Переклав Андрій Рєпа
Редагувала Ольга Шевченко

Нещодавнє інтерв’ю, яке я дав у Мехіко і яке потім передрукували в деяких інших країнах Латинської Америки, зокрема в «El País», могло справити цілковито хибне враження про моє ставлення до останніх тенденцій популістської радикальної політики.

Хоча боліваріанська революція у Венесуелі заслуговує на всебічну критику, все-таки треба завжди пам’ятати, що вона при цьому потерпає від дуже добре організованої контрреволюції, а надто — від довготривалої економічної війни. У такій тактиці немає нічого нового. На початку 1970-х років американський радник з національної безпеки Генрі Кіссінджер давав ЦРУ рекомендації щодо того, яким чином найефективніше дестабілізувати демократично обраний уряд Сальвадора Альєнде в Чилі. Після зустрічі Кіссінджера і президента Ніксона 15 вересня 1970 року голова ЦРУ Ричард Хелмс занотував пораду Кіссінджера: «Примусити чилійську економіку кричати!». Сьогодні високопосадовці американського уряду відверто визнають, що така ж стратегія застосовується у Венесуелі. Кілька років тому колишній держсекретар США Лоуренс Іґлберґер в ефірі Fox News заявив, що зв’язок Чавеса з венесуельським народом «триватиме доти, доки населення Венесуели бачитиме здатність уряду покращувати рівень життя. Якщо ж у якийсь момент економіка розладнається, популярність Чавеса в країні, безперечно, зменшиться. І ці економічні важелі, які вплинуть на економіку так, щоб призвести до занепаду чавізму в країні й регіоні, — єдина зброя, яку ми маємо проти нього і яку нам треба застосувати… Усе, що може призвести до скрутного становища у венесуельській економіці, нам на руку; але, якщо вже цього не уникнути, варто діяти так, щоб не вступати у відкритий конфлікт із Венесуелою».

Навряд чи можна назвати такі заяви підтвердженнями аргументу про економічні труднощі, з якими має справу чавістський уряд, результатом не тільки його некомпетентності в питаннях економічної політики.  З політичної точки зору це ключовий момент, який нездатні збагнути ліберали: тут ми маємо справу зовсім не із механізмами і реакціями якогось сліпого ринку (коли, скажімо, власники магазинів намагаються заробити, забираючи деякі товари зі своїх полиць), а якраз навпаки — із добре спланованою, продуманою стратегією. Хіба не виправданий за таких умов  певний різновид терору як захисних контрзаходів (поліцейські облави на підпільні публічні будинки, арешти спекулянтів та організаторів дефіцитів і т.п.)?  Коли 9 березня 2015 року президент Обама видав указ, у якому називає Венесуелу «загрозою національній безпеці», хіба він тим самим не дав зеленого світла тим, хто хоче скинути президента Мадуро за допомогою державного перевороту? На більш «цивілізованому» рівні те саме відбувається із Грецією.

Сьогодні ми перебуваємо під неймовірним тиском того, що ми без зайвої скромності маємо назвати ворожою пропагандою. Дозвольте процитувати Алена Бадью: «Мета будь-якої ворожої пропаганди — не знищити наявні сили (така функція загалом покладена на поліцію), а радше знищити непомічену можливість ситуації». Інакше кажучи, вона намагається вбити надію: ця пропаганда хоче нас переконати, нібито світ, у якому ми живемо, — хай не найкращий із можливих, але найменш поганий, тому будь-яка радикальна зміна може тільки зробити його гіршим. Ось чому слід якомога активніше підтримати всі форми спротиву — від Сирізи в Греції і Подемосу в Іспанії до латиноамериканського «популізму». Так, ми маємо піддати їх суворій критиці там, де потрібно, але вона має зводитись до внутрішньої критики, до критики поміж союзниками. Як сказав би Мао Цзедун, така критика підтримує «суперечності всередині народу», а не суперечності між народом і його ворогами.

З реакції європейського істеблішменту на перемогу Сирізи в Греції поступово витворюється ідеал. Він найкраще виражений в заголовку статті Гідеона Ракмена (Gideon Rachman) у «Financial Times» ще в грудні 2014 року: «Найслабша ланка єврозони — її виборці». Тож в ідеальному світі Європа позбувається своєї «найслабшої ланки», і владу добувають експерти, щоб прямо нав’язувати необхідні економічні заходи. Якщо вибори взагалі відбуватимуться, то для того, щоб просто підтвердити консенсус експертів. Перспектива «неправильного»результату виборів викликає у членів істеблішменту паніку: щойно така можливість замайорить на горизонті, вони відразу малюють апокаліптичні картини соціального хаосу, бідності, насильства… Як звичайно в таких випадках, буйно розквітає ідеологічна прозопопея: ринки починають говорити як жива особа, виражаючи своє «занепокоєння» щодо того, що станеться, якщо вибори не приведуть до влади уряд, здатний через свій мандат продовжувати програму жорсткої бюджетної економії  і структурних реформ.

Нещодавно німецькі ЗМІ охарактеризували грецького міністра фінансів Яніса Варуфакіса як психотика, який живе у своєму світі, відмінному від нашого. Але чи справді він настільки радикальний? Їхню паніку викликає не радикальність Варуфакіса, а його раціональна й прагматична стриманість — не дивно, що багато радикальних членів Сирізи вже звинувачують його в капітуляції перед ЄС. Якщо ближче придивитися до пропозицій Варуфакіса, неможливо заперечити, що йдеться про заходи, які 40 років тому були частиною стандартної програми поміркованої соціал-демократії (у Швеції 60-х років програма уряду була значно радикальнішою). Така сумна ознака нашого часу: сьогодні ти маєш належати до радикальної лівиці, щоб обстоювати ті самі заходи. Це не лише симптом темних часів, але й шанс для лівиці зайняти місце, яке кілька десятиліть тому належало поміркованому лівому центру.

Тож що станеться, якщо уряд Сирізи впаде? Наслідки будуть катастрофічними не тільки для Греції, а й для самої Європи: можлива поразка Сирізи додасть нової ваги песимістичному погляду, згідно з яким копіткий процес реформування  приречений на провал, і не радикальна революція, а саме реформізм сьогодні є найбільшою утопією (за словами Альберто Тоскано). Словом, це підтвердить, що ми наближаємося до ери набагато радикальнішої і жорстокішої боротьби.

Переклад за виданням: Slavoj Žižek «A Brief Clarification about Populism», Telesur
Читайте також:

СИРІЗА — добре, СИРІЗА — погано (Вадим Гудима)

СИРІЗА проти Брюселля (Ігор Самохін)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.