Це історія одного з кількох сотень цивільних полонених в Україні. Його затримали навесні 2014 року. В полоні у стінах СБУ міста Луганська він перебував три дні. У результаті побоїв та катувань має проблеми з короткостроковою пам’яттю.

Мене зупинили і почали обшукувати, обмацували кишені та сумку. Далі все відбулося до болю анекдотично: вдарили в потилицю, знепритомнів, після цього відвезли в СБУ до Луганська. Все пам’ятаю фрагментарно, пізніше дізнався, що через цей удар у мене забій мозку, не пам’ятаю багато, забуваю.

Довге приміщення, темне. На підлозі валяються мати. Труби ізольовані. Уздовж стінки стояла лавка, на ній у ряд сиділи люди. Зі мною намагався заговорити якийсь хлопець в окулярах. Все в тумані. Складно сказати, скільки нас було. Люди мінялися постійно: брали нових, відпускали присутніх. Причини для полону були різні: хтось казав, що взяли просто на вулиці в нетверезому стані; політичних — як нас називали, «шпигунів» — було мало. Ти не можеш заздалегідь знати, як саме себе поводити, щоб не стати заручником: іноді хамовита поведінка може врятувати, а іншим разом ти можеш промазати з цим.

Я був у не дуже хорошому стані, переважно лежав. Спав. Час від часу ходив у туалет: стояло якесь відро. Роздавали їжу в тарілках, але не їв, тільки чай пив. Пам’ятаю, що намагався віджиматися. У повсякденному житті взагалі віджимаюся. Протягом дня по кілька разів намагався. Намагався бути у формі. Як і в повсякденному житті. І під час війни ми не маємо забувати про повсякденне.

Тримали нас у тирі. Ми сиділи на підлозі, і нам час від часу говорили лягти. Я лежу, як і всі, а вони просто стріляють по мішенях. Не пам’ятаю, скільки ми так лежали, це було не один раз. Вони відпрацьовували навички. Сказали лягти — лежимо, а над нами свистить. Потім мішені вгорі проїжджали, вони ж рухаються. Я особливо не розглядав чи добре стріляли. Поки лежали, щоразу до неможливого пахло порохом. Цей запах мене дуже довго переслідував. Постійно, коли лежав у лікарні, відчував його в повітрі.

У підвалі не визначиш: день чи ніч? Нас привезли ввечері. Навіть не знаю, скільки я там по часу перебував — окремо в кімнаті допитів, окремо в підвалі. Після допитів відводили назад у підвал, там чи засинав, чи свідомість втрачав. Був дуже низький тиск. До мене приходила якась медсестра. Час від часу підходили інші полонені, щось запитували, чай приносили. Всі один одному допомагали, і мені.

Було кілька допитів. Не знаю куди водили. Чи на тому самому поверсі, чи вище. Кімната була досить освітлена. Стояли два столи. Я сиджу за одним, за іншим — ще полонений. Теж допитують. Не знаю, чи можна це назвати допитом, катують. Його б’ють — я чую це все. Мене б’ють — він бачить. Руки були за спиною, закріплені кільцями для кріплення труб. Я цього практично не пам’ятаю, пам’ятаю тільки, що він кричав поруч, а я не кричав, тому били сильніше. Його сильно по ногах били. А я терплячий — значить, били сильніше. Били всі дні. Били в основному по тулубу. Намагалися підняти за корпус. Пам’ятаю бордовий колір своєї спини у дзеркалі, на якій виднілася темнішого кольору змійка. Били батогом. П’яти проколювали, не знаю чому, але залишилися досі сліди. Було боляче ходити. Не знаю, чому вони дірявили ноги — можливо тому, що не говорив, можливо, я втрачав свідомість і вони намагалися мене розбудити. Тіло більше розповідає, ніж я пам’ятаю.

Їм потрібно було одне: щоб я зізнався, що я — шпигун. Хтось зізнавався — його відпускали раніше, переставали бити. Вони говорили: «Ми — шпигуни». Я не зізнавався. У чому зізнаватися? Що ти шпигун? Але я — ні. Весь процес на камеру знімала дівчина. Не пам’ятаю, що відповідав. Коли мене відпустили, дуже переживав, щоб не сказав зайвого: чи не розповів я чогось про своїх близьких? Коли відпускали — одягли в чужий одяг, сорочку з довгим рукавом, щоб побоїв видно не було.

Не мав права ні на що. Не мав права говорити правду — вона не була потрібна. Не мав права брехати, собі брехати, щоб догодити їм. Багато хто дійсно вірив, що я шпигун. Найнезрозуміліше для мене досі — навіть не образливе, ображатися тут ні до чого, просто не зрозуміле — коли люди, котрі мене знають давно, повірили в те, що я шпигун. На  кафедрі, де я навчався, повірили, що я шпигун. Один зі студентів  збирався їхати, кажучи, що тут небезпечно, тому що людей в полон забирають, катують, мав на увазі мене. Йому у відповідь сказали, що я шпигун.

Може, я за цей час став шпигуном? У їхніх головах, коли їм сказали, а я не міг говорити?

Чи міг я повернутися в тридцять сьомий рік?

Якби мене сказали розстріляти? Розстріляли б?

Страшно було, коли виводили. Чув крики у слід. Хтось намагався вхопити мене за одяг.

Я не хочу нічого забувати.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *