«Не фарисеї, судді із народу!»

Якби не певні «але», закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», прийнятий Верховною Радою 9 квітня, можна було б навіть підтримати.

Пояснюю. Згідно з першою статтею цього закону до пропаганди відноситься «публічне використання продукції, яка містить символіку комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів», а до переліку символіки належить «найменування Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП)». Оскільки закон зворотної дії не має, то першим випадком порушення цього закону стане його публікація в газеті «Голос України», після якої він набуває чинності.

Чому? Сам текст закону жодним чином не підпадає під передбачені третьою статтею цього ж таки закону винятки, які дозволяють публічне використання заборонюваної символіки. Тобто першим протизаконним публічним використанням словосполучення «Націонал-соціалістична робітнича партія» буде саме публікація закону, на підставі якої він вступає в силу. Відповідно до закону, «Голос України» разом із сайтом Верховної Ради можна буде одразу закрити.

Це далеко не єдина правова колізія, з якою нас зіштовхує закон «Про заборону тоталітарних режимів». Особливо мене цікавить таке: хто з юридичної точки зору виступатиме автором першого протизаконного використання назви НСДАП? Автори законопроекту, депутати, які проголосували за його прийняття, чи весь склад Верховної Ради? Тоді як для «пересічних» порушників закон №2558 передбачає покарання у вигляді обмеження волі на строк до п’яти років, до народних депутатів закон є значно суворішим. Представників влади та осіб, що діють організованою групою, каратимуть «позбавлення[м] волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією майна або без такої». Щодо цього перехідні положення закону є цілком недвозначними.

Звісно, саджати за ґрати усіх 450 народних обранців чи хоча б групу авторів законопроекту, а тим більше посягати на їхні статки ніхто не збирається. Незалежно від питання, наскільки це взагалі доцільно, послідовна заборона «символів тоталітаризму» явно не належить до пріоритетів цього закону (порівняйте довжелезний список заборонених символів комуністичних режимів із коротеньким переліком заборонених символів нацизму: чому відсутній «вовчий гак», із зображенням якого один зі співавторів закону приходив навіть на телебачення, або символіка тієї ж дивізії СС «Галичина»?).  Закон переслідує зовсім інші, серйозніші цілі. В межах короткого коментаря всього не охопиш, тож я зупинюся лише на одному аспекті.

Електорат як політтехнологічна проблема

Попри експлуатований як українськими, так і російськими націоналістами міф про «дві України», опитування щодо «найголовніших проблем суспільства» виявляють, що список таких проблем є ідентичним для всіх регіонів та всіх етнічних груп України і стосується майже винятково соціально-економічної сфери. «Мовна» та «історична» проблематика зазвичай плентаються аж наприкінці списку[1]. Ми невипадково сказали «зазвичай», адже у випадку «педалювання» цієї тематики з боку політиків та, відповідно, засобів масової інформації ситуація різко змінюється. Чи не найпоказовішим випадком було ухвалення «мовного закону» 2012 року. Доки громадськість обурювалася та вирувала, Верховна Рада оперативно ухвалила закон про виведення державних підприємств з-під обов’язкової дії тендерних процедур.

Взагалі політиків можна зрозуміти. Зважаючи на довготривалу тенденцію до зменшення явки виборців починаючи з 1991 року та цілком ідентичну невиразність соціально-економічних аспектів програм українських партій і кандидатів на посаду президента[2], «мовно-історична» проблематика надавалася для мобілізації електорату чи не найкращим чином. Попри те, що, скажімо, в 2007 році вирішення питання про статус російської мови в загальнонаціональному вимірі за значимістю перебувало аж на шістнадцятому місці, а підтримка національної культури та української мови аж на дев’ятнадцятому, саме в цих випадках простежувався найбільший регіональний розкол. Тоді як питання про статус російської мови непокоїло лише 6% опитаних на Заході, в Криму і на Донбасі це питання непокоїло аж 34% опитаних. Дзеркальним чином це стосувалося й питання підтримки української мови, яке непокоїло на Заході 28% респондентів, а в Криму і на Донбасі — лише 7%. Для порівняння: підвищення рівня зарплат, пенсій і стипендій та боротьба з корупцією на загальнонаціональному рівні займали перше та друге місце, а міжрегіональні відмінності були в рази меншими[3].

Одним словом, навіщо піднімати тему нових тарифів за комунальні послуги або корупції в новому уряді, якщо парламент підкинув нам цілу купу значно цікавіших тем, які навряд чи особливо надаються для консолідації суспільства, але підживлюють увесь український політикум — від ВО «Свобода» до Опозиційного блоку?

Авторитарні закони «проти тоталітаризму»

Навіть усвідомлюючи, наскільки проблематичною є рецепція певних аспектів української історії 1930-1940-х років, автор цієї статті схиляється до думки, що за теперішніх обставин їх краще взагалі не чіпати. Точніше, полишити історикам і по змозі відмовитися від будь-якого використання їх із політичною метою. Втім, коли самі політики починають активно використовувати ці теми, особливо ж із метою обмеження свободи думки та накидання історикам «єдиноправильних» схем, утриматися від коментарів та висловлення протесту стає неможливим.

Другий із законів, покликаних затвердити історичну Істину на державному рівні, прийнято в той же день. Його повна назва звучить так: «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті». До останніх зараховано членів Організації українських націоналістів та бійців Української повстанської армії. Згідно з шостою статтею цього закону, «Громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які публічно проявляють зневажливе ставлення до осіб, зазначених у статті 1 даного Закону, перешкоджають реалізації прав борців за незалежність України у XX столітті несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України». На відміну від закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного режимів», конкретні покарання не вказані, що, втім, не скасовує криміналізуючого ефекту цього закону.

Обидва закони імплікують цілу серію вкрай негативних наслідків, які зовсім не узгоджуються з використовуваною легітимаційною риторикою. Суттєво обмежуючи гарантоване Конституцією право на свободу слова, закон №2558, тим не менше, засуджує «комуністичний тоталітарний режим» якраз за «порушен[ня] свободи совісті, думки, вираження поглядів, свободи преси та відсутності політичного плюралізму […] як [такий, що] несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина». Вочевидь автори законопроекту не помітили подиву гідну суперечність: сам закон порушує всі ті речі, за порушення яких він буцімто і засуджує тоталітарні режими. Відкидаючи тоталітаризм на рівні фразеології, обидва закони відтворюють його на рівні практики. І хоча «тоталітарними» ці закони не назвеш, на звання авторитарних вони заслуговують повною мірою.

«Грамотеет в шинелях с наганами племя пушкиноведов»

Звернімося лише до однієї з тих сфер, які «Закони Істини» зачіпають безпосередньо, — до історичної науки. На Волині УПА була сформована в другій половині березня — першій половині квітня 1943 років, її кістяком були представники української допоміжної поліції, які в 1942 році допомагали німцям винищувати євреїв, а тепер за наказом ОУН масово дезертирували з німецької служби, втікаючи до лісу. Згідно з Тімоті Снайдером — якого в Україні люблять не за ті тексти, яких не перекладають — із близько дванадцяти тисяч волинських поліцаїв до лав УПА приєдналися «практично всі»[4]. Згідно з іншим авторитетним дослідником українського партизанського руху Гжегожем Мотикою, до лав УПА в цей період долучилися від чотирьох до п’яти тисяч поліцаїв[5]. Вочевидь, хтось із істориків помиляється в своїх оцінках (швидше за все, Снайдер). Утім, за умови застосування нових законів принаймні в Україні до істини прийти буде вже неможливо. І без того дражлива тематика буде табуйована остаточно, і, поряд із працею десятків вітчизняних дослідників, «діяльність» численних професорів поважних зарубіжних університетів виявиться «протиправною». Нагадаємо, що дія закону №2538 поширюється також на іноземців. Як тут бути? Підключатимемо Інтерпол?

Власне, дія «Законів Істини» поширюється не лише на історичні дослідження, але й на архівні матеріали. Так, згідно з одним архівним документом, що походить із середовища ОУН, на початкових етапах формування УПА «до п’ятдесяти відсотків бійців були рекрутовані силою»[6]. В іншому документі, написаному Ярославом Стецьком у 1941 році, зазначено: «Вважаючи головним і вирішним ворогом Москву, а не жидівство, яка властиво держала Україну в неволі, тим не менше доцінюю належно незаперечно шкідливу і ворожу ролю жидів, що допомагають Москві закріповувати Україну. Тому стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключаючи їх асиміляцію»[7]. Цілі наклади центрального органу ОУН «Розбудова Нації», сотні приватних листів членів організації та десятки мемуарів учасників УПА поряд із незліченною кількістю інших архівних документів безумовно потрапляють до класу таких, що аж ніяк не виставляють «учасників боротьби за незалежність України» у вигідному світлі[8].

«I have had many nightmares from reading sources», — зізнався свого часу історик Іван-Павло Химка, який присвятив вивченню участі українських націоналістів у Голокості не один рік[9]. Знову ж таки, як тут бути? Просто знищити всі «компрометуючі» документи, що зберігаються в українських архівах? Чи лише закрити доступ до них? Можливо, саме тому закон передбачає передачу архівів у відання Інституту національної пам’яті під проводом Володимира В’ятровича?

Україна і світ

У світовому контексті Україна і без того опиняється в досить непростій ситуації. Ще у вісімдесяті роки серед дослідників Голокосту значно зросла кількість знавців польської, російської та української мов. В дев’яності роки стали доступними радянські архіви. Сім із половиною тисяч мемуарів жертв Голокосту сьогодні вміщуються на чотирьох лазерних дисках і доступні, либонь, в більшості серйозних дослідницьких бібліотек Європи та Америки. В порівнянні з вісімдесятими роками знання про подробиці Голокосту в Східній Європі за останні кілька десятків років зросло неймовірно. Написано сотні дисертацій, десятки фундаментальних досліджень здобули світове визнання, сотні статей опубліковані в престижних наукових виданнях (все це, звісно, практично не перекладено на українську мову)[10].

На цьому тлі українська вперта мовчанка, помножена на істерію довкола «наших героїв», виглядає просто дикою. Підписання цих законів президентом буде ще більшим ляпсусом міжнародного масштабу, ніж виступ Віктора Ющенка перед Кнессетом незабаром після присвоєння звання Героя України Роману Шухевичу, під час якого Ющенко просив ізраїльський парламент визнати Голодомор геноцидом українського народу[11]. Ухвалення цих законів лише поглибить скепсис Європи щодо України та підтвердить добру половину антиукраїнських штампів кремлівської пропаганди. (Про подолання міжрегіональних суперечностей в межах самої країни авторам «Законів Істини», вочевидь, йшлося в останню чергу.)

Читайте також:

Гарячі коментарі: Закон про засудження комуністичного  та нацистського режимів

Примітки:

[1] Олександр Вишняк. 2009. Мовна ситуація та статус мов в Україні: Динаміка, проблеми, перспективи. Київ: Інститут соціології НАН України, С. 102-118.

[2] Для прикладу читачка або читач може спробувати знайти відмінності у передвиборчих програмах Віктора Ющенка та Віктора Януковича 2004 року (http://www.pravda.com.ua/news/2004/07/9/3001064/; http://www.pravda.com.ua/news/2004/07/12/3001102/).

[3] Олександр Вишняк. 2009. Мовна ситуація та статус мов в Україні: Динаміка, проблеми, перспективи. Київ: Інститут соціології НАН України, С. 103-104.

[4] Timothy Snyder. 2003. The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus 1569-1999. New Haven and London: Yale University Press, p. 162.

[5] Grzegorz Motyka. 2006. Ukraińska partyzantka 1942-1960: działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. Warsaw: Instytut Studiów Politycznych PAN, p. 194-197.

[6] Timothy Snyder. 2003. “The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing 1943”. In: Past and Present, No 179, p. 218.

[7] Цитується за: Karel Berkhoff, Marco Carynnyk. 1999. “The Organisation of Ukrainian Nationalist and Its Attitudes toward Germans and Jews: Jaroslav Stets’kos’s Zhyttiepys”. In: Harvard Ukrainian Studies, vol. 23, No 3-4, p. 162.

[8] Див., наприклад: Тарас Курило, Іван Химка. 2008. “Як ОУН ставилося до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича”. Міститься в: Україна модерна, No 13, c. 252-265; John-Paul Himka. 2011. Collaboration and or Resistance: The OUN und UPA during the War. Paper prepared for the Ukrainian Jewish Encounter Shared Narrative Series: Conference on Issues Relating to World War II Potsdam, 27-30 June 2011; Олександр Зайцев. 2013. Український інтеґральний націоналізм (1920–1930-ті роки). Київ: Критика, с. 308-326.

[9] John-Paul Himka. 2012. “Challenging the Myths of Twentieth-Century Ukrainian History”. In: A. Miller and M. Lipman (eds.), The Convolutions of Historical Politics. Budapest: CEU Press, pp. 211-238.

[10] John-Paul Himka. 2010. “The Organisation of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Insurgent Army: Unwelcome Elements of an Identity Project”. In: Ab Imperio, No 4/2010, p. 89; Марко Царинник. 2005. “Золочів мовчить”. Міститься в: Критика, No 10; Ярослав Грицак. 2011. “Мовчання не по-европейськи”. Міститься в: Я. Грицак, Страсті за націоналізмом. Київ: Критика, с. 233-240.

[11] Ярослав Грицак. 2011. “Голокост і Голодомор: виклики колективній пам’яті”. Міститься в: Я. Грицак, Страсті за націоналізмом: Стара історія на новий лад. Київ: Критика, с. 256-257.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.