи.

Заборговані

Заборгованість сьогодні стає загальною умовою соціального життя. Жити без боргових зобов’язань майже неможливо – студентська позика на навчання, будинок під заставу, кредит на машину, на лікування тощо. Мережа соціальної безпеки перейшла від системи загального добробуту до системи загальної заборгованості, оскільки кредити стали первинними засобами задоволення соціальних потреб. Ви виживаєте, позичаючи, і ви живете з тягарем відповідальності за них.

Борг контролює вас. Він дисциплінує ваше споживання, нав’язуючи вам аскетизм та часто змушуючи до стратегій виживання, і навіть більше того – визначає ваш ритм роботи і ваш вибір. Якщо людина закінчує університет у боргах, то вона змушена прийняти першу ж пропозицію з оплачуваної роботи, щоб вчасно виплатити борг. Якщо людина купила квартиру під заставу, то їй не можна втратити роботу, чи піти у відпустку, або ж узяти відпустку для підвищення кваліфікації. Дія боргу, так само  як і трудової етики, полягає в тому, щоб змусити нас працювати не покладаючи рук. Але трудова етика народжується всередині суб’єкта, а борг починається як зовнішнє обмеження, але згодом проїдає шлях всередину. Борг володіє моральною силою, основною зброєю якої є відповідальність і почуття провини, які швидко можуть перерости в одержимість. Ви відповідальні за ваші борги та винні у труднощах, які вони вносять у ваше життя. Заборгованість робить людей нещасними і обертає почуття провини на стиль життя. Крок за кроком задоволення від діяльності та творчості перетворюється на жахіття для тих, хто не володіє засобами для того, щоб насолоджуватися життям. Життя було продано ворогові.

[…]

Колись давно існувала маса найманих робітників; сьогодні маємо велику кількість тимчасових робітників. Перших експлуатували за допомогою капіталу, але ця експлуатація маскувалась міфом про вільний та рівноправний обмін між власниками товарів. Останні ж продовжують бути експлуатованими, але панівний образ їхніх відносин з капіталом уже не формується як рівноправні відносини обміну, стаючи радше ієрархічними відносинами між боржником і кредитором. За меркантильним міфом капіталістичного виробництва, власник капіталу зустрічає на ринку власника робочої сили, і вони проводять чесний та вільний обмін: я надаю тобі свою працю, а ти даєш мені зарплату. Це був Едем, як іронізує Карл Маркс, «свободи, рівності, власності й Бентама». Навіть немає потреби нагадувати, наскільки хибними й оманливими насправді є ці нібито свобода і рівність.

Але капіталістичні трудові відносини змістилися. Центр гравітації капіталістичного виробництва більше не перебуває на фабриці, а вийшов за її межі. Суспільство стало фабрикою чи, радше, капіталістичне виробництво настільки розширилося, що робоча сила цілого суспільства має здатність підпорядковуватися капіталістичному контролю. Капітал все більше експлуатує наші виробничі можливості, наші тіла і наші думки, нашу здатність до комунікації, наш розум і творчість, наші емоційні стосунки одне з одним і багато чого іншого. Саме життя змусили працювати.

Через це зміщення початкові зобов’язання між капіталістом і робітником також змінюються. Капіталіст як наглядач на фабриці, який дисциплінує робітників та керує ними для створення прибутку, вже не є типовим випадком. Сьогодні капіталіст чимдалі віддаляється від місця подій, а робітники генерують матеріальні цінності більш автономно. Капіталіст накопичує свій достаток насамперед через ренту, а не прибуток. Ця рента найчастіше набирає фінансової форми й гарантується за допомогою фінансових інструментів. Саме тоді борг стає частиною всієї картини – як зброя для підтримання і контролю відносин виробництва й експлуатації. Експлуатація сьогодні насамперед базується не на обміні (рівноправному або нерівноправному), а на тому факті, що 99 відсотків населення – підлеглі, які зобов’язані своєю роботою, грошима одному відсоткові та слухаються його.

Борг приховує продуктивність працівників, але прояснює їхню підпорядкованість. Експлуатована праця розглядається як містифіковані відносини, зав’язані на режимі заробітної плати, – але її продуктивність чітко вимірюється за правилом робочого часу. Тепер, натомість, продуктивність усе більше приховується, оскільки розмежування між робочим часом та часом на життя стає все більш розмитим. Аби вижити, заборгований(а) має продати весь свій життєвий час. Таким чином заборговані постають, навіть для себе самих насамперед як споживачі, а не виробники. Так, звісно ж, вони виробляють, але працюють для того, щоб виплатити борг, за який несуть відповідальність через те, що споживають. На противагу міфу про вільний обмін, відносини боржника-кредитора мають риси, які здатні прояснити численні нерівності в основі капіталістичного суспільства.

[…]

Виникає нова фігура бідних, яка включає не тільки безробітних та тимчасових робітників з нерегулярною та неповною зайнятістю, а й стабільних оплачуваних робітників, а також збіднілий прошарок так званого середнього класу. Їхня бідність насамперед характеризується ланцюгами боргу. Збільшення загальної заборгованості сьогодні позначає повернення до відносин рабства, які нагадують про інші часи. Та все ж, багато чого змінилося.

Маркс саркастично схарактеризував покращене становище пролетарів, які постали в індустріальну епоху як Vogelfrei – «вільні, як пташки», оскільки вони подвійно звільнені від власності. Пролетарі не є власністю господарів, а отже, є вільними від середньовічних кайданів рабства (це позитивний момент), але вони також є вільними від власності в тому сенсі, що її у них немає. Сучасні нові бідні є досі вільними у другому сенсі, але через борги вони знову стають власністю господарів – тепер таких, які панують за допомогою фінансової системи. Фігури кріпака та договірної прислуги переродилися. Раніше іммігранти та тубільне населення в Америках та Австралії були змушені працювати, щоб відкупитися від свого боргу, але часто цей борг нескінченно зростав, прирікаючи їх на довічне рабство. Нездатні вирватися зі злиднів, у яких вони існують, заборговані скуті невидимими ланцюгами, які необхідно розпізнати, осягнути й розірвати для того, щоб звільнитися.

Медіалізовані

У попередні епохи часто виявлялось, що стосовно медіа політична дія стримується насамперед тим, що люди не мають достатньо доступу до інформації або засобів комунікації та можливостей для висловлення власних думок. Справді, сьогодні репресивні уряди намагаються обмежувати доступ до вебсайтів, закривати блоги та фейсбук-сторінки, атакувати журналістів та блокувати доступ до інформації загалом. Протистояти таким утискам – це, безумовно, важливо. Ми неодноразово були свідками того, як медіамережі та доступ до них врешті-решт неминуче долають усі ці обмеження, перешкоджаючи спробам закриття і втихомирення.

Ми ж таки більше занепокоєні тим, як сучасні медіалізовані суб’єкти страждають від протилежної проблеми, захлинаючись від надлишку інформації, комунікації та можливостей самовираження. […] Проблема надлишку, однак, не є відповідником проблеми нестачі, й питання навіть не в кількості. […] Чи можливо, що своєю добровільною комунікацією та висловленням думок, веденням блогів та переглядом веб-сторінок, практиками соціальних медіа люди сприяють, а не протистоять репресивним силам? Замість інформації та комунікації, на думку Дельоза, ми часто потребуємо тиші, необхідної для зародження думки. Це не такий уже й парадокс. Для Дельоза метою є не стільки тиша, скільки наявність того, що справді варто висловити. Іншими словами, у питанні політичної дії та політичного визволення суттєвою є, насамперед, не кількість інформації, комунікації і самовираження, а їхня якість.

Важливість інформації та комунікації в репресивних апаратах (або ж проектах визволення) підсилюється тим фактом, що праця та економічне виробництво стають усе більш медіалізованими. Технології медіа і комунікацій стають дедалі важливішими для всіх видів виробничих практик і є ключовими для роботи сучасного біополітичного виробництва. Навіть більше – здається, що багатьох робітників, особливо в передових країнах, комунікації та соціальні медіа водночас і звільняють, і приковують до робочих місць. Зі своїм смартфоном та бездротовим зв’язком людина може піти куди завгодно, але все одно лишається на робочому місці, а це, як ви вже зрозуміли, означає, що куди б не пішла людина – вона працює! Медіалізація – це вагомий чинник усе більшого стирання меж між роботою і життям.

Тому здається більш доречним означувати таких робітників не як відчужених, а радше як медіалізованих. Тоді як у відчуженого робітника свідомість ізольована та розщеплена, у медіалізованого вона включена у мережу або поглинута нею. Свідомість медіалізованого не розщеплена, а фрагментована і розпорошена. До того ж медіа зовсім не роблять пасивними. Насправді вони постійно закликають брати участь у чомусь, вибирати вподобання, викладати свої думки, розповідати про своє життя. Медіа постійно реагують на вподобання й антипатії, а людина відповідає постійною увагою. Отже, медіалізовані – це суб’єктивність, яка парадоксальним чином не є ані активною, ані пасивною, а радше – постійно поглинутою увагою.

Як можна відокремити репресивну силу медіа від їхнього потенціалу до визволення? Чи можливо розпізнати кількісні відмінності між різними типами інформації та комунікації? Може, часткові відповіді на ці питання дасть нам історичний погляд на роль інформації та комунікації на фабриці в попередній стадії виробництва. У ранніх 1960-х Романо Алькваті вивчав типи інформації, які продукували робітники на фабриці «Оліветті» у місті Івреа в Італії. Він виявив, що робітники продукували «вартісну інформацію», тоді як бюрократія і керівництво продукували інформацію контролю. Матео Пасквінеллі переносить зауваження Алькваті на розрізнення між живою і мертвою інформацією, проводячи паралель з поняттям Маркса про живу і мертву працю: «Живу інформацію безперервно продукують робітники, щоб вона трансформувалася в мертву інформацію та кристалізувалась у машинах і бюрократичному апараті в цілому». Таким чином, на фабриці існують принаймні два кола комунікації. Тоді як мертва мова керівництва і машин кодифікує та підсилює функціонування дисципліни й відносин підпорядкування, обмін живою інформацією між робітниками може мобілізуватись у колективну дію та непокору. Так само, як людська продуктивність ховається за фігурою заборгованих, за фігурою медіалізованих ховається містифікований депотенціалізований людський розум. Чи навіть так: медіалізовані наповнені мертвою інформацією, яка придушує нашу здатність творити живу інформацію.

Маркс проводить схоже розрізнення типів інформації і комунікації навіть на попередній стадії і заявляє, що французьке селянство середини ХІХ століття не здатне діяти як клас. Він доводить, що оскільки селяни розпорошені по сільській місцевості й не можуть ефективно комунікувати між собою, вони не здатні на колективну політичну дію і, за його відомим висловом, – не можуть себе представляти. Стандарт, відповідно до якого Маркс вимірює сільське життя, – це життя міського пролетаріату, який комунікує, а тому може політично діяти і представляти себе як клас. Однак, було б помилково розглядати інформацію та комунікацію, яких, на думку Маркса, бракує селянам, лише у кількісному розумінні. Йдеться не про те, що селяни не підтримали б Луї Бонапарта і зреклися б імперіалістичної мрії, якби читали всі газети і знали про його політичні інтриги, марнотратні війни та борги за азартні ігри. Найбільш важливий елемент комунікації, яким володіють пролетарі і якого бракує селянам, втілюється у фізичному, тілесному перебуванні разом на фабриці. Клас і основи політичної дії формуються насамперед не через поширення інформації чи навіть ідей, а радше через конструювання політичних афектів, а це передбачає фізичну близькість.

Табори та окупації 2011 року знову відкрили цю істину комунікації. Безперечно, Фейсбук, твіттер, інтернет та інші різновиди комунікаційних механізмів корисні, проте вони не можуть замінити перебування живих людей разом та їхню тілесну комунікацію, що є основою колективного політичного розуму і дії. Під час усіх окупацій у Сполучених Штатах та у решті світу, від Ріо-де-Жанейро до Любляни, від Окленда до Амстердама, навіть тоді, коли вони тривали зовсім недовго, учасники відчули силу творення нових політичних афектів завдяки тому, що перебували разом. Можливо, істотним у цьому сенсі є те, що заклик до окупації Волл-стріт, який з’явився у Adbusters влітку 2011 року, був виражений у мистецький спосіб і справді привернув увагу, серед інших, і мистецьких груп Нью-Йорка. Окупація – це певний вид гепенінгу, перформанс, який породжує політичні афекти.

Середній клас і традиційні ліві також усвідомлюють, наскільки ми є інтегрованими у медіасистеми і наскільки сильно вони нас збіднюють, але єдина відповідь, на яку вони здатні, складається з ностальгії та застарілого лівого моралізму. Вони знають, що тією мірою, якою медіа все глибше проникають у наше життя, від видань і радіомовлення до електронних медіа, вони творять все більш поверховий досвід. Повільний процес підготовки листа для відправлення поштою майже повністю затьмарений швидкістю та стислістю електронних повідомлень. Складні розповіді про життєві ситуації, прагнення й бажання редуковані до типових запитань соціальних медіа: де ти зараз? що ти зараз робиш? Звички та практики дружби розчинилися у процесі «додавання до друзів». Можливо, надзвичайно широку підтримку окупацій частково можна пояснити тим, що середній клас і традиційні ліві усвідомлюють, що ці рухи націлені на проблеми, від яких вони так само страждають, не маючи здатності їх вирішити.

Убезпечені

Від самої думки про всю ту інформацію про вас, яка постійно виробляється, паморочиться в голові. Ви напевне знаєте, що в певних місцях та ситуаціях нагляд посилюється. Під час проходження контролю в аеропорту ваше тіло і речі сканують. Під час в’їзду до деяких країн знімають відбитки пальців, сканують сітківку. Коли людина стає безробітною і починає жити із соціального забезпечення, на неї чекає цілий ряд перевірок, що реєструють показники зусиль, намірів та успіхів. У лікарнях, державних установах, школах – усюди є свої режими перевірок і системи збереження даних. І це стосується не лише певних особливих місць. Прогулянка вулицею, ймовірно, буде записана камерами безпеки, а використання кредитної картки, пошуки в інтернеті – ймовірно, відслідковані. Крім того, дзвінки з мобільного телефону дуже легко перехоплюються. Останніми роками технології безпеки здійснили потужний стрибок для того, щоб ще глибше проникнути у суспільство, в наші життя і в наші тіла.

Чому ж ви приймаєте те, що з вами поводяться як з ув’язненими? У минулому в’язниці, відокремлені від суспільства, були інститутом тотального нагляду. У них в’язні були об’єктами постійного спостереження, їхню діяльність записували, але сьогодні тотальний нагляд усе частіше стає звичайним станом суспільства в цілому. «В’язниця, – як зазначає Мішель Фуко, – починається задовго до її дверей. Вона починається, щойно ви виходите із власного будинку», – і навіть раніше. Ви погоджуєтеся на це, бо не знаєте, що за вами спостерігають? Чи думаєте, що не маєте вибору? Кожне з цих припущень може бути частково правдивим, але те, що їх об’єднує, – це страх. Ви погоджуєтеся існувати у тюремному суспільстві, бо вам здається, що за його межами ще небезпечніше.

Ви є не лише об’єктом безпеки, але й її суб’єктом. Ви відповідаєте на заклик бути пильними, слідкуєте за підозрілими діями в метро, за нещирими намірами ваших сусідів у літаку, злочинними мотивами ваших сусідів. Страх виправдовує добровільне залучення пари ваших очей та вашої уваги до роботи нібито універсальної машини безпеки.

В убезпеченому суспільстві дійових осіб двоє: ув’язнені та охоронці. І ви змушені грати обидві ролі водночас.

Убезпечені – це особи, які живуть і розвиваються у надзвичайному стані, де нормальне функціонування правопорядку, загальноприйнятих звичок та суспільних зв’язків було призупинено всеосяжною владою. Надзвичайний стан – це військовий стан: у сучасному світі в певних місцях іде інтенсивна війна, в інших – не дуже, але скрізь, схоже, закінчиться вона нескоро. Не варто плутати цей надзвичайний стан із природними станами людського суспільства й не варто думати, що він є сутністю сучасної держави чи кінцевою точкою, до якої прямують усі нинішні фігури влади. Ні, надзвичайний стан – це форма тиранії, яка існує, як і за будь-якої тиранії, лише завдяки нашому добровільному підкоренню.

Твердження, що ми водночас є об’єктами і суб’єктами нагляду, як в’язні та охоронці у тюремному суспільстві, зовсім не означає, що всі ми перебуваємо в однаковому становищі або що вже немає різниці між перебуванням у в’язниці і поза нею. В останні десятиліття кількість позбавлених волі у світі надзвичайно зросла, особливо якщо врахувати не лише в’язнів звичайних тюрем, але і тих, хто перебуває під судовим наглядом, у слідчих ізоляторах, у таборах біженців та в безлічі інших місць позбавлення волі.

[…] У Сполучених Штатах частка ув’язнених від населення найбільша у світі. Незважаючи на інноваційні будівельні проекти тюрем, реалізовані протягом останніх десятиліть, камери досі переповнені. Таке збільшення не можна пояснити зростанням рівня злочинності населення США чи підвищенням ефективності правоохоронної системи. Насправді рівень злочинності США за цей період залишився відносно сталим.

Ганебний факт розширення американських в’язниць здається ще драматичнішим, якщо поглянути на це з точки зору расового поділу. Ув’язнених латиноамериканців більше, ніж білих, майже вдвічі, а афроамериканців – майже в шість разів. Расовий дисбаланс серед засуджених до страти ще радикальніший. Знайти таку шокуючу статистику неважко. Щодня до в’язниці потрапляє кожен восьмий темношкірий американець віком від двадцяти до тридцяти років. Кількість афроамериканців, які сьогодні знаходяться на виправних роботах, як наголошує Мішель Александр, є більшою за кількість рабів у середині ХІХ століття. […] Варто мати на увазі, що схема ув’язнення, яка базується на расовій диференціації, властива не лише Сполученим Штатам. Якщо вважати центри для утримання іммігрантів та табори біженців інструментами тюремного апарату, то в Європі й інших територіях тих, хто має темну шкіру, серед ув’язнених непропорційно більше.

Убезпечені, таким чином, не є гомогенною фігурою. Насправді постійне зростання позбавлених волі є ключовим для функціонування убезпеченої суб’єктивності. Завжди є ті, хто нижче за вас, хто перебуває під сильнішим наглядом і контролем, хай навіть ця різниця незначна.

Одночасно з періодом розширення тюрем відбувалася мілітаризація американського суспільства. Найважливіше тут не саме зростання кількості військових у Сполучених Штатах, а, радше, підвищення їхнього соціального статусу. Не так давно, в останні роки В’єтнамської війни, ходили чутки про те, що протестувальники плювали в обличчя військовим, які поверталися звідти, і називали їх дітовбивцями. Можливо, це міф, який поширювали для дискредитації протестувальників, але він свідчить про те, що статус солдатів та їхня соціальна функція були в той час знецінені. Прикметно, що всього за кілька десятиліть військовослужбовці стали (знову) об’єктом національної гордості. Військовослужбовці у формі мають пільги на перельоти комерційними авіалініями. Нерідко незнайомці зупиняються й дякують їм за службу. У Сполучених Штатах зростання поваги до військових у погонах відповідає зростанню мілітаризації суспільства в цілому. Все це відбувається на тлі постійних заяв про незаконність та аморальність системи військових в’язниць, – від Гуантанамо до Абу-Грейб, – постійні практики якої межують з або власне полягають у тортурах.

І збільшення кількості в’язнів, і зростання мілітаризації, ініційовані в американському суспільстві, є лише найбільш конкретними та концентрованими проявами розсіяного режиму безпеки, в який ми всі інтерновані та завербовані. Чому все це відбувається саме зараз? Феномен, який історично відповідає зростанню режиму убезпечення в різних його формах, є домінування неоліберальної стратегії капіталістичної економіки. Зростання тимчасовості, гнучкості й мобільності працівників, необхідних для неоліберальної економіки, позначає новий етап первісного накопичення, в якому створюються різні верстви надлишкового населення. Якщо їх кинути напризволяще, то ці безробітні і частково зайняті бідняки можуть стати небезпечним класом з точки зору сил правопорядку.

Усі форми нашого ув’язнення та включення до режиму безпеки, по суті, виконують ту роль, яку в докапіталістичній Англії Маркс приписував «кривавому законодавству», спрямованому на малозабезпечені та мандрівні класи. На додачу до того, щоб примусити колишнє сільське населення зайняти постійні робочі місця в міських центрах, законодавство також створило дисципліну, за якої майбутні пролетарі сприйматимуть оплачувану найману працю так, ніби це їхнє власне бажання та доля. Таким чином, наша участь в убезпеченому суспільстві діє як свого роду тренування або «дресура» наших бажань та надій, але разом з тим і наших страхів, що найголовніше. В’язниця частково функціонує як склад для надлишкового населення, але також як урок залякування для «вільного» населення.

Крім того, нинішня економічна та фінансова криза додає цілий ряд інших страхів. І в багатьох випадках один з найбільших страхів – залишитися без роботи і тому не мати можливості вижити. Ви маєте бути гарним працівником, вірним своєму роботодавцю, а не виходити на страйки, інакше залишитеся без роботи і будете не в змозі сплачувати свої борги.

Страх – це найперша мотивація для убезпечених, щоб прийняти не лише свою подвійну роль (спостерігача і того, за ким спостерігають) у рамках режиму нагляду, але й той факт, що існують люди, свобода яких ще більш обмежена. Убезпечений живе у страху перед покаранням, поєднаним із зовнішніми загрозами. Страх перед владними силами і поліцією є вагомим фактором, але важливішим і ефективнішим є страх перед небезпечними іншими та  невідомими загрозами – загальний соціальний страх. У певному сенсі в’язні мають менше підстав боятися; попри те, що страждання, яких їм завдає каральна машина, охоронці або інші ув’язнені, є суворими, але вони лімітовані та знайомі. Страх у режимі захищеності – це порожній означник, який може містити всі види жахливих фантомів.

[…]

Репрезентовані

Нам постійно повторюють, що ми перебуваємо посеред тривалого історичного шляху від різних форм тиранії до демократії. Хоча в деяких країнах людей душать тоталітарні й деспотичні режими, все поширенішими стають представницькі форми врядування, які проголошують себе і демократичними, і капіталістичними. Загальне виборче право цінується і практикується по всьому світу, хоч і з різним рівнем ефективності. Нам кажуть, що глобальний капіталістичний ринок завжди розширює модель парламентського представництва, будучи інструментом політичного включення населення. Проте багато рухів 2011 року відмовляються бути репрезентованими і спрямовують свою найгострішу критику на структури представницького врядування. Як вони можуть лаяти безцінний дар представництва, який їм заповіла сучасність? Невже вони хочуть повернутися до темних часів непредставницького врядування й тиранії? Звичайно ж, ні. Для того, щоб зрозуміти їхню критику, ми мусимо усвідомити, що представництво – це насправді не провідник демократії, а навпаки перепона для її реалізації, і ми маємо побачити, як фігура репрезентованих збирає докупи фігури заборгованих, медіалізованих та убезпечених і, водночас, уособлює результат їхнього підпорядкування й занепаду.

Сила фінансів і достатку насамперед відбирає в людей можливість об’єднуватись і створювати організації, які були б спроможні надавати кошти, необхідні для виборчих кампаній. Тільки якщо ви багаті, дуже багаті, – ви можете вступити у гру лише з власними ресурсами. В іншому випадку, щоб досягти тієї самої мети, необхідно бути корумпованим. А перебуваючи в уряді, обрані представники ще більше збагачуються. По-друге, які ж істини можна політично сконструювати без можливості контролю над потужними медіа? Лобісти і капіталістичні фінансові компанії дуже ефективно проводять у кабінети політичні касти, які над нами панують. Символічна наддетермінація панівних медіа завжди вміщує – і часто блокує – соціальний розвиток незалежної боротьби, народні об’єднання та суперечності між рухами й урядами. Коротко кажучи, панівні медіа створюють перешкоди для кожної нової форми демократичної участі. По-третє, страх убезпечених породжують у непомітний і загрозливий спосіб за допомогою тактик залякування у провідних медіа. Достатньо подивитися вечірні новини, щоб боятися вийти на вулицю: репортажі про викрадення дітей із супермаркетів, сюжети про терористичні бомбардування, маніяки-вбивці в околицях і багато іншого. Об’єднувальна природа соціальних відносин трансформується у загрозливу ізоляцію. Homo homini lupus est: людина людині вовк. […]

У сучасному буржуазному суспільстві ХХ століття громадяни, разом з експлуатованими та відчуженими (включно з дисциплінованим робітничим класом), все ж мали шляхи для політичної дії через інституції (часто корпоративістські) держави і громадянського суспільства. Участь у профспілках, політичних партіях, і, загалом, у громадських об’єднаннях відкривала деякий простір для політичного життя. У багатьох людей ностальгія за тими часами дуже сильна, але вона базується на удаваній прив’язаності. Як же швидко ми стали свідками загнивання і вимирання того громадянського суспільства! В наш час структури участі невидимі (часто незаконні або контролюються лобістами, як ми вже зазначали): репрезентовані діють у суспільстві, позбавленому розуму та маніпульованому сліпучою недоумкуватістю медіацирку, яке страждає від непрозорості інформації за відсутності чеснот, натомість помічаючи лише цинічну прозорість влади заможних, ще більш вульгаризованих нестачею відповідальності.

Репрезентовані усвідомлюють крах структур представництва, але не бачать альтернативи і знову впадають у страх. Із цього страху постають популістські й харизматичні форми політики, позбавлені навіть претензії на представництво. Вимирання громадянського суспільства та його широкої інституційної структури було частково результатом занепаду соціальної присутності робітничого класу, його організацій та його спілок. Частково – результатом втрати надії на зміни, або ж насправді самогубством підприємницьких здібностей, розріджених гегемонією фінансового капіталу та ексклюзивним значенням ренти як механізму соціального згуртування. Соціальна мобільність у цих суспільствах, особливо для тих, кого в минулому називали буржуа (потім середнім класом, а тепер, у часи кризи, часто плутають із пролетаріатом), стає падінням у темряву, бездонну діру. Страх домінує. Отже, приходять харизматичні лідери з метою захистити ці класи, а також популістські організації, щоб переконати їх, що вони мають ідентичність соціального угрупування, яке насправді вже не когерентне.

Але навіть якби все працювало як слід, а політичне представництво характеризувалося прозорістю і досконалістю, сама по собі репрезентація є, за визначенням, механізмом, що відокремлює населення від влади – тих, ким керують, від тих, хто керує. Коли були створені республіканські конституції  XVIII століття і представництво стало в центрі нового політичного порядку (як суверенний суб’єкт par excellence), відразу стало зрозуміло, що політичне представництво не функціонувало через успішну участь населення, навіть таких суб’єктів, як білі чоловіки, які були означені як «люди». Його радше розуміли як «відносну» демократію в тому сенсі, що представництво від початку існувало для того, щоб пов’язувати людей із владними структурами і водночас відмежовувати від них.

Жан-Жак Руссо виклав теорію соціального договору (яка стала базою сучасної демократії) у таких тезах: потрібно винайти політичну систему, яка б гарантувала демократію навіть у тій ситуації, коли приватна власність породжує нерівність і загрожує свободі; систему, яка може побудувати державу, захистити приватну власність, а також визначити державну власність як щось, що належить усім і не належить нікому. Таким чином, представництво було б на службі у всіх, але, належачи всім, не належало б нікому. Для Руссо представництво породжується (метафізичним) переходом від «волі всіх», на якій базується суспільство, до «загальної волі», тобто волі тих, кого обрали всі, але хто ні перед ким не відповідальний. За словами Карла Шмітта, репрезентувати означає робити присутнім те, що відсутнє, а значить – нікого. Висновок Шмітта ідеально поєднується із засновками Руссо, які, в свою чергу, висловлені у конституції Сполучених Штатів та конституціях Французької Революції. Парадокс представництва завершений. Дивує тільки те, що він зміг так довго працювати і, залишаючись абсолютно порожнім, функціонував лише за підтримки волі могутніх, володарів статків, виробників інформації та адвокатів страху, які проповідують забобони й насильство.

Однак нині, навіть якби нам довелося повірити у модерний міф представництва і прийняти його як запоруку демократії, політичний контекст, який робить це можливим, радикально змінився. Оскільки початково системи представництва було зведено на національному рівні, виникнення глобальної владної структури їх суттєво підірвало. Нові глобальні інституції не претендують на те, щоб представляти волю населення. Стратегічні договори укладаються, а контракти підписуються і гарантуються в межах структур міжнародного управління – поза представницькими можливостями національних держав. Незважаючи на те, що існують «конституції без держав», функція представництва, яка у містифікований спосіб змушувала людей вірити в те, що приводить їх до влади, втратила ефективність у цій глобальній системі.

А репрезентовані? Що ж залишається від їхніх громадянських рис у цьому глобальному контексті? Не будучи більше активними учасниками політичного життя, репрезентовані виявляються бідними серед бідних, борючись на самоті у джунглях соціального життя. Якщо вони не розворушаться і не пробудять прагнення до демократії, то стануть чистим продуктом влади, порожньою мушлею механізму управління, що більше не відсилає до громадянина-робітника. […]

Отже, багато рухів 2011 року спрямовують свою критику проти політичних структур і форм представництва тому, що чітко усвідомлюють, що система представництва, навіть якщо вона ефективна, радше блокує демократію, а не плекає її. Куди, запитують вони, подівся проект демократії? Як ми можемо знову його відродити? Що це означає – повернути (або навіть уперше усвідомити) політичну силу громадянина-робітника? Один зі шляхів, якому вчать нас ці рухи, проходить через бунт і повстання проти зубожілих та депотенціалізованих фігур суб’єктивності, які ми окреслили в цьому розділі. Демократія здійсниться тільки тоді, коли з’явиться суб’єкт, здатний її усвідомити і привести в дію.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.