Цього року я завітав до містечка, мешканцям якого платять просто за те, що вони існують. Це не якась скандинавська утопія. І не частина якоїсь ще не зниклої комуністичної держави. Це Черокі в Північній Кароліні — заховане в особливо туманному регіоні гірського хребта Димчастих гір містечко, в якому мешкає близько восьми тисяч чоловік.
Я їхав до Черокі, щоб дізнатися більше про ідею «універсального базового доходу» — вигадливого способу сказати дещо дуже-дуже просте: дайте кожному грошей просто за те, що він чи вона існує. Мета, як стверджують прихильники такої політики, полягає в тому, щоб зменшити, якщо взагалі не подолати, бідність та, що особливо важливо, побороти такі соціальні недуги, як-от хворобливість, погані успіхи у навчанні, малі шанси на хорошу роботу та високу ймовірність потрапити до «виправних» закладів, — явища, які часто стають результатом дорослішання та соціалізації у бідних родинах.
Різниця між бідними та не-бідними, як доводять нам прихильники базового доходу (та азів логіки [1]), — лише в доступі до грошей. Дайте біднякам більше останніх — і вони нічим не відрізнятимуться від інших.
«Ганьба»
[…] У проекті «Бідні діти з Кремнієвої долини» я дослідив неймовірні масштаби дитячої бідності у цій заможній країні. Уявіть моє здивування, коли я дізнався, що, згідно з переписом населення, один із п’яти американських дітей — бідний. За даними ЮНІСЕФ, США — друга серед «розвинених країн» у рейтингу дитячої бідності. Попереду лише Румунія.
Навіть Кремнієва долина — домівка Facebook, Google та Apple, який будує нове приміщення, що виглядає як чортів космічний корабель, — не є винятком. Третині дітей у Долині — цьому осередку достатку та процвітання — загрожує голод: їхні батьки не можуть розплатитися по рахунках і мають економити на їжі, щоб виплатити борги, стверджує Каталін Керк, прес-секретарка Second Harvest Food Bank (благодійна організація, діяльність якої спрямована на подолання голоду — прим. ред.).
«Це справжня ганьба для нашої спільноти», — сказав мені Сем Ліккардо, мер міста Сан-Хосе.
Те, що найбільш вразливі представники американського суспільства перебувають в такій бідності […], не тільки є аморальним, але і дорого нам всім обходиться. Очевидно, що діти не можуть вибирати, які зарплати будуть отримувати їхні батьки. Ми не можемо звинувачувати їх, що вони — бідні. Але, тим не менш, саме вони, відповідно до статистики, складають групу, що частіше за інших перебуває в бідності в сьогоднішній Америці. Вони також є тими, хто найсильніше відчуває наслідки бідності. Низький достаток обумовлює траєкторії їх життів та навіть хімічні процеси в їхньому мозку. Але ми всі, врешті-решт, дорого за це платимо. Як показало дослідження Чиказького університету, дитяча нужда витягує з бюджету США 500 мільярдів доларів кожного року. У цю суму входить як втрачений прибуток, так і затрати на систему охорони здоров’я та гроші, що витрачаються на боротьбу зі злочинністю.
«Що далі»
Здається, що вирішити таку масштабну та важливу проблему шляхом введення базового доходу дуже доречно. Перед поїздкою до гір Північної Кароліни я ознайомився із самим поняттям та історією базового доходу. І чим більше я дізнавався, тим більше захоплювався цією ідеєю.
Для новачків: ця проста й егалітарна ідея не нова, а коло її прихильників не обмежується радикальними ліваками. Зазирніть, наприклад, у не дуже відому книгу Мартіна Лютера Кінга-молодшого «Що далі: хаос чи спільнота?», опубліковану 1967 року, за рік до його вбивства. У книзі ви знайдете схвалення ідеї базового доходу: «Зараз я переконаний, що найпростіше рішення буде найефективнішим. Вирішити проблему бідності можна усунувши саму бідність шляхом введення гарантованого доходу, про цей шлях зараз дуже активно сперечаються». Лауреат Нобелівської премії з економіки Мілтон Фрідман, який був радником консерваторів Рональда Рейгана та Маргарет Тетчер, також підтримував різновид цієї ідеї.
Ідею базового доходу підтримують люди із різними політичними поглядами: ліві, праві, лібертаріанці. За словами Мета Бруеніга, письменника й політичного аналітика, вони підтримують ідею з різних причин. Лівакам подобається її егалітарність. Базовий дохід допомагає якщо не урівняти, то принаймні трошки вирівняти шанси на успіх у капіталістичному суспільстві. Тоді як праві та лібертаріанці вбачають у ній інструмент до зменшення державної бюрократії. Деякі вважають, що базовий дохід замінить багато наявних програм соціального захисту. Це спирається на консервативну філософію: дайте людям гроші, й вони, а не держава, краще знатимуть, як їх витратити. Вони, на відміну від уряду, знають, що їм потрібно.
«Вісім мільйонів монет»
Інші країни поставились до ідеї базового доходу серйозніше. У Швейцарії на осінь 2016 року заплановано референдум щодо введення базового доходу. Енно Шмідт, художник і активіст, що популяризував та ініціював обговорення ідеї, розповів мені, що протестувальники якось скинули на одній із міських площ цілу купу монет вартістю у п’ять сантимів (копійок) — з метою пояснити, що кожен громадянин заслуговує на шматочок приголомшливого багатства своєї держави.
«У Швейцарії проживає 8 мільйонів людей», — каже він. «Тому на площі лежало 8 мільйонів монет». Це шістнадцять тонн грошей. У Сполучених Штатах схожі дискусії поки що не такі помітні. Проте вони вже починають набирати обертів — наприклад, у маленькому містечку Північної Кароліни.
«Я дуже вдячна»
У тому маленькому містечку все почалося з казино.
Казино комлексу Гарра належить північному об’єднанню племені черокі. Йому також належить земля біля підніжжя цього гірського міста. Як мені розповів Ларі Блайт, помічник старійшини/вождя племені, 1996 року місцева рада племені прийняла доволі оригінальне рішення: вона проголосувала за те, щоб половина прибутку від казино рівномірно розподілялась між усіма членами спільноти. Зараз їх 15 000. Мета проста — давайте поділимося зі спільнотою грошима, заробленими на азартних іграх.
Спочатку виплати були доволі помірними — близько 500 доларів на людину за рік, каже Блайт.
Тепер же річні виплати сягають 10 000 доларів на одну людину.
Прогуляйтеся містом, і ви зустрінете таких людей, як Кейтлін Блейлок, вільну від боргів 23-річну дівчину, котра скористалася цими грошима, щоб заплатити за свою освіту. «Я не думаю, чесно кажучи, що я змогла б собі дозволити магістратуру без цих виплат», — стверджує вона. Або ви можете зустріти Джеймса Сендерса ІІ, 34-річного лисого чоловіка з бородою. Він сказав мені, що витрачає гроші на своїх двох синів та власний бізнес зі зварювання та ремонту автомобілів, який він використовує як доповнення до роботи охоронцем. «Я не маю хвилюватися, чи зможу одягти моїх синів та забезпечити їх їжею», — каже Джеймс. Його 46-річна сестра, Лорі Сендерс, має салон краси «Lori’s Beauty Box», що знаходиться в її трейлері на сімейній землі. Вона зберігає «подушні», як вони називають щопіврічні виплати, щоб оплатити поїздку сина в шкільну подорож до Європи. «Я дуже вдячна за можливість, яку тепер маю — робити те, що я люблю», — каже вона, маючи на увазі свій власний салон, інтер’єр якого обставлений зображеннями Диво-Жінки.
Історії цих людей — не часткові випадки. Я говорив із Джейн Костелло, дослідницею з Дюкського університету, котра вивчала, як вплинули регулярні виплати на 1,420 дітей із Черокі. Дослідження охоплює 20 років життя цих людей: із самого дитинства й до 30 з лишнком років. Костелло порівнювала дітей, чиї родини одержували «подушні» виплати, із сусідніми сім’ями, які виплат не одержували. Здобуті Костелло результати вражають. Найбідніші діти, які одержували виплати, знаходилися в середньому на один рік попереду у своєму розвитку в школі, аніж ті, хто таких виплат не мали […] Діти, яким виплати допомогли вибратися з бідності, мали поведінкові розлади на 40% рідше. Виплати привели також до того, що діти в найбідніших родинах мали на 22% меншу ймовірність скоїти злочини невеликої тяжкості в пізньому підлітковому віці.
Скільки це коштуватиме?
Бруеніг, публіцист і прихильник ідеї базового доходу […], сказав мені, що запровадження базового доходу — це простий спосіб зменшити бідність у США удвічі. Він розробив онлайн-«калькулятор базового доходу», щоб кожен міг оцінити всі переваги та недоліки останнього. Якщо скорисатися його програмою […], то можна зрозуміти, що ми могли б платили кожному чоловіку, жінці і дитині в США 1,610 доларів на рік, і це б зменшило рівень бідності з 15% до 10.8%, а коштувало б 500 мільярдів доларів США. Саме стільки США витрачає лише на боротьбу з дитячою бідністю кожного року.
Бруеніг пропонує платити більше — 3000 доларів на рік — щоб зменшити рівень бідності удвічі. Але мене не стільки хвилює те, скільки і кому будуть платити, скільки ефективність витрачання коштів. Якщо врахувати, скільки нам коштує бідність, то базовий дохід виглядає як те, що ми справді можемо собі дозволити. Він може бути забезпечений за рахунок прогресивного оподаткування та працювати аналогічно нинішній системі соціального захисту — говорить Бруеніг. Виплати можуть надходити кожному, але, оскільки багатші громадяни платитимуть більше податків, то більше переваг все ж отримуватимуть бідняки, які й потребують цієї допомоги. […]
«Просто дайте їм грошей»
Спосіб, у який Черокі збирає та розподіляє кошти серед своїх мешканців, є унікальним саме для цього містечка, а отже, не може бути поширений на всю державу. Проте не схоже, що це якось турбує Костелло. Її цікавить, як впливає на бідні сім’ї базовий дохід. Після того, що вона побачила в Черокі, вона переконана: ці сім’ї використовують гроші, щоб вберегти своїх дітей від жахіть бідності.
Вона каже, що це дослідження ще більше переконало її у вірності того, про що різні політичні мислителі говорять от уже 100 років: «Перестаньте контролювати кожен крок бідноти та ділити її на «достойних бідняків» та «недостойних». Просто дайте їм грошей».
Як на мене, то в цьому підході є щось дуже просте, захопливе та справедливе водночас.
Джерело: John D. Sutter «The argument for a basic income», CNN
Примітки:
[1] В оригіналі гра словами: «basic logic» і «basic income»