Від редакції: Ось уже майже чверть століття, як ми живемо у світі під владою ринку. Його повернення ознаменувалося крахом Радянського Союзу, краху, що став точкою відліку нового ладу. Користуючись непопулярною зараз термінологією, назвемо його капіталістичним. Але що отримали ми від його обіцянок? Хто досяг успіху, а хто залишився за бортом? І чи можна виміряти, порахувати та вивести загальні тенденції його розвитку, що тягнуться з кризи радянської держави, через «лихі 90-ті» та «успішні» 2000-і, до кризи останніх років? Чи можемо ми підбити підсумок і виставити рахунок 20-ти рокам капіталізму в Україні?
Вищеописане — це масштабний дослідницький проект, що вимагає чималих зусиль. Але початок йому покладено. Спробою узагальнити трансформації, що відбулися в економічному, гендерному, соціальному, дискурсивному та інших полях пострадянської України є збірка «20 років капіталізму в Україні. Історія однієї ілюзії». Ми відкриваємо серію публікацій з цієї книжки першою частиною статті Кирила Ткаченка «Історія однієї дивної перемоги або Хто виграв внаслідок ринкових перетворень».
Другу частину статті читайте тут.
Навряд чи хтось заперечуватиме, що одним із найвідчутніших наслідків реставрації капіталізму в Україні є різке майнове розшарування. Склався навіть своєрідний консенсус: у тому, що відбувається протягом останніх двадцяти з лишком років, переважно прийнято вбачати щось на кшталт неприкритого грабунку цілого суспільства на користь дуже вузького і надзвичайно привілейованого його прошарку. Навіть у контексті ліберального дискурсу такі мотиви займають помітне місце, і так чи інакше їх не може оминути жодне вичерпне пояснення соціально-економічної катастрофи дев’яностих.
Відкинути цей чинник неможливо. Звісно, слід зважати на те, що обвал української економіки в першій половині дев’яностих вписується у довготривалу тенденцію — ще з п’ятдесятих темпи зростання радянської економіки кожного наступного десятиліття були щоразу повільнішими, тоді як частка України в радянській економіці поступово зменшувалася [1]. Слід зважати на те, що це можна пояснити також такими зовнішніми чинниками як підняття Росією та Туркменістаном цін на газ у сорок разів протягом чотирьох місяців 1993 року [2] або cкорочення військово-промислового комплексу (на який припадала третина української економіки). Але в будь-якому разі поява класу капіталістів ex nihilo виявилася паразитуванням якраз на тій катастрофі, легітимізація якої й полягала в «переході до ринкової економіки».
Лише протягом першої половини дев’яностих, коли українська економіка скоротилася більш ніж удвічі, з України за різними оцінками було вивезено від 25 до 50 мільярдів доларів, тобто обсяг коштів, що майже дорівнював тогочасним річним бюджетам України [3]. Важко знаходити документальні підтвердження та конкретизовувати блискучі кар’єри, зроблені у героїчний період становлення капіталістичних відносин, але випадки на кшталт легендарного Павла Лазаренка, який, ще навіть не досягнувши кар’єрних висот, протягом 1992-1994 років устигав заволодівати сумами в десятки мільйонів доларів, тоді як реальні зарплати в Україні за 1990-1993 рік скоротилися на 70% і станом на 1994 рік становили в середньому 19 доларів на місяць, вочевидь, не є поодинокими [4]. Понад те, навіть таку зарплату не виплачували місяцями, що також пояснювалося не лише якимись абстрактними «економічними проблемами», а й цілком нагальними потребами первісного накопичення капіталу [5].
Масштаби цих процесів можна проілюструвати такими даними: в 1999 році, коли криза сягнула дна й 60% українців не вистачало коштів навіть на найнейобхідніше, тоді як десята частина респондентів визнавали, що їм доводиться «інколи голодувати», а кожна тридцята людина була близька до самогубства, в Україні було придбано п’ять тисяч знаменитих «шестисотих» мерседесів (вартістю від 100 до 300 тисяч доларів) [6]. Звісно, офіційна статистика мільйонерів не помічала, і загальну картину розшарування доводиться реконструювати на основі непрямих даних. Обмежимося посиланням на таку більш ніж промовисту обставину: навіть зважаючи на те, що в обох випадках дані офіційної статистики очевидно дещо завищені, падіння доходів населення виявилося значно більшим за обвал економіки [7].
Оскільки питання майна та прибутків найпривілейованішої частини суспільства залишаються найсвятішою таємницею та найсакральнішим фетишем класового панування в сучасній Україні, скласти точну картину майнового розшарування на підставі офіційної статистики або соціологічних опитувань і досі видається справою гідною Шерлока Холмса. Парадокс згаданого на самому початку консенсусу якраз і полягає в тому, що всі нібито знають про те, що для прискіпливішого погляду виявляється оповитим непроглядною темрявою. Однак чи не більш парадоксальним видається ось що: цей консенсус закінчується на констатації, втупившись поглядом у суцільну сліпу пляму в усьому, що стосується конкретики практичного рішення.
Ця стаття викликана бажанням оприявнити принаймні одну з ділянок цієї сліпої плями та вказати на ту соціальну групу поза межами явних бенефіціарів реставрації капіталізму, яка в доволі своєрідний спосіб також опинилася на боці переможців. Відповідь у такому формулюванні багатьом видасться неочікуваною, але ті, хто не полінуються продертися через, можливо, не найчарівніший і не найромантичніший ліс цифр, даних та аналітичних викладок, зможуть побачити, що до «переможців» безумовно належать фракції (колишнього) радянського середнього класу. Ми покажемо, що хвиля неоліберальної (контр-)революції, яка наприкінці вісімдесятих років докотилася до Радянського Союзу, в підсумку ознаменувала перемогу невдоволених ерозією своїх соціальних позицій фракцій (колишнього) радянського середнього класу — щоправда, перемогу настільки піррову, що соціально-економічні втрати для переважної частини цього класу виявилися більшими за здобутки. «Перемогою» це можна вважати лише на тлі ще більших втрат з боку переможених (малоосвічені, некваліфіковані робітники, селяни), і навіть згадані обставини народження капіталістичного класу вже слід розглядати як унаочнення її сумнівності.
Насамкінець кілька слів про методологію цієї статті. Звертаючись до трансформації українського суспільства, важко не помітити, що однією з найважливіших історичних змін, яку позначив розпад Радянського Союзу, є легітимізація приватної власності, а найважливішим чинником, який визначає соціально-економічні зміни останніх двадцяти з лишком років, є формування класового суспільства. Залишаючи осторонь термінологічні тонкощі, цей фактор так само можна назвати чинником майнового розшарування. Суспільні перетворення останніх двадцяти років він визначає до такої міри, що їхні численні аспекти під прискіпливішим поглядом виявляються наддетермінованими ним. Для позначення цих аспектів ми використовуємо поняття вектори розшарування, під якими маємо на увазі соціальні процеси в тій мірі, в якій вони призводять до формування та відтворення класового суспільства. У цій статті ми обмежимося розглядом тих трьох векторів розшарування, які найкраще унаочнюють нашу тезу про реакційний характер трансформації: розшарування за рівнем освіти, вертикальної просторової диференціації та горизонтальної просторової диференціації.
Розшарування за рівнем освіти
Уже в пізньому СРСР експансія вищої освіти спричинилася до значного знецінення дипломів. Якщо ще в середині п’ятдесятих радянські виші випускали менше дипломованих спеціалістів, ніж американські, то вже в 1974 році в Радянському Союзі було дипломовано в шість разів більше інженерів, ніж у Сполучених Штатах. Водночас продуктивність радянських інженерів та науковців суттєво впала: протягом 1965-1978 кількість інновацій у розрахунку на одного інженера зменшилася більш ніж удвічі, а кількість нових технологій — більш ніж утричі [8]. Так само скорочувалася й зарплата спеціалістів відносно робітників. Зрештою, навіть зменшення рівня продуктивності інженерів можна пояснити, серед іншого, й тим, що за характерного для радянської економіки режиму перманентного дефіциту робочої сили підприємства дедалі частіше використовували їх як технічний персонал.
Загалом протягом сімдесятих частка населення з вищою освітою зросла вдвічі, і вже на початку вісімдесятих спеціалістів у Радянському Союзі було більше, ніж зайнятих у сільському господарстві. До середини вісімдесятих різниця в зарплатах між управлінським і технічним персоналом та робітниками майже вирівнялася, а деякі категорії робітників отримували зарплати вищі, ніж лікарі, вчителі, інженери та дослідницький персонал [9]. Згідно з дослідженням, що проводилося протягом 1985-1990 років, навіть у Києві, місті з чи не найбільшим рівнем концентрації науково-дослідних та освітніх інституцій і, відповідно, високою часткою населення з вищою освітою, найбільш забезпеченою категорією населення виявилися кваліфіковані робітники, більше того — рівень доходів взагалі не залежав від рівня освіти [10].
Описуючи ці процеси, Віктор Заславський ще задовго до початку перебудови передбачив, що за таких умов саме радянський середній клас перетворюється на ту соціальну силу, яка вимагатиме ринкових реформ. Cправді, аналіз результатів опитувань періоду розпаду Радянського Союзу засвідчує, що позитивне ставлення до ринкових реформ зростало з рівнем освіти, і різниця між настановами селян і робітників, з одного боку, і дипломованих спеціалістів та інтелігенції, з іншого, була суттєвою [11].
Перш ніж перейти до аналізу трансформації освіти в незалежній Україні, слід наголосити, що описане вирівнювання зарплат у пізньому СРСР пояснюється аж ніяк не прагненням партійного керівництва повернутися до ідеалів доби воєнного комунізму, коли платня керівних кадрів середньої ланки встановлювалася на рівні платні робітника, або якимись подібними ідеологічними мотивами та відповідною цілеспрямованою політикою. Девальвація дипломів змогла призвести до зазначених наслідків лише в поєднанні з іншим чинником — появою та функціонуванням в умовах дефіцитної економіки напіввільного ринку праці, що з 1956 року прийшов на зміну сталінському режиму примусової праці [12], після чого й почалося «спонтанне» зростання зарплат простих робітників. Найважливішим із дефіцитних ресурсів, за які змагалися підприємства пізнього СРСР, була робоча сила — за цих умов застосування права на звільнення на практиці виявилося ефективним засобом тиску з боку робітників, і підприємствам доводилося поступово збільшувати зарплати й акумулювати різноманітні соціальні принади (житло, дитсадки, будинки відпочинку), щоб залучати та утримувати робочу силу.
Яким чином змінювався чинник освіти в соціальному просторі після падіння Радянського Союзу? Цілком очевидною є подальша експансія вищої освіти, яка відбувалася навіть ще більшими темпами, ніж за пізнього СРСР. При чому, парадоксальним чином, період найбільшої експансії припав на найкатастрофічніше перше десятиліття реставрації капіталістичних відносин (для позначення темпів, яких набрав цей процес на кінець дев’яностих, чи не доречнішим видається термін експлозія). Хоча й зменшуючи темпи, експансія тривала і протягом наступного десятиліття, cягнувши у передкризовому 2008 році свого найвищого рівня, після чого відбувся певний спад і, відповідно, консолідація поля вищої освіти. Загалом за роки незалежності кількість університетів більш ніж подвоїлася, а частка студентів від загальної кількості населення зросла втричі [13]. Масштаби експансії можна унаочнити так: тоді як протягом 1990-2008 років населення України не лише зменшилося на десяту частину, але й суттєво постаріло [14], кількість студентів зросла з 0,9 до 2,4 мільйонів.
Здавалося б, якщо просто взяти до уваги соціально-економічні наслідки трансформації, то експансія вищої освіти могла означати лише різке падіння вартості дипломів. Втім, під прискіпливішим поглядом картина виявляється складнішою. Девальвація, звісно, відбулася, але щоб зрозуміти суперечливий характер соціальних наслідків подальшої експансії вищої освіти в умовах ствердження класового суспільства, слід зробити одне важливе концептуальне розрізнення — вказати на те, що попри абсолютну девальвацію дипломів, відбулося відносне зростання їхньої вартості. Інакше кажучи, якість освіти впала, але соціальна дистанція за цим критерієм зросла.
Абсолютна девальвація дипломів не є всього лиш якимось механічним наслідком експансії вищої освіти, наскрізь залежним процесом, здатним протікати лише паралельно та пропорційно до останньої. Хоча в нашому конкретному випадку девальвація й пов’язана з експансією безпосередньо, але вона цілком здатна виявляти власну динаміку, і навіть більше того — цілком можлива за умов згортання вищої освіти. Наскільки вражаючими не були б масштаби експансії вищої освіти після проголошення незалежності, процес абсолютної девальвації дипломів відбувався навіть ще більшими темпами, «на випередження». Так, за деякими оцінками, реальне фінансування вищої освіти скоротилося протягом 1992-1998 на 80% [15], тобто навіть «обганяло» ВВП, що саме перебував у стані вільного падіння. Саме в цей час нові університети з’являлися як гриби після дощу, а лави студентів зростали з року в рік — отже, видатки в перерахунку на студента протягом лічених років не лише впали в рази, але й скорочувалися швидшими темпами, ніж загальна сума видатків на вищу освіту. І хоча протягом наступного десятиліття видатки на вищу освіту зросли як в абсолютному відношенні, так і у вигляді частки бюджету або ВВП [16], вони так і не досягли рівня вісімдесятих.
Щоб відтворити повну картину абсолютної девальвації дипломів, слід було би вдатися до детального розбору цілого масиву даних, тож, за браком місця, доведеться обмежитися лише кількома мініатюрними начерками. Скажімо, певне уявлення про те, звідки з такою подиву гідною швидкістю з’являлися університети під час затяжної та всеохопної економічної кризи, масштаби якої можна порівняти з Великою депресією, дає зіставлення динаміки зникнення вищих навчальних закладів I-II рівня акредитації та появи вишів III-IV рівня акредитації: взаємозалежність виявляється майже пропорційною, і в підсумку в сучасній Україні більше університетів, ніж технікумів…
Саме ж університетське поле зазнало важливих структурних змін. Так, усупереч уявній схемі «від тоталітаризму до демократії», вже на початку дев’яностих вищій освіті була накинута жорстка та всепроникна, подібна до армійської, вертикально організована ієрархічна структура зі всевладним міністром освіти на чолі, який призначає всевладних ректорів, які призначають деканів і т.д., внаслідок чого й були знищені паростки університетської автономії, що з’явилися після університетської реформи 1987-1988 років [17]. Як не дивно, чи не найпершими жертвами запровадження «гнучкості» трудових відносин виявилися саме університетські викладачі — на контрактну основу їх переведено ще в 1993 році.
Як показала Олена Ковальова, характерний ще для радянської доби та далекий від ідеалів класичного університету розподіл праці між вишами (викладання) та науковими інституціями (дослідження) за часів незалежності лише поглибився, і дослідження були остаточно виставлені за двері університету [18]. Про «науковий потенціал» експансії свідчить уже те, що вона відбувалася синхронно із занепадом вітчизняної науки. Хоча передусім це пов’язано зі скороченням фінансування останньої, тим не менше, вартий уваги вже сам факт, що розширення вищої освіти жодним чином не змогло зупинити цей процес. Тут ми відсилаємо читачок та читачів до детальної статті Ігоря Самохіна у цій збірці й хотіли би згадати лише кілька прикметних обставин. Так, попри майже трикратне збільшення кількості аспірантів протягом 1991-2013 років, кількість учених-дослідників скоротилася втроє. Розростання цілого букету наданих у т.ч. й університетами наукових титулів якщо якось і позначилося на тілі вітчизняної науки, то хіба паразитарно. Зрештою, напрошується риторичне запитання: якщо університетські викладачі мають якийсь стосунок до науки, то чому збільшення їхньої кількості відбувалося водночас зі зменшенням української частки серед публікацій у престижних іноземних наукових виданнях?
На експансію вищої освіти слід також подивитися в світлі певнихекономічних тенденцій. І йдеться тут не тільки про трикратне зменшення рівня наукоємності економіки протягом останніх двадцяти років. Варто звернути увагу на те, що економічне зростання 2000-х парадоксальним чином супроводжувалося не лише подальшим збільшенням ступеня зносу основних фондів, але й зменшенням частки підприємств, які впроваджували інновації, та збільшенням частки некваліфікованої зайнятості [19] . В економічно найсприятливіший докризовий період сукупна вага видів діяльності, які належали до високотехнологічного та середньотехнологічного високого рівня розвитку, і так становила лише 13%, але водночас на них припадали лише 5% від загального обсягу інвестицій [20] , що в тривалій перспективі задає «ідеальні» передумови не лише для подальшого їхнього скорочення, але й для ще різкішого зменшення попиту на висококваліфіковану робочу силу. Навіть зі знижкою — з урахуванням того, що за радянської доби звітність саме в таких сферах часто виявлялася завищеною — більш ніж красномовними є дані, згідно з якими кількість винахідників та раціоналізаторів за двадцять років скоротилася акурат у двадцять разів [21].
Саме у світлі таких даних і слід ставити питання про абсолютну вартість експансії вищої освіти. Можливо, хтось закине автору тенденційність в оцінці наслідків цієї експансії — адже природнича та технічна освіта аж ніяк не належали до її головних плацдармів. У відповідь можна обмежитися такими зауваженнями. Сьогодні третина українських студенток і студентів здобувають освіту за спеціальністю менеджера [22] . Не потрібен пророчий дар, щоб передбачити, що більшість із них так ніколи й не працюватимуть за спеціальністю. Що ж до вітчизняної гуманітарії, то передусім годилося б зазначити, що зняття ідеологічних обмежень хоча, безумовно, й слід пов’язувати з певними позитивними зрушеннями в цій галузі, але так само, на превеликий жаль, із цим же доводиться пов’язувати й розквіт дрімучої псевдонаукової єресі, буйний цвіт її найрізноманітніших видів та підвидів.
Певне уявлення про «гуманітарний потенціал» експансії вищої освіти можна отримати на підставі таких даних. Протягом 1994-2012 років частка домогосподарств, які мали домашні бібліотеки обсягом більше ста книжок, скоротилася з 31% до 16%, а частка респондентів, які регулярно читають художню літературу — з 38% до 20%. Так само майже вдвічі протягом зазначеного періоду скоротилася й частка тих, хто регулярно присвячує свій час художній творчості — створенню музики, віршів, прози, малюванню, грі на музичних інструментах тощо [23]. Схожі тенденції можна простежити і в інших сферах: за 1990-2010 роки кількість відвідувань музеїв скоротилася на третину, а театрів — утричі. Хоча й слід зробити знижку на те, що за цей час з’явилося більше можливостей для перегляду фільмів удома, так само не може не вражати факт, що за якихось двадцять років кількість відвідин кіносеансів скоротилася аж у 61 раз [24] . Для повноти картини залишається лише додати, що, згідно з даними перепису, лише за перші десять років незалежності частка населення з повною вищою освітою зросла майже на третину [25]. Знову ж таки, так само й тут слід зважати на інші, передусім економічні чинники. Втім, як не крути, на тлі таких даних питання про вартість експансії вищої освіти виявляється критично гострим.
Як ми вже зазначали, наскільки б це парадоксально не звучало після всього сказаного, «перемога» (колишнього) радянського середнього класу таки відбулася — хай її й було виборено ціною неймовірних втрат. Якщо під час буремних дев’яностих найважливішим предикатором для непотрапляння до категорії бідних був доступ до присадибних ділянок, то в наступному десятилітті ним стала освіта [26]. Згідно з підрахунками Тома Купе та Ганни Вахітової, на момент досягнення пікової точки економічного зростання вища освіта «давала позитивну динаміку доходів у розмірі 5,6% кожного додаткового року» [27]. Ті, хто здобув вищу освіту, зосереджені переважно на вищому та середньому рівнях просторової ієрархії, краще харчуються, більше заробляють, менше потерпають від безробіття, мають цікавішу роботу, користуються ліпшим медичним обслуговуванням, цікавіше проводять відпустки, отримують непропорційно більшу частину «пирога» практично за всіма видами матеріальної допомоги з боку держави, зрештою, впевненіше дивляться в майбутнє та більше схильні вважати себе господарями власної долі [28].
Сам факт, що протягом останніх двадцяти років відбулася експансія вищої освіти, ще не означає, що вона стала доступнішою для всіх. Навпаки, як переконливо демонструє Світлана Оксамитна, за роки незалежності суттєво знизився рівень міжпоколіннєвої мобільності в здобутті вищої освіти [29]. Порівнюючи вікову когорту 1950-1972 років народження та народжених у 1973-1980 роках, Оксамитна показує, що співвідношення шансів отримати вищу освіту для дітей, чиї батьки мали вищу, та дітей, чиї батьки мали неповну середню освіту, збільшилося з 1:18 в пізньорадянському поколінні до 1:34 у пострадянському поколінні. Щоб зрозуміти масштаби розшарування за рівнем освіти, слід звернути особливу увагу на інший важливий аспект дослідження Оксамитної. В пострадянському поколінні зріс не лише відсоток високоосвічених, але й — навіть у ще більшій пропорції! — частка тих, хто не спромігся здобути навіть повну середню освіту (нібито обов’язкову згідно з українським законодавством). Якщо серед народжених у 1950-1972 роках ті, хто здобули лише неповну середню освіту, становлять 11,7%, то серед народжених у 1973-1980 роках — уже цілих 18,5%. Серед останніх найбільш непропорційно представдені діти селян, слідом за ними — діти робітників. Ми ще не раз побачимо, як вектори стратифікації взаємонакладаються, набуваючи кумулятивної дії. Скажімо, диспропорція стає зрозумілішою, якщо взяти до уваги, що на початок нового тисячоліття рівень забезпеченості загальноосвітніми навчальними закладами сільських населених пунктів впав настільки, що 38% сільських школярів не мали змоги продовжувати навчання в старших класах за місцем проживання. Зрештою, про яку соціальну мобільність могло йтися, якщо вже на початок 2000-х кількість платних місць в українських вишах переважала кількість бюджетних [30]?
Звісно, не можна стверджувати, що йшлося про цілеспрямовану, свідому, скоординовану політику, але так само не можна заперечувати, що застосуванням цілого комплексу подібних засобів (незалежно від того, наскільки вони були неконтрольованими та спонтанними) і вдалося досягнути такого неочевидного на тлі експансії вищої освіти результату — зростання соціальної дистанції за критерієм освіти попри відчутне падіння якості останньої. Вочевидь, саме в таких парадоксальних результатах і міститься вся сіль «перемоги» колишнього радянського середнього класу за допомогою невидимої руки ринкового фаталізму.
Примітки:
[1] З 1970 по 1986 рік частка України в національному прибутку СРСР зменшилася з 18,9% до 16,6%, а ступінь зносу основних виробничих фондів в УРСР зріс з 28% до 43%. Рівень модернізації колись провідної у межах всієї радянської економіки металургії на кінець вісімдесятих був меншим за загальносоюзний, а гірнича справа перебувала в стані стагнації: щороку глибшаючи на 10-15 метрів, українські шахти стали найглибшими та найнебезпечнішими в СРСР, і інвестиційні пріоритети поступово перемістилися на Західний Сибір та Північний Казахстан, де вугілля добували відкритим способом. (Dyker Capital Formation, Capital Stock, and Capital Productivity // The Ukrainian Economy: Achievements, Problems, Challenges / ed. by I. Koropeckyj. — Cambridge MA: Harvard University Press, 1992. — P. 168; Dienes L. Energy, Minerals, and Economic Policy // Ibid — P. 146; Marples D. Ukraine under Perestroika: Ecology, Economics and the Worker’s Revolt. — New York: St. Martin’s Press, 1991. — P. 179-180.)
[2] Касьянов Г. Економіка перехідної доби // Економічна історія України / під ред. В. Литвина. — К.: Ніка-Центр, 2011. — C. 527.
[3] Там само. — С. 529.
[4] Лещенко С. Американська сага Павла Лазаренка. Частина 9. Тимошенко виходить з-під удару. — http://www.pravda.com.ua/articles/2012/10/19/6974978/; Wittkowsky A.Fünf Jahre Ohne Plan: Die Ukraine 1991-96. — Hamburg: Lit Verlag, 1998. — S. 106-107.
[5] Скажімо, 1993 року керівництво Автозазу примудрилося заснувати приватний банк на тлі багатомісячної невиплати зарплати двадцяти тисячам робітників — вочевидь, не так попри цю обставину, як завдяки їй (van Zon H. Clanism and Predatory Capitalism: The Rise of Neoliberal Nomenklatura in Ukraine // Good Governance in the Era of Global Neoliberalism: Conflict and Depolitization in Latin America, Eastern Europe, Asia, and Africa / ed. by A. Demmers. — London and New York: Routledge, 2004. — P. 163).
[6] Українське суспільство 1992-2010: Соціологічний моніторинг. — К.: Інститут соціології НАН України, 2010 — C. 543, 547; Касьянов Г. Україна 1991-2007: Нариси новітньої історії. — К.: Наш Час, 2007. — С. 191.
[7] Протягом дев’яностих ВВП України зменшився в 2,5 рази, а прибутки населення — в 3,7 рази (Mykhnenko V. State, Society and Protest under Post-communism: Ukrainian Miners and Their Defeat // Uncivil Society? Contentious Politics in Eastern Europe / ed. by Mudde and P. Kopecký. — London: Routledge, 2003. — P. 103-104).
[8] Zaslavsky V. The Neo-Stalinist State: Class, Ethnicity, and Consensus in Soviet Society. — Armonk: Sharpe, 1994. — P. 158-160.
[9] Lane D. Elites and Classes in the Transformation of State Socialism. — New Brunswick and London: Transaction Publishers, 2011. — P. 62.
[10] Паніотто 2011.
[11] Clarke S. Popular Attitudes to the Transition to a Market Economy in the Soviet Union on the eve of Reform // Sociological Review. — 1993. — No 4.
[12] Протягом 1940-1956 років діяв Указ Президії Верховної Ради СРСР Про перехід на восьмигодинний день, на семиденний робочий тиждень та про заборону самовільного звільнення робітників і службовців з підприємств та установ, який забороняв робітникам звільнятися з роботи без санкції начальства, по суті позбавляючи їх права самостійно обирати робоче місце. Керівники підприємств могли звільняти та переводити робітників на інші робочі місця без їхньої згоди, а «самовільне звільнення» каралося ув’язненням від 2 до 4 місяців.
[13] Для зручності викладу тут і далі під «університетами» маємо на увазі вищі навчальні заклади III-IV рівня акредитації, відповідно, під «студентами» — тих, хто навчаються в цих закладах. У 1990 році налічувалося 149 навчальних закладів III-IV рівня акредитації, 2008 року їхня кількість зросла до 353. Водночас кількість студентів у розрахунку на 10 тисяч населення зросла зі 170 до 512. (Статистичний щорічник України за 2010 рік. — К.: Державна служба статистики України, 2011. — С. 436-437.)
[14] З 1989 до 2009 року середній вік населення України збільшився з 36,5 до 40,1 року.
[15] Andriewsky O. The Paradoxes of Reform: Higher Education in Post-Soviet Ukraine // Society in Transition: Social Change in Ukraine in Western Perspectives / ed. by W. Isajiw. —Toronto: Canadian Scholar’s Press, 2003. — P. 253.
[16] Під час економічного зростання в 2000-2008 роках частка бюджету, що йшла на фінансування вищої освіти, зросла з 4,7% до 6%, відповідна частка від обсягу ВВП зросла з 1,3% до 2%. З початком кризи відповідні показники навіть дещо збільшилися. (Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2010/11 навчального року. Статистичний бюлетень. — К.: Державний комітет статистики України, 2011; Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2012/13 навчального року. Статистичний бюлетень. К.: Державний комітет статистики України, 2013.)
[17]Хоча прийнятий у 2002 році Закон про вищу освіту й передбачає вибори ректора на загальних зборах трудового колективу (стаття 37), ці збори загалом так і залишилися бутафорськими і рідко виходять за межі традиційного «одобрямсу».
[18] Kovaleva E. Progress and Issues Reforming Social Science Curricula in Ukraine. —Budapest: Civic Education Project, 2000.
[19]Протягом 2000-2008 років ступінь зносу основних виробничих фондів зріс із 48,8% до 58%, а частка інноваційно активних підприємств зменшилася з 18% до 13%. Водночас за 2000-2006 роки частка зайнятих найпростішими професіями збільшилася з 17,7% до 25,3%. (Вплив фінансової та економічної кризи: заробітна плата, розподіл прибутку і податкова система. — Будапешт: Міжнародне бюро праці, 2010. — С. 2; Соціально-економічний стан України: Наслідки для народу й держави. Національна доповідь. — К.: Національна академія наук України, 2009. — С. 124; Симончук О. Динаміка соціально-класової структури у пострадянській Україні // Українське суспільство 1992-2010. — С. 72.)
[20]Соціально-економічний стан України — С. 130.
[21] Там само. — С. 136.
[22] Горбач Д. Продуктивність праці і класова експлуатація в Україні // Спільне. — 2012.—No 4. — С. 49.
[23]Українське суспільство 1992-2012: Стан та динаміка змін. Соціологічний моніторинг. —К.: Інститут соціології НАН України. — С. 608, 621.
[24]Статистичний щорічник України за 2010 рік. — С. 478.
[25] З 95 на 1000 осіб у 1989 році до 129 у 2001 році (Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2012/13 навчального року).
[26] Brück T. et al. Labour Market Restructuring and Poverty: Household Evidence from Ukraine // In the Grip of Transition: Economic and Social Consequences of Restructuring in Russia and Ukraine / ed. by T. Brück and H. Lehmann. — Chippenham and Eastbourne: Palgrave Macmillian, 2012. — P. 195.
[27] Coupé T. and Vakhitova H. Recent Dynamics of Returns to Education in Transition Countries. — Kyiv School of Economics and Kyiv Economics Institute, 2011. — http://www.scribd.com/doc/52409158/Recent-Dynamics-of-Returns-to-Education-in-Transition-Countries-Feb2011
[28] Чепурко Г. Ринок праці в Україні: Проблеми зайнятості в період становлення ринкової економіки. — К.: Інститут соціології НАН України, 2004. — С. 85, 93, 191; Ворона В., Суименко Е. Качество жизни населения Украины в зеркале социологии. — К.: Институт Социологии НАН Украины, 2012. — С. 133; Костенко Н. Смислова сегментація соціуму // Українське суспільство 1992-2010; Ручка А. Смисложиттєві орієнтири статусних угрупувань соціуму // там само.
[29] Оксамытна С. Образование: новые тенденции воспроизводства традиционного неравенства // Новые социальные неравенства / под ред. С. Макеев. — К.: Институт социологии НАН Украины, 2006.
[30] Там самo.
Читайте також:
Історія однієї дивної перемоги або Хто виграв внаслідок ринкових перетворень [частина друга] (Кирило Ткаченко)
Аргумент на користь базового доходу (Джон Д. Саттер)
Криза: справжня і хибна суперечність сучасного світу (Ален Бадью)