Даний огляд присвячено дискусії «Друга світова: українська версія», що відбулася у Центрі візуальної культури 12 травня 2015 року за участі Сергія Єкельчика, Івана Гомзи, Ірини Склокіної та Катерини Рубан. Він не має на меті вичерпного відтворення усіх озвучених тез та порядку денного обговорення, однак є спробою рефлексивної документації події. Тези доповідачів та запитання публіки були організовані у спосіб, що створював би окремий наратив та закликав до продовження дискусії, зокрема в наступних заходах цієї серії.

Війна, колиска нації

Відправною точкою обговорення стала роль Другої світової війни у формуванні обрисів сучасної України й питання, чому поняття «нації» повсякчас виникає в дискусіях на дану тематику. Україна з етнічної та територіальної точки зору не була сформованим політичним організмом перед Другою світовою війною, однак фактично стала ним у її результаті. Втім, було б помилкою розглядати цей процес так, ніби якась антропоморфна єдність боролася за існування, маючи за взірець готову модель державності. Натомість вона завдячує своїм існуванням конфліктам, що мали місце на цих землях, і численним непередбачуваним обставинам. Так, завершення війни означало не лише досягнення переможцями певних політичних цілей, але й  цілу множину неочікуваних наслідків. До них належить і парадоксальний, на перший погляд, поворот до створення національної держави в межах Радянського Союзу. Попри продовження цілеспрямованої політики Сталіна з гомогенізації населення (в рамках проекту зі створення радянського народу), в СРСР стає очевидною побудова своєрідних націоналістичних дискурсів. Повоєнна боротьба з єврейськими елементами і декадентським впливу Заходу свідчить, що радянська культура починає набувати форм національної. Саме на цьому тлі відбувається формування радянської України й окреслення її меж як національного проекту.

Однак тезу про те, що нація вперше стає ключовою категорією саме в повоєнній історіографії СРСР, поділяють не всі історики [1]. Приміром, відзначається, що категорія класу, ключова для соціальної стратифікації, змінюється на категорію народу вже в кінці тридцятих років. Таким чином, «великий відступ» сталінського режиму, повернення до традиційних цінностей, що відсилають до імперських часів, починається задовго до здобуття перемоги. Сама ж війна, що мала стати останнім актом очищення на шляху до комунізму, започаткувала цілком інші тенденції в радянському суспільстві. В період повоєнної нормалізації та згортання масових репресій в СРСР стає відчутним вплив західних феноменів, зароджується специфічна форма культури масового споживання. Війна стає певним вододілом радянського суспільства, після якого воно вже ніколи не досягало вершин політичної мобілізації та самопожертви.

Джерела тоталітаризму

Це проблематизує поширене розуміння радянської України як політичної спільноти, що утворилась  внаслідок зіткнення двох тоталітарних режимів. Приміром, постає питання, чи повністю відповідав СРСР визначенню тоталітарної держави, зокрема в повоєнні часи. Найімовірніше, тут тоталітарність була радше не до кінця реалізованою претензією, своєрідним репресивним тлом, котре, водночас, справляло вагомий вплив на національні спільноти, що формувалися. Попри всі тоталізуючі прагнення політичного керівництва, в суспільстві зберігалися певні не-репресивні зони, порівняно вільні від державного контролю – приміром, сфери сімейних зв’язків [2].  Аналіз радянського повсякдення засвідчує, що поведінка людей, їх емоційне життя та механізми становлення особистості були далекими від цілковитої ідеологічної детермінованості й напрочуд схожими на західні суспільства. Втім, використання мікросоціологічної оптики, ізольованої від аналізу політичної дійсності, несе іншу небезпеку – релятивізації репресивності досліджуваних режимів. Такий погляд виявляється нездатним дати пояснення «тоталітарним» феноменам, що мають місце в сучасних суспільствах, – приміром,  масової мобілізації та стрімкого зростання масштабу репресій в Росії.

Схоже, що тут слушно було б перенести увагу з категорії тоталітаризму, пояснювальна цінність якого ставиться під сумнів у політичній науці, на поняття національної держави. Досвід Першої світової війни вказує на те, що пропагандистська мобілізація мас, культи окремих політичних діячів (приміром, П. фон Гінденбурга) та бруталізація військових дій мали місце задовго до виникнення «класичних» тоталітарних режимів. Події на східному фронті та зростання патріотичної мобілізації в міжвоєнний період виробляють особливий тип солдата, готового вбивати з переконань. Таким чином, нову війну й супутні потрясіння уможливлює не абстрактний тоталітарний режим, а національна держава, котра отримала доступ до засобів масової інформації.

Колабораціонізм як привид

Таке значення націоналізму відсилає до іншого, вкрай суперечливого питання про роль УПА в ході війни й можливість розглядати її в західноєвропейських категоріях спротиву та колабораціонізму. В часи Другої світової колабораціонізм (у значенні співпраці з окупантами з ідеологічних міркувань) мав місце в більшості країн Європи, що зазвичай пояснюється підйомом націоналістичних рухів в міжвоєнний період. Однак він радше слугував задоволенню ситуативних інтересів певних політичних та економічних сил і не охоплював широкі верстви. Водночас, ставлення населення до репресій певних етнічних груп було тісно пов’язаним з категорією спільноти, що визначала межі дозволеного. Приміром, розгляд єврейських громадян в якості «наших» дозволяв населенню скандинавських країн проявляти одностайність в осуді їх знищення й ставати на їх захист. Подібним чином, наявність в Болгарії схожої мови та православної віри спонукала солдатів Червоної армії утримуватись від насилля над цивільними в ході наступу. Натомість на теренах України поняття «наших» було проблематизованим: в Центральній та Східній Україні воно включало українців і росіян, чого не можна сказати про Західну Україну. Тут усвідомлення належності до окремішньої спільноти та необхідності її захисту легітимізувало участь в боротьбі та співпраці з німецькими силами.

До того ж складність дискусій про співучасть у знищенні єврейського населення зумовлена тим, що радянська влада, борючись з дисидентським рухом, активно використовувала тему колабораціонізму. Пропагандисти не лише не замовчували, як часто вважають, цю проблематику, а й регулярно її піднімали, акцентуючи на участі українських націоналістів з УПА у вбивствах населення та їх допомозі окупаційним військам. Тому в незалежній Україні розмови про колабораціонізм завжди ризикували бути сприйнятими як частина радянського пропагандистського наративу, що має на меті спаплюжити честь борців за державність. З іншого боку, відсутність широкого обговорення цієї теми в радянський період, її витіснення з публічного дискурсу призвело до своєрідного українського «синдрому Віші»[3] – пастки, коли минуле не минає, а суспільство залишається одержимим проблемою колабораціонізму.

До європейської політики пам’яті?

Це свідчить про необхідність вироблення адекватної політики пам’яті про Другу світову війну та Голокост, що враховувала б специфіку українського досвіду цих подій. Відкритим лишається питання, наскільки застосовними є моделі цієї політики, прийняті в країнах Європи. Консенсус у сфері європейської політики пам’яті ґрунтується на ряді принципів, перш за все – на оплакуванні жертв та покаянні за співучасть у військових злочинах. Виразним є гуманістичний акцент на долі людині в умовах війни, на людських коштах здобутої перемоги. Сама перемога відступає на задній план, що сильно контрастує з радянськими та пострадянськими державо-центричними варіантами вшанування. Останні традиційно виконують мобілізаційну функцію, майже не приховуючи того, що зворотною стороною героїзації є використання людини в якості ресурсу.

Хоча ця настанова «пам’ятання не для перемоги» видається привабливою для України, спроби прямого запозичення європейських «найкращих практик» зі сфери політики пам’яті можуть виявитись ризикованими. Суспільний консенсус стосовно того, що згадка про війну є в першу чергу згадкою про цивільні жертви, – це результат складного історичного шляху країн Європи. Європейські канони комеморації  не завжди були виразно гуманістичними. Відзначення подій Першої світової війни у міжвоєнний період були сповненими патріотичною пропагандою та ідеями реваншизму. Вироблення акценту на покаянні і примиренні – це наслідок травматичного досвіду Другої світової і його тривалого суспільного обговорення та осмислення. Це робить сумнівними спроби накинути готові моделі комеморації, орієнтовані на ідеї прав людини, за відсутності тривалих й потужних громадських рухів, котрі ці ідеї підтримували б.

Водночас, тут надію подає те, що в незалежній Україні держава була традиційно слабким гравцем у процесі вироблення даної політики. Її неспроможність остаточно вкоренити власні версії комеморативних практик (чи викорінити небажані) залишала багато простору для діяльності низових рухів. Це відкриває можливості для участі організацій громадянського суспільства у формуванні політики пам’яті. Також даній сфері притаманне переплетення багатьох наративів, коли нові комеморативні практики запроваджувалися поруч з попередніми, замість скасування останніх. Наявний на сьогодні офіційний календар є своєрідним нагромадженням святкувань радянських і релігійних дат та подій часів незалежності. Можливо, саме в такій амбівалентності проглядаються обриси специфічно українського підходу до формування політики пам’яті.

Межі інструменталізації

Однак тут постає ключове запитання, що було присутнє в дискусії лише у вигляді несповна оформленого нарису – як і навіщо розглядати поняття колективної пам’яті поза контекстом відповідної політики? Адже здається, що феноменологія колективної пам’яті та комеморативних практик нерозривно пов’язана з їх інструментальним використанням, – минуле штучно формується та реформується зацікавленими групами, виходячи з потреб сьогодення [4]. Тобто вони є частиною процесу «винайдення традиції» (в термінах Е. Гобсбаума), слугуючи насамперед політичній легітимації чинних режимів. Приміром, канонічна версія радянського наративу про війну, закріплена у творах Й. Сталіна, слугувала взірцем правильного пам’ятання, обов’язковим для вивчення та відтворення. На неї спирався і брежнєвський культ Великої Вітчизняної, сформований в умовах, коли недосяжність комуністичної утопії ставала дедалі більш очевидною, спонукаючи звертатись до героїчного минулого. Міфологізована Перемога слугувала натхненним образом спільното-творчої події й відвертала увагу населення від насущних проблем. У схожий спосіб пам’ять інструменталізується й у сучасних популістських політичних практиках – з метою мобілізації електорату чи виправдання провалу реформ.

Однак наголос на штучності комеморативних практик, їх нав’язаності згори несе ризик ігнорування множини їх форм та значень на низовому рівні. Використання пам’яті по Велику Перемогу в якості стовпа радянської ідеології не скасовувало безпосереднього й суперечливого досвіду війни, що продовжував визначати життя людей. З цим можна пов’язати те, що в СРСР святкування Дня перемоги і днів визволення окремих населених пунктів почалось задовго до формування офіційного канону, навіть попри відсутність вихідних днів. Щира радість пересічних людей свідчить про важливість психологічного ефекту закінчення тривалого мобілізаційного періоду. Відзначається, що свято Перемоги вперше за довгі роки відкрило можливість публічного вираження емоцій, зокрема оплакування особистої втрати [5]. Довоєнна політична культура табуювала демонстрацію горя, пов’язаного з втратою репресованих родичів, й вимагала зберігати оптимізм, належний будівникам комунізму. Радість Перемоги й можливість її повторного переживання створили особливий емоційний режим, вкрай важливий для розуміння портрету радянської людини. Можливо, з цим пов’язано те, що значна частина населення сучасної України, усвідомлюючи злочини сталінського режиму, вважає свято Перемоги  сімейним та власним.

Відтак, редукування колективної пам’яті до простого засобу досягнення політичних цілей може перешкодити осмисленню її специфічного статусу в життєсвіті людини. Таке осмислення могло б передбачати, приміром, критичний розгляд особистих та родинних історій, котрі часто ретранслюють досвіди виживання, очікування та взаємної підтримки замість героїзму і націотворення. Вступаючи у складну взаємодію з ідеологічними наративами, й важко піддаючись гомогенізації,  ці досвіди проблематизують строго інструментальні розуміння пам’яті. Й навіть сама назва даної серії заходів – «Помста пам’яті», –  говорить про здатність цього феномену помститися тим, хто використовує його як знаряддя, натякаючи на його суб’єктність. Хотілося б, щоб ця лінія знайшла відображення в рамках нового українського дискурсу про пам’ять, вагомою частиною якого вже стала описана подія.

Примітки:
[1] Див. напр.: Weiner, Amir. Making Sense of War: The Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution. Princeton University Press, 2002

[2] Див. Fitzpatrick, Sheila. Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s. Oxford University Press, 1999

[3] Див. Rousso, Henry. The Vichy Syndrome: History And Memory In France Since 1944. Harvard University Press,  1994

[4] Пор.: Olick, Jeffrey K. «Usable Pasts and the Return of the Repressed.» 2007. The Hedgehog Review 9(2):19-31.

[5] Див. Merridale, Catherine. Night of Stone: Death and Memory in Twentieth-Century Russia. New York: Viking, 2001

Читайте також:

Джон-Пол Химка «Історичні передумови регіонального конфілкту в Україні»

Енцо Траверсо «Європа та її пам’ять. Три переплетені перспективи»

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.