Фото: Олександр Бурлака, 2015

«Уявіть собі, що військо північного сусіда розбомбило якусь українську державну службу. Якщо виявиться, що життя якось триває далі й без неї – це означає, що її в кожному разі треба було ліквідувати. А тепер уявіть собі, без яких державних інституцій життя не зупинилося б – і позбудьтесь їх самі!»

Цей рецепт приписують одному з гуру українських реформаторів, покійному грузинському діячеві Касі Бендукідзе. І саме на цьому рецепті триматиметься проект «українського економічного дива», яке, судячи з усього, являтиме собою копію «дива» грузинського. Паралелі між цими двома дивами (як і кпини з неймовірних пригод «грузинських експертів» в Україні) – це тема для окремої розмови. Поки що ж влучне формулювання Кахи Бендукідзе допоможе описати реальність, в яку занурюється Україна часів Порошенка.

Навіть трохи шкода, що канадська публіцистка Наомі Кляйн так захопилася екологією, що, мабуть, вже ніколи не напише другої частини своєї «Доктрини шоку». Політика нинішньої влади в Україні напевно заслуговує на окремий розділ у цій гіпотетичній книжці. (Передувати цьому розділу, звісно, мало б розслідування на тему того, що саме «вдалося» в Грузії.)

Нагадаю, про що йдеться у книзі «Доктрина шоку». Це коротка історія того, як неоліберальна доктрина послідовно призводила до згортання демократії та базових свобод у різних куточках світу. Все в ім’я «індивідуального права на вільне підприємництво»: тотальний політичний терор у Чилі, що супроводжував реформи Піночета; війна уряду Тетчер проти профспілок на хвилі реальної війни за Фолклендські острови; нав’язування урядові польської «Солідарності» радикальних ринкових реформ, що суперечили волі переважної більшості виборців; ті самі «шокові» реформи в Росії, що стали можливими лише після кривавого придушення опозиції в жовтні 1993 року. Це лише кілька епізодів у довгій переможній ході неоліберальної доктрини. Книга Кляйн завершується історією про те, як військова окупація Іраку мала повністю ліквідувати усталені державні структури та встановити на їхньому місці ідеальну неоліберальну (анти)державу. Сьогодні здається, що Наомі Кляйн завершила свою книгу занадто рано.

«Доктрина шоку», як її розуміє Наомі Кляйн, складається з двох ключових елементів. По-перше, для проведення справді радикальних ринкових реформ потрібне підвішування (або й ліквідація) демократичних процедур. Цей «тимчасовий» надзвичайний стан (а він, як відомо, завжди має ознаки постійності) є необхідним, бо демократичне волевиявлення несумісне з ринковим фундаменталізмом: маси виборців із власної волі не голосують за те, що суперечить їхнім інтересам. Отже, необхідно їх до цього змусити, попередньо довівши до певного «шокового» стану. Найкраще до цього надається політичне використання економічних катастроф, стихійних лих, терористичних атак або воєн.

Як бачимо, метафора Кахи Бендукідзе могла би бути епіграфом до тексту Наомі Кляйн. Що може бути кращим приводом для ліквідації якоїсь державної служби, ніж напад ворожого війська? У цій ситуації не треба занадто заморочуватися поясненнями, чому треба позбутися саме цієї чи цієї інституції. Все дуже просто: необхідно утримувати оборону, а заразом – кількадесят приватних компаній, котрі отримують військові контракти.

Друга складова «доктрини шоку» є похідною від першої: це утримування суспільства у стані постійної загрози, невизначеності та непевності. Суспільство необхідно дослівно занурити в шоковий стан. Чи не саме в цій ситуації перебуває Україна протягом останнього року? Стан колективного шоку, що поступово накопичувався протягом ескалації протистояння на Майдані, остаточно запанував у суспільстві 1 березня 2014 року, з повідомленням про можливість введення російського війська на територію України. Від того часу – з нарощуванням російської агресії та внутрішнього протистояння – суспільство, чий больовий поріг постійно знижується, продовжує зазнавати все нових шоків: окупація Криму, захоплення Слов’янська, одеська трагедія, збитий “Боїнг”, Іловайськ, Новоазовськ, Волноваха.

І хоч причиною цієї серії катастроф є передусім російський державний тероризм, її безпосередніми бенефіціарами стають українські фанатики вільного ринку. Що краще утримає суспільство від непокори, ніж зовнішня агресія? Навіщо вступати в конфлікт з олігархами, якщо зекономити можна на елементарних потребах населення? Українська «доктрина шоку» зараз розгортається як по нотах. Проблема може полягати в тому, що ця доктрина, здається, вперше втілюється не лише в тотально пригніченому й шокованому, але й у глибоко поділеному суспільстві. А отже, коли шоковий стан пройде (або стане звичкою), може виявитись, що тепер більше нічому утримувати це суспільство (чи те, що від нього залишиться) разом.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.