Ажіотаж довкола скасування обов’язковості нормативних дисциплін гуманітарної та соціально-економічної підготовки для бакалаврів не припиняє мене дивувати.

По-перше, вчергове треба повторити, що був скасований наказ МОН, який зобов’язував усі університети впроваджувати до програм бакалаврів історію України, філософію, політологію, іноземну мову, історію української культури. Закон «Про вищу освіту» більше не дозволяє МОН впроваджувати якісь обов’язкові для всіх спеціальностей дисципліни. Тому наказ скасований. Нагадаю, ми 4 роки боролись за академічну автономію та право університетів самостійно визначати зміст програм. Тож відтепер у кожному виші, у той спосіб, який визначений у статуті, буде вирішена доля цих дисциплін. Чи їх залишать обов’язковими для всіх, чи лише для якоїсь частини спеціальностей, чи переформатують, чи зроблять вибірковими — все вирішує університет.

По-друге, власне, а чи потрібні ці курси? Я прихильник поширеної ідеї про те, що так звана гуманітарна база потрібна всім. Однак я не поділяю думки, що обов’язковість найкращим чином забезпечить цю потребу. Як на мене, студент має сам захотіти прослухати такі курси чи курс. Тому ліпшим варіантом є вибірковість цих дисциплін. Студенти будуть записуватись на халяву, а не на серйозні курси? — Даруйте, це не предмет і не проблема цього питання, адже демотивація студентів має набагато ширше коріння і відповідно набагато ширші засоби вирішення.

По-третє, тим, хто наводить приклади закордонних університетів: найчастіше ви будете наводити приклади, коли не міністерство, а саме університет чи факультет вирішив, що якісь дисципліни обов’язкові для всіх спеціальностей.

По-четверте, питання: «А що робити викладачам, які читали ці курси — вони ж не матимуть ставок?» — неодмінно веде до іншого питання: «Чи здатні ці викладачі запропонувати щось натомість».

По-п’яте — найголовніше — в будь-якому разі, ці курси не можуть залишатись у своїй старій формі. Чи у вашому університеті їх залишать обов’язковими для всіх, чи якісь кафедри відмовляться від них — такі курси треба переформатувати, можливо кардинально. Зараз ці курси — це повторення шкільної програми. А філософія? — у деяких випадках навіть вона, бо один із профілів 10-11 класів має філософію. Але гаразд, готовий погодитись, що ця дисципліна дещо вибивається з загального контексту.

Я можу дуже детально розказати про вордлісти та шкільну граматику на англійській на першому та другому курсах, а також про повторення основ правознавства на політології. Але я розкажу про історію України — все ж ближче до мене. Отож, в основному прихильники обов’язковості цього курсу діляться на дві групи. Перші — це ті хто вбачає в такому курсі різної ваги ідеологічний інструмент, тобто плоть від плоті того ж таки шкільного курсу. Другі — їх, звісно ж, меншість — вбачають у ньому антидот від нудного, заполітизованого (у багатьох сенсах) шкільного курсу. Мовляв, в університеті цей курс дає можливість побачити різну мотивацію учасників політичних процесів та й зачіпає чимало неполітичної історії, а також дає розуміння того, що історія та минуле — це, власне, дві різні речі. З цими двома групами дискусія у мене різна. Першим я зазвичай відповідаю, що другі мають рацію, і шкільне виховання громадянина за допомогою історії України має залишитися в школі (та ще й зазнати кардинальних змін). Водночас обом групам я невпинно повторюю: курс історія України в університеті є приречений поза гуманітарними спеціальностями на за замовчуванням негативне ставлення першокурсників, які мають дуже прикрий і свіжий досвід нудної шкільної історії. Тому формат шкільної історії викликає неприємні рецедиви, а формат андидоту дуже часто нездійснений, адже неможливий без бази, якої після школи часто немає.

Однозначно, дисципліна історія України, де протягом 26-28 занять проходять екскурс від відкриттів Хвойки до Відлиги, мусить зазнати серйозних змін. Як на мене, кафедри історії повинні підійти до інших спеціальностей якомога більш адресно і через вибірковість. (Тільки не читайте це як намагання за будь-яку ціну знайти покупця.) Передусім потрібно знайти вдалий момент, коли неісторики можуть зацікавитись історією. Наприклад, гуманітарії та суспільники ближче до третього курсу часто відчувають брак історичних знань, які дуже згодяться, щоб, власне, ліпше зрозуміти матеріал дисциплін своєї кафедри. Це означає, що викладачам кафедри історії треба зазирнути в методички колег з інших кафедр. Наприклад, історія дипломатії, або історія науки, або історія освіти, історія торгівлі і безліч інших варіантів з цікавішими назвами. Звісно такий сценарій підходить більше для середніх та великих університетів або ж монопрофільних вишів. Але в Україні є лише кілька університетів, які вибиваються з цієї схеми і це не означає, що її не можна в них застосувати.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.