переклав Юрій Черната

Туреччина — напевно, одна з небагатьох країн у світі, де прихильники найменшої партії в парламенті святкують так, ніби вони стали володарями всесвіту.

Недільного вечора, коли почали надходити результати парламентських виборів, стало швидко зрозуміло, що прокурдська Народна демократична партія (НДП) успішно подолала 10-відсотковий електоральний бар’єр. Прихильники НДП вийшли на вулиці і приєднались до спонтанних святкувань, які вибухнули повсюдно, танцюючи халай (курдський народний танець — прим. ред.), розмахуючи курдськими прапорами, сигналячи автомобільними клаксонами і вигукуючи гасла на кшталт «Ми НДП, ми йдемо до парламенту!»

Причиною ейфорії серед виборців та симпатиків НДП був той факт, що ця виборча перемога — перший випадок у турецькій історії, коли прокурдська партія увійшла до парламенту. Вишенькою на торті успіху НДП було усвідомлення того, що більшість місць, які відтепер будуть займати представники НДП, раніше належали правлячій ПСР (Партії справедливості та розвитку — прим. ред.), котра втратила більшість у парламенті вперше за тринадцять років свого правління.

Ставки

Передвиборча кампанія супроводжувалась насильством, зокрема — спрямованим проти НДП. Передвиборчі офіси закидували вибухівкою, відбувалися напади на фургони, які використовувались в кампанії, а кілька людей втратили життя або отримали серйозні травми, коли розлючені націоналістичні натовпи взялись за учасників передвиборчої  кампанії НДП. Найбільшим шоком було, коли за декілька днів до виборів на демонстрації НДП в Діярбакирі, найбільшому місті південно-східної Туреччини, вибухнули дві бомби, вбивши двох людей та поранивши сотні. Незважаючи на все це, один з лідерів НДП Селятін Демірташ продовжив закликати до спокою, опублікувавши невдовзі після вибухів твіт, в якому говорилось, що «мир переможе».

Хоча жодну з атак не вдалось напряму пов’язати з кимось із урядовців, багато людей, не вагаючись, покладають відповідальність за насильство на ПСР. Засновник партії та нинішній президент Реджеп Тайіп Ердоган брав активну участь  в передвиборчій кампанії своєї партії, навіть попри те, що за законом йому як президенту це заборонено.

Агресивна риторика Ердогана, спрямована проти опозиції — він називав представників НДП «зрадниками», «терористами» та «атеїстами» — разом з його непохитною підтримкою репресій поліції та судової системи проти будь-яких форм демократичної непокори, а також його персональні випади проти будь-кого, хто наважився йому протистояти, створили атмосферу страху, в якій ненависть та насильство набули широкого розмаху.

І для НДП, і для ПСР вибори були грою з нульовою сумою. Рішення НДП йти на вибори у вигляді партії, а не незалежних кандидатів, як до цього робили прокурдські партії, означало, що якби вони не подолали 10-відсотковий прохідний бар’єр, то залишились би взагалі без представництва в парламенті. Для ПСР це був ключ до здобуття 60-відсоткової більшості, що дало б змогу самостійно вносити зміни до конституції і ввести в країні президентську форму правління, зосередивши серйозні повноваження в руках Ердогана, який зараз має здебільшого символічні функції.

У той же час високий 10-відсотковий бар’єр означав, що, якщо членам НДП все ж вдасться потрапити до парламенту, то їх буде настільки багато, що плани Ердогана на автократичну президентську систему будуть апріорі виключені. ПСР довелося б розраховувати на інші опозиційні партії, але і Республіканська, і Націоналістична партії раніше висловлювали свою принципову незгоду із запропонованими конституційними реформами. У результаті спів-лідер НДП зробив ставку і виграв — у той час як Ердоган програв.

Меншини

Успіх НДП був зумовлений підтримкою не лише курдського населення, а й інших соціальних, етнічних та релігійних меншин, які протягом тринадцятирічного правління ПСР влада дедалі більше маргіналізувала.

НДП підтримує 40-відсоткову гендерну квоту і ввела систему спільного керівництва одного чоловіка та однієї жінки на всіх рівнях організації, таким чином заручившись підтримкою феміністських груп і жінок загалом. Партія відкрито визнає геноцид вірмен, бореться за права ЛГБТ-людей, просуває використання мов меншин та має політичну програму, в якій відстоюється необхідність децентралізації, горизонтальної демократії та місцевої автономії. Її плюралістична програма націлена на потреби багатьох верств суспільства, а не лише курдів.

За останні роки сталися дві важливі події, які виявили авторитарний поворот ПСР після приходу до влади на початку 2000-х завдяки риториці надії та єдності. Масові протести Гезі влітку 2013, які похитнули основу турецького політичного ландшафту, та безкомпромісна позиція уряду щодо вимог демократії та розширення свобод, відкрили очі багатьом людям на те, наскільки авторитарнішою стає Туреччина.

Молодь так званого «покоління Y», яку вважали аполітичною, мільйонами вийшла на вулиці, і хоча масові протести скоро затихли під тиском наджорстоких поліцейських репресій, так званий «дух Гезі» посіяв у свідомості людей зернята змін. Перемогу НДП можна розглядати, щонайменше частково, як плід цих подій.

Другою подією, яка відіграла важливу роль у підйомі НДП, була битва за Кобане і вперта відмова уряду надати допомогу сирійським курдам, які перебували в облозі і відбивались від атак ІДІЛ. Для багатьох курдів, які раніше були жорсткими прихильниками ПСР — у зв’язку зі своїми релігійними переконаннями або через (надмірні) спроби ПСР укласти мир із РПК (Робітнича Партія Курдистану — прим. ред.), — криза в Кобане виявила, що, незважаючи на гучну риторику про братство та солідарність, курди все ще сприймаються як ворог, Інший, і — власні слова Ердогана — як щось «гірше, ніж терористи ІДІЛ».

Через свої дії у зв’язку з облогою Кобане уряд ПСР втратив підримку багатьох релігійних та консервативних курдів, які після цього приєднались до прихильників НДП, кількість яких постійно зростала.

Справжні зміни попереду?

У результаті НДП отримала 13 відсотків голосів, що дозволило їй зайняти у парламенті 80 з 550 місць. Це справедливо було оголошено великою перемогою — і не лише тому, що прокурдській партії вперше вдалося подолати бар’єр, встановлений на початку військового перевороту в 1980 році якраз для того, щоб не пустити курдів до парламенту.

НДП приведе до парламенту своїх членів з вірменської, ромської, арамейської та єзидської меншин, а також першого в турецькій історії депутата, який є відкритим геєм. Вона також збільшить кількість жінок у парламенті до безпрецедентного числа (96)  і — мабуть, найважливіше, — вирівняє ігрове поле турецької політики, покінчивши з більш ніж десятиліттям однопарійного правління та приборкавши прагнення Ердогана одноосібно стати найсильнішим гравцем на турецкій політичній арені.

Але попри те, що перемогу НДП справедливо вітають як важливий крок уперед для країни, важливо зазначити, що боротьба далека від завершення. Битву виграно, але війна продовжується.

Передвиборчий маніфест партії, котрий обіцяє, серед іншого, «реалізувати демократичну автономію», «створити демократичні моделі децентралізації» і забезпечити вирішення курдського питання шляхом «побудови демократичної Туреччини», читається як образ утопічного суспільства, в якому керівними принципами є справедливість, демократія та солідарність. Але жорстока реальність така, що дуже малоймовірно, що партія увійде до правлячої коаліції, а це означає, що її можливості принести Туреччині реальні зміни обмежені.

Сила НДП полягає і вкорінена у її близьких зв’язках з рухами на вулиці (а також в парках, горах, сквотах та площах). Саме низова кампанія, близькі контакти з електоратом та величезна кількість кандидатів із активістським досвідом, вдихнули в людей надію, що НДП дійсно може стати альтернативою наявним силам.

Втім, парламентське представництво варто сприймати не як кінцеву мету, а радше як засіб для створення простору, в якому справжні провідники соціальних змін — районні комітети, соціальні рухи, самоорганізовані робітники, низові політичні групи і так далі — зможуть рости, процвітати, експериментувати та будувати суспільство, в якому ідея парламентських виборів звучатиме так само дивно і неймовірно, як сьогодні звучить ідея конфедерації самоврядних спільнот.

Перекладено за:

Joris Leverink. «The HDP’s victory is a barrier against autocracy in Turkey». In: ROAR Magazine.

 

 Читайте також:

«Припиняти й забороняти»: війна Туреччини із соціальними медіа (Бінназ Сактанбер)

50 оттенков радуги: кое-что об ЛГБТ-движении по обе стороны Босфора (Марина Шевцова)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.