Інтеграція до європейського суспільства — давній фетиш для безлічі українців. Поняття «європейські цінності» постійно фігурує в розмовах, новинах і публікаціях. Воно так часто зустрічається в інформаційному просторі, що його сенс уже видається примарно-ідеальним і нечітким, як туман. Але в чому полягають ці омріяні європейські цінності?
Виборна легітимна влада, незалежна судова система, толерантність, захист прав людини, демократія, недоторканність приватного життя, громадянське суспільство і турбота про довкілля… Зазвичай саме ці поняття пов’язують із західноєвропейським суспільством. Перелік цих цінностей може злякати не так своєю «утопічністю», як необхідністю глибоких і якісних реформ. Тому пересічному українцю простіше відразу звернутися до результату цієї європейської демократії — високого рівня життя. «Жити як у Європі» — така зрозуміла мрія, а от що там у деталях — про це думати не хочеться.
Якщо економічні питання в Україні ще якось обговорюють на суспільному й державному рівні, то захист прав людини залишається марудною справою, побічним додатком до європейського майбутнього України. Що ж до гендерної рівності, то вона взагалі видається чимось гидким і опозиційним українському духу. А як же наша давня культура? Традиційне сприйняття жінки й чоловіка, що з дитинства супроводжує нас? Брутальний чоловік і жінка-берегиня, консервативна і майже завжди щаслива родина. Хіба варто визнавати, що в Україні існує проблема сімейного насильства, або те, що жінки зазнають суттєвого суспільного тиску через свою стать? Ні, такі питання не актуальні, ми не маємо права їх розглядати, або щось змінювати. Залишимо все, як є. Так звично і безпечно.
Цей священний консерватизм — особливість нашої культури, і ми й далі готові його плекати. Будемо триматися якомога далі від різноманітних феміністичних і толерантних «збочень». Чоловік має бути чоловіком, жінка — жінкою. Правда, на питання, що саме це означає, нам важко відповісти, так само як визначити, що таке євроінтеграція.
Ми послідовно озвучуємо штампи, які часто не відповідають реаліям сьогодення. Бо в сучасній Україні вже не існує класичної патріархальної родини, є різні варіанти, навіть з ухилом в матріархат. Але ми будемо вдавати, що інститут сім’ї не змінився, будемо зберігати залишки незрозуміло чого, тримаючись подалі від гендерної рівності.
Минулий рік показав, що фемінізм, який відіграє суттєву роль у суспільному житті більшості західноєвропейських країн, саме Україна відкидає як щось вороже. На цьому фоні цікаво виглядають заяви посадовців про європейський шлях України, поєднані зі звичними вітаннями жінок на 8 березня: «Залишайтеся такими ж коханими, вродливими. Ми вас любимо! Ваші чоловіки». Такі привітання звучали не лише в домівках і в робочих колективах, але й на високому державному рівні.
Сексистську галантність державних службовців підтримують релігійні діячі. Вони закидають феміністкам, що ті втратили жіночу гідність, борються проти власного щастя, бунтують проти Бога і взагалі хочуть ліквідувати родину. Це хибне сприйняття феміністичного руху призводить до того, що фемінізм ще більш відходить на дальній план повсякдення. Через посилення впливу церкви, байдужість держави до питань гендеру і рівноправ’я, впевненість у зручності такого шляху Україна врешті-решт маргіналізується.
Нехтування темою гендерного рівноправ’я об’єднує сучасну Україну з Російською Федерацією. Саме в Росії влада і суспільство зробили ставку на агресивну маскулінність, нехтування правами людини, культ асоціального чолов’яги і смиренної жінки, що підкориться любим обставинам. Наприклад, Патріарша комісія з питань сім’ї, захисту материнства і дитинства РПЦ рекомендувала виключити поняття сімейного насильства з законодавства. Нібито воно підриває престиж родини. Не думаю, що такий приклад піде на користь українському суспільству, якщо воно й далі буде позиціонувати глибокий консерватизм як свою унікальну особливість.
Для суттєвого і якісного зрушення з мертвої крапки нашому суспільству потрібно зробити кілька кроків. Нарешті почати вирішувати деякі питання, що покращать ситуацію в українському суспільстві, пов’язану з проблемами гендеру. Їх не можна замовчувати, їх треба вирішувати. По-перше, це інформаційна й законодавча боротьба з сімейним насильством і цінностями, що в цілому сприяють зростанню рівня насильства в суспільстві. По-друге, захист репродуктивних прав жінок (це передбачає не заборону абортів, а просвітницьку роботу з населенням). До того ж, необхідно зробити якісний моніторинг ринку праці для виявлення його особливостей, що пов’язані з нерівною оплатою роботи залежно від статі респондента.
Це заходи, яких українське суспільство потребує вже багато років, але нестабільна політична ситуація та інертність більшості громадян поки що не сприяють їх вирішенню. Але варто зробити суттєвий ривок, щоб прірва між Україною й моделлю розвинутого і здорового суспільства не ставала все більшою.