В один день із Законом №2558 «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» Верховна Рада прийняла також закон №2538 «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті». Кілька днів тому ми опублікували коментарі експертів щодо першого з цих законів, а сьогодні вирішили спитати істориків про другий із них.

Олександр ЗайцевОлександр Зайцев, професор кафедри нової і новітньої історії України Українського католицького університету

Почну з того, що я взагалі не прихильник практики ухвалення спеціальних законів чи парламентських постанов, які встановлюють «правильні» стандарти історичної пам’яті. Як громадянин я не потребую вказівок держави, кого мені вшановувати як героя, а кого вважати злочинцем. Ще менше я цього потребую як історик. Однак подібна практика існує, мабуть, у більшості держав, а надто у наших сусідів — Росії і Польщі, тому найбільше, що ми можемо намагатися робити — це стримувати політиків від надмірного втручання в історичні дебати зі своїми законами та постановами.

Я й далі дотримуюся думки, яку сформулював кілька місяців тому в одній зі своїх статей:

Державна «історична політика» має стосуватися лише мінімального набору постулатів, який, безумовно, має містити позитивну оцінку боротьби, зокрема й збройної, за незалежність України, за громадянські права і свободи, за демократію; засудження всіх форм поневолення, зокрема й національного, тиранії й тоталітаризму, а надто — геноциду і зумисного вбивства цивільного населення. Що ж до конкретного переліку, скажімо, постатей, яких належить офіційно вшановувати, то він має залежати не від указу президента чи довільного рішення державного органу, тимчасово опанованого якоюсь партійною коаліцією, а від рівня загальнонаціонального консенсусу щодо тієї чи тієї постаті.

Для мене немає сумніву, що незалежна українська держава повинна шанувати тих, хто за неї боровся. Важливо, однак, щоб це вшанування не переросло в квазірелігійний культ, коли будь-яка критика на адресу тих чи тих учасників боротьби за незалежність розцінюватиметься як блюзнірство і наруга над національною гідністю.

Тепер щодо змісту закону (я знайомився з ним за текстом проекту, вміщеного на сайті ВР). Його автори вирішили дати докладний перелік «органів влади, організацій, структур та формувань», члени яких брали участь «у всіх формах політичної, збройної та іншої колективної та індивідуальної боротьби за незалежність України». Цей перелік, з одного боку, дуже деталізований, а з другого — далеко не вичерпний. Серед організацій міжвоєнної доби згадано лише дві: УВО й ОУН, але не згадано численні партії, які боролися за незалежність переважно легальними методами (Українське національно-демократичне об’єднання, Українська соціалістична радикальна партія та інші). Це дещо викривлює історичну перспективу, зводячи національно-визвольний рух лише до його найрадикальнішого сегменту. Схоже, логіка авторів Закону була такою: доки існували організації, які боролися за незалежність переважно силовими засобами (до середини 1950-х років), саме їм слід надавати пріоритет як «справжнім» борцям; після середини 1950-х до переліку включаються всі організації та групи, що якоюсь мірою мали самостійницькі цілі. Є там і Українська гельсінська група (УГГ), яка, строго кажучи, була правозахисною, а не самостійницькою організацією — вона не висувала вимоги незалежності України, а серед її членів були як переконані самостійники, так і прихильники реформування СРСР. Однак, безумовно, її члени заслуговують вшанування як борці за свободу людини (а не лише за державну незалежність). Загалом я не бачу потреби закріплювати детальний перелік борців за незалежність законом. Цілком вистачило б загального окреслення (органи влади, політичні об’єднання, збройні формування тощо), без «поіменного» переліку, який завжди ризикує бути неповним або надміру детальним.

Частина 1 статті 2 Закону надмірно спрощує реальний історичний процес здобуття незалежності, в суті речі замінюючи історію міфом. Адже в дійсності українська державність, проголошена Актом 24 серпня 1991 року, була не стільки прямим результатом діяльності перелічених у статті 1 організацій, скільки наслідком розвалу радянської політичної системи, а також ситуативного компромісу частини компартійної більшості Верховної Ради УРСР з опозиційною Народною радою. Утім, годі заперечити, що без діяльності згаданих організацій сама ідея незалежності не мала б шансів. Іншими словами, реальна історія була значно складнішою від тієї, яку «держава визнає» цією статтею.

Ще більше запитань викликає частина 2 статті 2, яка містить таке туманне формулювання: «держава вважає правомірними форми і методи боротьби за незалежність України у ХХ столітті». Усі форми і методи, включно з убивствами цивільних людей? Боюся, що таке формулювання може стати підставою для спроб «заткнути рота» тим історикам, які не визнають «правомірними» такі «форми і методи боротьби», як, скажімо, антипольська акція УПА на Волині в 1943 році.

Твердження, що «держава… розроблює та удосконалює навчальні підручники» (ст. 5, ч. 2) приписує державі надто вже антропоморфні риси. Ясна річ, держава не пише підручників, а лише сприяє їхній розробці й виданню, а також у постаті міністерства освіти може рекомендувати їх до використання. Питання, чи потрібні єдині санкціоновані державою підручники і навчальні програми з історії, заслуговує окремої дискусії.

Частина 3 статті 5 про підтримку діяльності «неурядових установ та організацій, які здійснюють дослідницьку та просвітницьку роботу стосовно боротьби за незалежність України» не викликає заперечень, якщо ця підтримка на практиці не буде залежати від заданих наперед критеріїв оцінки. Цікаво, чи вдасться комусь, посилаючись на цю статтю, отримати державне фінансування проекту, спрямованого на дослідження співпраці ОУН з нацистською Німеччиною в надії на допомогу з боку останньої у здобутті незалежності України? Як не крути, а ця співпраця на певному етапі теж була формою боротьби за незалежність.

Найбільше небезпек приховано в 6 статті Закону. Що означає «зневажливе ставлення до осіб, зазначених у статті 1»? Якщо я написав колись, що «в 1943 році УПА під проводом Дмитра Клячківського (Клима Савура) здійснювала на Волині етнічну чистку, в якій загинули десятки тисяч поляків», то чи виявив я цим «зневажливе ставлення» до УПА і чи відтак повинен нести за це «відповідальність відповідно до чинного законодавства України», якщо не зречуся цього погляду?

Далі, що означає «публічне заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України»? Про яку правомірність йдеться: юридичну, політичну, моральну? Якщо хтось констатує факт, що діяльність ОУН у 1930-х роках суперечила законам Другої Польської Республіки, а отже, з погляду цієї держави, була неправомірною, то чи заперечує він цим «факт правомірності» боротьби ОУН за незалежність? Чи вимога визнання «факту правомірності» боротьби за незалежність поширюється також на всі форми і методи, які застосовувалися в цій боротьбі? Дуже ймовірно, що знайдуться охочі на підставі цієї статті визнати критику окремих методів діяльності ОУН і УПА «наругою над пам’яттю борців за незалежність України» і «приниженням гідності Українського народу». Щоправда, тоді їм доведеться ретроспективно звинуватити в «нарузі» й митрополита Андрея Шептицького, який у 1934 році своїм пастирським посланням засудив терористичну діяльність членів ОУН, назвавши їх «злочинцями й ворогами народу». Більшої «наруги» годі й придумати.

Висновки

  1. Боротьба за незалежність України та її учасники безумовно заслуговують на гідне вшанування з боку незалежної української держави. Ухвалення для цього спеціального закону не видається мені необхідним, але й не суперечить міжнародній практиці.
  2. Державне вшанування боротьби за незалежність у жодному разі не повинно обмежувати свободи дискусій щодо оцінки тих чи тих організацій або окремих осіб, які брали участь у цій боротьбі, форм і методів їхньої діяльності. На жаль, деякі формулювання Закону можуть бути використані для спроб покласти край таким дискусіям.
  3. Законодавчі норми мають бути ясними й недвозначними і не допускати довільних тлумачень. Такої ясності бракує статтям Закону, що й робить можливими спроби його використання для обмеження свободи публічних дискусій довкола проблем історії боротьби за незалежність України.

Юрій РадченкоЮрій Радченко, кандидат історичних наук, директор Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи, стипендіат Німецького історичного інституту в Варшаві

Список борців за незалежність України у ХХ столітті, який наведено в Законі, укладали, м’яко кажучи, не дуже професійно люди, які не мають базової сучасної історичної освіти та є противниками критичного підходу до спадку ОУН та її воєнних формацій. Серед авторів закону зазначено три особи: Юрій Шухевич, Ігор Мамонтов, Олекса Чорнота. Про діяльність двох останніх мені невідомо нічого (або практичного нічого). Власне, мені ці особи малоцікаві. Юрій Шухевич відомий своїм дисидентським минулим та боротьбою проти радянського тоталітарного режиму. Широкому загалу він знаний як син командувача УПА Романа Шухевича, а також своєю активністю у праворадикальних колах України. Крім того, Юрій Шухевич був помічений у запереченні Голокосту. Наприклад, в одному інтерв’ю він заперечував погроми у Львові влітку 1941 року та стверджував, що євреїв в Україні знищували тільки айнзатцгрупи[1].

З тексту закону видно, що до процесу його підготовки (принаймні офіційно) не було залучено професійних істориків. Не проводилися консультації навіть із про-ОУНівськи налаштованими пропагандистами, на кшталт Володимира В’ятровича чи Івана Патриляка. Хоча з постів на Фейсбук-сторінці Володимира В’ятровича після голосування цього закону та з коментарів його прихильників у цій соціальній мережі стає ясно, що він та керований ним Український інститут національної пам’яті таки мали певний вплив на формулювання документу. До прикладу, в день голосування В’ятрович розмістив на своїй Фейсбук-сторінці спільну фотографію з Шухевичем із приписом: «Ми це зробили!».

Список організацій, які боролися «за незалежність України у ХХ столітті», є досить селективним. Там, до прикладу, нема прямих згадок про військові формації під командуванням Нестора Махна. Можливо про підрозділи українського анархіста говориться в тому числі як про «повстанські, партизанські загони, які діяли на території України у 1917-1930 роках і метою діяльності яких були боротьба за здобуття, захист або відновлення незалежності України», але одразу це важко зрозуміти.

У тексті нема згадок про українських націонал-комуністів, які бачили модель української державності в рамках лівого проекту. В законі немає інформації про активістів Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Не всі члени цієї партії у 1920-1930-х підтримували політику Сталіна. Деякі члени КПЗУ разом із представниками ОУН боролися з владою Другої Речі Посполитої в Галичині та на Волині. Бували випадки коли активісти цих двох організацій разом насипали могили Українських січових стрільців (УСС). Хіба це не боротьба за незалежність? За якимись дивними збігами обставин не немає в законі жодного слова про українських правоцентристів, представлених у міжвоєнній Галичині та на Волині Українським національно-демократичним об’єднанням, які в рамках законів польської держави намагалися захищати інтереси українського народу (іноді, до речі, досить вдало) у демократичний та правовий спосіб.

Як на мене, найбільш проблематичними є пункти «З» («Організація українських націоналістів (ОУН)»), «Ї» («Українська повстанча армія отамана Тараса Боровця (Бульби) “Поліська Січ”, Українська народна революційна армія (УНРА)») та «К» («Антибільшовицький блок народів (АБН)») першої статті даного закону.

Якщо брати пункт «З», то не зрозуміло, про яку ОУН ідеться. Коли законодавці говорять про період Другої світової війни, то виходить, що вони хочуть героїзувати як бандерівську, так і мельниківську ОУН та їхні військові формації. Це означає, що, відповідно, «борцями за незалежність» визнано не тільки вояків УПА, але, наприклад, солдатів підконтрольного бандерівцям батальйону «Нахтігаль», який розстріляв групу євреїв на підході до Вінниці та брав участь в «антипартизанських акціях» у Білорусі в 1942 році. Такий підхід зі згадуванням ОУН у пункті «З» означає, що за незалежність України, наприклад, воював Український легіон самооборони. Це формування було з початку 1943 року мельниківським партизанським загоном, який чинив опір німцям, але пізніше перейшов на службу до СД і боронив до капітуляції нацистку Німеччину. Та сама ситуація з дивізією СС «Галичина». До її формування активно доклала руку ОУН (м). Відповідно, згадка в законі про ОУН, як організацію, яка «боролася за незалежність України», означає героїзацію цього формування військ СС. Подібним чином можна говорити і про Український легіон, який був у складі усташистської армії.

Пункт про Тараса Боровця (Бульбу) є проблематичним із кількох причин. Дивним та непрофесійним є формулювання «Українська повстанча армія отамана Тараса Боровця (Бульби) “Поліська Січ”». Історію військового формування Боровця можна розділити на два етапи. Перший період охоплює кінець літа — пізню осінь 1941 року. В цей час під командування Боровця було створено військове формування «Поліська Січ», яке було легальним міліцейським підрозділом на підконтрольних нацистам територіях Полісся. Це формування брало участь не тільки в поборюванні залишків Червоної Армії, але й у знищенні євреїв. Наприкінці осені 1941 року Боровець під тиском нацистів був змушений розпустити «Поліську Січ». Другий період починається навесні 1942 року, коли під його командуванням була організована Українська повстанська (повстанча) армія, яка періодично вела то бойові дії, то переговори з німцями, радянськими партизанами, а також бандерівськими та мельниківськими збройними формуваннями. У зв’язку з тим, що у 1943 році бандерівці назвали свої партизанські формування Українською повстанською армією, Боровець був змушений перейменувати свої збройні сили в Українську народно-революційну армію, загони якої діяли до 1944 року. Проблема в тому, що пункт «Ї» в такому формулюванні, по суті, героїзує колабораційне формування, яке було залучено у Голокост — «Поліську Січ». Якби йшлося про підрозділи УПА Боровця та УНРА, то питань було би менше. Крім того, особистість Боровця є дуже непростою. Він намагався показувати себе з 1942 року як реального демократа. Відомо, що він був противником знищення бандерівцями поляків на Волині навесні-влітку 1943 року. Поряд із цим не секрет, що до кінця свого життя колишній командир першої УПА був затятим антисемітом та прихильником різних конспірологічних теорій змов, про що говорять його епістолярії, видані в період української незалежності.

Пункт «К» про «Антибільшовицький блок народів» є також дуже проблематичним. Цією структурою, по суті, керували бандерівці в особі Ярослава Стецька. До складу цієї організації входили представники різних праворадикальних, а іноді і відверто фашистських формувань Центральної та Східної Європи, які в період Другої світової війни взяли активну участь у колаборації з Третім Райхом і масових знищеннях людей. Наприклад, членами АБН були колишні усташі, які під час нацистської окупації, на відміну від бандерівців, отримали від Гітлера маріонеткову державність та були залучені до вбивств єврейського, циганського, сербського населення та нелояльних до «нового порядку» хорватів та босняків. У керівництві АБН тривалий час засідав, наприклад, Фердинанд Дюрчанський. Він займав декілька міністерських посад в уряді маріонеткової Словацької держави, яка була союзником Гітлера у Другій світовій війні та депортувала місцевих євреїв до Аушвіцу. Вже, мабуть, ні для кого, принаймні для спеціалістів з історії ОУН, не є секретом, що Стецько підтримував тісні контакти з німецькими та румунськими праворадикалами до своєї смерті.

Спроба поставити в один ряд відвертих ультранаціоналістів (фашистів або інтегральних націоналістів — кому як буде зручно) з ОУН, партії, яка закликала до етнічних чисток та здійснювала їх, із, до прикладу, українськими демократами періоду Революції 1917-1921 років або з рухівцями періоду Перебудови є спробою реабілітувати та глорифікувати саме перших. Приймаючи подібні закони, Україна відрізає або принаймні дуже віддаляє для себе шлях до євроінтеграції, заперечуючи цінності свободи та демократії Західного світу. Крім того, ні для кого не є секретом, що подібні закони сварять Україну з найближчим стратегічним партнером та сусідом — Польщею. Також це грає на руку агресивній російській пропаганді, яка активно інструменталізує проблеми історії Другої світової війни у своїх ідеологічних атаках проти України, Польщі та Балтійських країн.

Примітки:

[1] Юрий Шухевич. «В гостях у Дмитрия Гордона». ½ (2012)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *