«Декларація» — памфлет Майкла Хардта та Антоніо Неґрі — була опублікована як електронний самвидав у травні 2012 року на хвилі масових повстань, які спалахнули 2011 року в різних частинах світу. У книзі досліджено нові форми політичної організації, репрезентації та спротиву, започатковані такими рухами як «арабська весна», Occupy, indignados та інші. Цей фрагмент — передмова до книги. Раніше ми вже публікували розділ «Суб’єктивні фігури кризи».

Переклали з англійської Юстина Кравчук і Наталка Нешевець

Це не маніфест. Маніфести пропонують погляд на майбутній світ, закликають стати суб’єктом, який наразі є лише привидом, але повинен матеріалізуватися для того, щоб перетворитися на агента змін. Маніфести працюють як прадавні пророки, які силою свого провидіння творять власний народ. Сучасні соціальні рухи змінили порядок, зробивши маніфести та пророків застарілими. Агенти змін уже вийшли на вулиці й окупували міські площі, не лише загрожуючи правителям та повалюючи їхню владу, а й викликаючи в нашій уяві образи нового світу. Мабуть, важливіше те, що у своїх логіках і практиках, гаслах та прагненнях ці множини проголосили новий перелік принципів та істин. У який спосіб їхня заява може стати основою для заснування нового життєздатного суспільства? Яким чином ці принципи та істини приведуть нас до перевинайдення ставлення одне до одного та до світу? Повставши, множини мають віднайти перехід від декларації до конституції.

На самому початку 2011 року, в розпал соціальної та економічної кризи, яка характеризувалася докорінною нерівністю, здоровий глузд, здавалося, змушував нас довіряти рішенням та управлінню правлячої верхівки, щоб не потрапити до ще більшої халепи. Фінансові та державні керівники можуть бути тиранами, і, можливо, саме вони відповідальні за створення кризи, але у нас не було вибору. Однак протягом 2011 року завдяки серії соціальних акцій спротиву вдалося похитнути цей здоровий глузд і почати вибудовувати новий. «Окупуй Волл-стріт» була найпомітнішою, але лише однією з цілого циклу битв, які здійснили зсув у полі політичних дебатів, відкривши протягом року нові можливості для політичної дії.

Дві тисячі одинадцятий розпочався рано. 17 грудня 2010 року в місті Сіді-Бузід у Тунісі двадцятишестирічний вуличний торговець Мохаммед Буазізі, котрий, як повідомлялося, мав науковий ступінь з інформатики, підпалив себе. До кінця місяця в Тунісі розгорнувся масовий бунт із вимогою: «Бен Алі, забирайся геть!» І справді, вже до середини січня Зін аль-Абідін бен Алі пішов. Єгиптяни перехопили естафету і, починаючи з кінця січня, регулярно виходили на вулицю десятками й сотнями тисяч, вимагаючи, щоб Хосні Мубарак також пішов. Площу Тахрір у Каїрі було окуповано за вісімнадцять днів до відставки Мубарака.

Протести проти репресивних режимів швидко охопили інші країни Північної Африки та Близького Сходу, включно з Бахрейном, Єменом і, зрештою, Лівією та Сирією. Але перша іскра, що спалахнула в Тунісі та Єгипті, рознесла вогонь далеко за межі цих країн. Протестувальники  окупували будівлю законодавчого органу штату Вісконсин в лютому-березні, висловлюючи солідарність і віддаючи належне своїм товаришам з Каїра. Але переломним моментом стало 15 травня, коли так звані indignados («обурені») окупували центральні площі Мадрида та Барселони. Іспанські табори протесту, надихнувшись туніськими та єгипетськими повстаннями, продовжили вести свою боротьбу новими шляхами. В боротьбі проти соціалістичного уряду Хосе Луїса Родрігеса Сапатеро вони вимагали «Реальної демократії вже зараз!». Відмовляючи в представництві всім політичним партіям, вони протестували проти проблем широкого соціального спектру: від загнивання банківської системи до безробіття, від браку соціальних послуг до незадовільних умов проживання і несправедливого виселення. Мільйони іспанців взяли участь у протестному русі, і переважна більшість населення підтримала їхні вимоги. На окупованих площах indignados формували асамблеї для прийняття рішень та комісії з вивчення численних соціальних питань.

Ще до того, як у червні було демонтовано намети на площі Пуерта дель Соль у Мадриді, греки перейняли естафету від indignados, окупувавши площу Синтагма в Афінах на знак протесту проти заходів жорсткої економії. Незабаром намети з’явилися на бульварі Ротшильда в Тель-Авіві, з вимогою соціальної справедливості та добробуту для ізраїльтян. На початку серпня, після того, як поліція застрелила темношкірого британця, заворушення спалахнули в Тоттенхемі і поширилися Англією.

Коли кілька сотень перших окупантів 17 вересня розклали свої намети в парку Зукотті в Нью-Йорку, то настала їхня черга перехопити естафету. Насправді їхні акції, як і поширення руху в Сполучених Штатах та в інших країнах, важливо осмислювати, враховуючи весь протестний досвід цього року.

Багатьом непричетним до боротьби важко побачити зв’язки між подіями з цього переліку. В Північній Африці повстання проти репресивних режимів зосередилися на поваленні тиранів, у той час як у Європі, США та Ізраїлі протестувальники зверталися до представників конституційної системи із широким спектром соціальних вимог.

Крім того, ізраїльські наметові протести (не варто називати це окупацією!) сформулювали свої вимоги, делікатно оминувши проблеми колонізації та палестинських прав; перед греками постала проблема державного боргу та заходів жорсткої економії нечуваних масштабів; а обурення британських бунтівників стосувалося тривалої історії расової ієрархії – і вони навіть не ставили намети.

Кожна боротьба із цього переліку є самостійною та спрямованою на конкретні локальні умови. Однак насамперед варто відзначити, що насправді вони промовляють одна до одної. Зрозуміло, що єгиптяни продовжили той шлях, яким пішли тунісці, пристосовуючи гасла до власного контексту. Втім, окупанти площі Пуерта дель Соль теж мислили свою боротьбу такою, що переймає досвід людей, які вийшли на площу Тахрір. У свою чергу, в Афінах і Тель-Авіві більше зважали на досвід Мадрида та Каїра. Окупанти Волл-стріт зважали на всі вищезазначені рухи, перетворюючи зокрема боротьбу проти тиранів на боротьбу проти тиранії фінансів. Можна подумати, що вони просто заплуталися, забули чи проігнорували відмінності в своїх ситуаціях і вимогах. Однак ми вважаємо, що вони бачать більше, ніж ті, хто лишився поза протестами, й мають змогу пов’язати свої одиничні умови і місцеві протистояння зі спільною глобальною боротьбою.

[…]

Ці рухи, звісно, мають спільні характеристики, найочевидніша з яких – це стратегія окупації чи наметового табору. Десять років тому альтерглобалістські рухи були номадичними. Вони мігрували від саміту до саміту, виявляючи несправедливість і антидемократичний характер ключових інституцій глобальної системи влади: Всесвітньої організації торгівлі, Міжнародного валютного фонду, Світового банку, національних лідерів Великої вісімки (G8) та інших. Цикл протистоянь, які розпочалися 2011 року, навпаки, має осілий характер. Замість того, щоб мандрувати відповідно до календаря зустрічей на високому рівні, ці рухи залишаються на одному місці й узагалі відмовляються рухатися. Їхня нерухомість частково пов’язана зі вкоріненістю в місцеві й національні соціальні проблеми.

Поєднує ці рухи і те, що організовуються вони у вигляді множини. Іноземні кореспонденти відчайдушно намагалися знайти в Тунісі та Єгипті лідерів рухів. Наприклад, під час найінтенсивнішого періоду окупації площі Тахрір вони кожен день називали іншого справжнього лідера: одного дня це був Мухаммед аль-Барадеї, лауреат Нобелівської премії, наступного дня виконавчий директор Google Ваель Гонім тощо. Медіа ніяк не могли втямити чи прийняти, що лідера на площі Тахрір не було. Відмова рухів від лідерів була помітною впродовж усього року, але, мабуть, особливо виразно це прозвучало на Волл-стріт. Численні інтелектуали та знаменитості виступали в парку Зукотті, але лідером нікого з них не вважали, вони були просто гостями у цієї множини. Натомість від Каїра та Мадрида до Афін і Нью-Йорка рухи відпрацьовували механізми горизонтальної організації. Вони не будували штаб-квартир, не утворювали центральних комітетів, але ширилися, як рої, і найголовніше – створили демократичну практику прийняття рішень таким чином, щоб усі учасники могли керувати разом.

Третя особливість, яку виявляють рухи, хоча й дещо по-різному, – це те, що можна назвати боротьбою за спільне. В деяких випадках це виражалося через полум’я. Самоспалення Мухаммеда Буазізі треба розуміти не лише як протест, пов’язаний із його власними кривдами, завданими місцевою поліцією, але як протест проти широко розповсюдженого соціального та економічного становища робітників у країні, багато з яких не можуть знайти роботи, що відповідала б їхній освіті. Насправді в обох випадках – у Тунісі та в Єгипті – гучний заклик до повалення тирана засліпив очі багатьом спостерігачам, залишивши непоміченими важливі для рухів глибокі соціальні та економічні проблеми, а також потужні акції профспілок. Серпневі підпали під час заворушень у Лондоні теж були виявом протесту проти існуючого економічного і соціального порядку. Так само, як і серед бунтівників 2005 року в Парижі та більш ніж десятиліття до цього в Лос-Анджелесі, обурення британців було реакцією на цілий комплекс соціальних проблем, головною з яких було расова підлеглість. Але підпали та мародерство в кожному з цих випадків також були реакцією на владу товарів і верховенство приватної власності, які самі по собі, звичайно, є частиною механізмів расової субординації. Таким чином, це боротьба за спільне, в тому сенсі, що вони оскаржують несправедливість неолібералізму і, зрештою, панування приватної власності. Але це не робить їх соціалістичними. Насправді в цьому циклі протистоянь ми бачимо дуже мало від традиційних соціалістичних рухів. Й тією мірою, якою боротьба за спільне оскаржує панування приватної власності, вона також виступає проти верховенства державної власності та контролю з боку держави.

У цьому памфлеті ми хочемо звернутися до прагнень та досягнень циклу протистоянь, які спалахнули 2011 року, але не збираємося аналізувати їх безпосередньо. Замість цього ми почнемо з дослідження загальних соціальних і політичних умов, у яких вони виникли. Нашим об’єктом критики будуть домінантні форми суб’єктивності, утворені в контексті сучасних соціальних і політичних криз. Ми залучимо чотири основні фігури суб’єктивності – заборговані, медіалізовані, убезпечені та репрезентовані, кожна з яких є зубожілою, а їхня спроможність до соціальної дії маскується чи містифікується.

Ми вважаємо, що бунтівні і повстанські рухи забезпечують нас засобами, здатними не лише відмовитися від репресивних режимів, під владою яких страждають ці суб’єктивні фігури, а й перетворити ці суб’єктивності на фігури влади. Іншими словами, вони віднайшли нові форми незалежності та безпеки як на економічних, так і на соціальних та комунікаційних теренах, які разом утворюють потенціал для того, щоб відкинути системи політичного представництва і відстояти власну спроможність до демократичної дії. Це деякі з досягнень, які ці рухи усвідомили і можуть розвивати надалі.

Однак потрібно зробити ще один крок, щоб об’єднати й примножити силу таких суб’єктивностей. По суті, рухи вже мають перелік базових принципів, які можуть стати основою для конституційного процесу. Наприклад, одним з найрадикальніших і найбільш далекосяжних елементів цих рухів було заперечення представництва та конструювання замість нього схем демократичної участі. Крім того, ці рухи надали нових значень свободі, нашому ставленню до спільного та ряду основних політичних механізмів, які виходять далеко за межі чинних республіканських конституцій. Відтепер ці значення стають частиною нового здорового глузду. Вони є базовими принципами, які ми вже сприймаємо як невід’ємні права, подібно до тих, що були проголошені протягом революцій вісімнадцятого століття.

Завдання полягає не в тому, щоб кодифікувати нові суспільні відносини у фіксованому порядку, а в тому, щоб створити конституційний процес, який організовує ці відносини і робить їх тривалими, сприяючи водночас майбутнім нововведенням і залишаючись відкритим для прагнень множин. Рухи проголосили нову незалежність, і законодавча влада має її просувати.

* * *

Сучасні неоліберальні лідери – зі своїх управлінських кабінетів та корпоративних засідань, своїх медійних агенцій та фондових бірж – постійно повторюють нам, що криза жахлива, а наша ситуація безнадійна. Вони кажуть, що ми на «Титаніку» і якщо хочемо врятуватися від остаточної катастрофи, то мусимо погодитись на ще дужче погіршення ситуації заборгованих, медіалізованих, убезпечених і репрезентованих. Вони твердять нам, що погіршити ситуацію – це наше єдине спасіння! Хіба ми не можемо повстати, давши волю обуренню, що закипає в нас, коли стикаємося з таким шантажем?

Всі чотири експлуатовані в сучасному суспільстві фігури здатні чинити опір, а також інвертувати себе таким чином, щоб стати фігурами влади. Ця інверсія стане результатом не діалектичного процесу, а події, суб’єктивного кайроса, який ламає відносини домінування і знищує процеси, що відтворюють фігури підпорядкування. Це не просто теоретичне припущення з нашого боку, а швидше реальність, яка підкріплюється та спирається на цикл повстань, розпочатих 2011 року, які вибудовують низку прикладів бунту і спротиву.

Неоліберальні трансформації соціального, економічного і політичного життя не просто виснажили та розорили суб’єктів, яких вони створили. Збідніння, якого зазнає сучасний пролетаріат, – це насправді не лише зниження зарплат і виснаження матеріальних ресурсів індивідуального і колективного життя, як у теоріях Маркса та Енгельса, а й (все більшою мірою) позбавлення нас наших людських можливостей, особливо нашої здатності до політичної дії. […]

Коли ви прогинаєтеся під вагою боргу, коли ваша увага гіпнотично приклеєна до екрану, коли ви перетворили свій дім на в’язницю, ви усвідомлюєте, наскільки капіталістична криза індивідуалізує людські пристрасті і зловживає ними. Ви усамітнені та депотенціалізовані. Але як тільки ви роззирнетеся навколо, то побачите, що результатом кризи є те, що ми всі однакові. Під час кризи заборгованість, медіалізація, убезпеченість та репрезентованість позначають колективний стан. Альтернативи, звісно, немає; ми на борту «Титаніка», і це зубожіння та редукція до сингулярності занурюють наше життя у сіру байдужість. Але тут ми разом. Існує кайрос спротиву, так само як і кайрос спільноти.

Ми маємо боротися для того, щоб звільнитися від стану зубожіння, страждань і самотності. Але з чого нам почати? Депотенціалізований суб’єкт – це фігура, яка була відділена від своїх можливостей […]. Ми повинні віднайти силу, яка заново поєднає дію і  буття разом. Наприклад, обурення, яке виражає індивідуальне страждання, навіть у своєму одиничному протистоянні нагадує  буття разом. Воно стає сингулярним, бо це, на відміну від перетворення на індивідуальність, означає ще раз знайти суб’єктивну силу в тому, щоб бути разом. Сингулярна суб’єктивність виявляє те, що подія не може існувати без об’єднання з іншими сингулярностями, що сингулярні суб’єктивності не можуть бути разом без повстання. Так втілюється процес сингуляризації: самоствердження, самооцінювання і суб’єктивне рішення щодо того, що всі ми відкриті до стану буття разом. Так зароджуються всі політичні рухи: від рішення про розрив до пропозиції діяти разом.

Інвертуй борг

Процес суб’єктивації починається з відмови. Я не буду. Ми не будемо виплачувати ваш борг. Ми відмовляємося бути виселеними з наших будинків. Ми не здамося перед заходами суворої економії. Замість цього ми хочемо привласнити ваші – або, насправді наші – статки.

У певні періоди, коли криза вдаряє з найбільшою силою, коли, наприклад, індивіди змушені опиратися самостійно, воля до спротиву зростає з надзвичайною та відчайдушною силою. Звідки вона з’являється? Багато філософів виводять походження волі з нестачі: так ніби для того, щоб хотіти або діяти, ми мусимо зосередитися на тому, чого не вистачає. Але це неправда. Воля народжується, безсумнівно, з бажання утвердити достаток, а не нестачу, з поштовху до розвитку бажання. Бажання не сплачувати борг означає не тільки пошук того, чого ми не маємо, що було втрачено, але й, що важливіше – утвердження і розвиток того, чого ми прагнемо, що є кращим і прекраснішим: суспільність і повнота соціальних відносин.

Отже, відмова від боргу не означає розривання соціальних зв’язків та правових відносин з метою створити порожню, індивідуалізовану, фрагментовану територію. Ми тікаємо від цих зв’язків і боргів для того, щоб надати нового значення поняттям зв’язку і боргу, а також віднайти нові соціальні відносини. Маркс був реалістом, коли говорив про гроші як про первинний соціальний зв’язок капіталістичного суспільства. «Індивід, – писав він, – носить свою соціальну силу, як і свій зв’язок із суспільством, у себе в кишені». Відмова від боргу має на меті зруйнувати силу грошей та зв’язки, які вони створюють, і водночас, побудувати нові зв’язки і нові форми боргу. Ми стаємо все більш заборговані одне перед одним, поєднані не фінансовими зв’язками, а соціальними.

Суб’єктивні фігури, які характеризуються цією соціальною взаємозалежністю, вже були підготовлені і розвинуті в новій економічній ситуації, в якій панує гегемонія біополітичного виробництва, життя залежне від валоризації та засноване на співпраці сингулярностей. Співпраця і продуктивна взаємозалежність є умовами спільного, котре визначає нині первинну основу соціального виробництва. Наші соціальні зв’язки, які поєднують нас одне з одним, стають засобами виробництва. У своїй взаємозалежності та спільності ми віднаходимо продуктивність і силу.

Ось чому, незважаючи на те, що потоки фінансового боргу характеризуються індивідуалізацію (разом зі стражданням, відчаєм і болем, які подвоюються через нашу ізольованість), нові форми боргу стають усе більш соціальними та антиіндивідуальними, транзитивними і сингулярними, а не замкненими у договірних відносинах. Коли суб’єкт досягає розуміння цього, коли сингулярність виходить зі спіралей знесилення і зубожіння, якими вона була обмежена, тоді він може побачити, що ці соціальні зв’язки і соціальні борги неможливо виміряти, точніше, їх неможливо виміряти у традиційний спосіб – у кількісних показниках. Вони можуть бути представлені лише у якісних показниках: як провідники бажання, як рішення вирватися зі злиднів та розламати старі боргові зобов’язання.

Соціальні форми боргу, що утворюються, показують благородний бік спільного. Це заборгованості, у яких насамперед немає кредитора – вони визначаються єднальними зв’язками між сингулярностями. Більш того, вони не зумовлені мораллю і почуттям провини. Замість морального обов’язку вони працюють через етику спільного, яка базується на взаємному усвідомленні соціальних боргів, які ми винні одне одному та суспільству.

В останні десятиліття боротьба бідних і зубожілих була спрямована проти індивідуального і колективного боргового ярма. «Окупуй Волл-стріт» може бути найбільш очевидним прикладом, адже Волл-стріт – це головний символ глобального суспільства боргу, метонімія для всіх кредиторів, проте ці протести є далеко не найвизначнішими. Ми бачимо два початкові струмені нещодавніх боргових протестів, які вилились у розбиття наметів у парку Зукотті. Одна течія, яка зосереджується переважно на державному боргу підлеглих країн, відсилає до різних альтерглобалістських протестів проти Світового Банку та МВФ, сягаючи кульмінації 2001 року в аргентинському народному повстанні та асамблейному русі проти неоліберальної політики економічної кризи. Цьому, в свою чергу, передували десятки «МВФ-бунтів» проти програм жорсткої економії від Венесуели 1989 року до Єгипту 1977 року та Перу 1976 року. Інша течія є більш роздробленою, її можна схарактеризувати як протест проти тягаря індивідуальних та індивідуалізуючих боргів бідних, як-от бунти в Лос-Анджелесі 1992 року, в Парижі 2005 року та в Лондоні 2011 року. Ці три повстання були вираженням люті проти расової підлеглості у мегаполісах, і всі вони були викликані актами поліцейського насильства. Але расовий характер у кожному з випадків сильно перетинався з відмовою від влади товарів та достатку. Розкрадання і підпали частково підігрівалися пригніченими бажаннями володіти товарами, але ці події також стали символічним руйнуванням шляхів, завдяки яким ці товари служили провідниками соціального підпорядкування.

[…]

Створи істину

Коли ми відмовляємося бути медіалізованими, ми мусимо не лише припинити дозволяти себе обдурювати, і вірити всьому, що читаємо в газетах, і просто обмірковувати всі істини, якими нас годують, але й відволікти свою увагу від медіа. Часом здається, що ми просто зачаровані відеоекранами і не можемо відвести від них очей. […] Зніміть закляття і знайдіть новий спосіб спілкуватися! Річ не тільки в тому, і навіть не в першу чергу в тому, що нам потрібна інша інформація або інші технології. Так, нам потрібно відкрити правду, але, крім цього, що важливіше – створити нові істини, виробити які можуть лише сингулярності завдяки мережевому спілкуванню та буттю разом.

Хоча політичні проекти, спрямовані на забезпечення інформацією, безумовно, є важливими, та вони можуть легко привести до розчарування і краху ілюзій. Здавалося б, якби люди у Сполучених Штатах знали про діяльність свого уряду і злочини, які він вчинив, вони б піднялися і це змінили. Але насправді, навіть якби вони прочитали всі книжки Ноама Чомскі та весь матеріал, опублікований на WikiLeaks, вони все ж могли б проголосувати за тих самих політиків, повернувши їх до влади, і, врешті, відтворити те саме суспільство. Інформації самої по собі недостатньо. Те саме стосується й ідеологічної критики, якщо більш узагальнено: викриття правди про владу не спиняє людей від прагнення свого рабства, так ніби це їхнє визволення. Відкрити простір для комунікативної дії у публічній сфері теж недостатньо. Медіалізовані – це фігура не хибної свідомості, а, радше, захоплена павутиною, уважна, зачарована.

[…]

Коли ми стаємо немедіалізованими, ми не припиняємо взаємодіяти з медіа. Справді, рухи 2011 року знані тим, що використовували соціальні медіа, такі, як фейсбук і твіттер, але наше ставлення до медіа змінюється. По-перше, як сингулярності, ми домагаємося вільного доступу до всієї мережі. Ми роїмося, як комахи, йдемо новими стежками і сходимося разом у нових візерунках і сузір’ях. У центрі тут форма політичної організації: децентралізована множина сингулярностей комунікує горизонтально (причому соціальні медіа корисні для них, бо вони відповідають формі їхньої організації). Демонстрації та політичні акції в наш час породжує не центральний комітет, який віддає наказ, а збирання разом та дискусії між численними малими групами. Так само після демонстрації повідомлення поширюються, як вірус, по кварталах і різних районах міста.

По-друге, медіа стають інструментами нашого колективного самовиробництва. Ми  готові створювати нові істини лише тоді, коли припиняємо бути індивідуальностями і утверджуємося у наших відносинах з іншими, відкриваємося для спільної мови. Творити істину – це колективний лінгвістичний акт творчості. Інколи творення і поширення політичних гасел на демонстраціях стають актом вироблення істини. Наприклад, дискурс «99 відсотків проти 1 відсотка», який виник з руху «Occupy», оприявнив реальність соціальної нерівності й разюче змістив межі публічних дебатів. Складніший приклад – це істина, створена аргентинським гаслом 2001 року «Que se vayan todos» («Викиньте усіх їх геть»). Гасло у стислій формі показало не лише корумпованість політиків, політичних партій і всієї конституційної системи, а й потенціал для появи нової демократії участі. […]

Тому справжня мережева комунікація між сингулярностями передбачає створення таборів. Це певний вид самоосвіти і виробництва знань, який виникає, наприклад, під час студентських окупацій. Відчувається магічний і просвітній момент, адже через перебування разом вибудовуються колективний розум та новий тип комунікації. На окупованих площах 2011 року, від площі Тахрір до Пуерта дель Соль і парку Зукотті, нові істини вироблялися через дискусію, конфлікт і консенсус на асамблеях. Робочі групи і комісії з темами від житлового права до іпотечних викупів, гендерних відносин і насильства працюють водночас і як досвід самоосвіти, і як спосіб поширити виробництво знань. Кожен, хто пройшов такий наметовий протест, пізнав, як створюються нові знання і нові політичні афекти через інтенсивні тілесні та інтелектуальні взаємодії.

[…]

Вирвись на волю

З усіх способів, за допомогою яких люди відмовляються від режиму безпеки, найбільш значними є модальності втечі. Ви не можете перемогти в’язницю або побороти армію. Все, що ви можете, – втекти. Розірвіть свої кайдани і тікайте. Найчастіше втеча означає не вихід у відкритий простір, а, радше, ставання невидимим. Оскільки безпека часто працює таким чином, що робить вас видимими, вам потрібно тікати, відмовляючись від того, щоб вас бачили. Стати невидимими – це також певний вид втечі. Біженець, дезертир та невидимий – це справжні герої (або антигерої) боротьби убезпечених за визволення. […]

Хоча ви справді здатні відмовитися і втекти тільки тоді, коли усвідомите свою силу. Ті, що живуть під тягарем режиму безпеки, схильні розглядати себе як безсилих, карликів, у порівнянні з його всеохопною могутністю. Ті, що існують у суспільстві-в’язниці, думають, що живуть у шлунку Левіафана, поглинуті його силою. Як ми можемо протистояти полум’ю з його пащі, як можемо втекти від його всевидячих очей та всезнаючих інформаційних систем? Для того, щоб знайти вихід, усе, що вам потрібно, – це пригадати базове визначення природи влади, яке дав Фуко, а до нього – Нікколо Макіавеллі: влада – це не річ, а відносини. Якою б могутньою та зверхньою не здавалась влада, що стоїть над вами, – знайте, що вона від вас залежить, годується вашим страхом і виживає тільки через вашу готовність брати участь у цих відносинах. Пошукайте двері для втечі. Вони завжди існують. Дезертирство і непослух є надійною зброєю проти добровільного рабства.

[…]

Боротьба має вестися не лише проти всеприсутніх тенет системи безпеки, а й проти дуже реальних бетонних стін в’язниць та військових бараків. Наприклад, Анджела Дейвіс справедливо закликає до ліквідації в’язниць. Беручи до уваги расовий склад тюрем у Сполучених Штатах (та центрів з утримання іммігрантів у всьому світі), боротьба проти в’язниць має стати нині ядром нового аболіціонізму, покінчивши з найбільш екстремальними структурами расової сегрегації та підлеглості. Очевидно, що сучасні тюрми не мають жодної зі шляхетних функцій перевиховання чи соціальної реінтеграції, як це уявлялося в реформах ХІХ ст. Навпаки, в’язниця – це машина, яка створює і відтворює антисоціальні суб’єктивності, увічнює страх та отруює соціальні відносини.

Боротьба проти військової сили та мілітаризації є не менш важливою. Застереження від переліку яскравих американських президентів про те, що військові установи руйнують публічну свободу і демократію, пройшли майже повністю непоміченими: від полеміки Томаса Джефферсона і Джеймса Медісона проти регулярного війська до похмурих застережень Двайта Д. Ейзенхауера щодо катастроф, спричинених таємними угодами між великими військовими установами та потужною індустрією зброї. Як для нації, що так шанує своїх засновників та минулих президентів, США залишаються на диво глухими до їхніх заяв на цю тему. Збройні сили, як і в’язниці, принижують суб’єктивності та отруюють соціальні відносини. Військові, які повертаються з війни, не лише зруйновані нею та ієрархією, але й поширюють свою хворобливу суб’єктивність у сім’ях, до яких вони повертаються, та серед усіх інших, з ким вони взаємодіють. Феміністки давно проаналізували владу, слабкість та патологічні форми маскулінності, які пропагує та відтворює мілітаризм.

[…]

Ключ до здорового суспільства – це покінчити зі страхом і, таким чином, створити справжню свободу і безпеку. Одна із найбільш зворушливих та натхненних сцен на площі Тахрір в Каїрі відбулася в лютому 2011 року, всього за кілька днів після того, як проурядові сили промчали через площу на конях і верблюдах, брутально б’ючи протестувальників. Замість того, щоб проклинати несправедливість і розповідати, як у майбутньому вони будуть захищатися, люди, на диво, просто почали повторювати: «Ми більше не боїмося». Це вибило наріжний камінь, на якому тримався режим Мубарака. […] Неможливо до кінця пояснити, як ці активісти досягли такого стану безстрашності. Великою мірою це, напевно, завдячує їхньому перебуванню разом на площі. Але ми можемо легко розпізнати в цьому політичну силу та важливість. Влада не може вижити, коли її суб’єкти звільняються від страху.

Такі вираження безстрашності можуть нагадати про революційний героїзм Че Гевари – воїна, який свідомо йде на смерть з упевненістю, що добра справа триватиме. Але нас мало цікавлять герої та мученики. Ба більше, ми вважаємо, що те, що мешканці таборів на цих площах здатні відкинути свій страх, має мало спільного з героїзмом або навіть смертю. «Вільна людина, – досить загадково проголошує Спіноза, – думає про смерть менше за все, і її мудрість є розмірковуванням над життям, а не смертю». Справжня безпека, на думку Спінози, не є результатом накопичення сили, щоб приголомшити всіх ворогів. Вона також не передбачає уникнення смерті чи утримання зла на відстані, на зразок катехону Святого Павла. […] Табірні протестувальники – через перебування разом, дискусії, суперечки, боротьбу – здається, віднайшли істину, яку передбачив Спіноза: ми можемо досягти справжньої безпеки і руйнування страху тільки через колективне конструювання свободи.

Признач себе

Ви мене не репрезентуєте! ¡Que se vayan todos! Такі відмови від представництва і представницьких урядових структур висловлювали мільйони протягом кризи неолібералізму на початку ХХІ ст. Новим для цих протестів і відмов є те, що вони одразу прояснюють, що криза не тільки економічна, соціальна і політична, але й конституційна. Представницькі структури і ліберальні режими управління ставляться під питання. Зухвалий концептуальний стрибок, який зробила теорія і практика парламентського представництва (від «волі всіх» до «загальної волі»), нарешті виявився фатальним, і навіть нові форми врядування, які наче натягують сітку безпеки, щоб зловити акробата у падінні, виявилися занадто слабкими і зношеними. Все важче віриться у воскресіння та спасіння конституції. […]

Політичні й конституційні дебати треба відкрити заново. І радикальні зміни, яких треба сьогодні вимагати, мають стосуватися не лише змісту (від приватного і публічного до спільного), а й форми. Як люди можуть тісно об’єднуватися у спільному і брати пряму участь у демократичному прийнятті рішень? Як може множина стати правителем інституцій спільного у спосіб, який заново віднаходить і здійснює демократію? Це завдання конституційного процесу.

Коли фінансові борги перетворяться на соціальні зв’язки, коли сингулярності почнуть взаємодіяти у продуктивних мережах і коли прагнення безпеки вивільниться від страху, тоді через інверсію цих трьох фігур почнуть з’являтися суб’єктивності, здатні на демократичну дію. В буржуазних суспільствах індустріальної доби шляхи, доступні для політичної дії, були насамперед корпоративістськими та індивідуалістичними; в постіндустріальних, неоліберальних суспільствах можливості ще більш скупі, і репрезентованим дозволено грати тільки пасивну і загальну політичну роль. Рух від буржуазного громадянина до репрезентованого був універсалізований у юридичній формі і все ж таки поступово втрачав будь-який зміст. Тепер нові фігури політичної суб’єктивності можуть віднайти форми участі, які виходять за межі копоративістських та індивідуалістичних розподілів і які наділяють сутністю та змістом загальні й абстрактні форми політичної діяльності. Механізми виробництва правил можуть створюватися тільки в одиничній формі відповідно до спільних модальностей. Відтепер конституційні сили мають функціонувати і постійно оновлюватися знизу.

Але чому, питають нас деякі друзі, ми досі говоримо про конституції? Чому ми не можемо звільнитися від усіх нормативних структур та інституцій? Кожна революція потребує конституційної влади – не для того, щоб покласти край революції, а щоб її продовжувати, гарантувати її досягнення та залишати її відкритою до подальших інновацій. Конституційна влада необхідна, щоб організувати соціальне виробництво і соціальне життя у відповідності з нашими принципами свободи, рівності та солідарності. Конституційні процеси постійно перевіряють політичні структури та інституції на відповідність суспільному ладу та матеріальним підставам соціальних конфліктів, потреб і бажань.

Висловлюючись більш по-філософськи, конституційні процеси – це диспозитиви виробництва суб’єктивності. Але чому, повторюють наші друзі, треба виробляти суб’єктивності? Чому не можна просто бути собою? Тому що навіть якби існувала якась справжня або первинна людська природа, яку потрібно було б виразити, нема жодних причин вірити в те, що вона б стимулювала вільні, рівні та демократичні соціальні й політичні відносини. Політична організація завжди передбачає виробництво суб’єктивностей. Ми повинні створити множину, спроможну на демократичну політичну дію та самоуправління спільним.

[…]

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Суб’єктивні фігури кризи (фрагмент із книги «Декларація») (Майкл Хардт і Антоніо Неґрі)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.