Минулого тижня в академічній спільноті знову розгорівся скандал. Міністерство освіти та науки анонсувало посилення вимог до здобувачів професорського звання та звання доцента. Серед іншого, йшлося про необхідність підтверджувати знання англійської мови міжнародним сертифікатом; наявність публікацій у виданнях, включених до провідних наукометричних баз; стажування у країні, яка входить до Організації економічного співробітництва та розвитку чи Європейського Союзу тощо. Критики встигли звинуватити МОН у тому, що воно хоче таким чином зекономити кошти на професорах, міністерство ж виправдовувалося, що єдиною метою для них є підвищення якості освіти в Україні. Ми, у свою чергу, спробували розібратися в ситуації, що склалася навколо цієї ініціативи.

Ігор Дзеверін — доктор біологічних наук, Інститут зоології імені І. І. Шмальгаузена НАН України.

Ігор Дзеверін — доктор біологічних наук, Інститут зоології імені І. І. Шмальгаузена НАН України.

Я не зможу дати однозначну оцінку реформам, що їх здійснює Міносвіти. З одного боку, можна було б тільки вітати ті дії, що спрямовані на залучення викладачів ВНЗ до активної наукової діяльності та інтегрування нашої вищої школи до світової освітньої та наукової спільноти. Весь світовий досвід свідчить, що вища освіта стає справді ефективною там, де викладачі поряд з викладацькою роботою ведуть наукові дослідження і залучають до них студентів. На сьогодні у нас значна частина викладачів у численних ВНЗ викладає за підручниками минулого тисячоліття (або за сучасними підручниками, списаними зі старих), а наукову діяльність імітує, друкуючи компілятивні тексти у псевдонаукових виданнях, так званих «мурзилках» та «дурналах». Ця система приречена. Зростання вимог тут — вимога часу, особливо якщо підвищення вимог до наукової діяльності викладачів ВНЗ компенсувати зменшенням педагогічного навантаження, бюрократичної регламентації і обсягів нікому не потрібної «паперової» роботи.

Водночас, якщо перейти безпосередньо до обговорення проекту Порядку затвердження рішень про присвоєння вчених звань, навіщо, наприклад, претендентам на звання професора, доцента та старшого дослідника обов’язкове підтвердження знань іноземної мови міжнародним сертифікатом? За чинними нормативними вимогами неможливо стати викладачем ВНЗ, не маючи вищої освіти, а це передбачає знання іноземної мови. То навіщо додаткова сертифікація? Зрозуміло, рівень викладання іноземних мов у нас дуже низький, і досить часто документам про знання іноземних мов не можна довіряти. Але це інша проблема, ніж проблема присвоєння вчених звань, і її треба розглядати й розв’язувати спеціально. Треба реформувати систему викладання іноземних мов, а не сподіватися на закордонні сертифікати. Також досить сумнівна вимога пройти стажування у країні, що входить до Організації економічного співробітництва та розвитку та/або Європейського Союзу. Стажування і знання мов — це корисно і потрібно, але вчені звання слід надавати не за це, а за наукові досягнення. Якщо науковець успішно працює, друкує наукові статті, викладає, готує учнів, то хай би і продовжував цю діяльність і не витрачав час і гроші на сертифікати.

Зайвою є вимога, щоб викладачі застосовували «у власній педагогічній діяльності e-learning, мультимедійні та інші інтерактивні засоби навчання та технології». Це суто індивідуальне, залежить і від людини, і від специфіки предмета викладання. Дехто і без мультимедійних засобів викладає блискуче, а декому жодні засоби не допоможуть.

Здивування викликає те, що пропонований документ ставить у нерівні умови працівників ВНЗ та працівників наукових установ, явно дискримінуючи других. Так, наприклад, щоб одержати звання професора, працівник наукової установи має підготувати 8 наукових праць, працівник ВНЗ — 4 наукові праці та неназвану кількість науково-методичних праць. Працівник ВНЗ має підготувати одного доктора філософії, працівник наукової установи — трьох (це попри те, що взагалі-то саме ВНЗ вважаються освітніми установами). Те, що викладачі ВНЗ мають, на відміну від працівників наукових установ, поряд з науковою роботою ще й значне педнавантаження, має бути враховано у правилах, але явно не в такий спосіб. Ніяк не враховано специфіку діяльності науковців, що працюють у ВНЗ за сумісництвом. Такі норми явно не сприятимуть інтеграції науки з вищою школою. Що ж до публікацій, то, за власним досвідом, я вважаю, що чотирьох статей цілком достатньо для одержання звання професора науковцями обох категорій у разі, якщо це справжні повноцінні статті в міжнародних фахових журналах.

Зрозуміло, що за умов поглиблення економічної кризи заробітна платня працівників бюджетної сфери, зокрема й викладачів, не може бути надто високою. Водночас нерозумна економія зараз, фінансування освіти і науки за залишковим принципом несе небезпеку дуже значних витрат у недалекому майбутньому. Є сфери, де не варто економити. Якщо говорити про освіту й науку, то необхідно, окрім іншого, знайти гроші для адресної підтримки молодих викладачів та науковців. Мають бути передбачені кошти на проведення експедицій, закордонні відрядження, закупки нового обладнання. Не секрет, що зазвичай дослідники оплачують усе це з власних (не надто великих) коштів, але це не має бути нормою. Досить важливо, щоб були нарешті впроваджені прості та прозорі схеми фінансування наукових досліджень, несумісні ні зі зрівнялівкою, ні з фінансуванням пропорційно до займаних посад. Таке фінансування має відбуватися на конкурсній основі та з міжнародною експертною оцінкою.

Окрім фінансування на конкурсній основі, варто впровадити ще деякі додаткові механізми підвищення якості освіти. По-перше, це призначення працівників на посади викладачів та керівні посади за результатами реальних, а не імітаційних конкурсів. По-друге, треба знайти шляхи залучення до викладання в наших ВНЗ фахівців із досвідом роботи в західних університетах та наукових структурах (наших співвітчизників, що постійно працюють на Заході; представників діаспори; іноземних науковців). По-третє, треба унеможливити використання ВНЗ як трибуни для політичної, ідеологічної чи релігійної пропаганди. Богослов’ю не місце в державних ВНЗ, як і ідеологічним дисциплінам, успадкованим від радянських часів, під якими би назвами все це не ховалося. У перспективі ж необхідно впровадити спеціальні заходи, спрямовані на підвищення престижності праці шкільного вчителя, викладача ВНЗ, науковця. Щось залежить тут від самих освітян та науковців, щось — від громадськості та державних установ.

Єгор Стадний — експерт Центру дослідження суспільства.Єгор Стадний — експерт Центру дослідження суспільства.

Давайте все по черзі. Ми маємо ситуацію з одним із найслабших місць нового Закону «Про вищу освіту». Коли він був ще проектом, то існувала пропозиція гарантувати ВНЗ право самостійно надавати вчені звання, тобто це були би вчені звання від університетів, а не від держави. Фактично, тоді вчені звання би зрослися з посадами. Бо дуалізм, коли існують окремо вчені звання і окремо посади, коли людина без звання професора може посідати посаду професора і отримувати відповідний оклад — це такий собі наш пострадянський оксюморон. І це був би алгоритм, коли потреби програми цілком гнучко і гармонійно покривалися б кадровою політикою самого вишу. Ми (від Центру дослідження суспільства) двічі подавали відповідні пропозиції, другий раз навіть у певній лайт-версії, але, на жаль, переміг страх перед відмовою від гарантованих державою доплат за вчені звання. Тому саме кадрова автономія за новим Законом у ВНЗ не повна: вони можуть самостійно формувати штатний розпис, самостійно присуджувати наукові ступені, самостійно визнавати закордонні дипломи про освіту і ступені, однак вчені звання залишились у парафії держави.

І тепер ми за замовчуванням маємо ситуацію без позитивного вирішення. Бо, які б вимоги не сформувало МОН, вони будуть занадто загальні, щоб відповідати потребам конкретної дисципліни, конкретної програми, конкретного університету. Хтось показує науковий результат патентами та впровадженими у виробництво винаходами, хтось монографіями, а хтось публікаціями у наукових журналах. Можливо, програмі взагалі потрібен бездоганний практик, а не науковець — ситуацій може бути безліч. Я, наприклад, глибоко переконаний, що результати наукової роботи гуманітаріїв не можна виміряти наукометричними методами. Якщо коротко, то гуманітарії найчастіше завершений продукт своїх досліджень загортають у форму монографії, а не статей, як, наприклад, це прийнято у природничих чи медичних науках.

Міносвіти виставили проект із грубим акцентом на закордонному досвіді, при чому саме західному досвіді. При цьому в самих західних країнах вимога сертифікату з іноземної мови сприймалася б як щонайменше дуже дивна. Однак тут якраз, на мою думку, МОН поцілив досить влучно: за певним збігом обставин і в більшості випадків українська наука зараз на такому рівні, що лінія халтура/дослідження здебільшого буде збігатися з лінією володіння/неволодіння англійською або іншою іноземною. Також заради справедливості варто сказати, що галас про платність публікацій у виданнях із баз Scopus чи Web of Science є перебільшеним. Так, маємо два формати фінансування наукових журналів: з плати авторів та з передплати. Відповідно, публікації в open access журналах справді платні. Але мені ще не траплялися випадки, щоб у якійсь галузі існували лише такі журнали і не було безкоштовних (тих, які заробляють не на авторах, а на бібліотеках). Теза про дуже вузькі розробки чи регіоналістику теж не витримує жодної критики: достатньо зайти й ознайомитися з описом тієї ж Web of Science, і ви побачите цілий абзац, присвячений таким виданням у цій базі. Із закордонним стажуванням уже складніше, бо, з огляду на девальвацію гривні, вони ставатимуть дедалі дорожчими. Звісно, є чимало програм (а нещодавно додались і можливості Horizon 2020), які готові надавати стипендії науковцям. Знову ж таки, заради справедливості скажу, що якби викладачі контролювали формування кошторисів університетів так само гаряче, як критикують цей бідолашний проект, то змогли би закласти якісь незначні кошти на наукові виїзди на конференції за кордон. Кажу це, бо достеменно знаю, що навіть у кризовий рік університети примудрялися витрачати кошти далеко не на навчальні чи наукові цілі. Окрім того, ми впритул підійшли до іншої проблеми: в Україні розподіл видатків на науку відбувається не на конкурсних засадах, і на університети припадає лише десята частка від усього дослідницького бюджету. Решту отримують НАН і галузеві академії наук. На захід від українського кордону науковці здебільшого отримують фінансування на грантовій основі, пишучи відповідні заявки на участь у конкурсі. В Україні така поведінка науковців досі залишається у радше винятком, вона знайома лише невеликій частині, яка засвоїла такий підхід через закордонний досвід та підтримку міжнародний фондів чи інституцій.

Я очікую, що МОН дещо пом’якшить вимоги. Напевно з’явиться альтернатива сертифікату про іноземну мову та буде розширений перелік наукометричних баз за рахунок вузькопрофільних зібрань журналів. Можливо, зменшиться кількість публікацій, потрібних для звання.

Однак ця історія важлива не самим проектом, який запропонувало Міносвіти. Кадрова напівавтономія буде давати про себе знати — чим далі, тим гучніше — так само як і застарілий механізм розподілу бюджетних коштів на науку. Найголовніше ж те, що роздратованість викладачів, які відмовляються захищати свої права в межах університетів, теж буде зростати. Вийти із зони комфорту, де існують гарантовані державою надбавки та доплати і єдина тарифна сітка, для більшості дуже важко. Однак нормальних результатів як у питанні із вченими званнями, так і у кадровій політиці загалом без цього не досягнути.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.