Вино є одним із найвідоміших товарів, що експортуються з Південної Африки. Хоча виноробство — галузь значно менш прибуткова, ніж експорт природних копалин (платини, золота, вугілля тощо), і становить лише близько 5% від річного ВВП Західного Кейпу, але це важлива галузь і для туризму, і для іміджу ПАР у світі, і для ідеалізованих історичних наративів. Для африканерів — колонізаторів із Голландії, які висадили тут перші виноградники ще в середині сімнадцятого століття, — це тяжка праця, сімейні традиції, протестантська етика і дух капіталізму. Для расово змішаного населення (за апартеїду класифікованого як «кольорове»), що століттями працювало на цих фермах, — це досвід адаптації й інтеграції до африканерської культури (на відміну від чорношкірих, які вважають африкаанс мовою окупантів, більшість расово змішаного населення говорить саме африкаансом), імітація африканерського стилю життя, облаштування інтер’єрів своїх домівок у колоніальному стилі, недільні служби в африканерських церквах, гра в регбі. Для чорношкірого населення, якому з часів апартеїду до сьогодні расовий розподіл на фермах відводить найгірше оплачувані позиції сезонних робітників, — це досвід боротьби проти експлуатації: наприклад, як за часів апартеїду, так і сьогодні вони вимагають міжнародного бойкоту тих ферм, що порушують трудові права робітників, а у 2012 році Західним Кейпом прокотилася серія бунтів неофіційно працевлаштованих робітників, позбавлених соціальних гарантій.

1909147_1486950051587837_5065115692347832865_o

У жовтні я тиждень спілкувалася з робітниками на виноградних фермах навколо Кейптауна про цей страйк 2012 року і про умови праці загалом. Я зупинилась у Bed&Breakfast у старому голландському будинку з рипучою дерев’яною підлогою, шкурою зебри при вході й антикваріатом. Жіночка-африканерка, що, як видно, вклала багато любові в цей будинок, зараз вимушена його продавати після смерті чоловіка.

10007272_1486951694921006_1823272155727689695_o

Спершу я продала ферму, бо нікому було нею займатися. Діти мої в Англії, і мені тут самотньо. Якщо отримаю достатньо грошей за будинок, то переїду до дітей, але ж в Англію треба візу… Це все через чорних, які лізуть у Європу нелегально, без віз, працювати не хочуть, тільки відбирають ресурси від держави. А нам потім проблеми з візами. Та й тут вони теж тільки бунти влаштовують, а як їм віддай ферму, то все збанкрутує і занепаде, вже є приклади. Кольорові хоч схожі на нас, вони тут уже століттями живуть, а чорних завозять з Лесото чи ще чорт зна звідки. Ми ж не проти інтеграції, якби вони теж працювали в поті чола, але вони не вміють працювати так, як ми, а лише вимагають прав.

1501084_1486951164921059_7835936085728822577_o

«Кольорових» у містечках навколо ферм — більшість. Раніше фермери забезпечували їх житлом і стабільною роботою, зараз починають виганяти з домівок і привозити на їхнє місце чорношкірих робітників із сусідньої біднішої провінції (Східного Кейпу) лише на сезон, селячи їх у бараках по 8-12 чоловіків на кімнату.

10697137_1486952138254295_3641467234998530886_o

10668888_1486951074921068_7442787503888575712_o

Це наша земля, ми споконвіків тут працювали — куди нам тепер іти? Іншої роботи тут немає, як ми за житло платитимемо? Фермерам невигідно нас наймати, їм дешевше чорних сюди привезти. Але від чорних їм багато проблем, постійні страйки, підпали, збитків багато. Ми ж ніколи не страйкували, ми краще домовимося з працедавцем по-хорошому. Правда, на останній страйк чорні змусили нас піти з ними. Сказали, що як не підемо, то наші будинки спалять. І це ж не те, що ми проти працювати з ними пліч-о-пліч. Ми ось і в регбі разом граємо, і до церкви разом ходимо, і діти наші разом навчаються. Але цінності у них все-таки інакші.

10699882_1486952038254305_8154874493939770335_o

1888819_1486951928254316_1295583823549048230_o10572182_1486952224920953_6929078573427214174_o

Кольорові робітники тушкують ягнятину з овочами, що зветься «bredie», чорношкірі — влаштовують біля бараків куряче барбекю «braai» і їдять кукурудзяну кашу «pap». Біля будинків кольорових робітників — поле для гри у регбі. Біля бараків чорношкірих — для гри у футбол. Білі робітники, яких тут найменше, усі мають кваліфікацію рівня «А» (інженери, висококваліфіковані робітники), кольорові — рівня «В» (нижчий рівень кваліфікації, але стабільна зайнятість), чорношкірі — рівня «С» (некваліфікована сезонна праця). В часи апертеїду цей поділ офіційно асоціювався з расовим поділом, сьогодні — лише з рівнем кваліфікації, але цей рівень кваліфікації на 90% збігається з кольором шкіри. Попри зміни в законодавстві, роботодавцеві назагал вдається зберегти апартеїдний принцип контролю «поділяй і владарюй», граючи на наявних відмінностях і упередженнях.

10750257_1486950948254414_2045864769038565623_o

10750257_1486951514921024_3272250242208202040_o

Ми хочемо, щоб усі робітники разом ішли до працедавця, разом вимагали гідних умов праці. Але кольорові не хочуть. Ми намагаємося з ними інтегруватись, і африкаанс вчимо, і приходимо до них у регбі грати. Але вони наших мов не знають і в футбол iз нами ніколи не грають. Вони кажуть, що діти разом вчаться? Так, у їхніх африканерських школах вчаться і наші діти теж. Але у нашій школі, де викладання мовою кхоса, нема ні білих дітей, ні кольорових. І це несправедливо, що їм дають постійну роботу, і житло, і дитсадки для дітей, а ми маємо лишати сім’ї в Східному Кейпі чи Лесото.

10403796_1486951291587713_3988592553724215553_o

10572182_1486950808254428_5792820820344872702_o

Єдине, що об’єднує кольорових і чорношкірих робітників (але також і грає на руку роботодавцеві) — це щонедільні поїздки до міста, до церкви й до супермаркету. Власник ферми виділяє для цього вантажівки, у яких зазвичай перевозять виноград, тож недільного ранку сотні святково вдягнених робітників у костюмах при краватках і чепурних блузах і капелюшках битком набиваються, мов худоба, до цих вантажівок. В інші дні до міста добратися складно, громадського транспорту з ферм нема, приватних машин на сільських дорогах небагато, і водії рідко погоджуються підбирати робітників, тож іноді доводиться йти пішки по 20-30 км. Можливо, через це серед робітників так мало членів профспілок: їхні офіси у найближчих містечках, а до ферм профспілкові лідери навідуються нечасто і зазвичай з метою збору членських внесків, а не тоді, коли у робітників є якась проблема. Та й з роботи відпроситися у будній день складно. Єдиний виняток — хвороба, але власник возить своїх хворих робітників до лікаря лише раз на два тижні в четвер.

10271440_1486950694921106_6632409915293357574_o

Ми вдячні нашому власникові, що він нас усіх до міста щонеділі возить, це дуже турботливо з його боку. І до лікаря возить, кому треба, раз на два тижні, нас там безкоштовно обслуговують. Правда, незручно, що це треба ще так підгадати з хворобою, щоб саме в четвер захворіти, а не в п’ятницю, коли доведеться два тижні чекати!

1961881_1486950251587817_2247512449861285565_o

10750019_1486950461587796_5759563038472264453_o

Один чорношкірий робітник випадково зламав поливалку для фруктів. Працедавець його побив, звільнив передчасно і вирахував половину місячної зарплати — просто дав удвічі менше, ніяк офіційно не відзначивши реальної суми збитків. Тепер робітник мусить повертатись додому своїм коштом (а не на автобусі фермера, як решта сезонних робітників, яких привозять і відвозять централізовано) і впевнений, що на наступний сезон йому роботи вже не дадуть… Після Йоганнесбурга, Дурбана і Кейптауна дивно бачити ці маленькі фермерські поселення, де  апартеїд ніби ніколи й не закінчувався.

Читайте також:

«Вночі прокидаюсь від кошмарів, що гігантський бульдозер руйнує мій дім» (Анастасія Рябчук)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.