Переклала Ольга Шевченко
Існують численні дослідження та дискусії стосовно впливу капіталу та держави на людину, навколишнє середовище та їхню екологічну взаємозалежність. Ці суперечки часто зосереджуються на питаннях державної влади, авторитаризму й організації праці, економічної нерівності та моральної несправедливості. Доволі рідко можна зустріти виважені й деталізовані описи зв’язків між державою, капіталізмом та психічними розладами. Часто такі міркування з’являються у списку інших негативних наслідків життя за пізнього капіталізму у вигляді примітки або, найчастіше, як статистика рівня самогубств, яка підкріплює аргументацію про людську ціну капіталу. Автори, які прагнуть виявити зв’язки і встановити механізми наслідків капіталізму для психіки, не знайомі широкій публіці, і їхні міркування часто вважають анахронізмом із попереднього історичного періоду. Вважається, що ми переросли антипсихіатрію, і, можливо, так воно і є. Проте це не означає, що проект і спадок антипсихіатрії втратили свою важливість. Антипсихіатрія лишається актуальною з двох причин: вона допомогла у становленні сучасної психіатричної практики, а її критичний потенціал досі не вичерпаний.
Протягом 1960-х та 1970-х років багато психіатрів і радикальних активістів почали критикувати психіатричну практику, що тоді склалася, бо її методи лікування приносили пацієнтам набагато більше шкоди, ніж користі. Сам термін створив південноафриканський психіатр-марксист Девід Купер. Купер ініціював скликання знаменитого Конгресу з діалектики звільнення, який об’єднав Герберта Маркузе, Р.Д. Лейнга, Пола Гудмена та Стоклі Кармайкла з «Чорних пантер». З-поміж інших відомих особистостей до антипсихіатрії долучилися такі різні діячі, як американський лібертаріанець Томас Сас, французький мислитель Мішель Фуко та італійський психоаналітик Фелікс Гваттарі. Цих несхожих людей об’єднувало переконання, що психіатрія перетворилася на форму насильства, і замість прагнення допомагати або зцілювати «терапевтична» функція психіатрії була насправді ледве прикритим способом соціального контролю.
Ризикуючи згладити дуже виразні відмінності між деякими з цих діячів, можемо підсумувати загальний антипсихіатричний погляд або підхід. Перш за все антипсихіатрія відкидала уявлення про хворобу як про виключно біологічне явище; вона відмовилася від ідеї про психіатричні діагнози як про нормативні нейтральні описи хворобливих станів; вона намагалася уникати використання нейролептиків; вона розглядала притулок/лікарню/клініку як засіб встановлення фізичного апартеїду між божевільними і здоровими; вона вбачала у психіатрії спроби регулювати поведінку та психічне життя цілих суспільств навколо меж цього апартеїду через процеси «нормалізації». Такими діями психіатрія позбавляла людей свободи й автономії на надуманих підставах. Історія психіатрії постала як історія постійної жорстокості й насильства, заснованих на псевдонауковому дискурсі, включаючи ганебне уявлення про гомосексуальність як психічну хворобу, що існувало до публікації DSM-III у 1980 році. Конкретна критика також підкреслювала, яким чином психіатричний дискурс активно конструював специфічні пасивні суб’єктності (Фуко), або вказувала, що відділення психіатрії перетворилося радше на концентраційний табір, аніж на справді терапевтичне середовище (Гоффман). Ключовим для майже всієї цієї критики було уявлення про психіатрію як про псевдонауку.
Уся ця критика лишається справедливою й сьогодні — чому ж тоді ми не стали свідками виникнення емансипативного та по-справжньому терапевтичного підходу до піклування про тих, хто страждає на психічні розлади? Я сказав би, що частково причиною цього є те, що антипсихіатрична критика, яку ортодоксальна психіатрія на сьогодні списала з рахунків, була повністю засвоєна самою структурою психіатрії. Тобто радикалізм діячів антипсихіатричного руху був засвоєний системою, з якою вони боролися. Це видно з того факту, що психіатрія сьогодні пишається своїм наголосом на деінституціалізації та соціальній допомозі, засвоїла риторику руху за реабілітацію та символічно включила «реципієнтів допомоги» до своєї ієрархії.
Наступ на псевдонаукові засади психіатрії привів до активного запозичення біологічної моделі психічних хвороб водночас із запровадженням навчальних програм для психіатрів, санітарів та іншого допоміжного персоналу, що засновувалися на «біопсихосоціальній моделі», яка згодом ще нагадає про себе під час усіх змін у психіатричній практиці.
Ще одним прикладом такого запозичення є прийняття однієї з найсуперечливіших ідей Р.Д. Лейнга як ортодоксальної. У 1970-х роках Лейнг проводив дослідження мовленнєвих шаблонів та комунікаційних взаємодій між людьми з діагнозом «шизофренія» та їхніми родинами. Його вражаючий висновок стверджував, що ці мовленнєві взаємодії насправді могли призвести до погіршення самопочуття шизофреніка, спричиняючи психотичні стани та подовжуючи їхню частоту і тривалість (хронічність). У той час Лейнга звинуватили у перекладанні провини за спричинення шизофренії на родину, а його самого вважали небезпечною та черствою людиною. Проте згодом ця сама ідея лягла в основу «доказової» психіатрії, набувши вигляду поняття «сильно вираженої емоції» (high-expressed emotion). Один із найрадикальніших викликів біопсихіатрії був відкинутий, знищений, а потім відновлений. На практиці це виразилося у поширенні системної сімейної терапії, проте радикальна ідея про соціальну, а не біологічну природу хворобливого досвіду була відкинута.
Усе це не означає, що досвід психічного розладу не біологічний. Ми є тілами, і наш досвід має втілення — немає «свідомості», яка існувала б окремо від нашої фізіології. Проте водночас психіатрія неохоче визнає, що наше втілення існує у складних екологічних взаємозв’язках, які включають нашу соціальність.
Так само з цього не випливає, що оригінальна критика діячів антипсихіатрії була безпомилковою. Наприклад, критика Саса була мотивована його правою лібертаріанською філософією і включала в себе бажання притягти людей до відповідальності за дії, вчинені у стані розладу, — дії, яких вони за інших обставин могли й не вчинити.
Позиція Фуко у деяких із його праць включає в себе певну романтизацію психічного розладу, в той час як Лейнг висловлював дещо сумнівні ідеї про «шизофренію» як шаманічну подорож до самопізнання. Багато діячів антипсихіатричного руху також відкидали переваги терапії та лікування, ніби вони є злом самі по собі, що багатьом анархістам нагадало би примітивістську відмову від технології.
Дуже мало діячів оригінального антипсихіатричного руху були революціонерами. Більшість із них мали радикальні або гіперліберальні погляди і провели чимало корисної роботи, проте самі вони не розглядали цю роботу як частину боротьби з капіталізмом і державою (здається, Ґваттарі єдиний, хто розглядав це як свою мету, і він же — чи не єдиний антипсихіатрист, якого найчастіше ігнорують історики цього «руху»).
Бачачи дедалі більше звітів про зростання кількості самогубств, депресій, тривожності та харчових розладів, а також пов’язане з ними зростання числа рецептів на психіатричні ліки та дедалі більші побоювання «патологізації повсякденного життя», я вважаю, що саме час анархістам активніше залучатися до повернення антипсихіатрії. Клінічний психолог Річард Бенталл проголосив (не беззастережну) потребу у новій «раціональній антипсихіатрії», у той час як інші, зокрема Пет Брекен, наголошують на необхідності «критичної психіатрії». Проте, якщо не пов’язувати ці ідеї з повномасштабним аналізом зв’язку психічного здоров’я та психіатрії із руйнівною силою капіталізму й держави, така відроджена антипсихіатрія буде беззмістовною. Система повністю проковтнула критику, перетворивши її на виправдання теперішньої агресивної колонізації наших життів цією ж системою.
Мені видається, що «психічно хворі» завжди входили до числа пролетаризованих суб’єктів. Сьогодні ця пролетаризація завжди йде пліч-о-пліч із соціальною виключеністю, зубожінням та соціальною смертю, з якими стикаються й економічні пролетарі. За таких умов ці дві версії пролетаризації отримують спільне обличчя.
Якщо оригінальна антипсихіатрія допомогла створити сучасну форму психіатрії, зрозуміло, що її слід не просто відродити, а повторити її по-новому, щоб кинути виклик насильству та її психополітичному управлінню суспільствами.
Перекладено за: Sometimes Explode. The eclipse and re-emergence of the antipsychiatry movement. In: LibCom.