Фото: Олексій Биков

У Центрі візуальної культури нещодавно пройшла виставка «Надбудова», яка презентувала реалізовані та утопічні архітектурні здобутки київських неомодерністів повоєнних часів.

a32

Приглушене світло у першій залі ЦВК та яскраво освітлені експозиції особливо привертають до себе увагу відвідувачів виставки. Далі, у другій залі, було важко дістатись до творів «паперової архітектури» — так багато було людей, які хотіли ближче роздивитись утопічні ідеї київського будівництва.

Виставка "Надбудова". Відвідувачі

a59

Кінець ХХ століття став знаковим для радянської архітектури. У цей період місто як соціокультурний простір проявило таку рису як ізоморфність, що стала індикатором виходу за межі і створення нових урбанізованих зон. Пострадянський модернізм та київські деміурги показали, що простір міста — це, передусім, комунікативний простір. Місто треба розглядати як текст соціокультурного діалогу. Такий діалог відображається через створення будівель, які несуть за собою особливе світобачення, дещо нестандартне і футуристичне мислення.

Виставка "Надбудова". Київський крематорій

Першою потрапляє на очі на виставці та вводить у дискурс київського модернізму добре відома робота Ади Рибачук та Володимира Мельниченка — київський крематорій чи, як його ще називають, Парк Пам’яті. Робота подана у розрізі на чорному фоні білими нарисами, що дуже чітко відображає її нестандартні обриси. Цікаво, що всім добре відомий крематорій має трагічну історію. Від самого початку в обох художників був грандіозний план і специфічний концепт у створенні цього парку. Окрім крематорію, колумбарію, штучного озера та паркової зони, там розташована 200-метрова стіна, історія якої не всім відома. Ця стіна мала стати справжнім витвором мистецтва — стіною Пам’яті, яка б відображала образи від міфу про Прометея до часів Другої світової війни. Таким чином, парк Пам’яті мав перетворитись на нестандартну зону для відпочинку та емансипації від зовнішнього світу для тих, хто прийшов востаннє попрощатися зі своїми рідними. Однак практично на завершальній стадії створення цього непростого монумента тодішня влада дала наказ нещадно залити цю стіну бетоном.

Виставка "Надбудова". Тарілка

8

Знаменита «літаюча тарілка», розташована на Либідській, стала прикладом нестандартного на свій час футуристичного мислення. Як музикант, художник і архітектор, Флоріан Юр’єв мріяв про створення унікального нового простору для синтезу мистецтва та «музики кольору». Однак із певних міркувань такі ефемерні ідеї не сприйняла тодішня влада, і мрію київського деміурга було перетворено на те, що зараз виконує функцію кінолекційного залу Інституту науково-технічної та економічної інформації.

Виставка "Надбудова". Виноградар

Виставка "Надбудова". Виноградар

Іншою критично новою ідеєю мав стати комфортабельний житловий масив «Виноградар». Досить велика частина виставки «Надбудова» присвячена саме цьому архітектурному здобутку як перспективно ідеальному типу поселення з найвищими стандартами життя. Це La Città del Sole[1] стало антиутопією порівняно з його початковою метою. У той час радянській забудові була притаманна стандартизація архітектоніки міста, але Едуард Більський не просто вирішив піти проти тодішніх установок радянської влади і зробити масову забудову більш естетичною, але й зумів поєднати мистецтво таким чином, щоб результатом стала побудова житлового масиву на окраїні Києва. Архітектор стверджує, що кожну лінію свого креслення треба відчувати зсередини, тому у його проектах все продумано до найменших деталей. До його забудови входили криволінійні протяжні будинки. Спеціальне колористичне вирішення фасадів було організоване так, що інтенсивність кольору наростала при русі з периферії житлового масиву до його центру. Для більш різноманітного урбаністичного простору було створено особливий ландшафтний дизайн: штучні перепади висот, численні газони, клумби, інтерактивні простори для дітей, пам’ятники. Цей житловий масив мав відрізнятися від усіх інших типових забудов своїм культурно-інтегративним фактором: у центрі масиву архітектор планував побудувати «суспільне ядро», яке б складалося з кінотеатру, піонерського та культурного осередку. Зараз же цей культурний центр перетворився на те, що любителі закинутих будівель називають ДК «Бомж», а для місцевої молоді він став місцем для тусовок. Відтак, соціалізація жителів Виноградаря здійснювалась на основі спільного побуту або того, що французький соціолог Анрі Лефевр називає лінійними ритмами повсякденності: спільні походи в супермаркет, вигулювання собак, вибивання килимів, прогулянка з дітьми тощо. Окрім усього, архітектор Більський від початку продумав, що Виноградар як показовий житловий масив буде забезпечений чи не основним індикатором зручності — сполученням метро. Однак архітектурний ансамбль Едуарда Більського залишається феноменом інфантильності, жертвою пострадянського періоду.

Виставка "Надбудова". Вавилонські сади

 

«Вавилонські будинки» — ідея специфічних екозабудов, які були запропоновані архітектором Йосифом Каракісом. Такий приклад нового урбанізму показує феномен зустрічі об’єктивної і суб’єктивної реальності, які, знову ж таки, були чимось новим для творців того часу. Враховуючи геоландшафтний фактор, такі споруди мали б гармонійно вписуватися в київські пагорби, розбавляючи кам’яні джунглі метаміста, однак стали проектом-утопією.

a19

a34

Виставка «Надбудова» розкриває для пересічної людини деякі маловідомі фаталії архітектоніки і загалом деталі тодішнього повсякдення. Власне, проаналізувавши і дослідивши процес конструювання соціального життя в той час, можна побачити, що творцям не просто вдавалось іти проти такої інституції як влада. Дуже вдало тут виходить проінтерпретувати такі процеси користуючись термінами Маркса й Енгельса, які говорили, що саме базис завдає порядок денний надбудові. Саме такий порядок речей добре відобразила виставка «Надбудова», яка дала змогу познайомитися з тим Києвом, яким він міг бути і тим, яким він вже ніколи не буде.

[1]«Місто сонця» — назва утопічного твору Томазо Кампанелли. — Прим. ред.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.