Переклала Роксолана Машкова

Усі історії про однояйцевих близнюків, яких розлучили при народженні, зазвичай розгортаються за шаблоном, заданим найдивовижнішою з них — історією «двох Джимів». Джеймс Спрінґер і Джеймс Льюїс були розлучені в одномісячному віці і всиновлені різними сім’ями. Вони зустрілися знову лише у віці 39 років. Коли психолог Томас Бушард із Університету Міннесоти зустрівся з ними в 1979 році, він виявив, згідно зі статтею в Washington Post, що обидва близнюки «одружилися і розлучилися з жінкою на ім’я Лінда і вдруге одружилися з Бетті. У них був спільний інтерес до механічних креслень і теслярства. Їхнім улюбленим предметом у школі була математика, а найменш улюбленим — правопис. Вони курили та пили з однаковою частотою і страждали від головного болю у той самий період доби». Від таких подібностей мурашки по шкірі. Схоже, що те, ким вони стали, було значною мірою закодовано в їхніх генах.

Інші дослідження в передовому Міннесотському центрі досліджень близнюків та сім’ї вказують на те, що багато наших рис успадковані більш ніж на 50%, в тому числі підкорення владі, вразливість до стресу та прагнення до ризику. Дослідники навіть висувають тези, що наш вибір у таких питаннях як релігія чи політика залежить від генів значно сильніше, ніж ми думаємо.

Багато в кого такі думки викликають занепокоєння. Ідея про те, що несвідомі біологічні сили керують нашими переконаннями та діями, представляє реальну загрозу нашій свободі волі. Нам подобається думати, що ми робимо вибір на основі власних свідомих міркувань. Але чи не виявиться будь-яке обмірковування неважливим, якщо зрештою наше кінцеве рішення заздалегідь записане в нашому генетичному коді? І чи не зазнає краху ціла конструкція особистої відповідальності, якщо ми визнаємо, що «наші гени змушують нас це робити»? Щоб розглянути ці хвилюючі питання, нам спершу треба ближче дослідити, що ж насправді демонструє досвід однояйцевих близнюків.

Професор Тім Спектор вивчає однояйцевих близнюків у Королівському коледжі Лондона вже протягом більш ніж двадцяти років. Із самого початку своїх досліджень на початку дев’яностих для Спектора стало очевидно, що однояйцеві близнюки завжди більше схожі між собою, ніж просто брати і сестри чи різнояйцеві близнюки. Однак «соціологам дуже не подобалася ідея», що гени — важливий фактор, який визначає нашу особистість, «зокрема такі доволі суперечливі аспекти як коефіцієнт інтелекту, характер і переконання». Як «один із науковців, що прийняли на віру геноцентричний погляд на світ», Спектор хотів «довести, що вони неправі, і довести, що в людині немає нічого, що не було б якоюсь мірою генетичним». Зараз він згадує цей період свого життя як частину «стадії генетичного фанатизму».

Мабуть, легко зрозуміти, чому Спектора затягнула геноманія. У 1990 році був запущений проект «Людський геном» (Human Genome Project), що мав на меті картографувати усю послідовність людської ДНК. Його запуск позначив початок десятиліття пікового оптимізму щодо того, що ми можемо дізнатися від наших генів. Деніел Кошленд, який тоді був редактором престижного журналу Science, влучно сформулював цей настрій: «Користь, яку принесе науці проект геному, чітка й зрозуміла. Такі недуги як маніакальна депресія, хвороба Альцгеймера, шизофренія чи хвороби серця, ймовірно, залежать від багатьох генів, і їх ще важче пояснити, ніж кістозний фіброз. Однак ці хвороби є коренем багатьох проблем сучасного суспільства». Гени допоможуть нам викрити таємниці найрізноманітніших болячок, від психологічних до фізичних.

Через десять років Білл Клінтон і Тоні Блер були серед гостей, запрошених «відсвяткувати оприлюднення першої чернетки книги людського життя», як висловився Френсіз Коллінз, директор проекту «Людський геном». «Ми намагаємося бути обережними в такі дні, як сьогоднішній, — сказав ведучий новин на каналі ABC, — однак ця генетична карта позначає початок епохи відкриттів, які вплинуть на життя кожної людини і матимуть наслідки для науки, історії, бізнесу, етики, релігії і, звісно, медицини».

На той час гени вже були не просто ключем до розуміння здоров’я: вони стали схемою ключа до розкриття майже всіх таємниць людського існування. Практично для кожного аспекту життя — злочинності, вірності, переконливості в політиці, релігійної віри — хтось стверджуватиме, ніби знайшов ген, який за це відповідає. У 2005 році в окрузі Голл, штат Джорджія, Стівен Моблі спробував уникнути смертної кари, стверджуючи, що його вбивство менеджера закладу «Доміноз піца» було наслідком мутації в гені моноаміноксидази A (MAOA). Суддя відхилив апеляцію з коментарем, що закон не готовий прийняти такі докази. Однак ідея в основі цього випадку — що ген низького рівня МАОА є однією з основних причин насильства — здобула широке визнання. Зараз цей ген у народі називають «геном воїна».

Однак в останні роки віра в пояснювальну силу генів ослабла. Сьогодні мало науковців вірять, що існують прості «гени будь-чого». Практично всі спадкові риси є продуктами складних взаємодій численних генів. Однак той факт, що не існує єдиного генетичного чинника, сам по собі не спростовує тези, що багато найглибших особливостей нашого характеру, схильностей чи навіть думок визначені генетично. (Це занепокоєння лише злегка послаблюється тим, що ми дізнаємося про епігенетику, яка демонструє, що багато спадкових рис «вмикаються» лише в певному середовищі. Це відкриття не позбавляє нас усіх страхів, тому що таке «вмикання» чи «вимикання» відбувається на самому початку життя — ще в утробі чи в ранньому дитинстві.)

Однак є дещо, що може послабити нашу тривогу — це розуміння того, що ж насправді демонструють генетичні дослідження. Ключовим поняттям тут є спадковість. Нам часто кажуть, що багато рис мають високу спадковість: наприклад, рівень щастя є спадковим приблизно на 50%. Такі цифри виглядають дуже високими. Але вони не означають того, що в них вбачає не озброєне знанням статистики око.

Поширена помилка — це припускати, ніби, скажімо, якщо аутизм на 90% спадковий, то 90% людей з аутизмом успадкували його від батьків. Однак спадковість — це не «ймовірність чи ризик передачі у спадок», як стверджує Спектор: «Це всього лиш показує, яку частку варіації у рамках певної популяції пояснює генетика. Важливо, що ця частка буде різною в залежності від середовища, в якому мешкає певна популяція».

Спектор пояснює, що це означає, на такому прикладі як коефіцієнт інтелекту, який є спадковим в середньому на 70%: «Якщо ви поїдете в США в районі Гарварда, то там спадковість становитиме 90%». Чому? Тому що люди, яких приймають до Гарварда, зазвичай походять із сімей середнього класу, які пропонують своїм дітям відмінні можливості для навчання. Оскільки всі студенти росли у дуже схожих умовах, практично вся решта варіативності залежить від генів. І навпаки, якщо ви поїдете в передмістя Детройта, де поширені бідність та наркозалежність, спадковість інтелекту «наближатиметься до 0%», бо середовище тут має дуже сильний вплив. Загалом, Спектор переконаний: «Будь-які зміни в середовищі мають набагато сильніший вплив на IQ, ніж гени», — як і на будь-яку іншу людську рису. Ось чому, якщо ви хочете передбачити, чи хтось віритиме в Бога, вам більше знадобиться знання про те, що вони мешкають у Техасі, ніж інформація про їхні гени.

Статистична неграмотність є не єдиною причиною, чому важливість факторів середовища так часто приглушується. Нас зазвичай гіпнотизують подібності між однояйцевими близнюками, тому ми звертаємо значно менше уваги на відмінності між ними. «Коли ви спостерігаєте за близнюками, — каже Спектор, — завжди впадають у вічі їхні несвідомі тіки, жести, постава, сміх. Вони однаково сидять, однаково закидають ногу на ногу, однаково беруть свої чашки кави, навіть якщо ненавидять одне одного чи були розлучені все життя». В результаті ми ніби не можемо не думати, що такі речі відбивають якусь глибшу схожість, хоча насправді це лише найбільш поверхове порівняння. Якщо вам вдасться змусити себе припинити витріщатися — буквально і метафорично — на подібності між близнюками і прислухатися до їхніх історій, ви побачите, що різниця між ними принаймні настільки ж показова, як і схожість. Ці історії аж ніяк не доводять, що гени визначають наше життя — радше якраз навпаки.

* * *

Коли в середині сорокових у Пауїсі в центральному Вельсі народилися Енн і Джуді, їх менш за все потребувала їхня робітнича родина, в якій уже було п’ятеро дітей. Тому, байдуже що вони були близнючками, їх відправили жити з різними тітками. Через три місяці Джуді повернулася до своєї біологічної матері, бо її тітка не справлялася з іще однією дитиною. Але для бездітної п’ятдесятилітньої пари, яка взяла до себе Енн (так ніколи й не всиновивши її офіційно), пізній шанс стати батьками був благословенням, і вони залишили дитину собі.

Енн і Джуді, уже давно пенсіонерки, розповіли мені свою історію в домі Енн у Крікгоуеллі, на межі Брекон-Біконз, за кавою та домашніми вельськими тістечками. Їхній досвід є цінною противагою для тих, на кого справили враження історії однояйцевих близнюків, які начебто показують, що ми — всього лиш продукт наших генів.

Хоча дівчата виросли в одному місті, вони жили в різних районах і ходили в різні школи. Дві домівки, в яких зростали Енн і Джуді, були дуже різними. Батько Джуді був водієм вагонеток у сталеливарні, а її мати, як і більшість жінок у той час, не мала професії. Сім’я жила в простому двоповерховому будинку з двома кімнатами на кожному поверсі, з туалетом у ямі у садку. Всі чотири старші брати Джуді вже ходили на роботу, коли їй виповнилося п’ять, і її залишали зі старшою сестрою Івонн.

Анна росла в новозбудованому напіввідокремленому будинку з туалетом у хаті. Її батько також займався ручною працею в сталеливарні, але вони порівняно непогано жили — частково тому, що в них не було дітей, але також тому, що вони «дуже обережно обходилися з грошима». Енн пригадує, що «миска з цукром ніколи не була повною, щоб у людей не виникало бажання взяти собі забагато».

Тоді як Джуді, за її словами, «була вуличною дитиною, завжди надворі», Енн сказала, що завжди «сиділа у книжках, бо була сама». Енн склала іспити «11-плюс» і вступила до гімназії, натомість Джуді провалилася і потрапила до звичайної середньої школи. Хоч у п’ятнадцять Джуді й запропонували місце в гімназії, та коли вона туди перейшла, їй раптом довелося вивчати нову для неї алгебру і геометрію — а всі інші в її класі вивчали ці предмети вже третій рік. Не дивно, що їй це важко давалося. Через чотири місяці Джуді кинула школу і пішла працювати в меблеву фабрику.

Тим часом Енн легко давалося навчання, хоч вона також рано покинула школу, бо її 66-літній батько пішов на пенсію. «Просто у мене було відчуття, що нечесно залишатися в школі, коли вони вже на пенсії», — каже вона. У шістнадцять Енн почала працювати в офісі місцевої ради — невдовзі після того, як Джуді почала свою працю в цеху.

Хоча шляхи близнючок до цього часу йшли в різних напрямах, на наступному етапі історії вони неймовірним чином збігаються. Менш ніж через шість місяців після початку роботи Енн завагітніла і звільнилася. Через два місяці Джуді також завагітніла і покинула курси медсестер, на які вона перед тим вступила. Більше того, батьки обох дітей, що скоро стали чоловіками сестер, виявилися дуже агресивними і чинили насильство щодо своїх дружин.

Однак різниця між подальшими долями сестер дуже повчальна. Енн недовго була одруженою: «Я пішла від нього й повернулася додому, і вони дуже підтримували мене, коли дізналися, що відбувалося». Навпаки, Джуді залишалася зі своїм чоловіком протягом сімнадцяти років: «Майте на увазі, що я йшла від нього, але щоразу поверталася. У мене не було підтримки. Зате у 21 у мене вже було троє дітей». Її мати не допомагала: «Моя мати вважала, що як постелиш, так і ляжеш», — пояснила Джуді. Енн чудово розуміє, чому Джуді змирилася: «Уявіть собі: ви не виходите з дому, сидите з трьома дітьми, у вас нема ніяких кваліфікації, нема жодних підстав думати, що ваше життя у перспективі може покращитися — а у мене такі підстави були».

Близнючки почали сестринські стосунки лише після того, як Енн прочитала про дослідження в Університеті Міннесоти і написала туди про себе та свою сестру. Коли їм було по 48, вони разом поїхали в Міннесоту на зустріч із науковцями. Зараз обидві близнючки на пенсії. Джуді каже: «Я думаю, що ми пройшли однакову відстань від того місця, де ми почали».

Але в ході їхніх життів були важливі відмінності — як і в тому, якими людьми вони стали. На найбільш поверховому рівні в Енн завжди було більше грошей, але крім цього можна помітити і вплив різного середовища на їхнє здоров’я. «Джуді зробила гістеректомію, а я ні, — каже Енн. — У Джуді проблеми з нирками. У мене ні. У Джуді тиск, у мене ні. Але вона сильніша за мене».

Крім того, вони по-різному мислять і поводяться в суспільстві. Хоча їхні політичні погляди дуже схожі, та Джуді каже: «Я християнка — ну, можливо агностичка, мені здається», тоді як Енн — «переконана атеїстка». Енн також думає, що вона «значно кращий дипломат. Джуді просто груба. Мабуть, це дається взнаки освіта. “Нав’язлива” — це, мабуть, занадто різко сказано, але Джуді значно більше втручається в життя своїх дітей та внуків з порадами, а я б такого не робила». Багато з цих відмінностей, погоджуються вони, безперечно є наслідком культури — Енн заохочували поводитися більш елегантно, як личить представниці середнього класу.

Історія Енн і Джуді демонструє, що гени лише, так би мовити, окреслюють поле можливостей. Вони визначають межі того, ким ми можемо стати — тобто, яким би не було виховання, більшість із нас будуть схилятися до інтровертності чи екстравертності, легковажності чи розважливості, матимуть здібності до роботи зі словами чи з числами. Але це далеко не означає, що те, ким ми стаємо, записано в наших генах. Радше в них олівцем накреслені різні варіанти, і наш життєвий досвід визначає, які з них будуть обведені чорнилом.

* * *

Випадок Енн і Джуді чітко підтверджує думку Тіма Спектора, що середовище майже завжди має більший вплив, ніж гени. У сестер однакові гени, але виховання Енн як представниці середнього класу допомогло їй краще навчатися, заробляти більше грошей та насолоджуватися кращим здоров’ям. Ми звертаємо забагато уваги на гени, тому не помічаємо очевидної істини: доступ до фінансових та освітніх ресурсів залишається найважливішим чинником нашого життєвого шляху.

Хоча належність до середнього класу й може суттєво покращити ваші шанси на успіх у житті, інші, негенетичні фактори також відіграють величезну роль. Візьмімо приклад дітей війни Маргарет та Ейлін із Престона в Ланкаширі — ще однієї пари однояйцевих близнюків, які виросли в різних сім’ях. Прийомні батьки Маргарет мали власний будинок. У Ейлін був туалет у садку. Але саме Маргарет провалила іспити «11-плюс», просто через нерви, тоді як Ейлін склала свої. Прийомна мати Маргарет була «жорсткою», і коли її донька таки склала іспити з другої спроби, вона сказала, що та все одно не може вступити до гімназії, бо для неї вже купили форму іншої школи. Зараз Маргарет каже Ейлін: «Твоя мама говорила тобі, що тебе люблять, що твоє всиновлення було необхідністю. Моя мама ніколи такого не говорила. Я пам’ятаю, як, коли мені було вісім, я прокидалася і думала: я була у когось, і вони не схотіли мене. Це було жахливо, дуже травматично для восьмирічної».

Ейлін погоджується, що в її житті було більше любові й ласки: «Моя мати завжди казала, що Еллен [біологічна матір близнючок] була дуже доброю, що віддала мене їй. Вона завжди це підкреслювала, і вони взяли мене, бо хотіли. Я почувалася впевнено, хоча й мусила піти жити в цю жалюгідну халупу».

Іще одна відмінність між життєвими історіями близнючок — це їхній вибір чоловіків. «Ти бачила більше світу, ніж я», — каже Ейлін до Маргарет, а потім повертається до мене і додає: «Я думаю, що їй більш-менш вдалося в житті побачити усе, що вона хотіла. А мій чоловік не хоче нікуди їхати. Його не цікавлять подорожі. Я мушу силоміць витягувати його з країни».

* * *

Приклади з однояйцевими близнючками показують, що в суперечці між «природою» і «вихованням» немає переможців. Обидва чинники відіграють свою роль у формуванні наших особистостей. Однак, хоч і є підстави сумніватися, що гени якось остаточно визначають наші життя, та це не розв’язує більшого хвилювання: чи є у нас свобода волі?

Наші особистості, схоже, є продуктами як природи, так і виховання — в якій би пропорції ці чинники не долучалися до їхнього формування — і нічого більше. Вас сформували сили іззовні, і ви не обираєте, ким стати. Тож коли ви робите важливий вибір у своєму житті, ви робите його на основі переконань, цінностей і схильностей, яких ви не обирали.

Хоча це може викликати тривогу, та важко знайти якесь інше пояснення. Скажімо, ви підтримуєте систему оподаткування з суттєвішим перерозподілом, бо вважаєте, що це справедливо. Звідки взялося це чуття справедливості? Можливо, ви самі все продумали і прийшли до такого висновку. Але з яким матеріалом ви почали цей процес мислення? Із поєднанням здібностей і схильностей, із якими ви народилися, та інформацією й умінням мислити, яких ви набули. Іншими словами, з поєднанням спадкових факторів та середовища. Немає ніякого третього джерела, звідки могло би з’явитися щось іще. Ви не несете відповідальності за те, як ви вийшли з утроби, як і за світ, у якому ви опинилися. Коли ви стаєте достатньо дорослою і свідомою, щоб мислити самостійно, ключові детермінанти вашої особистості та світогляду вже закладені. Звісно, ваші погляди можуть змінитися протягом життя завдяки потужному досвіду чи переконливим книжкам. Та, знову-таки, ви не вирішуєте свідомо, що ці речі мають вас змінити. Вже те, як ми говоримо про такий досвід, натякає на це: «Ця книжка змінила моє життя», — кажемо ми, а не: «Я змінила своє життя цією книжкою». Ми визнаємо, що, прочитавши книжку, ми не обрали стати інакшими, а просто не могли більше залишатися такими, як раніше.

Література про свободу волі зазвичай зосереджується на моментах вибору: чи був я вільним у ту мить зробити інший вибір, ніж я зробив? Коли ми ставимо це питання, часто здається, що можливо було обрати лише один із варіантів. Часом це тому, що нам видається, ніби нас обмежують обставини. Але, можливо, більш фундаментальною причиною, чому в момент вибору ми не можемо обрати інакше, є те, що ми не можемо бути інакшими, ніж ми є. Природа суб’єкта вибору — ключовий чинник у момент вибору: важливіше те, ким ми є, а тоді вже — те, що ми робимо.

Щоб вважати себе по-справжньому вільними, ми, схоже, мусили б у якомусь сенсі нести відповідальність за те, що ми є тим, ким є, і ця відповідальність має сягати самого початку: від вас і лише вас має залежати, які цінності і переконання ви сповідуєте і втілюєте. Якщо ми не відповідаємо за те, ким ми є, як ми можемо нести відповідальність за те, що ми робимо? Але якщо взяти до уваги подвійну роль природи і виховання, цінності, які ми сповідуємо, та переконання, які ми декларуємо, не виглядають як предмет вибору. Нас формують сили, яких ми не контролюємо. Ця думка, коли її висловити відкрито, приводить багато кого до висновку, що свобода волі та відповідальність неможливі. Якщо достатньо глибоко копнути до першопричин того, ким ми є, зрештою наштовхнемося на певні ключові формуючі чинники, яких ми не контролювали. І якщо ми не маємо над ними контролю, як ми можемо нести за них відповідальність?

* * *

Утім, якщо подумати, нам варто бути більш оптимістичними щодо цього браку повного контролю. Першим кроком до прийняття цього є визнання, що людина, дії якої не випливають так чи інакше з її цінностей і переконань, була би дуже дивною. Однак що більше ми впевнені у своїх переконаннях, то менш вільними ми почуваємося вибрати щось інше, ніж те, що ми обираємо. Наприклад, переказують, що у 1521 році священик-реформатор Мартін Лютер сказав тим, хто звинуватили його в єресі під час Вормського рейхстагу: «На цьому я стою. Я не можу зробити інакше». Це не заперечення своєї свободи, а ствердження своєї свободи діяти згідно зі своїми цінностями.

Ми не можемо змінити свій характер за власним бажанням — і, мабуть, ми й не хотіли би, щоб було інакше. Вірний християнин не хоче мати свободу одного дня прокинутися мусульманином. Сімейний чоловік не хоче, щоб йому було так само легко втекти з коханкою, як і залишатися зі своїми дітьми та їхньою матір’ю. Шанувальник Шостаковича не хоче — чи принаймні зазвичай не хоче — мати змогу просто вирішити віднині віддавати перевагу Ендрю Ллойду Веберу. Критичний момент у тому, що ми не сприймаємо ці ключові прив’язаності передусім як вибір. Ви не обираєте, що вважати чудовим, кого любити чи що є справедливим. Сприймати ці фундаментальні прив’язаності в житті як вибір — це, я гадаю, викривлення, створене сучасним наголосом на тезі, що саме вибір лежить у серці свободи.

Більше того, ідея, ніби будь-яка раціональна істота може обирати власні базові схильності та цінності, є непослідовною. Бо на якій підставі може відбуватися такий вибір? Без жодних цінностей чи схильностей немає причин віддати перевагу одному перед іншим. Уявіть собі передпокій на небесах, де люди очікують на підготовку до життя на Землі. Якийсь янгол питає у вас: «Ким ти хочеш бути — республіканцем чи демократом?» Як ви змогли би на це відповісти, якби у вас заздалегідь уже не було певних переконань і цінностей, які схилили б вас у той чи інший бік? Це було б неможливо.

Протягом усієї історії людства люди спокійно жили з ідеєю, що базовий тип їхньої особистості був закладений із самого народження. Ідея, що людина вдається у своїх батьків, — це майже універсальна культурна константа. Цікаво було б відкрити, яке співвідношення важливості природи та виховання, але це не змінило би того факту, що свої риси не обирають, і ніхто насправді ніколи не думав, ніби їх обирають.

Прийняти це, зрештою, більш чесно, і це дає нам більше свободи, ніж заперечення. Визнання, наскільки сильно наші переконання і прихильності сформовані чинниками, яких ми не контролюємо, насправді дозволяє нам здобути більший контроль над ними. Це дозволяє нам поставити під питання наше відчуття, що щось є незаперечною правдою, спонукаючи нас спитати себе, чи здавалося б це нам настільки незаперечним, якби наше виховання чи характер були інакшими. Лише розуміючи, що саме не залежить від нас, ми можемо контролювати те, що таки залежить. Можливо, найважливіше, що усвідомлення того, наскільки наші переконання є продуктом минулого, якого ми не обирали, має допомогти нам бути менш догматичними і краще розуміти інших. Звісно, це не означає, що все дозволено, чи що жодна точка зору не є правильною чи хибною. Але це означає, що ніхто не може бути повністю об’єктивним, тож ми маємо скромно прийняти, що, хоча до об’єктивної істини варто прагнути, ніхто з нас не може стверджувати, що цілком осягнув її.

* * *

Можливо, хтось досі не переконаний, що нам варто так розслабитися щодо того, що ми завдячуємо природі та вихованню. Якщо ми не несемо повної відповідальності, може здатися, що несправедливо звинувачувати людей за їхні дії. Якщо ця теза видається вам переконливою, це лише тому, що вона заснована на хибному засновку, ніби єдина можлива форма справжньої відповідальності — це повна й остаточна відповідальність, за якої все, чим ви є, у що ви вірите і як ви дієте є наслідком виключно вашого вільного вибору. Але наше повсякденне уявлення про відповідальність запевне не передбачає повної відповідальності в цьому сенсі. Найбільш очевидно це у випадках недбалості. Уявіть, що ви відкладаєте ремонт даху, і він провалюється під час особливо лютої бурі і вбиває чи калічить людей під ним. Дах не провалився би, якби не було бурі, а погоду ви точно не контролюєте. Але це не означає, що ви не маєте відповідати за те, що належно не поремонтували будівлю.

Якби єдиною справжньою відповідальністю була повна й остаточна відповідальність, тоді ніякої відповідальності взагалі не могло би бути, бо все, що відбувається, включає в себе як чинники, які ми контролюємо, так і ті, які ми не контролюємо. Як стисло і влучно висловив це філософ Джон Мартін Фішер, «Цілковитий контроль є цілковитою фантазією — метафізичною мегаломанією».

Багато аргументів, покликаних спростувати існування свободи волі, мають силу, лише якщо прийняти засновок, що відповідальність — це лише повна й остаточна відповідальність. Майже всі, хто заперечує свободу волі, визначають відповідальність так, ніби вона мусить бути повною й абсолютною або не бути взагалі. Голландський нейробіолог Дік Швааб, який називає свободу волі «ілюзією», підтримує визначення свободи волі від Джозефа Л. Прайса (науковця, а не філософа) як «здатності вибирати, як діяти чи утриматися від дії, без зовнішніх чи внутрішніх обмежень». Не дивно, що він змушений прийти до висновку, що «сучасні нейробіологічні знання роблять чітко зрозумілим, що не існує ніякої абсолютної свободи». Аналогічно, він стверджує, що існування несвідомого процесу прийняття рішень у мозку «не залишає місця для цілком свідомої свободи волі». Це правда. Єдине питання в тому, чому хтось вважає, що така абсолютна чи чиста свобода є можливою чи необхідною.

Схоже, що відповідь на це питання слід шукати в необхідності виправдати вічні муки. Як сказав Августин у четвертому столітті: «Сам факт того, що кожного, хто використовує свободу волі для гріха, карає Бог, демонструє, що свобода волі була надана людям, щоб вони могли жити правильно, бо таке покарання було би несправедливим, якби свобода волі була надана як для правильного життя, так і для гріха». Якщо не ми є відповідальними, то доводиться йти далі і робити Бога в кінцевому підсумку відповідальним за наші злодіяння. Тож, як писав Еразм, свобода волі є теологічно необхідною, «щоб допустити заслужене прокляття нечестивих, які зумисне відходять від Божої благодаті; щоб очистити Бога від неправдивих звинувачень у жорстокості й несправедливості; щоб звільнити нас від відчаю, захистити нас від самовдоволення і підштовхнути нас до моральних старань».

Остаточне покарання вимагає остаточної відповідальності, яка не може існувати. Ось чому нам не слід хвилюватися, коли ми відкриваємо, що фактори поза нашим контролем, на кшталт нашого генетичного коду, є критично важливими для того, щоб ми стали тими, ким ми є. Єдиними формами свободи і відповідальності, які є водночас можливими і бажаними, є часткові, неабсолютні форми. Наука не каже нам нічого такого, що виключає можливості цього типу свободи волі. Ми знаємо, що людей можна в чомусь переконати. Ми знаємо, що у нас різна здатність до самоконтролю, яку можна посилити чи послабити. Ми знаємо, що існує різниця між тим, щоб робити щось під примусом, і тим, щоб самому вирішити, що ви щось хочете зробити. Справжня свобода волі, а не фантазія філософа, потребує не більшого, ніж такої здатності спрямовувати власні дії. Вона не потребує неможливого звершення — написати власний генетичний код до свого народження.

Якщо ми звикли вважати свободу абсолютно необмеженою, будь-що хоч трохи обмежене на перший погляд здаватиметься вихолощеною формою свободи. Хтось навіть готовий знехтувати такою свободою, бо це всього лиш можливість робити вибір із обмеженої кількості варіантів у жорстких рамках. Але це було би помилкою. Необмежена свобода — це не просто ілюзія. Вона не має сенсу. Вона не була би бажаною, навіть якби вона у нас була. Простіше кажучи, загальноприйнята ідея про свободу волі, яку нам нібито варто відкинути, завжди була помилковою. Ну і щасливої їй дороги.

Перекладено за: Julian Baggini. “Do your genes determine your entire life?” In: The Guardian.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.