Від редакції: Публікуємо другу частину статті Кирила Ткаченка «Історія однієї дивної перемоги або Хто виграв внаслідок ринкових перетворень» зі збірки «20 років капіталізму в Україні. Історія однієї ілюзії». Першу частину статті можна прочитати тут.
Вертикальна просторова диференціація
Дискусії про те, до якої міри радянське суспільство було класовим, тривають і донині. Однак один із найтяжчих закидів, які можна зробити радянському суспільству, полягає в тому, що воно навіть ще більше виявляло ознаки суспільства станового. Життєві шанси радянських громадян були значною мірою визначені належністю до того чи того рівня в суворо регламентованій просторовій організації радянського суспільства. Найнижчим в інституціалізованій ієрархії був статус колгоспника, найвищим — володаря постійної прописки у закритому місті.
Така просторова організація була закладена паспортною реформою 1932 року, яка, з одного боку, «закріпила» селян за колгоспами, а з іншого — створювала систему «режимних міст». Згідно з початковими планами, до них мали потрапити лише Ленінград, Москва та Харків, але вже в 1933 році список розрісся до 25 міст (із яких шість припали на територію сучасної України), а протягом наступних двадцяти років «режимний» простір крім усієї прикордонної смуги охоплював уже 340 міст, місцевостей та залізничних вузлів і продовжував розростатися навіть після смерті Сталіна [31]. За оцінками Віктора Заславського, в закритих містах мешкала приблизно п’ята частина населення пізнього СРСР [32]. Детальний розбір системи закритих міст виходить за межі тематики нашої статті, але в усякому разі слід наголосити на її ідеологічній та легітимаційній функції. Коротко кажучи, розмежування території СРСР на «режимні» зони, що охоплювали найважливіший у політичному, стратегічному та економічному сенсі простір країни (столиця СРСР та республік, великі індустріальні міста, наукові та освітні центри), і решту території означало розділення населення на тих, кому, умовно кажучи, держава довіряла, й тих, до кого вона ставилася з підозрою. Носії вищого статусу у просторовій ієрархії виявлялися привілейованими і в соціально-економічному сенсі, і, своєю чергою, саме серед них рівень лояльності до радянської держави був найвищим. На важливість саме ідеологічної та легітимаційної функції цієї системи вказує та обставина, що її підтримували навіть ціною очевидних соціально-економічних втрат.
На іншому кінці радянської просторової ієрархії перебували селяни, «закріплені» за колгоспами. В теорії, народжена від батьків- колгоспників людина мала все життя прожити та пропрацювати в колгоспі. Звісно ж, міграція існувала — поповнення міського робітничого класу за рахунок вихідців із села за часів індустріалізації відбувалося навіть більшими темпами, ніж протягом вісімдесятих, вже після паспортизації сільського населення. Але в порівнянні з іншими категоріями мобільність селян була регульована (відповідно, їхня свобода пересування була обмежена) найбільше. Обмеження просторової мобільності мало прямі соціально-економічні наслідки для категоризованих як «колгоспники» й було однією з підвалин експлуатації цієї найнижчої страти радянського суспільства.
Про масштаби експлуатації, її роль у радянській економіці та соціальну упослідженість закріплених за колгоспами селян можна складати цілі літанії, але, разом із тим, історія вимагає диференційованого підходу, і слід визнати, що за пізнього СРСР відбувся помітний прогрес. У 1959 році була введена гарантована мінімальна оплата праці колгоспників, з 1964 року колгоспники почали отримувати пенсії, в 1966 році були остаточно скасовані трудодні. На тлі того становища, в якому перебували селяни протягом попередніх десятиліть, зміни лише протягом шістдесятих видаватимуться радикальними.
Втім, найбільш докорінною в цьому сенсі реформою слід вважати універсальну паспортизацію населення 1976-1981 років. Цілком закономірно, зняття обмеження просторової мобільності безпосередньо позначилося на економічному становищі селян. У підсумку, за період з 1970 до 1988 року темпи зростання зарплати колгоспників удвічі випереджали темпи зростання зарплати робітників [33]. Скорочення різниці в зарплатах внаслідок цього було більш ніж відчутним: якщо в 1970 році зарплати робітників та службовців на третину перевищували зарплати колгоспників, то станом на 1990 рік різниця була найменшою і становила лише 10% [34]. Мінімальна пенсія колгоспників, яка на момент запровадження в середині шістдесятих була в три з половиною рази меншою за мінімальні пенсії робітників, до середини вісімдесятих зрівнялася з нею; на кінець вісімдесятих сукупні доходи пенсіонерів-колгоспників були навіть вищими за сукупні доходи пенсіонерів з робітників і службовців. Загалом, якщо враховувати доходи від підсобного господарства, стає очевидно, що наприкінці вісімдесятих відбулося вирівняння економічних позицій селян відносно решти суспільства [35].
Крім зарплат, доходів, матеріального добробуту позитивні зміни можна простежити й за багатьма іншими показниками, але нам вже слід перейти до трансформації прострової організації суспільства після падіння СРСР. Тож на завершення хотілося б наголосити, що за пізнього СРСР радянський середній клас втрачав свої соціальні-економічно позиції також відносно селян. Наприкінці вісімдесятих серед селян рівень лояльності до наявного соціально-економічного ладу був вищим, ніж серед мешканців закритих міст. Більше того, з усіх категорій населення саме селяни з найбільшим острахом ставилися до ринкових перетворень [36] — оцінюючи результати цих перетворень з ретроспективи, важко звинуватити селян у недалекоглядності…
Вертикальна просторова диференціація є одним із найважливіших векторів розшарування, що приводить цілу низку соціально-економічних переваг та обмежень у залежність від місця людини в просторовій ієрархії. В сучасній Україні ця структура подібна до громіздкої піраміди, елементи якої тим крупніші, що вище вони знаходяться, але помножуються й подрібнюються, опускаючись до найнижчого рівня. Піраміду увінчує Київ, села утворюють її підніжжя. Загалом, хоча й із певними застереженнями, можна стверджувати залежність місця населеного пункту у просторовій ієрархії від його розмірів.
Звісно ж, соціально-економічні нерівності в межах зазначених координат не є новими, але за останні двадцять з лишком років дистанція між крайніми рівнями ієрархії розрослася настільки, що перед нами розкривається один із тих аспектів, які по-справжньому дозволяють оцінити масштаби змін, що супроводжували перехід українського суспільства до капіталізму. Якщо станом на 1990 рік середні доходи на душу населення в Києві були лише на 12% вищими, ніж загалом по країні, і майже на стільки ж вищими за середні доходи на душу населення селян 37 , то за підсумками другого десятиліття реставрації капіталістичних відносин дистанція між крайніми рівнями просторової ієрархії за цим показником становить за різними оцінками від 200 до 300% [38].
Утворення соціальних дистанцій за просторовою ознакою простежується й у випадку інших вагомих наслідків капіталістичних перетворень. Якщо в 1990 році рівень безробіття повсюдно був однаково низьким, то з 1994 року починається розходження, й село поступово «обганяє» місто [39]. З кінця дев’яностих встановлюється обернена взаємозалежність між рівнем просторової ієрархії та рівнем безробіття: найнижчим воно є в Києві, а найвищим — на селі. Навіть під час економічного пожвавлення протягом 2000-х рівень безробіття на селі вдвічі перевищував рівень безробіття в містах, і загалом приблизно третина працездатних селян ніде не працювали та ніде не навчалися [40]. Тоді як у 2012 році навантаження незайнятого населення на вакантне робоче місце в сільському господарстві було в десять разів вищим, ніж загалом по країні (і найвищим у галузевому вимірі), у Києві воно було в десять разів нижчим, ніж по країні (і найнижчим у регіональному вимірі) [41].
Так само як і у випадку розшарування за рівнем освіти, просторова реконфігурація суспільства далася не заввиграшки. Шлях до реваншу (колишнього) радянського середнього класу пролягав через своєрідне чистилище. За іронією історії йому, як і решті країни, спочатку довелося стати «ближчим до землі». Як показує Валерій Хмелько, протягом дев’яностих українське суспільство «розвивалося» шляхом інволюції й по суті повернулося з індустріальної до аграрної стадії розвитку [42]. За якихось десять років кількість зайнятих у промисловості скоротилася вдвічі та стала меншою за зайнятість у сільському господарстві. Слід уточнити, що йшлося при цьому не про збільшення обсягів сільського господарства (темпи скорочення якого суттєво не відрізнялися від темпів згортання економіки), а про збільшення обсягів натурального господарства. Якщо наприкінці вісімдесятих присадибне господарство давало 28% у структурі сукупного доходу колгоспників, то наприкінці дев’яностих ця складова становила 27% в сукупних доходах усіх домогосподарств України [43]. Схожість цих цифр, хоча й здатна унаочнити масштаби змін, не передає важливої якісної характеристики: в другому випадку йшлося майже винятково про споживання плодів власної праці (а не про продаж певної частини на ринку).
Обсяги долучення міського населення до землеробської праці, безумовно, належать до одного з найразючіших соціально-економічних «здобутків» першої декади реставрації: вже в 1994 році 56% мешканців міст поповнювали свої продуктові запаси з цього джерела на постійній основі, в 1996 році їхня частка зросла до 62% 44 . У багатьох сім’ях вирощена власними руками картопля слугувала основним продуктом харчування, а весь процес її вирощування — від посадки навесні, через підгортання та збирання жуків влітку, аж до виснажливого викопування в скоцюрбленій позі, в пилюці, під палючим серпневим сонцем — і досі змогла би відтворити добра половина мешканців міст, частина свідомого життя яких припала на дев’яності.
Однак на зміну «шоку без терапії» першої декади реставрації прийшло економічне зростання двотисячних, і міські жителі поступово полишили горо́ ди заради прибутковішої та престижнішої праці в містах; показник відносної бідності, який до 1999 року був приблизно однаковим, почав розходитися в протилежні напрями (стабільно зростаючи на селі та зменшуючись у місті протягом усього періоду економічного пожвавлення 2000-2008 років) [45], а дипломи про вищу освіту стали більше визначати життєві шанси людини, ніж підсобні господарства, в доіндустріальних межах яких і були полишені селяни.
Інший іронічний аспект «здобутків» реставрації якраз і полягає в тому, що більшу частину українських «самозайнятих», які, згідно з певними уявленнями, мали би бути чимось на кшталт скромних героїв вільного ринку, становлять селяни, зайняті доіндустріальною працею на землі. На довершення цього втіленого ідеалу слід згадати, що держава, яка, згідно з тими-таки уявленнями, є затятим ворогом людини підприємливої, загалом не посягає на свободу цих сміливців — у жодній галузі неформальна зайнятість не переважає так, як у сільському господарстві (65% станом на 2011-2012 роки, або половина всіх зайнятих на селі) [46].
Хоча протягом останніх двадцяти п’яти років у світі агропромисловість зробила чимало семимильних кроків, українське сільське господарство досі навіть не вийшло на власний рівень кінця вісімдесятих. Нераціональність колгоспного господарювання легендарна, проте приватизовані сільськосподарські підприємства здатні вражати уяву ще більше: навіть під час економічного зростання двотисячних їхня рентабельність була втричі нижчою в порівнянні з 1990 роком [47]. Один із найважливіших чинників тут полягає в «деіндустріалізації» сільського господарства, в першу чергу пов’язаній із радикальним скороченням інвестицій [48]. Загалом, протягом 1990-2010 років парк тракторів, комбайнів і вантажівок скоротився втричі, й більшу частину сільськогосподарської продукції України на сьогодні виробляють підсобні господарства [49]. В цьому контексті варто підкреслити, що локальний опір спущеним згори реформам годі звести лише до тих чи тих ретроградних чинників. Як стверджує Джесіка Алліна-Пісано на підставі багаторічного порівняльного вивчення сіл Харківської та Воронезької областей:
…одна з причин опору проти розпаювання наділів була аж надто очевидною для будь-кого, кому довелося побачити поля успішно розпайованих колгоспів пізньої осені наприкінці дев’яностих: без доступу до технологій, придатних для ведення дрібного сільського господарства, розпуск великих господарств подеколи означав, що на зміну людям за кермом тракторів та комбайнів приходили люди, що тягнули дерев’яні плуги [50].
Обіцяна впровадженням ринкових стосунків «свобода» не обмежилася лише поверненням до ручної праці. Парадоксальним чином демонтаж колгоспної системи обернувся відродженням стосунків експлуатації, характерних радше для сталінських часів, коли закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію іноді були нижчими за її собівартість. Система визиску за «ринкових умов» виявляється не менш ефективною, і, наприклад, закупівельні ціни на молоко встановлюються в три чотири рази менші за відпускні, нерідко сягаючи навіть нижче межі собівартості [51].
Так само як і у випадку розшарування за рівнем освіти, просторова диференціація задається в тому числі й державною політикою, а не самою лише чудодійно-спонтанною дією ринкових сил. В усякому разі, у просторовому вимірі держава звільнялася від тягаря своїх зобов’язань вкрай непропорційно. Скажімо, в дев’яності роки в містах охоплення дітей дитсадками знизилось лише на 12%, а в селах — більш ніж удвічі [52]. Навіть попри майже десятиліття економічного зростання третина сіл так і залишилися без дитсадків [53]. Те саме стосується і шкільної системи. Тоді як загальна кількість українських шкіл протягом 1990-2012 скоротилася на 2153 заклади, кількість шкіл у сільській місцевості скоротилася на 2336 — дещо дивний з арифметичного погляду результат пояснюється тим, що в селах не лише частіше закривали старі, але й рідше відкривали нові школи [54].
Просторова диференціація суголосна розшаруванню за рівнем освіти, й частка високоосвіченого населення скорочується разом із середнім доходом на душу населення та розміром населеного пункту. Концентрація багатства цілком очікувано супроводжується концентрацією дипломів, і верхній щабель також і за цією ієрархією посідає стольний град Київ, половина населення якого вже за даними перепису 2001 року мала вищу освіту. Чим менше, тим гірше: у великих містах високоосвічені становлять більше третини дорослого населення, у малих містах — п’яту частину, в селах диплом про вищу освіту має лише одна доросла людина з дев’яти [55]. Масштаби відповідної кумулятивної диспропорції на ринку праці можна унаочнити так: тоді як 29,7% киян стверджують, що їхня робота передбачає здобуття повної вищої освіти, зменшуючись за рівнями ієрархії, на селі відповідна частка падає до 2,9% [56].
Провідну роль держави в заданні просторового вектору розшарування можна простежити за багатьма іншими диспропорціями — від скорочення бібліотек та транспортних сполучень до нерівностей у таких сферах як асфальтування вулиць чи догляд водогонів. Особливо слід підкреслити роль держави в перерозподілі здоров’я — корельовані з матеріальною нерівністю відмінності цілком закономірно закладалися й у просторовому вимірі. Навіть попри цілком виразну тенденційність вже у межах «оптимізації» системи лікарняних закладів (кількість яких протягом 1990-2010 скоротилася більш ніж на третину 57 ), ще більш красномовною є динаміка відкриття нових лікарняних закладів. Так, у 2011 році з 787 нових лікарняних ліжок 21 припали на сільську місцевість, у 2010 році аж вісім із 1051 — загалом міжпоселенська диспропорція в цьому розрізі лише за період двотисячних виявляється більшою ніж у десять разів [58]. Так само в просторовому вимірі увиразнюється й допоміжна роль «соціальної держави» в процесі творення класового суспільства. Слідуючи тенденції, за якою найменш забезпечені отримують найменше соціальної допомоги, рівень охоплення нею падає зі зменшенням розміру населеного пункту [59].
Вже на рівні державної політики вдається досягати різноманітних кумулятивних ефектів — так, скорочення середньої тривалості життя селян-чоловіків акурат до віку, з якого тільки й починаються пенсійні виплати, вдалося досягнути в тому числі й застосуванням описаної зміни пріоритетів у галузі охорони здоров’я [60]. Якщо ж враховувати масштаби поширення неформальної зайнятості в сільському господарстві, то стає очевидним, що протягом останніх двадцяти років у сфері пенсійного та інших видів соціального забезпечення на селі, по суті, відбувається історичний регрес і повернення до просторового поділу, характерного для періоду «розквіту» системи закритих міст та колгоспів.
Справді, під прискіпливішим поглядом процес вертикальної просторової диференціації виявляє цілком реакційний аспект новітніх перетворень. Хоча доба сталінізму належить історії, а Київ та інші великі міста України вже давно втратили статус режимних міст, за підсумками двох останніх десятиліть задано просторову організацію, за якою мешканці тих самих міст знову опиняються в найбільш привілейованому становищі.
Можливість залишитися у великому місті тепер не регулюється режимом прописки, але дія таких чинників як ціни на житло або рівень освіти виявляється не менш ефективною, ніж розгалужена система адміністративного контролю, й різного роду тимчасові робітники у великих містах сучасної України займають ту саму соціальну нішу, що й колишні радянські лімітчики. Подібно до радянської системи перманентного поповнення нижчої страти робітників за рахунок селян, вертикальна просторова диференціація виявляється не лише наслідком, але й надзвичайно важливим засобом ствердження та відтворення класового суспільства: за місцем первинної соціалізації на сьогодні половину найбіднішого населення України становлять вихідці з села [61].
Навіть якщо наша теза про своєрідну перемогу (колишнього) радянського середнього класу за допомогою ринкових перетворень і викликатиме у когось внутрішній опір, ми хотіли би нагадати, що суспільні перетворення іноді мотивовані не те що приземленими, але подеколи навіть відверто непрезентабельними егоїстичними мотивами. І якщо після прочитання цієї статті «перемога» так і залишиться для когось неочевидною, очевидними мали би стати принаймні втрати з боку переможених. Насамкінець, описані процеси слід розглянути в ширшому історичному контексті: не менш контрінтуїтивною обстоювана в цій статті теза виявляється в світлі іншого вектору розшарування — горизонтальної просторової диференціації.
Примітки:
[30] Там само.
[31] Попов В. Паспортная система советского крепосничества // Новый мир. — 1996. —No 6.
[32] Zaslavsky V. The Neo-Stalinist State: Class, Ethnicity, and Consensus in Soviet Society. —Armonk: Sharpe, 1994. — P. 140.
[33] Звісно ж, ідеться про загальносоюзні тенденції, але, фокусуючись на Україні, в цьому абзаці ми наводимо дані лише по УРСР (Schroeder G. Living Standards in Ukraine: Retrospect and Prospect // The Ukrainian Economy. — P. 286).
[34 ] Статистический анализ социально-экономического развития Украины. — К.: Институт экономики НАНУ, 1994. — С. 77.
[35 ] На 1990 рік різниця в сукупному доході всіх категорій населення та колгоспників становила лише один карбованець (зі 172 карбованців на місяць, в розрахунку на одного члена родини; там само — С. 99).
[36] Clarke S. Popular Attitudes to the Transition to a Market Economy in the Soviet Union on the Еve of Reform.
[37 ] Статистический анализ социально-экономического развития Украины. — С. 99-100.
[38 ] Прибиткова І. Український селянин у просторі нерівних можливостей // Українське суспільство 1992-2010. — С. 395; Смакота В. Регіональна специфіка якості життя населення України // Там само. — С. 212.
[39 ] Чепурко Г. Ринок праці в Україні. — С. 193.
[40] Соціально-економічний стан України. — С. 369; Іваненко О. Тенденції змін соціального захисту на селі: позитиви та негативи // Українське суспільство. Двадцять років незалежності. Соціологічний моніторинг. — Київ: Інститут соціології НАН України, 2011. — С. 404.
[41] Або 100:1 в сільському господарстві проти 1:1 в Києві (Ринок праці у 2012 році. — К.:Держкомстат, 2013. — С. 16-17).
[42 ] Хмелько В. Макросоціальні зміни в українському суспільстві за роки незалежності. —К.: Київський міжнародний інститут соціології, 2002.
[43 ] Статистический анализ социально-экономического развития Украины. — С. 99; Касьянов Г. Україна 1991-2007. — С. 82.
[44] Там само. — С. 81.
[45] Соціально-економічний стан України. — С. 272.
[46 ] Ринок праці у 2012 році. — С. 6; Економічна активність населення України 2011. —К.: Державна служба статистики, 2012. — С. 87
[47] Соціально-економічний стан України. — С. 64; Статистичний щорічник України за 2010 рік. — С. 147.
[48] Навіть рекордного 2008 року інвестиції в основні фонди сільгосппідприємств становили менше половини від обсягів 1990 року (Соціально-економічний стан України. — С. 67; Статистичний щорічник України за 2010 рік. — С. 204).
[49 ] Статистичний щорічник України за 2010 рік. — С. 145; Україна в цифрах у 2011 році: Статистичний збірник. — К.: Державна служба статистики України, 2012. — С. 86.
[50 ] Allina-Pisano J. The Post-Soviet Potemkin Village: Politics and Property Rights in the Black Earth. — New York: Cambridge University Press, 2008. — P. 62-63.
[51] На сьогодні 80% молока в Україні виробляється в домашніх господарствах (Україна в цифрах у 2011 році. — С. 86).
[52 ] Дошкільна освіта у 2012 році: Статистичний бюлетень. — К.: Державна служба статистики, 2013. — С. 7.
[53 ] Тарасенко В., Сакада М. Українське село: ризик зникнути // Українське суспільство. Двадцять років незалежності. — С. 403.
[54 ] Підраховано за даними: Загальноосвітні навчальні заклади України на початок 2012/13 року. — К.: Державна служба статистики, 2013. — С. 13.
[55 ] Соціально-демографічні характеристики домогосподарств України у 2012 році. — К.: Державна служба статистики, 2013. — С. 5.
[56] Іващенко О. Місто «майстрів», або зайнятість городян: Де наш освітньо-кваліфікаційний резерв? // Українське суспільство 1992-2012. — С. 440.
[57 ] Статистичний щорічник України за 2010 рік. — С. 452.
[58 ] Україна в цифрах у 2011 році. — С.119.
[59 ] Іваненко О. Тенденції змін соціального захисту на селі: позитиви та негативи. — С. 411.
[60 ] Протягом 1988-2008 років середня тривалість життя чоловіків на селі скоротилася з 64,7 до 60,6 років (Clem S. Demographic Trends in Ukraine // The Ukrainian Economy. —P. 77; Соціально-економічний стан України. — С. 205).
[61] Визначені як ті, чиї доходи не перевищують прожиткового мінімуму (1017 гривень на момент відповідного опитування 2012 року; Бєлєнок О. Рівень життя в оцінках населення України (поселенські виміри) // Українське суспільство 1992-2012. — С. 211-213).
Читайте також:
Історія однієї дивної перемоги або Хто виграв внаслідок ринкових перетворень [частина перша] (Кирило Ткаченко)
Аргумент на користь базового доходу (Джон Д. Саттер)
Криза: справжня і хибна суперечність сучасного світу (Ален Бадью)