Пропонуємо до уваги наших читачів один із текстів антології гендерних досліджень, яка вийшла у дружньому нам видавництві «Медуза».

Будь-який соціально-державний порядок базується, зокрема, й на гендерному порядку. Якщо в індустріальній соціальній державі існувала класична консервативна модель гетеросексуальної сім’ї з батьком-годувальником, то з постіндустріальним суспільством приходить інший гендерний порядок. Проте наскільки він емансипативний і справедливий? У цій статті Ненсі Фрейзер оцінює різні моделі соціально-економічного позиціонування жіночої робочої сили між ринком праці та доглядом і врешті-решт закликає здійснити деконструкцію гендерних ролей — тільки в результаті цього, на її думку, можливо уявити собі соціальну державу, справді засновану на рівноправ’ї.

З англійської переклала Олеся Бондаренко

Нинішня криза соціальної держави має багато коренів – глобальні економічні тенденції, масштабне переміщення біженців та іммігрантів, поширене небажання сплачувати податки, занепад профспілок та лейбористських партій, зростання національного та «расово»-етнічного антагонізму, занепад солідаристичних ідеологій та крах державного соціалізму. Проте абсолютно важливим фактором є розпад старого гендерного порядку. Сучасні соціальні держави спираються на уявлення про гендер, які дедалі менше відображають життя та самоусвідомлення багатьох людей. Через це вони не надають адекватного соціального захисту, особливо жінкам та дітям.

Той гендерний порядок, який зараз зникає, походить з індустріальної ери капіталізму та відображає соціальний світ того часу. В його центрі перебував ідеал сімейної зарплати. В тому світі вважалося, що люди мають об’єднуватись у гетеросексуальні нуклеарні сім’ї, очолювані чоловіками, з чиїх заробітків на ринку праці вони переважно й існували. Чоловік-голова сім’ї за цієї системи отримував сімейну зарплату, достатню для того, щоб забезпечувати дітей, а також дружину-матір, яка виконувала домашню працю безоплатно. Звичайно, величезна кількість людей ніколи не відповідала цій моделі. Тим не менше, вона створювала нормативну картинку правильної сім’ї.

Ідеал сімейного заробітку був вписаний у структуру більшості соціальних держав індустріальної доби[1]. Ця структура мала три рівні, з яких перший щабель займали програми соціального забезпечення. Створені з метою захисту людей від нестабільності ринку праці (а економіки – від дефіциту попиту), ці програми заміняли собою зарплату годувальника в разі його хвороби, інвалідності, безробіття або ж старості. Багато країн також мали в наявності другий рівень програм, які забезпечували підтримку матерів та домогосподарок, що не мали роботи. Третій рівень програм був призначений для «залишкових категорій». Будучи пережитком традиційної допомоги бідним, ці програми надавали мізерну, стигматизовану допомогу після перевірки доходів тих нужденних, які не мали права на більш почесну підтримку, бо не вписувались у схему сімейної зарплати.

Однак нині уявлення про сімейний заробіток більше не є життєздатним – ні емпірично, ані нормативно. Ми наразі переживаємо агонію старого індустріального гендерного порядку, з переходом до нової, постіндустріальної, фази капіталізму. Криза соціальної держави пов’язана з цими епохальними змінами. Вона частково викликана крахом світу сімейної зарплати з його уявленнями про ринки праці та сім’ї.

На ринках праці постіндустріального капіталізму заробити самотужки на цілу сім’ю вдається небагатьом; багато хто має тимчасову або часткову зайнятість і не отримує стандартних бонусів[2]. До того ж дедалі більше жінок працюють – хоча, на жаль, заробляють значно менше, ніж чоловіки[3]. У той же час постіндустріальні сім’ї є не такими традиційними та більш різноманітними за формою[4]. Гетеросексуали одружуються рідше та пізніше, розлучаються частіше та раніше. Геї та лесбійки започатковують нові форми домашнього співжиття[5]. Зрештою, гендерні норми та сімейні норми зазнають суттєвого перегляду. Частково завдяки феміністичному та гей-лесбійському емансипаційному рухові багато людей обирають інші моделі, аніж традиційна «чоловік-годувальник – жінка-домогосподарка». Як наслідок цих тенденцій, дедалі більше жінок, як розлучених, так і тих, що ніколи не були заміжні, докладають значних зусиль, щоб прогодувати себе та сім’ю, не маючи доступу до зарплати чоловіка-годувальника. Їхні сім’ї мають високі показники бідності.

Одним словом, на наших очах постає новий світ економічного виробництва та соціального відтворення – світ менш стабільної зайнятості та більш різноманітних форм сім’ї. Хоч ніхто не може бути певним того, яких обрисів він зрештою набуде, одне видається ясним: у цьому новому світі необхідність у соціальній державі, яка б захищала людей від нестабільності, буде не меншою, ніж у світі сімейного заробітку. Так само зрозуміло, що старі форми соціальної держави, засновані на уявленні про сім’ї, очолювані чоловіками, та відносно стабільну зайнятість, уже не здатні забезпечувати цей захист. Потрібно щось нове, постіндустріальна соціальна держава, пристосована до радикально нових умов зайнятості та репродукції.

Як же повинна виглядати ця постіндустріальна соціальна держава? Останнім часом консерватори чимало говорять про «реструктуризацію соціальної держави», але їхня точка зору суперечить історії та самій собі; вони намагаються утвердити заново модель «чоловік-годувальник – жінкадомогосподарка» для сім’ї середнього класу, в той же час вимагаючи, аби незаможні матері-одиначки «працювали». У США нещодавно з’явились неоліберальні проекти, але вони занадто невідповідні нинішньому контексту. Їхній каральний та андроцентричний характер, а також манія забезпечення всіх роботою попри відсутність гарних робочих місць робить їх нездатними створити захищеність у постіндустріальному світі[6]. Обидва ці підходи ігнорують одну суттєву річ: постіндустріальна соціальна держава, які і її індустріальна попередниця, повинна підтримувати гендерний порядок. Але єдиний гендерний порядок, який є прийнятним сьогодні, – це той, що заснований на гендерній рівності.

Таким чином, феміністки мають гарний шанс запропонувати емансипаційне бачення для цілого періоду, що настає. Вони більше, ніж будь-хто інший, усвідомлюють роль гендерних відносин у нинішній кризі індустріальної соціальної держави, а також значущість гендерної рівності для будь-якого задовільного вирішення проблеми. Феміністки також розуміють важливість роботи з догляду для людського благополуччя, а також вплив її соціальної організації на місце жінок у суспільстві. Зрештою, вони ще й чутливі до потенційних конфліктів інтересів всередині сімей та неадекватності андроцентричних дефініцій праці.

Проте до сьогодні феміністки радше уникали систематичних реконструктивних міркувань про соціальну державу. Крім того, ми ще не розробили задовільного потрактування гендерної рівності, що могло б формувати наше бачення емансипації. Ми повинні почати розмірковувати в цьому напрямку та поставити питання: який новий, постіндустріальний гендерний порядок має замінити собою сімейну зарплату? І яка соціальна держава може найкраще підтримувати новий гендерний порядок? Яке розуміння гендерної рівності найкраще відображає наші найвищі прагнення? І яке бачення соціального забезпечення може найбільш точно їх утілити?

На сьогодні можливими є дві відповіді, кожна з яких може вважатисяфеміністичною. Першу з них я називаю моделлю універсального годувальника/ці. Саме таке бачення виявляє себе в нинішній політичній практиці більшості фемністок та лібералок США. Воно ставить за мету розвивати гендерну рівність, підтримуючи необхідність трудової зайнятості для жінок; у центрі цієї моделі лежить державне забезпечення послуг, що її уможливлюють, таких, як денний догляд за дітьми. Іншу можливу відповідь я називаю моделлю рівності доглядальниці. Це бачення реалізується в нинішній політичній практиці більшості західноєвропейських феміністок та соціалдемократок. Вона ставить на меті підтримувати гендерну рівність саме через пропагування неофіційної роботи по догляду; центральним для цієї моделі є державне забезпечення виплат на догляд.

Якому із цих двох підходів ми повинні віддати перевагу в майбутньому? Який пропонує найбільш привабливе бачення постіндустріального гендерного порядку? Який найкраще втілює ідеал гендерної рівності? Я окреслюю ті теоретичні рамки, які дають змогу мислити ці питання системно, та аналізую надзвичайно ідеалізовані версії обох моделей в режимі мисленнєвого експерименту. Всупереч фактам, моделюю світ, у якому обидві ці моделі є життєздатними, бо мають необхідні економічні та політичні передумови. У таких сприятливих умовах відбувається оцінка переваг та недоліків кожної моделі.

Результатом не є стандартний аналіз політики, адже насправді ні модель універсального годувальника/ці, ні модель рівності доглядальниці не будуть реалізовані в найближчому майбутньому, і мої роздуми призначено, в першу чергу, не для еліт, що приймають політичні рішення. Мій намір радше є теоретичним та політичним у ширшому сенсі. Я маю на меті передусім прояснити деякі дилеми стосовно «рівноправності» та «відмінності», переглянувши значення гендерної рівності. Завдяки цьому я також намагаюсь активізувати осмислення феміністських стратегій та цілей, виносячи на поверхню деякі з уявлень, що імпліцитно присутні в сучасних практиках, та піддаючи їх критичному аналізові.

Ці цілі сходяться в загальній логіці моєї аргументації. Я починаю з вельми поширених моральних міркувань та приходжу під кінець свого мисленнєвого експерименту до неочікуваного та неоднозначного висновку: він полягає в тому, що, принаймні з точки зору соціального забезпечення, деконструкція гендерної відмінності є необхідною передумовою гендерної рівності.

Мої міркування подано в чотирьох частинах. У першій частині я пропоную аналіз гендерної рівності, що генерує низку оцінних стандартів. Далі, в другій та третій частинах, я застосовую ці стандарти до моделей універсального годувальника/ці та рівності доглядальниці. У четвертій частині я роблю висновок, що жоден із цих підходів, навіть в ідеалізованій формі, не може принести цілковитої гендерної рівності. Щоб остання стала можливою, ми повинні сформувати нове бачення постіндустріальної соціальної держави, яке б справді деконструювало гендерний поділ праці.

Гендерна рівність: складна концепція

Щоб дати оцінку альтернативним варіантам постіндустріальної соціальної держави, нам необхідні певні нормативні критерії. Гендерна рівність, як я вже говорила, є одним із таких невід’ємних стандартів. Але з чого саме вона складається?

Дотепер феміністки пов’язували гендерну справедливість або з рівністю, або з відмінністю, де «рівність» означає, що до жінок ставляться точно так само, як і до чоловіків, а «відмінність» – що до них ставляться поіншому тією мірою, якою вони відрізняються від чоловіків. Теоретики(ні) продовжують сперечатися з приводу відносної продуктивності одного або другого підходу, так ніби вони є двома протилежними полюсами абсолютної дихотомії. Ці суперечки зазвичай приходили до мертвої точки. Прихильниці «відмінності» успішно продемонстрували, що стратегії рівноправності типово включають у себе «чоловіче як норму», тим самим ставлячи жінок в невигідне становище та нав’язуючи всім хибні стандарти. Проте апологет(к)и рівності не менш слушно вказують на те, що уявлення про «відмінність» зазвичай має у своїй основі есенціалістське трактування жіночості, що закріплює вже наявні стереотипи та поміщає жінок у вузькі рамки наявного гендерного поділу[7]. Тож ані рівноправність, ані відмінність не є практичною концепцією гендерної рівності.

Реакція феміністок на цю тупикову ситуацію була різною. Дехто спробував розв’язати дилему, переглянувши одну з її сторін – запропонувавши нову, більш обґрунтовану, на їхню думку, інтерпретацію відмінності або рівності. Другі постановили «чума на ваші два роди» і зайнялись пошуком третього, цілком відмінного нормативного принципу. Треті спробували прийняти цю дилему як продуктивний парадокс та цінний ресурс, а не глухий кут, з якого треба шукати вихід. Насамкінець, багато феміністок взагалі відійшли від нормативного теоретизування, замінивши його культурним позитивізмом, творенням точкових реформ або постмодерністським антиномізмом.

Жодна з цих реакцій не є задовільною. Нормативне теоретизування залишається невід’ємним інтелектуальним проектом для фемінізму, як, зрештою, і для будь-якого емансипаційного соціального руху. Нам необхідне бачення, картина того, до чого ми намагаємося прийти, та набір стандартів для оцінки різних пропозицій, як ми можемо туди дістатися. Теоретичний глухий кут між рівноправністю та відмінністю є реальним, більше того, його не можна просто обійти чи прийняти. До того ж немає жодного «цілковито іншого» третього концепту, який міг би магічно вивести нас із цього кола. Що, в такому разі, мають робити теоретикині-феміністки?

Я пропоную реконцептуалізувати гендерну рівність як складну й багатокомпонентну, а не просту ідею. Це означає полишити уявлення про те, що гендерна справедливість може бути ототожнена з будь-якою поодинокою цінністю або нормою, що б це не було – рівноправність, відмінність чи щось іще. Натомість ми повинні розглядати її як складне поняття, до якого входить множинність нормативних принципів. Ця множинність включатиме в себе окремі поняття, пов’язувані з «рівноправнісною» стороною дискусії, і деякі, що належать до «відміннісної» сторони. Вона також міститиме інші нормативні ідеї, яким жодна зі сторін не надала належної уваги. З яких би міркувань вони не виходили, важливо ось це: кожна з цих декількох окремих норм повинна одночасно поважатися, щоб встановлення гендерної рівності стало можливим. Неспроможність забезпечити хоча б одну із них означає нездатність реалізувати повне значення гендерної рівності.

Наприклад, припустімо, що гендерна справедливість вимагає не лише однакової поваги для жінок та чоловіків, але ще й якоїсь більш істотної рівності, як-то рівність ресурсів чи рівність можливостей. До того ж давайте припустимо, що вона вимагає не лише паритету участі в соціально цінній діяльності, а й у децентрації андроцентричних мірил соціальної цінності. В такому випадку, кожна із чотирьох окремо взятих норм має поважатися для того, щоб досягти гендерної рівності. Нездатність забезпечити хоча б одну із них означає неспроможність реалізувати повне значення гендерної рівності.

Нижче я роблю припущення про саме таку складність гендерної рівності та пропоную її потрактування, що призначене для оцінки альтернативних візій постіндустріальної соціальної держави. Для інших проблем, окрім соціального забезпечення, можливо, знадобився би дещо інший набір компонентних норм. Тим не менше, я вважаю, що загальна ідея підходу до гендерної рівності як до складної концепції може мати широке застосування. Аналіз, поданий тут, може слугувати парадигматичним випадком, що демонструє користь від такого підходу.

У будь-якому разі, для цього конкретного мисленнєвого експерименту я розкладаю ідею гендерного рівноправ’я на сім окремих компонентних нормативних принципів. Дозвольте їх перерахувати.

Принцип боротьби з бідністю

Першою та найочевиднішою метою соціального забезпечення є запобігання бідності. Останнє має надзвичайну вагу для встановлення гендерної рівності зараз, в епоху після сімейної зарплати, беручи до уваги високий рівень бідності у сім’ях з матерями-одиначками та зростання можливості того, що американські жінки та діти будуть жити в таких сім’ях[8]. Навіть якщо вона не досягає жодних інших цілей, держава соціального забезпечення повинна принаймні полегшувати страждання, задовольняючи незадоволені базові потреби. Ті врегулювання (наприклад, в США), які залишають жінок, дітей та чоловіків за межею бідності, є неприйнятними за цим критерієм. Будь-яка постіндустріальна соціальна держава, яка запобігала б такій бідності, стала б значним кроком уперед. Утім, поки що це говорить нам надто мало. Принцип боротьби з бідністю повинен здійснюватися різноманітними шляхами, не всі з яких є прийнятними. Деякі з них, як-то надання матерямодиначкам цільової матеріальної допомоги, що виокремлює та стигматизує, не відповідають декільком з нормативних принципів, поданих нижче, які також є невід’ємними від гендерної рівності в соціальному забезпеченні.

Принцип подолання експлуатації

Заходи для боротьби з бідністю є важливими не лише самі по собі, але й як засіб досягнення іншої базової цілі: запобігання експлуатації вразливих категорій людей[9]. Цей принцип також є основоположним для встановлення гендерної рівності в добу після сімейного заробітку. Наприклад, незабезпечені жінки, які не мають інших шляхів, як прогодувати себе та свою сім’ю, підлягають експлуатації – чоловіками-кривдниками, наглядачами на виробництві та сутенерами. Намагаючись покращити матеріальне становище, соціальне забезпечення повинне також спрямовуватись на зменшення експлуатаційної залежності[10]. Наявність альтернативного джерела прибутку робить позицію залежної сторони в нерівноправних відносинах сильнішою. Безробітна дружина, яка знає, що вона може заробити на життя собі та своїм дітям, не покладаючись при цьому на чоловіка, має більше свободи в шлюбних відносинах; її «голос» стає більш чутним в міру того, як зростають її можливості «виходу»[11]. Те саме стосується доглядальниці з низькою зарплатою в будинку престарілих стосовно її начальства[12]. Втім, щоб соціальне забезпечення мало цей ефект, підтримка повинна надаватися як щось, на що має право кожен. Коли отримання такої допомоги стигматизує або є вибірковим, принцип подолання експлуатації залишається нереалізованим[13]. У кращому випадку, претендентка на цю допомогу замість експлуатативної залежності від чоловіка отримує таку ж залежність від примх соціального працівника[14]. Треба ставити за мету запобігання принаймні трьом видам експлуатаційної залежності: експлуатаційній залежності від окремого члена сім’ї, як-то чоловік або доросла дитина; експлуатаційній залежності від працедавців та наглядачів та експлуатаційній залежності від свавілля державних чиновників. Замість того, щоб перекидати людей туди-назад між цими залежностями, адекватний підхід повинен запобігати всім трьом водночас[15]. Цей принцип виключає будь-які врегулювання, які надають допомогу домогосподарці через її чоловіка. Він так само несумісний з урегулюваннями, які надають необхідні блага, такі, як медичне страхування, тільки за умови забезпеченості роботою в умовах високого безробіття. Будь-яка постіндустріальна соціальна держава, яка дотримується принципу подолання експлуатації, мала б значні переваги над нинішнім врегулюванням цих проблем в США. Але навіть цього могло би бути недостатньо. Деякі шляхи реалізації цього принципу суперечили б декільком нормам, поданим нижче, які також є невід’ємними від гендерної рівності.

Принципи рівноправності

Постіндустріальна соціальна держава здатна унеможливлювати бідність та експлуатацію жінок і в той же час толерувати гостру гендерну нерівність. Такої соціальної держави недостатньо. Подальшим виміром гендерної рівності в соціальному забезпеченні є перерозподіл, що зменшував би нерівноправність між жінками та чоловіками. Рівноправність, як ми вже бачили, зазнала критики окремих феміністок. Вони доводили, що вона означає точно таке саме ставлення до жінок, як і до чоловіків, за чоловічими стандартами, що неминуче ставить жінок у програшне становище. Такі аргументи виражають справедливе занепокоєння, яке я розгляну нижче під іншою рубрикою. Але вони не дискредитують ідеал рівноправності як такий. Занепокоєння стосується лише певного неналежного розуміння рівності, якого я тут не маю на увазі. Принаймні три окремо взяті трактування рівності витримують критику. Ці три є невід’ємними від гендерної рівності в соціальному забезпеченні.

Рівність доходів: Одна з форм рівноправності, надзвичайно важлива для гендерної рівності, стосується розподілу реального доходу на душу населення. Ця форма рівності є особливо гостро актуальною зараз, коли заробіток жінок в США становить приблизно 70% від прибутку чоловіків, коли значна частка жіночої праці взагалі не компенсується і коли багато жінок страждають від «прихованої бідності» через нерівний розподіл всередині сімей[16]. Згідно з моїм потрактуванням, принцип рівності доходів не вимагає абсолютного вирівнювання, але він виключає врегулювання, за якими дохід жінки після розлучення зменшується майже наполовину, тоді як чоловіка – зростає практично вдвічі[17]. Він так само виключає нерівну оплату за ту ж саму працю та загальне недооцінювання жіночої праці та вмінь. Принцип рівності доходів вимагає суттєвого зменшення великої розбіжності між доходом чоловіків та жінок. Завдяки цьому він також урівнює життєві шанси дітей, адже більшість дітей в сучасних США виховуються матерями-одиначками принаймні на одному із етапів життя дитини[18].

Рівне право на дозвілля: Другий різновид рівноправності, невід’ємний від гендерної рівності, стосується розподілу часу на дозвілля. Ця рівноправність є особливо актуальною зараз, в епоху після сімейного заробітку, коли багато жінок і лише незначна кількість чоловіків займаються водночас оплачуваною працею та неоплачуваною працею з базового догляду, і коли жінки диспропорційно потерпають від «часової скрути»[19]. Одна нещодавня британська розвідка показує, що 52% опитаних жінок у порівнянні з лише 21% чоловіків вказали, що вони «переважно почуваються стомленими»[20]. Принцип рівності часу на дозвілля виключає соціальні врегулювання, що урівнюють доходи, в той же час вимагаючи від жінок працювати подвійні зміни, в той час як чоловіки відбуватимуть лише одну зміну. Він так само виключає врегулювання, які б змушували жінок, але не чоловіків, займатись паперовою роботою, пов’язаною з отриманням допомоги, або ж складати докупи бюджет з декількох джерел, що вимагає часу, а також координувати послуги різних агенцій та асоціацій[21].

Рівність поваги: Рівність поваги також невід’ємна від гендерної рівності. Це надзвичайно актуально зараз, в епоху після сімейного заробітку, коли постіндустріальна культура постійно репрезентує жінок як сексуальні об’єкти для задоволення суб’єктів-чоловіків. Принцип рівної поваги виключає соціальні врегулювання, які об’єктивують та принижують жінок – навіть якщо вони запобігають бідності та експлуатації і навіть якщо вони ще до того ж і урівнюють доходи та час на дозвілля. Він несумісний з програмами соціального забезпечення, які применшують вагу діяльності жінок та ігнорують їхні досягнення – а отже, з соціальними реформами в США, які ґрунтуються на уявленні, що заявниці в рамках закону ДСНД (Допомога сім’ям з неповнолітніми дітьми) не «працюють». Рівне право на повагу вимагає визнання жінки як особистості та визнання її праці.

Постіндустріальна держава соціального забезпечення повинна просувати всі три ці концепції рівноправності. Така держава стала б значним кроком вперед порівняно з нинішніми врегулюваннями, але навіть цього може бути недостатньо. Декотрі зі шляхів забезпечення цих принципів рівності не змогли б реалізувати наступний принцип, який також має значну вагу для гендерної рівності в соціальному забезпеченні.

Принцип подолання марґіналізації

Соціальна держава може відповідати всім вищенаведеним принципам і при цьому слугувати марґіналізації жінок. Обмежуючи їхню підтримку щедрими дотаціями на материнство, вона може зробити жінок незалежними, забезпеченими, з достатнім часом на відпочинок та повагою в суспільстві, але при цьому звести їхнє життя до домашньої сфери, де вони не будуть брати участь у більш широкому суспільному житті. Така соціальна держава була б неприйнятною. Соціальна політика повинна підтримувати повну участь жінок нарівні з чоловіками в усіх сферах суспільного життя – в роботі, політиці, в діяльності громадянського суспільства. Принцип подолання маргіналізації вимагає забезпечення умов, необхідних для участі жінок, включаючи денний догляд, догляд за людьми літнього віку, а також створення умов для годування груддю в громадських місцях. Він також вимагає відмови від маскуліністичної культури праці та політичних середовищ, що є ворожими до жінок. Будь-яка постіндустріальна держава соціального забезпечення, яка б надавала все це, стала б значними покращенням порівняно з наявними врегулюваннями. Але навіть і тут зоставався би певний простір для удосконалення. Декотрі зі шляхів реалізації цього принципу суперечили б останньому з них, без якого теж неможливо уявити собі гендерну рівність у соціальному забезпеченні.

Принцип подолання андроцентризму

Соціальна держава, яка відповідатиме багатьом із попередніх принципів, все ж може сприяти закріпленню певних відразливих гендерних норм. Вона може базуватись на андроцентричному уявленні про те, що модель життя сучасного чоловіка є загальнолюдською нормою і що жінки повинні її перейняти. (Це – справжня проблема, яка стоїть за вищезазначеним хвилюванням з приводу рівноправності.) Така соціальна держава є неприйнятною. Соціальна політика не повинна вимагати від жінок, щоб вони наслідували чоловіків, пристосовувались до інститутів, створених для чоловіків, щоб мати наближений до них рівень благополуччя. Натомість політика повинна спрямовуватись на реструктуризацію андроцентричних інститутів, щоб вони стали більш гостинними для людських істот, які можуть народжувати і які часто здійснюють догляд за родичами та друзями, і щоб їх при цьому розглядали не як винятки, а як ідеально-типових учасниць. Принцип подолання андроцентризму вимагає децентрації маскуліністичних норм – зокрема шляхом переоцінки практик та характеристик, які зараз цінуються недостатньо, бо асоціюються з жінками.

Маємо ось таке бачення гендерної рівності в соціальному забезпеченні. Гендерна рівноправність виступає в ньому багатокомпонентною ідеєю, до якої входять сім окремих нормативних принципів, кожен з яких необхідний та важливий. Жодна постіндустріальна соціальна держава не може вповні реалізувати гендерну рівність, не забезпечивши кожного із них.

Як тоді ці принципи співвідносяться між собою? Тут все залежить від контексту. Деякі інституційні врегулювання дозволяють одночасно забезпечувати декілька принципів, водночас створюючи мінімальний взаємовплив між ними; інші ж, навпаки, створюють ситуації з нульовою сумою, у яких спроби реалізувати один принцип заважають намаганням забезпечити інший. Тож просувати гендерну рівність в епоху після сімейного заробітку означає мати одночасно декілька цілей, які потенційно конфліктують між собою. Метою повинно бути віднаходження підходів, що уникають компромісів та роблять якомога досяжнішою реалізацію всіх семи принципів, або ж принаймні більшості з них.

У наступних підрозділах я використовую цей підхід, аби дати оцінку двом альтернативним баченням постіндустріальної соціальної держави. Проте спершу я хочу означити чотири набори проблем, які тут можуть виникнути. Перщий стосується соціальної організації роботи з догляду. Те, як саме організовується ця праця, має значну вагу для людського благополуччя в цілому та соціального статусу жінок зокрема. В епоху сімейного заробітку робота з догляду розглядалась як особиста відповідальність окремо взятої жінки. Проте нині вона вже не може так потрактовуватися. Необхідний інший шлях організації цієї роботи, і їх може бути декілька. Оцінюючи моделі постіндустріальної соціальної держави, ми повинні запитати: як розподіляється відповідальність за роботу з догляду між такими інститутами, як сім’я, ринок, громадянське суспільство та держава? І на кого покладається ця відповідальність всередині самих інститутів, за яким принципом – гендерним? Класовим? «Расово»-етнічним? Чи віковим?

Другий набір питань стосується основи для права на забезпечення. Кожна соціальна держава призначає свої блага відповідно до особливого поєднання принципів розподілу, що визначає її базовий моральний характер. Це поєднання в кожному випадку повинне бути проаналізоване детальніше. Зазвичай, воно в різних пропорціях містить три базові принципи надання привілеїв: потреба, заслуга, громадянство. Забезпечення за потребою є найбільш редистрибутивним, але потрапляє під ризик ізоляції та стигматизації нужденних; воно вже тривалий час є основою традиційної допомоги бідним та сучасної державної допомоги, найменш почесних форм забезпечення. І навпаки – найбільш почесним є забезпечення на основі заслуги, але воно тяжіє до антиегалітаризму та виключення. За цим принципом людина отримує блага за свій «внесок», зазвичай це сплата податків, праця та служба – де «сплата податків» означає відрахування від зарплати, що йдуть у спеціальний фонд, «праця» означає зайнятість як основної робочої сили, а під «службою» мається на увазі армія, тобто потрактування у всіх трьох випадках є несприятливими для жінок. Заслугу в індустріальній соціальній державі зазвичай розглядають як першорядну основу для соціального забезпечення, прив’язаного до заробітку[22]. Третій принцип – громадянство – призначає забезпечення на основі членства в суспільстві. Таке забезпечення є почесним, егалітарним та універсалістським, але й дорогим, тому його складно підтримувати на високому рівні якості та щедрості: деякі теоретики до того ж висловлюють занепокоєння, що воно потурає «безкоштовному проїзду», який вони, втім, визначають в андроцентричний спосіб[23]. Привілеї, засновані на громадянстві, найчастіше можна знайти в соціал-демократичних країнах, де вони можуть включати в себе універсальне медичне страхування, повністю оплачуване державою, або універсальні сімейні виплати чи виплати на дітей; вони практично невідомі в США, якщо не рахувати державної освіти. Таким чином, оцінюючи моделі постіндустріальних соціальних держав, слід приділяти пильну увагу конструюванню привілею. Воно суттєво впливає на добробут жінок та дітей, наприклад, коли право користуватись закладами денного догляду розподіляється на основі громадянства чи на основі заслуги, тобто залежно або незалежно від попередньої зайнятості. Наводячи ще один приклад, так само важливо, чи робота з догляду отримує фінансову підтримку на основі потреби, як благо для бідних, що призначається після перевірки доходів, чи вона підтримується на основі заслуги, як компенсація за «працю» чи «службу», що тепер інтерпретується не-андроцентрично, чи, зрештою, вона підтримується на основі громадянства за універсальною схемою базового доходу.

Третій набір проблем стосується відмінностей між жінками. Гендер, безперечно, є основною темою цієї статті, але всіх неможливо підігнати під один стандарт. Через життя жінок та чоловіків проходять декілька інших суттєвих соціальних поділів, включно з класом, расово-етнічною приналежністю, сексуальністю та віком. Звідси моделі постіндустріальної соціальної держави неоднаково заторкнуть всіх жінок чи всіх чоловіків; вони дадуть різні результати для людей з різними життєвими ситуаціями. Наприклад, деякі політичні рішення матимуть інакші наслідки для жінок із дітьми, аніж для тих, хто не має дітей; аналогічно, ці наслідки будуть різними для жінок, що мають доступ до додаткових доходів, і для тих, у кого його немає; для тих, хто працює повний чи неповний робочий день, і для тих, хто не працює взагалі. Отже, у випадку кожної моделі ми повинні запитати: які групи жінок матимуть перевагу і які опиняться у невиграшній ситуації?

Четвертий набір проблем стосується інших бажаних речей у постіндустріальній соціальній державі, окрім гендерної рівності. Вона, зрештою, не є єдиною метою соціального забезпечення. Важливі також і ті цілі, які не стосуються рівності, як-то ефективність, спільнота та індивідуальна свобода. До того ж залишаються інші, пов’язані з рівністю прав, такі, як «расово»-етнічна рівність, рівність поколінь, класова рівність, а також рівність націй. Всі ці проблеми фігурують тут як необхідне тло. Втім, деякі з них, як-от «расово»-етнічну рівність, можна розглянути в рамках паралельного мисленнєвого експерименту, означивши їх як багатокомпонентну ідею аналогічно до гендерної рівності, а потім скористатись подібною схемою для оцінки альтернативних бачень постіндустріальної соціальної держави.

Тримаючи ці зауваги в полі зору, я пропоную розглянути два разюче відмінні феміністичні бачення постіндустріальної соціальної держави і поставити питання: котре із них найповніше досягає гендерної рівності у сенсі, окресленому вище?

Модель універсального годувальника/годувальниці

Згідно з одним із бачень постіндустріального суспільства, на зміну епосі сімейного заробітку повинна прийти доба універсального годувальника/ці. Це – погляд, імпліцитно присутній в нинішній політичній практиці американських феміністок та лібералок. (Він також був загальноприйнятим у колишніх комуністичних країнах!) У ньому ставиться за мету досягти гендерної рівності саме через підтримку трудової зайнятості жінок. Суть полягає в тому, щоб дати жінкам змогу забезпечувати себе та свої сім’ї через власний заробіток. Одним словом, роль годувальника має бути універсалізована, щоб жінки теж могли бути громадянками-працівницями.

Модель універсального годувальника/ці – це дуже амбіційний постіндустріальний сценарій, що вимагає впровадження нових масштабних програм та політик. Однією з найважливіших складових є низка служб, що уможливлюють зайнятість, як-то заклади денного догляду за дітьми та людьми літнього віку, покликані звільнити жінок від неоплачуваних обов’язків, щоб ті могли працювати на повний робочий день на приблизно тих самих умовах, що й чоловіки. Іншою суттєвою складовою є комплекс реформ у царині організації праці, що мають на меті усунути перешкоди на шляху рівних можливостей, як-то дискримінацію за ознакою статі чи сексуальні домагання. Реформувати організацію праці, втім, означає реформувати культуру – позбутися сексистських стереотипів та розірвати культурну асоціацію заробітку з маскулінністю. Також необхідні політики, що сприяли б зміні соціалізації з тим, щоб спершу переспрямувати прагнення жінок в роботу і забрати їх із домашньої сфери, а за тим переорієнтувати очікування чоловіків на прийняття нової ролі жінок[24]. Втім, все це було б неефективним без іще однієї складової: макроекономічних політик, що створювали б робочі місця з повною зайнятістю та високою зарплатою, постійні робочі місця для жінок. Це мала би бути повноцінна робота годувальника в складі основної робочої сили, що давала би право на повний пакет першорядного соціального забезпечення. Соціальне забезпечення, зрештою, займає центральну роль у моделі універсального годувальника/ці. Мета, яка ставиться тут, – зробити жінок рівними з чоловіками всередині інституту, який традиційно обмежував права жінок.

Як би за цієї моделі організовувалась робота з догляду? Основна частка такої роботи перейшла б від сім’ї до ринку та держави, де її б здійснювали найняті працівники за оплату[25]. Ким би з певною ймовірністю могли бути ці найняті працівники? В багатьох сучасних країнах, включно зі США, оплачувана інституційна робота з догляду погано винагороджується, вона значною мірою фемінізована та расизована та/або виконується іммігрантами[26]. Проте таке вирішення проблеми неприйнятне у цій моделі. Якщо вона прагне надати можливість усім жінкам бути годувальницями, слід підвищити статус та оплату, пов’язану з працею з догляду, роблячи її працею основної робочої сили. Модель універсального годувальника/ці, таким чином, обов’язково має дотримуватись політики «еквівалентної цінності»; вона повинна виправити поширену недооцінку умінь та виконуваної роботи, що на цьому етапі кодуються як жіночі та/або «не-білі», і винагороджувати таку роботу оплатою на рівні заробітку годувальника.

Модель універсального годувальника/ці пов’язала би багато соціальних виплат із зайнятістю та розподіляла б їх через соціальне страхування, при цьому його рівень варіювався б залежно від доходів. У цьому плані вона нагадує соціальну державу індустріальної доби[27]. Різниця в тому, що ця модель охопила би значно більшу кількість жінок, і трудова історія набагато більшої кількості жінок була би подібною до чоловічої.

Однак не всі дорослі можуть працювати. Одні нездатні це робити з медичних причин, включно з тими, хто взагалі ніколи не працював. Хтось не зможе отримати роботу. Насамкінець, дехто матиме обов’язки з догляду, які вони не можуть або не хочуть передати комусь іншому. Більшість у цій останній категорії становитимуть жінки. Щоб забезпечити цих людей, модель універсального годувальника/ці повинна включати залишковий рівень соціального забезпечення, що буде заміняти зарплату у випадку, коли є така потреба, за результатами перевірки доходів.

Модель універсального годувальника/ці дуже віддалена від сучасної дійсності. Вона вимагає масового створення основних робочих місць, кожного з яких було би достатньо, щоб самостійно утримувати сім’ю. Це, звісно, суттєво розходиться із сучасними постіндустріальними тенденціями, які генерують робочі місця не для годувальників, а для «працівників тимчасового використання»[28]. Припустімо в рамках мисленнєвого експерименту, що умови, необхідні для такої моделі, можуть бути забезпечені, та розгляньмо, чи постіндустріальна соціальна держава, що постає внаслідок такої моделі, може претендувати на забезпечення гендерної рівності.

Принцип боротьби з бідністю

Ми можемо одразу ж визнати, що модель універсального годувальника/ці була б ефективною у запобіганні бідності. Політика, що створила б надійні робочі місця на рівні годувальника для всіх працездатних жінок та чоловіків, в той же час організовуючи служби, що дозволили б жінкам скористатись цими робочими місцями, захищала би більшість сімей від бідності, а щедра залишкова підтримка захищала б усіх інших через адресну допомогу[29].

Принцип протидії експлуатації

Ця модель також була би успішною у запобіганні експлуатаційній залежності більшості жінок. Жінки, що мають надійну роботу на рівні годувальника, здатні розірвати незадовільні стосунки з чоловіками, і ті, хто не має такої роботи, але знає, що може її знайти, також будуть менш вразливими до експлуатації. Якщо ж це не вдається, то залишкова система матеріальної підтримки надаватиме підстраховку від експлуатативної залежності – якщо, звісно, вона буде щедрою, невибірковою та почесною[30].

Рівність доходів

Проте модель універсального годувальника/ці є задовільною лише в сенсі встановлення рівності доходів, і то за умови, що надійні робочі місця на рівні годувальника для жінок – а також служби, що дали б можливість жінкам працювати на цих місцях – зменшили б гендерний розрив у доходах31. Зменшення нерівності доходів до того ж дає нам зменшення нерівності отримання соціальних благ, а наявність у жінки можливості розірвати шлюб повинна сприяти більш рівномірному розподілу ресурсів всередині нього. Але за іншими своїми аспектами ця модель не є егалітарною. Вона містить у собі базову лінію поділу між годувальниками та всіма іншими, що завдає значної шкоди цим іншим, більшість із яких були б жінками. Більше того, вона не просто встановлює різну цінність праці, а ще й не зменшує нерівності оплати на різних робочих місцях годувальників. Можна з упевненістю стверджувати, що хоч модель і зменшує роль гендеру в розподілі індивідів між неоднаково оплачуваними робочими місцями годувальників, проте вона тим самим збільшує вагу інших змінних, швидше за все, класу, освіти, расово-етнічної приналежності та віку. Жінки – та чоловіки – які знаходяться у невигідному становищі щодо цих змінних, будуть заробляти менше, ніж ті, хто знаходиться у сприятливих умовах.

Рівне право на дозвілля

Втім, ця модель погано забезпечує рівність часу на дозвілля, як ми знаємо з досвіду комуністичних країн. Вона приймає за належне, що всі наявні домашні обов’язки та обов’язки з догляду, які виконує жінка, можуть бути переміщені в ринкову та/або державну сферу. Але такі очікування явно нереалістичні. Деякі речі, як-то народження дитини, вирішення непередбачених сімейних ситуацій та значна частка роботи, пов’язаної з вихованням дитини, не можуть бути комусь передоручені, якщо тільки не йдеться про універсальну сурогатність або інші, швидше за все, небажані рішення. Інші речі, такі, як приготування їжі або (частково) хатня праця, можуть бути передоручені за умови, що ми згодні на колективні форми співжиття чи високий рівень комодифікації. Навіть ті завдання, які передаються іншим, зрештою, не зникають безслідно, але створюють обтяжливі нові завдання з координації. Отже, жіночі шанси мати рівне право на дозвілля залежать від того, чи можливо спонукати чоловіків робити свою частку цієї роботи. З цієї точки зору, ця модель не вселяє впевненості. Вона не тільки не пропонує заходів, спрямованих на відохочення від «безкоштовного проїзду», а ще й, валоризуючи оплачувану працю, імпліцитно знецінює неоплачувану, підживлюючи таким чином мотивацію уникати цієї роботи[32]. Жінки без партнерів у будь-якому разі мусили б вирішувати проблему самостійно. Люди, чиї доходи є нижчими, мали б меншу спроможність оплатити послуги заміни. Жінки, які працюють, за цією моделлю все одно працювали б у другу зміну, хоча ця зміна була б менш обтяжливою, ніж у декого з тих, хто працює зараз; до того ж набагато більше жінок працювали б на повну ставку. Якщо підсумувати, то модель універсального годувальника/ці навряд чи зможе забезпечити рівне право на дозвілля. Будь-хто, хто не використовує інших в цьому можливому постіндустріальному світі, з високою ймовірністю матиме багато клопоту й буде втомлюватись.

Рівність поваги

Більше того, ця модель тільки й здатна, що забезпечити рівну повагу. Оскільки вона рівняє жінок та чоловіків на спільний стандарт громадянина-працівника, єдина її можливість усунути гендерну нерівність – надавати цей статус жінкам на тих самих умовах, що й чоловікам. Утім, це навряд чи станеться. Більш вірогідним наслідком буде те, що жінки збережуть тісніший зв’язок із репродукцією та домашньою сферою, ніж чоловіки, постаючи при цьому годувальницями, що не відбулись. На додачу, ця модель, ймовірно, породить інший вид нерівності в плані поваги. Надаючи великої ваги статусу годувальника, вона заохочує неповагу до інших. Тих, хто після перевірки доходів отримуватиме матеріальну допомогу, піддаватимуть стигматизації, і більшість із них будуть складати жінки. Будьякій моделі, в центрі якої знаходиться зайнятість, навіть феміністичній, буде складно створити почесний статус для тих, кого вона визначає як «непрацівників».

Принцип подолання маргіналізації

Ця модель також здатна лише долати маргіналізацію жінок. Звісно, вона підтримує участь жінок у праці, але її визначення участі дуже вузьке. Очікуючи повної зайнятості від усіх, хто спроможний працювати, ця модель насправді може перешкоджати участі в політиці та громадянському суспільстві. Звичайно, вона не робить нічого, щоб сприяти участі жінок у цих галузях. Вона бореться з маргіналізацією жінок, таким чином, в односторонній, «трудовий» спосіб.

Принцип подолання андроцентризму

Насамкінець, ця модель погано себе показує в плані подолання андроцентризму. Вона валоризує традиційну сферу чоловіків – працю – і просто намагається допомогти жінкам пристосуватись до неї. До традиційно жіночої роботи з догляду, навпаки, ставляться виключно інструментально; це – те, чого треба спекатись, аби стати годувальником. Самій по собі їй не надають суспільної ваги. Ідеальний типовий громадянин тут – це годувальник, зараз номінально гендерно нейтральний. Але зміст цього статусу – імпліцитно маскулінний; це чоловіча половина старої пари годувальника та домогосподарки, яку зараз універсалізували та зробили вимогою до кожного. Жіноча половина пари просто зникла. Жодні з її відмітних чеснот та умінь не були збережені для жінок, не кажучи вже про те, щоб їх універсалізувати та поширити на чоловіків. Модель є андроцентричною.

Таблиця 1 Модель універсального годувальника/ці
Боротьба з бідністю добре
Протидія експлуатації добре
Рівність доходів задовільно
Рівність часу на дозвілля незадовільно
Рівність поваги задовільно
Подолання маргіналізації задовільно
Подолання андроцентризму незадовільно

 

Ми можемо підсумувати переваги моделі універсального годувальника/ці в таблиці 1.

Не дивно, що модель універсального годувальника/ці дає найкращі результати для тих жінок, чиї життя є найбільш подібними до чоловіочї половини старої ідеальної пари сімейного заробітку. Вона особливо добре підходить жінкам без дітей та жінкам без інших суттєвих домашніх обов’язків, які непросто передоручити соціальним службам. Але й для цих жінок, як і для всіх інших, вона нездатна забезпечити повну гендерну рівність.

Модель рівності доглядальниці

Згідно з другим баченням постіндустріального суспільства, епоха сімейного заробітку має поступитись епосі рівності доглядальниці. Таке уявлення імпліцитно присутнє в політичній практиці більшості західноєвропейських феміністок та соціал-демократок. Воно має на меті сприяти встановленню гендерної рівності основним чином через підтримку неформальної роботи з догляду. Суть полягає в тому, щоб дати змогу забезпечувати себе та свої сім’ї жінкам зі значними домашніми обов’язками, – або через саму по собі доглядову працю, або через роботу з догляду та часткову зайнятість. (Жінки без суттєвих домашніх обов’язків, вочевидь, забезпечували б себе через зайнятість.) Мета – не в тому, щоб зробити життя жінок таким самим, як у чоловіків, а в тому, щоби «зробити відмінність беззбитковою»[33]. Тож народження й виховання дітей, а також неофіційна домашня робота повинні бути підняті на один рівень з офіційною оплачуваною працею. Роль доглядальниці має бути прирівняна до ролі годувальника/ці – щоб жінки та чоловіки могли мати еквівалентний рівень гідності та благополуччя.

Модель рівності доглядальниці також є надзвичайно амбіційною. За цією моделлю, багато (хоча й не всі) жінок будуть слідувати нинішній американській практиці чергування періодів повної зайнятості, періодів постійної роботи з догляду та періодів, коли жінка частково займається і тим, і тим. Мета – в тому, щоб зробити таку модель життя беззбитковою. Для цього необхідно впровадити декілька нових потужних програм. Одна із них – це програма компенсації доглядальниці за народження та виховання дітей, хатню працю та інші форми соціально необхідної домашньої праці; компенсації мають бути достатніми та дорівнювати оплаті повної зайнятості, щоб на неї можна було утримувати сім’ю – тобто еквівалентною зарплаті годувальника. До того ж необхідною є реформа організації праці. Вона повинна надавати можливість поєднання оплачуваної роботи з догляду з частковою зайнятістю та переходу з одного життєвого етапу на інший. Основною тут є гнучкість. Одною очевидною необхідністю є щедра програма законодавчо закріплених відпусток для вагітних та за сімейними обставинами, щоб доглядальниці могли припиняти та відновлювати зайнятість, не втрачаючи захищеності чи стажу. Інша – це програма перекваліфікації та пошуку робочого місця для тих, хто не повернеться на стару роботу. Суттєвим також є офіційно дозволений гнучкий графік, щоб доглядальниці могли міняти свій розклад роботи в залежності від обов’язків догляду, включаючи перехід від повної до часткової зайнятості. Зрештою, після всієї цієї гнучкості повинна бути програма, яка б забезпечила тяглість базових соціальних благ, таких, як медичне страхування, страхування по безробіттю, інвалідності та пенсії.

Ця модель організовує роботу з догляду у спосіб, дуже відмінний від моделі універсального годувальника/ці. Якщо той підхід передоручав роботу з догляду ринкові та державі, цей залишає більшість такої роботи всередині сім’ї та підтримує її з допомогою громадських коштів. Система соціального страхування за моделі рівності доглядальниці також має разючу відмінність. Щоб створити тяглість забезпечення для людей, що чергують роботу з догляду та зайнятість, супровідні блага і в одному, і в другому випадку мають бути інтегровані в єдину систему. У цій системі часткова зайнятість та оплачувана робота з догляду повинні покриватися так само, як і повна зайнятість. Тож жінка, яка завершує період оплачуваної роботи з догляду, мала б таке ж право на допомогу по безробіттю у випадку, якщо вона не знаходить підхожої роботи, як і нещодавно звільнений працівник, а працівник догляду, який отримав інвалідність, отримував би допомогу по інвалідності на такому ж рівні, що й працівник, що став інвалідом. Роки оплачуваної роботи з догляду рахувались би за таку саму кількість років зайнятості при визначенні права на отримання пенсії. Рівень виплат фіксувався би таким чином, щоб робота з догляду та зайнятість розцінювались однаково.

Рівність доглядальниці також вимагає іншого, залишкового рівня соціального забезпечення. Деякі дорослі не зможуть здійснювати як роботу з догляду, так і оплачувану роботу, включно з тими, хто не має попереднього досвіду ні одного, ні іншого виду роботи. Більшість цих людей найімовірніше становитимуть чоловіки. Щоб їх забезпечувати, модель повинна пропонувати заміну зарплаті чи компенсації після перевірки доходів[34]. Утім, залишковий рівень допомоги в моделі рівності доглядальниці повинен бути меншим, аніж у першій моделі; практично всі дорослі повинні бути охоплені інтегрованою системою соціального забезпечення годувальників/ць та доглядальників/ць.

Модель рівності доглядальниці до того ж дуже далека від сучасних практик в США. Вона вимагає великих вкладень громадських коштів у виплату компенсації доглядальницям, що у свою чергу потребує значної структурної податкової реформи та величезних змін у політичній культурі. Втім, припустімо задля мисленнєвого експерименту, що умови, необхідні для такої моделі, можуть бути забезпечені, а також розгляньмо, чи постіндустріальна соціальна держава, що постає внаслідок такої моделі, може претендувати на забезпечення гендерної рівності.

Принцип боротьби з бідністю

Модель рівності доглядальниці була б ефективною у запобіганні бідності – в тому числі серед тих жінок та дітей, які зараз є найбільш до неї вразливими. Достатньо щедрі компенсації убезпечували би від бідності сім’ї матерів-одиначок під час періодів повного робочого графіку доглядової праці, а поєднання компенсацій та зарплат виконали б свою роль у періоди, коли часткова робота з догляду поєднується з частковою зайнятістю[35]. Більше того, оскільки кожен з цих варіантів включав би в себе пакет соціального страхування, жінки з «фемінними» моделями роботи були би добре захищені[36].

Принцип протидії експлуатації

Модель рівності доглядальниці також мала б успіх з точки зору запобігання експлуатації для більшості жінок, включно з тими, які зараз є найвразливішими. Надаючи кошти безпосередньо безробітним дружинам, вона зменшує їхню економічну залежність від чоловіків. Вона також дає економічну захищеність самотнім жінкам з дітьми, зменшуючи тенденцію їх експлуатації працедавцями. Насамкінець, якщо компенсації належаться всім доглядальницям без вибірковості, їх отримувачки не мусять терпіти примхи соціальних працівників.

Рівність доходів

Проте модель рівності доглядальниці показує досить низькі результати з точки зору встановлення рівності доходів. Хоча система компенсацій у поєднанні з зарплатами й забезпечує еквівалент базової мінімальної зарплати годувальника, вона також формує розряд «мамського» працевлаштування – ринок гнучких, непостійних робочих місць із повною чи частковою зайнятістю. На більшості з цих робочих місць зарплата буде значно нижчою, ніж на аналогічних робочих місцях для «годувальників». Сім’ї з двома партнерами матимуть економічний стимул для того, щоб один із партнерів працював як годувальник, а не для того, щоб ділити періоди роботи з догляду між собою; за нинішнього ринку праці найбільш економічно вигідним для гетеросексуальних пар буде, якщо чоловік виконуватиме роль годувальника. Більше того, беручи до уваги сучасну культуру та моделі соціалізації, чоловіки в основній своїй масі навряд чи будуть обирати «мамський» шлях у таких же масштабах, що й жінки. Тож обидва шляхи будуть нести на собі традиційні гендерні асоціації. Ці асоціації, в свою чергу, швидше за все, будуть породжувати дискримінацію жінок у службовій сфері. Модель рівності доглядальниці може зробити так, щоб відмінність тягла за собою менш відчутні втрати, але не дозволить уникнути цих втрат.

Рівність часу на дозвілля

Модель рівності доглядальниці, втім, є дещо ефективнішою з точки зору рівності часу на дозвілля. Вона дає всім жінкам можливість, якщо вони того забажають, уникнути подвійної зміни, займаючись оплачуваною доглядовою працею на повну чи часткову зміну на різних етапах свого життя. (Наразі такий варіант може собі дозволити лише незначний процент привілейованих американок.) Утім, ми щойно побачили, що такий вибір не є справді беззбитковим. Деякі сімейні жінки не захочуть відмовлятися від переваг роботи годувальника і будуть намагатися поєднати її з роботою з догляду. Ті, хто не має партнера-доглядальника, знаходитимуться в маловигідному становищі в плані часу на дозвілля та, швидше за все, в плані зайнятості також. На противагу цьому, чоловіки у своїй більшості зможуть уникнути цієї дилеми. Таким чином, в сенсі часу на дозвілля модель є всього-на-всього задовільною.

Рівність поваги

Модель рівності доглядальниці також є лише задовільною у плані забезпечення рівності поваги. На відміну від моделі універсальногогодувальника/ці, вона пропонує два шляхи до цієї мети. Теоретично, громадяни-працівники та громадяни-доглядальники мають однаково гідний статус. Але чи справді він є рівнозначним? Робота з догляду за цією моделлю точно пов’язана з більшою повагою, ніж у нинішньому американському суспільстві, але вона і надалі асоціюється з фемінністю. Аналогічно, праця годувальника, як і раніше, пов’язується з маскулінністю. З огляду на ці традиційні гендерні асоціації та ще й на економічну різницю між двома стилями життя, ймовірність того, що доглядова праця здобуде той самий статус, що й праця годувальника, є низькою. Загалом, важко уявити, як «окремі але рівні» гендерні ролі могли б забезпечити справжню рівність поваги в наш час.

Принцип подолання маргіналізації

До того ж модель рівності доглядальниці є малоефективною у запобіганні маргіналізації жінок. Підтримуючи неофіційну доглядову працю, виконувану жінками, вона підсилює уявлення про таку працю як про жіночу та закріплює гендерний поділ домашньої праці. Більше того, встановлюючи роздвоєний ринок праці для годувальників та доглядальників, модель маргіналізує жінок у сфері зайнятості. Утверджуючи асоціацію догляду з фемінністю, вона, зрештою, може завадити участі жінок в інших сферах життя, таких, як політика та громадянське суспільство.

Принцип подолання андроцентризму

І все ж модель рівності доглядальниці є кращою з точки зору подолання андроцентризму, ніж модель універсального годувальника/ці. Вона розглядає доглядову працю як цінну саму по собі, а не просто як перешкоду зайнятості, піддаючи критиці той погляд, що лише традиційна діяльність чоловіка є вповні людською. Вона також пристосовується до жіночих моделей життя, відкидаючи вимогу, що жінки повинні асимілювати своє життя до чоловічих моделей. Але все ж таки тут залишаються певні прогалини. Модель рівності доглядальниці зупиняється якраз там, де необхідно утвердити універсальну цінність діяльності та життєвих моделей, що асоціюються з жінками. Вона не ставить працю з догляду достатньо високо, щоб вимагати й від чоловіків займатися нею; вона не просить чоловіків мінятися. Тож модель рівності доглядальниці становить лише половину повномасштабного виклику андроцентризмові. Тож і тут її ефективність є лише задовільною. Переваги та недоліки цієї моделі підсумовано в таблиці 2.

Таблиця 2 Модель рівності доглядальниці
Боротьба з бідністю добре
Протидія експлуатації добре
Рівність доходів незадовільно
Рівність часу на дозвілля задовільно
Рівність поваги задовільно
Подолання маргіналізації незадовільно
Подолання андроцентризму задовільно

 

Загалом, модель рівності доглядальниці найкраще працює для жінок зі значними обов’язками догляду. Але й цим жінкам, як і всім іншим, вона нездатна забезпечити повну гендерну рівність.

Назустріч моделі універсального доглядальника/доглядальниці

Обидві моделі – універсального годувальника/ці та рівності доглядальниці є надзвичайно утопічними баченнями постіндустріальної соціальної держави. Будь-яка з них стала б значним кроком уперед порівняно з наявними американськими врегулюваннями. Однак навряд чи будь-яка з цих моделей буде реалізована найближчим часом. Обидві моделі припускають наявність додаткових умов, що фатально відсутні зараз. Вони передбачають суттєву політично-економічну реструктуризацію, включно зі значним громадським контролем за діяльністю корпорацій, можливість спрямовувати інвестиції на створення високоякісних постійних робочих місць, а також здатність оподатковувати доходи та багатство в обсягах, достатніх для фінансування високоефективних соціальних програм. Обидві моделі також передбачають широку підтримку населенням постіндустріальної соціальної держави, що бачить своєю метою встановлення гендерної рівності.

Якщо ці моделі і є в цьому сенсі утопічними, в той же час жодна з них не є достатньо утопічною. Ні та, ні та модель не здатна виповнити свою обіцянку гендерної рівності – навіть за дуже сприятливих умов. Хоча обидві добре запобігають бідності та експлуатації жінок, вони задовільно вирішують лише проблему нерівності поваги: модель універсального годувальника/ці рівняє жінок на ті ж стандарти, що й чоловіків, у той же час створюючи умови, за яких вони нездатні повністю відповідати цим стандартам; на противагу цьому, паритет доглядальниці встановлює подвійні стандарти, водночас враховуючи гендерні відмінності та інституціалізуючи практики, що нездатні забезпечити еквівалентну повагу жіночим видам діяльності та моделям життя. Більше того, коли ми звертаємося до решти компонентів гендерної рівності, переваги та недоліки двох моделей розходяться врізнобіч. Якщо модель універсального годувальника/ці краще запобігає маргіналізації жінок, а також зменшує різницю в доходах між чоловіками та жінками, модель рівності доглядальниці краще долає нерівність часу на дозвілля та андроцентризм. Утім, жодна з моделей не підтримує участі жінок у політиці та громадянському суспільстві нарівні з чоловіками, і жодна не оцінює практики, що асоціюються з жінками, достатньо високо, щоб пропонувати займатись ними чоловікам; жодна з них не закликає чоловіків міняти свій стиль життя. (Порівняння переваг моделі універсального годувальника/ці та рівності доглядальниці стисло наведено в таблиці 3.)

Таблиця 3 Модель універсального годувальника Модель паритету доглядальника
Боротьба з бідністю добре добре
Протидія експлуатації добре добре
Рівність доходів задовільно незадовільно
Рівність часу на дозвілля незадовільно задовільно
Рівність поваги задовільно задовільно
Подолання маргіналізації задовільно незадовільно
Подолання андроцентризму незадовільно задовільно

 

Жодна з моделей у підсумку не забезпечує всього, чого прагнуть феміністки. Навіть у надзвичайно ідеалізованій формі жодна з них не встановлює повної гендерної рівності.

Якби можливості на цьому закінчувались, нам довелося б зіткнутися з низкою дуже проблематичних поступок. Проте уявіть, що ми відкидаємо цей «вибір Гобсона» і пробуємо виробити третій альтернативний варіант. Завдання полягатиме в тому, щоб помислити постіндустріальну соціальну державу, яка поєднує найкраще моделі універсального годувальника/ці та рівності доглядальниці, при цьому позбуваючись найгірших рис обох. Який третій варіант можливий?

Наразі ми розглянули – та визнали недосконалими – два першопочатково прийнятні варіанти, один з яких має на меті зробити жінок більше схожими на нинішніх чоловіків, а інший залишає жінок та чоловіків такими, як вони є, до того ж, не змушуючи жінок нести збитки за цю відмінність. Третя можливість – це спонукати чоловіків стати більше схожими на нинішніх жінок, тобто людей, що здійснюють основну доглядову працю.

Погляньте на вплив цієї однієї зміни на моделі, що їх ми щойно розглянули. Якби чоловіки виконували свою рівну частку доглядової праці, модель універсального годувальника/ці значно наблизилась би до урівняння часу на дозвілля та викорінення андроцентризму, тоді як модель рівності доглядальниці значно краще формувала б рівність доходів та зменшувала б маргіналізацію жінок. Разом з тим, обидві моделі, як правило, сприяли б рівності поваги. Якби чоловіки стали більше схожими на нинішніх жінок, в сумі обидві моделі почали б наближатись до гендерної рівності.

Таким чином, ключовим кроком до досягнення гендерної рівності в постіндустріальній соціальній державі є встановлення жіночих моделей життя як норми для кожного. Сучасні жінки часто поєднують заробіток та роботу з догляду, хоч і з великими труднощами та напругою. Постіндустріальна соціальна держава повинна зробити так, щоб чоловіки займались тим самим, у той же час перетворюючи інституції, щоб усунути труднощі та напругу. Це бачення можна назвати моделлю універсального доглядальника/ці.

Тож якою могла би бути така держава? На відміну від моделі рівності доглядальниці, її сектор зайнятості не був би поділений на дві різні доріжки; всі робочі місця були б розраховані на працівників, які також є доглядальниками; всі мали б коротший робочий тиждень, ніж це передбачено повною зайнятістю на цьому етапі; до того ж усі мали б підтримку служб, що уможливлюють зайнятість. Утім, на відміну від моделі універсального годувальника/ці, від працівників не очікувалось би повне перекладання доглядової праці на соціальні служби. Певна частина неформальної роботи з догляду мала б державну підтримку та інтегрувалась би нарівні з оплачуваною роботою в єдину систему соціального забезпечення. Частина її виконувалась би родичами та друзями сім’ї, але це не конче була би гетеросексуальна нуклеарна сім’я. Інша робота з догляду, що мала б державну підтримку, була б зовсім винесена за межі сім’ї – у сферу громадянського суспільства. В інституціях, що фінансуватимуться державою, але матимуть локальну організацію, бездітні дорослі, літні люди та інші, які не мають родинних обов’язків, будуть задіяні разом з батьками та іншими в демократичній, самокерованій діяльності з догляду.

Соціальна держава, заснована на моделі універсального доглядальника/ці, стала б сприяти гендерній рівності, скасовуючи гендеровану опозицію між годувальництвом та доглядальництвом. Вона інтегрувала б нині відокремлені один від одного види діяльності, стирала б їхнє гендерне кодування та заохочувала б чоловіків також ними займатися. Втім, це дорівнює повному реструктуруванню гендеру як інституту. Конструювання годувальництва та доглядальництва як окремих ролей, кодованих як чоловіча та жіноча відповідно, є основною опорою теперішнього гендерного порядку. Скасувати ці ролі та їхнє культурне кодування означає, в свою чергу, перевернути цей порядок. Це означає підірвати наявний гендерний поділ праці та зменшити помітність гендеру як структурного принципу соціальної організації[37]. У своєму крайньому вияві це передбачає деконструювання гендеру[38]. Більше того, деконструюючи опозицію між годувальництвом та доглядальництвом, модель універсального доглядальника/ці одночасно деконструювала би пов’язану з нею опозицію між бюрократизованими публічними інституційними та інтимними, приватними домашніми контекстами. Розглядаючи громадянське суспільство як додатковий простір роботи з догляду, вона подолала б «трудовий ухил» моделі універсального годувальника/ці та домашній приватизм моделі рівності доглядальниці. Таким чином, модель універсального доглядальника/ці обіцяє широкі нові можливості для наповнення соціального життя та підтримки рівної участі в ньому.

Більше того, лише приймаючи це бачення, ми можемо пом’якшити потенційні конфлікти між нашими сімома складовими принципами гендерної рівності та мінімізувати необхідність компромісів. На противагу цьому, відмова від такого підходу робить подібні конфлікти, а отже, і компроміси, більш ймовірними. Таким чином, встановлення гендерної рівності в постіндустріальній соціальній державі вимагає деконструювання гендеру.

Щоб розвинути це третє бачення – універсального доглядальника/ці – необхідно проробити ще немало роботи. Ключовим завданням тут є розробка політик, що відохочують від перекладання відповідальності на інших. Всупереч думці консерваторів, у нинішній системі до цієї категорії належать не бідні матері-одиначки, що уникають роботи. Навпаки, це – чоловіки усіх класів, які уникають догляду за іншими та хатньої праці, а також корпорації, що користаються з праці робочого класу, як недостатньо оплачуваної, так і взагалі неоплачуваної.

Гарний виклад бачення, що лежить в основі моделі універсального доглядальника/ці, пропонує шведське міністерство праці: «Щоб дати можливість як чоловікам, так і жінкам поєднувати батьківство/материнство та оплачувану зайнятість, необхідні переосмислення ролі чоловіків та радикальні зміни в організації праці»[39]. Завдання полягає в тому, щоб уявити собі соціальний світ, де в житті громадян/громадянок поєднуються заробітки, догляд, активізм всередині спільноти, політична участь та задіяність у громадянському суспільстві, і при цьому ще й лишається час на якісь розваги. Не схоже, щоб цей світ постав перед нами в найближчому майбутньому. Але ми можемо собі уявити тільки такий постіндустріальний світ, який обіцяє справжню гендерну рівність. І якщо ми не почнемо керуватися цим баченням уже зараз, то так ніколи й не наблизимось до нього.

Примітки:

[1] Mimi Abramowitz, Regulating the Lives of Women: Social Welfare Policy from Colonial Times to the Present. Boston: South End Press, 1988; Nancy Fraser, Women, Welfare, and the Politics of Need Interpretation, in Fraser, Unruly Practices: Power, Discourse, and Gender in Contemporary Social Theory. Minneapolis: University of Minnesota Press, 1989; Linda Gordon, What Does Welfare Regulate? Social Research 55, no. 4 Winter 1988, 609–30; Hilary Land, Who Cares for the Family? Journal of Social Policy 7, no. 3 July 1978, 257–84. Виняток з традиційного очікування щодо сімейного зробітку становить Франція, яка віддавна толерувала високий рівень жіночої оплачуваної праці. Див. Jane Jenson, Representations of Gender: Policies to ‘Protect’ Women Workers and Infants in France and the United States before 1914, in Women, the State, and Welfare, ed. Linda Gordon. Madison WI: The University of Wisconsin Press, 1990.

[2] David Harvey, The Condition of Postmodernity: An Inquiry into the Origins of Cultural Change. Oxford: Blackwell, 1989; Scott Lash and John Urry, The End of Organized Capitalism, Cambridge: Polity Press, 1987; Robert Reich, The Work of Nations: Preparing Ourselves for 21st Century Capitalism, NY: Knopf, 1991.

[3] Joan Smith, The Paradox of Women’s Poverty: Wage-earning Women and Economic Transformation,” Signs: Journal of Women in Culture and Society 9, no. 2 Winter 1984, 291–310.

[4] Judith Stacey, Sexism By a Subtler Name? Postindustrial Conditions and Postfeminist Consciousness in the Silicon Valley, Socialist Review no. 96 1987, 7–28.

[5] Kath Weston, Families We Choose: Lesbians, Gays, Kinship. New York: Columbia University Press, 1991.

[6] Nancy Fraser, Clintonism, Welfare, and the Antisocial Wage: The Emergence of a Neoliberal Political Imaginary, Rethinking Marxism 6, no. 1 Spring 1993, 9–23.

[7] За більш детальними міркуваннями на цю тему див. Feminist Legal Theory: Readings in Law and Gender, ed. Katharine T. Bartlett and Rosanne Kennedy, Boulder Colorado: Westview Press, 1991.

[8] David T. Ellwood, Poor Support: Poverty in the American Family. New York: Basic Books, 1988.

[9] Robert Goodin, Reasons for Welfare: The Political Theory of the Welfare Stateю Princeton NJ: Princeton University Press, 1988.

[10] Не будь-яка залежність є експлуатаційною. У праці Reasons for Welfare, op. cit., 175–6, Robert Goodin вказує такі чотири умови, за яких залежність може вважатися експлуатаційною: 1) стосунки мають бути асиметричними; 2) підпорядкована сторона повинна потребувати ресурсу, який постачає домінантна сторона; 3) підпорядкована людина повинна залежати від конкретної домінантної людини у своїй потребі в ресурсах; 4) домінантна сторона повинна мати право здійснювати вибірковий контроль за наданням ресурсу, якого потребує підпорядкована сторона.

[11] Albert O. Hirschman, Exit, Voice, and Loyalty: Responses to Decline in Firms, Organizations, and States. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1970; Susan Moller Okin, Justice. Gender, and the Family, New York: Basic Books, 1989; Barbara Hobson, No Exit, No Voice: Women’s Economic Dependency and the Welfare State, Acta Sociologica 33, no. 3 Fall 1990, 235–250.

[12] Frances Fox Piven and Richard A. Cloward, Regulating the Poor. New York: Random House, 1971; Gosta Esping-Andersen, The Three Worlds of Welfare Capitalism. Princeton NJ: Princeton University Press, 1990.

[13] Robert Goodin, Reasons for Welfare, op. cit.

[14] Edward V. Sparer, The Right to Welfare, in The Rights of Americans: What They Аre What They Should Be, ed. Norman Dorsen. New York: Pantheon, 1970.

[15] Ann Shola Orloff, Gender and the Social Rights of Citizenship: The Comparative Analysis of Gender Relations and Welfare States, The American Sociological Review 58, no. 3 June 1993, 303–328.

[16] Ruth Lister, Women, Economic Dependency, and Citizenship, Journal of Social Policy 19, no. 4 1990, 445-467; Amartya Sen, More Than 100 Million Women Are Missing, The New York Review of Books 37, no. 20 December 20, 1990, 61–66.

[17] Lenore Weitzman, The Divorce Revolution; The Unexpected Social Consequences for Women and Children in America. New York: The Free Press, 1985.

[18] David T. Ellwood, Poor Support, op. cit., 45.

[19] Lois Bryson, Citizenship, Caring and Commodification (неопублікована доповідь, презентована на конференції “Crossing Borders: International Dialogues on Gender, Social Politics and Citizenship, Stockholm, May 27–29, 1994); Arlie Hochschild, The Second Shift: Working Parents and the Revolution at Home. New York: Viking Press, 1989; Juliet Schor, The Overworked American: The Unexpected Decline of Leisure. New York: Basic Books, 1991.

[20] Ruth Lister, Women, Economic Dependency, and Citizenship, op. cit.

[21] Laura Balbo, Crazy Quilts, in Women and the State, ed. Ann Showstack Sassoon. London: Hutchinson, 1987.

[22] Див. Nancy Fraser and Linda Gordon, Contract versus Charity: Why Is There No Social Citizenship in the United States? Socialist Review 22, no. 3 July-September 1992, 45–68.

[23] Хвилювання з приводу «безкоштовного проїзду» часто формулюються в андроцентричний спосіб як побоювання щодо уникання оплачуваної зайнятості. Порівняно з цим, дуже мало уваги звертають на значно більш поширену проблему, а саме «безкоштовний проїзд» чоловіків завдяки хатній роботі жінок. Приємний виняток становить праця Peter Taylor-Gooby, Scrounging, Moral Hazard, and Unwaged Work: Citizenship and Human Need, 1993.

[24] Див. Nancy Fraser, Clintonism, Welfare, and the Antisocial Wage, op. cit.

[25] Уряд міг би забезпечувати доглядові служби в формі державних благ або фінансувати більш ринковий варіант через систему ваучерів. Як альтернатива, працедавців могли б зобов’язати надавати служби, що уможливлюють зайнятість, для своїх працівників, з допомогою ваучерів або ж створювати власні на території підприємства. Державний варіант, звісно, означає вищі податки, але все одно може бути більш бажаним. Зобов’язання працедавців створює негативну мотивацію до надання місць працівникам із залежними членами сім’ї, що найімовірніше буде не на руку жінкам.

[26] Evelyn Nakano Glenn, From Servitude to Service Work: Historical Continuities in the Racial Division of Paid Reproductive Labor, Signs: Journal of Women in Culture and Society 18, no. 1 Autumn 1992, 1–43.

[27] Вона так само узалежнює привілеї від зайнятості та визначає «внесок» в традиційних андроцентричних термінах як зайнятість та відрахування від зарплати.

[28] Peter Kilborn, New Jobs Lack the Old Security in Time of ‘Disposable Workers’, The New York Times 15 березня 1993, A1, A6.

[29] Втім, якщо це не вдається, декілька груп є особливо вразливими у цій моделі: ті, хто не може працювати, ті, хто не може отримати надійну, постійну, добре оплачувану роботу, та/або не-білі люди, а також ті, хто має тяжкі, неоплачувані доглядові обов’язки, які складно комусь передоручити.

[30] Якщо ж і це спіткає невдача, то групи, згадані вище, залишаються особливо вразливими до експлуатації – чоловіками-кривдниками, несправедливими або визискуючими працедавцями або примхливими державними чиновниками.

[31] Наскільки саме збережеться цей розрив, буде залежати від успіхів уряду в справі викорінення дискримінації та в запровадженні політики порівнюваної цінності (comparable worth – оплата праці згідно з її цінністю, незалежно від того, виконується вона чоловіками чи жінками – прим. перекл.).

[32] Модель універсального доглядальника/ці залежить від того, чи вдасться переконати чоловіків виконувати свою частку неоплачуваної праці. Шанси на це зросли б, якби модель мала успіх у просуванні культурних трансформацій та підсилення права голосу жінки всередині шлюбу. Але навряд чи це буде достатньо саме по собі, як підказує комуністичний досвід.

[33] Christine A. Littleton, Reconstructing Sexual Equality, in Feminist Legal Theory, ed. Katharine T. Bartlett and Rosanne Kennedy, op. cit.

[34] У цьому плані вона нагадує модель універсального годувальника/ці: які б додаткові основні блага не пропонувалися на основі заслуги, тут повинні також пропонуватися на основі потреби.

[35] Оплати зайнятості на повний робочий графік також має бути достатньо для того, щоб гідно утримувати сім’ю.

[36] Дорослі, що ніколи не виконували ні доглядову працю, ані не мали офіційної зайнятості, були б найбільш вразливими до бідності за цієї моделі. Діти ж, навпаки, були б добре захищені.

[37] Susan Okin, Justice. Gender, and the Family, op. cit.

[38] Joan Williams, Deconstructing Gender, in Feminist Legal Theory, ed. Katharine T. Bartlett and Rosanne Kennedy, op. cit.

[39] Ruth Lister, Women, Economic Dependency, and Citizenship, op. cit., 463.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.