Від редакції: Публікуємо другу частину статті Дениса Горбача «Про три світи, змагання жертв і політекономію» зі збірки «20 років капіталізму в Україні. Історія однієї ілюзії». Стаття написана наприкінці епохи Януковича й добре підсумовує попередній період розвитку української економіки. Першу частину статті читайте тут.
Імперіалізм?
Якщо ж таки наполягати на ленінській концепції імперіалізму, то, згідно з нею, Україну аж ніяк не можна вважати колоніальною країною — скоріше вже навпаки, регіональним субімперіалістом. Вітчизняні металургійні групи в середині 2000-х масово інвестували в європейські країни: холдинги «Метінвест» та ІСД завели собі дочірні підприємства в Італії, Британії, Болгарії, Польщі, Угорщині. Було утворено новий виробничий ланцюжок, який контролюють саме українські «металурги»: в Україні виробляють сталеві напівфабрикати, їх вивозять напідконтрольні підприємства у Європі, де виробляють прокат і продають, оминаючи протекціоністські бар’єри ЄС. Коли у власника немає таких активів за кордоном, він продає одразу готовий прокат: в минулому році 60% українського експорту сталі в ЄС прийшлося на напівфабрикати, але 99% слябів і заготовок відправилися саме в ті п’ять країн, де є потужності українських капіталістів. Експортери гарячекатаних рулонів, товстолистової сталі, холодного прокату й катанки працюють переважно з Польщею, а також з Болгарією, Грецією, Словаччиною, Італією та Румунією.
Більше того, контрольований Рінатом Ахметовим і Вадимом Новінським «Метінвест» має прокатний завод Spartan UK у Британії; сляби туди постачає «Азовсталь», що входить до цього ж холдингу. А за океаном пану Ахметову належить United Coal — шостий за розміром виробник коксівного вугілля в США, що постачає високоякісну сировину, зокрема, і на українські підприємства «Метінвесту». Варто зауважити, що United Coal — так звана nonunion company, тобто профспілкових активістів не пускають на поріг заводів пана Ахметова, і ніякі колективні договори не заважають йому експлуатувати «імперіалістичних» шахтарів із «першого світу». Не кажучи вже про російські активи цього самого бізнесмена — наприклад, Каменський машинобудівний завод або вугільні шахти в Ростовській області.
До речі, якраз протягом цього року енергохолдинг Ахметова ДТЕК здійснив величезний прорив, поставивши «питомо» ростовські вуглевидобувні підприємства на межу виживання: вугілля з його українських та російських шахт успішно витісняє з місцевого ринку «аборигенів». У результаті протягом першого півріччя 2013 року шість ростовських шахт, що належать російським власникам, скоротили видобуток на показники від 93,9% до 13,7%, а дві ДТЕКівські — наростили на 90% і 280%. ДТЕК обійшов росіян у тендері на постачання вугілля для Новочеркаської ГРЕС і далі здійснює успішну агресивну експансію за рахунок місцевих видобувних компаній, які виявляються неконкурентоспроможними при рівних ринкових умовах [4].
Ступінь проникнення українського капіталу в Росію взагалі настільки значний, що доходить до смішного: в 2011 році розгорівся конфлікт між двома українськими православними капіталістами, колишніми бізнес-партнерами Геннадієм Васильєвим та Віктором Нусенкісом. Предмет суперечки — багатогалузеве виробниче об’єднання «Кузбас», яке об’єднує півтора десятка підприємств і входить до десятки найбільших вугледобувних компаній Росії.
Відповідаючи на питання, як захищатись українським капіталістам від торгових атак з боку Росії, Борис Колесніков відверто пояснив: «Іти в Росію і відкривати свої підприємства. І ставати російськими компаніями, якщо ми хочемо мати серйозні ринки в Росії» [5]. Власне, те саме порадив би колегам будь-який «імперіаліст».
Корпорація ІСД, співвласником якої є Сергій Тарута, страждає від браку власної сировини для металургійних підприємств, тому має плани на розробку Шемраївського залізорудного родовища в Білгородській області Росії. Один із учасників аукціону (московське ЗАТ «Рудная компания») запропонував ІСД купити свій контрольний пакет акцій. Якщо в 2012 році ІСД імпортувала з Росії 2,6 млн. т залізорудної сировини, то в перспективі зможе сама там видобувати щорічно 2 млн. т. Сергію Таруті належить символ новітньої польської історії — Гданська судноверф (на додачу до Ченстоховського меткомбінату, яким володіє ІСД).
До складу кондитерської корпорації Roshen, що належить Петру Порошенку, входять дві виробничі площадки Липецької кондитерської фабрики (Росія), Клайпедська кондитерська фабрика (Литва), Bonbonetti Choco Kft (Угорщина). В іншого українського «кондитера» Бориса Колеснікова також є інтереси в Росії: до його групи «Конті» входить Курська кондитерська фабрика; в цілому ж група є другою за обсягом виробництва кондитерської продукції в Україні та четвертою — в Росії.
Підконтрольна Костянтину Жеваго компанія «Ворскла Сталь» має сталепрокатний завод в Угорщині й електрометалургійний завод у Данії. Також до володінь пана Жеваго входить македонський феросплавний завод «Скопски легури». А в 2013 році він почав дуже активно скуповувати нові виробничі активи за кордоном. У липні підконтрольна йому група «Фінанси та кредит» купила норвезьку суднобудівну компанію Bergen Group за 18,2 млн. доларів. У вересні Ferrexpo оголосила про набуття 14,4%-ї частки бразильської гірничої компанії Ferrous Resources за $80 млн. «Таку інвестицію можна назвати квитком до клубу інвесторів світового масштабу», — вважає аналітик Concorde Capital Роман Тополюк [6]. Тоді ж Жеваго купив трейдера сировинними товарами VA Intertrading [7].
Корпорація УКРАВТО, якій належить Запорізький автомобілебудівний завод, у 2000-х роках поступово поглинула польського конкурента — Fabryku Samochodów Osobowych (FSO), яка свого часу випускала знамениті «польські фіати». Сконцентрувавши у своїх руках 84% акцій FSO, власник УКРАВТО Таріел Васадзе випускав там власну продукцію до лютого 2011 року, після чого скоротив 1800 робітників, демонтував обладнання і виставив на продаж землю, де стояв завод. Типова поведінка хижаків-імперіалістів, на яку так люблять скаржитися в нашій країні. А з 2012 року на казахстанському заводі «Агромашхолдинг» почали випускати запорізькі «ланоси» під брендом ZAZ Chance. Домовившись про винесення виробництва на територію Митного союзу, Васадзе отримав звільнення від усіх ввізних мит і ПДВ при ввезенні машинокомплектів, а також можливість брати участь у тендерах на держзакупівлі. При чому це стосується не лише Казахстану, а й Росії з Білоруссю.
Є й приклади зовсім класичного імперіалізму: український підприємець Едуард Прутнік у 2012 році серйозно наростив свою присутність у капіталі компанії Namakwa Diamonds, що займається видобутком алмазів у ПАР і Конго, а також працює в інших африканських країнах. Пан Прутнік отримав блокуючий пакет акцій і оголосив про намір боротися за контрольний пакет [8]. А в Ліберії Україну взагалі знають насамперед як безсоромного імперіалістичного грабіжника [9].
Мало хто знає, що НАК «Нафтогаз України» успішно видобуває нафту в Єгипті. До 2014 року держкорпорація планує наростити добові обсяги видобутку з 5,3 до 7,5 тис. барелів. З квітня 2010 року «Нафтогаз» качає нафту на концесійній ділянці Alam El Shawish Еаst на заході Єгипту. В лютому 2012 року НАК підписав із революційною єгипетською владою ще дві концесійні угоди про родовища Wadi El Mahareeth та South Wadi El Mahareeth на сході. Сумарна потужність відданих Україні в концесію родовищ перевищує 370 млн. т нафти; термін дії концесій — 28 років. Протягом 2012 року «Нафтогаз» викачав із Єгипту майже 1 млн. барелів сирої нафти [10].
Дмитро Фірташ, який займає монопольне становище в хімічній промисловості України та має серйозні інтереси в нафтогазовій сфері, також володіє заводами «Таджик Азот» — одним із найбільших виробників міндобрив у Середній Азії — та Nitrofert — єдиним виробником добрив у Естонії. В Австрії йому належить Zangas (група компаній, що будує трубопроводи та іншу нафтогазову інфраструктуру), а в Угорщині — газовий трейдер Emfesz, на який припадає 20% національного ринку, і нафтотрейдер EuroNit. Минулого року з’явилась інформація, що пан Фірташ має намір купити великий завод у Франції. В титановій галузі (де він контролює українські потужності з переробки руди) бізнесмен має намір освоїти виготовлення зливків титану. Із Запорізького титано-магнієвого комбінату їх можна буде вивозити на італійський завод Tifast Srl, який виробляє титанові сплави і належить Фірташу з 2011 року [11].
Титанову імперію олігарх будує, беручи приклад з групи «Приват», підконтрольної Ігорю Коломойському та Геннадію Боголюбову. Почавши з кількох феросплавних підприємств і марганцевих родовищ, вони за кілька років вибились у світові лідери в цій галузі. «Привату» належать феросплавні підприємства Highlanders Alloys у США, Stalmag у Польщі, Feral у Румунії. Цікавіше, що власники «Привату» також скупили багато видобувних підприємств, які постачають їм сировину, тобто продовжили виробничий ланцюжок за кордон у бік нижчого переділу, а не тільки вищого. В Австралії Геннадію Боголюбову належить компанія Consolidated Minerals, що видобуває марганцеву руду. До її складу, в свою чергу, входять не лише австралійські шахти, але й 90% Ghana Manganese Company, яка може похвалитися великими покладами найбагатшої марганцевої руди з усіх родовищ у світі. Загалом, Consolidated Minerals — четвертий у світі виробник марганцевих руд [12]. На цьому інтереси «Привату» в Гані не закінчуються: минулого року пан Боголюбов купив там золотодобувну Nsuta Gold Mining Corporation.
До складу групи «Приват» також входить Georgian Manganese Holding — величезний виробничий комплекс, до якого належать чотири Варцихські ГЕС, видобувне об’єднання «Чіатурмарганець» (чотири шахти і три кар’єри) та Зестафонський феросплавний завод. Грузинські гірники ведуть відчайдушну боротьбу проти українського власника: у страйку, що розпочався восени 2012 року, взяли участь кілька тисяч робітників. На деякий час протест вдалося вгамувати за допомогою спеціальної комісії, яку прислав новий популістський уряд Бідзіни Іванішвілі, але в лютому 2013 року в Чіатурі знову почався страйк: робітники п’яти шахт і семи переробних підприємств не дочекалися від комісії виконання таких простих вимог як право користування вихідними, збільшення тривалості оплачуваної лікарняної відпустки та збільшення щорічної оплачуваної відпустки з 28 до 45 днів. До того ж, «Приват» планує проводити скорочення і реорганізацію, що призведе до втрати робочих місць [13]. Для порівняння, на українських підприємствах того-таки «Привата» робітникам платять значно більше, ніж у Грузії, а право на вихідні на українських підприємствах гарантоване трудовим законодавством. Варто додати, що фінансове крило групи, «ПриватБанк», обслуговує більш ніж півмільйона клієнтів у Грузії, де загальна кількість населення становить чотири мільйони. А гірськолижний курорт Гудаурі, куди люблять їздити представники українського «середнього класу», також належить групі «Приват».
Таким чином, вивезення капіталу, можливо, ще й не переважає над експортом товарів (порахувати це виходячи з відкритих даних практично неможливо), але в усякому разі є важливою рисою української економіки. Що ж до стосунків із країнами Африки та низкою азіатських країн, то вони відповідають класиці імперіалізму: Україна імпортує звідти сировину (справжню, а не метали) й експортує туди товари з високою доданою вартістю (продукцію машинобудівництва, металопрокат, військову техніку) та продовольство. В цьому можна легко переконатися, переглянувши дані Держстату — наведення цих даних тут зайняло би забагато місця.
Про ще одну ознаку імперіалістичної країни — зрощення державного апарату з великою буржуазією — можна довго не говорити: це, здається, в Україні очевидна річ для кожного, хто цікавиться політикою. Єдине, чого не вистачає для повного комплекту, — це потужного національного банківського сектору, який би зайняв командні висоти в економіці та спрямовував би імперіалістичну експансію. До кризи 2008 року в українській фінансовій системі першу скрипку грали західні банки. Відтоді вони планомірно знижують свою присутність у країні, а на їхнє місце приходить не лише російський фінансовий капітал, але й вітчизняні капіталісти, які скуповують фінустанови від західних власників [14]. В усякому разі, три найбільші банки України — вітчизняні: один належить групі «Приват», інші два — державі.
Втім, у нас немає мети довести, що Україна є саме імперіалістичною державою. Скоріше це ілюстрація того, наскільки хибним у сучасних умовах є підхід, який виділяє «імперіалістичні» та «колоніальні» країни, постулюючи тим самим національну єдність всередині як перших (де пролетаріат підкуплений капіталістами й об’єктивно виступає в ролі експлуататора пролетарів у колоніях), так і других (де трудящі мають згуртуватися в національно-визвольній боротьбі навколо національної буржуазії, яка грає прогресивну роль). Немає імперіалістичних країн — є імперіалістичний міжнародний правлячий клас. Органічною частиною якого є, звичайно, й українська буржуазія.
Неолібералізм?
Теорія, згідно з якою пролетаріат розвинених країн «підкуплений» буржуазією, є не лише політично шкідливою, а й фактологічно сумнівною: навряд чи робітники розвинених країн винні в тому, що саме в їхній країні розташовані найбільш продуктивні підприємства, які генерують багато прибутку. До речі, американські профспілки постійно скаржаться, що темпи зростання зарплат відстають від темпів зростання продуктивності — це, мовляв, несправедливо. В Україні ситуація протилежна: зарплати ростуть швидше за продуктивність, тому цей аргумент взяли на озброєння капіталісти. В обох випадках сама постановка питання є маніпулятивною [15] , але цікаво, що в Україні робітникам, виходить, дістається більша частина виручки капіталіста, ніж у США.
Це не випадково. Всупереч загальноприйнятій точці зору, в Україні трудящим дістається дуже істотна частка національного доходу. За даними Держстату, частка ВВП, яка приходиться на заробітну платню, зросла за останні десять років із 35% до 42%. Це приблизно такий самий рівень, як у Росії, Білорусі, Чехії, Італії. Для порівняння, в Китаї зарплатня складає 11-13% ВВП, а в США, Японії та багатих «соціальних» державах Європи — понад 50% ВВП. У таких периферійних країнах Євросоюзу як Греція, Болгарія, Румунія, Польща, Словаччина на зарплатню йде близько 35% ВВП, а середній показник по ЄС — 49,5% [16].
Картина суттєво міняється, якщо взяти до уваги соціальну допомогу та інші трансферти населенню. В тих країнах, де зарплатня складає близько 50% ВВП, на соцвиплати йде приблизно 30% ВВП, і сукупно трудящим дістається трохи більше 80% ВВП (окрім США: там соцвиплати вдвічі скромніші). Там, де валовий обсяг зарплат наближений до українського, європейські трудящі отримують у вигляді соціальних трансфертів додатково близько 20% ВВП, всього їм дістається приблизно 60% ВВП. В Росії та Білорусі при подібних витратах на зарплатню соцвиплати становлять всього 11-13% ВВП, тобто трудящі мають у результаті близько половини валового продукту. В Китаї навіть з урахуванням соціальних трансфертів трудящі отримують не більше 20% ВВП. В Україні ж населення отримує 37% ВВП у вигляді соціальної допомоги та інших трансфертів! Таким чином, сукупно українським трудящим перепадає близько 4/5 валового внутрішнього продукту —стільки ж, скільки в Бельгії, Данії, Німеччині, Франції, Нідерландах, Австрії, Фінляндії, Швеції, Британії.
Додамо сюди непрямі видатки домогосподарств, які бере на себе держава: медицина, освіта, «соціальна сфера» — все те, що досі залишається, нехай і в спотвореному вигляді, фінансовим тягарем для держави і безкоштовним або відносно дешевим для трудящих. Додамо також різноманітні субсидії та пільги, які досі лише збираються переводити на неоліберальний «адресний принцип»: великий діапазон товарів і послуг, від природного газу та електроенергії до хліба та громадського транспорту, надається «оптом» усьому населенню (а не лише знедоленим, які підтвердять свій статус документально) за ціною нижче ринкової. Для лібералів це жахіття, яке слід негайно припинити; для лівих це правильна політика, яку слід впроваджувати більш послідовно; але як би не оцінювали це явище, не варто його ігнорувати.
Як може бути, що Україна — промислово розвинена країна, величезна частка ВВП дістається трудящим, а вони все одно живуть незрівнянно гірше, ніж в омріяній соціал-демократичній Європі? По-перше, офіційний ВВП і реальний потенціал економіки — це зовсім різні речі у випадку України. Наприклад, левова частина чудових прибутків українських капіталістів осідає за кордоном завдяки механізму трансфертного ціноутворення. Є й інші інструменти тінізації економіки, тому розподіляють не те, що виробили, а те, що оприлюднили. До того ж, ВВП все-таки враховує не лише продуктивний капітал і матеріальне виробництво — його рівень буде вищим там, де більш розвинені фінанси та сектор послуг, а отже при однаковому рівні матеріального виробництва в Україні він виявиться нижчим, ніж десь на Заході. По-друге, в Україні все-таки істотно нижча продуктивність праці внаслідок обговореного вище недоінвестування в основний капітал та його зносу. Нам не вдалося знайти достовірні дані, які би дозволили порівняти продуктивність у натуральному вимірі хоча б по окремих секторах різних економік, але здається цілком імовірним, що для України в ключових галузях вона буде нижчою, ніж навіть для Росії з Білоруссю, не кажучи вже про так званий «перший світ». Звідси реальний результат, який геть не відповідає потенціалу економіки. Нарешті, по-третє, потрібно розуміти, що в Україні соціальні виплати — це головним чином пенсії та матеріальна допомога пенсіонерам, яких у нашій країні близько 13 мільйонів. Це величезна частина населення (більша, ніж у Росії або ЄС), і хоча більшість із них отримують пенсії на рівні 1500 грн., у валовому вимірі виходять солідні суми.
Результат такого розмазування тонким шаром — ще один сюрприз: на диво низький рівень соціальної нерівності, виміряний індексом Джині. Коли цей індекс дорівнює одиниці, він означає ідеальну нерівність: одне домогосподарство володіє всім доходом. Коли він дорівнює нулю, це ідеальна рівність доходів: вони математично точно порівну розподілені між усіма домогосподарствами. Так ось, у Росії цей індекс за даними Росстату з початкових 0,26 швидко виріс до 0,40 у дев’яностих роках і балансував навколо цієї позначки до 2006, після чого піднявся до 0,42. У Польщі за роки членства в ЄС він знизився з 0,36 до 0,31, якщо вірити Євростату. В Молдові він дорівнює 0,34, в Казахстані — 0,29. В Україні в 1987-1990 роках за розрахунками Світового банку, індекс Джині становив 0,24, у 1993-1994 — вже 0,47, після чого почав знижуватись. У 1996-1999 він упав до 0,34, в 2007 знизився до 0,27, а в 2009 — до 0,26. Це вражаюче низький рівень, який знову-таки суперечить усім інтуїтивним уявленням.
Чим це можна пояснити? Перше, що спадає на думку — та ж таки тіньова економіка: що заможніші громадяни, то більше в них можливостей приховати свої доходи, в т.ч. й від статистики. Але тіньові доходи — це прерогатива не тільки багатих: величезні маси населення отримують зарплати «в конвертах», займаються дрібною «підприємницькою діяльністю» без реєстрації, отримують грошові перекази від родичів-заробітчан, які ніхто не враховує. Більше того, така сама тіньова економіка, очевидно, є і в Росії — але там статистики офіційно фіксують дуже велике соціальне розшарування, а в нас — ні. Якість роботи статистичних органів також навряд чи сильно різниться в цих двох країнах. Низький індекс порівняно з Європою можна було би списати на іншу ситуацію з житлом (у нас переважна більшість населення має власні приватизовані квартири, що рідкість на Заході), але в Росії вона така сама. Найбільш імовірна причина полягає в тому, що офіційна статистика не охоплює найбагатші домогосподарства, куди працівники статистичних відомств просто не потрапляють. Утім, знову незрозуміло, чому в Росії інша ситуація. Часткове пояснення — відносно нещодавній і різкий процес соціального розшарування в нашій країні. Коли все відбулося так швидко і болісно, суб’єктивні враження про нерівність можуть бути більшими за реальну об’єктивну картину. Тоді як про Західну Європу більшість із нас знає по «вітринах», які репрезентують знаменитий «середній клас», а надбагаті та дуже бідні залишаються в тіні. І ця тінь значно темніша в тих суспільствах, де соціальні контрасти є давньою і звичною справою, ніж в Україні. Незалежно від того, наскільки переконливе таке пояснення, просто відмахуватися від незручного факту в усякому разі не варто.
Які ще ознаки, крім падіння доходів населення і зростання нерівності, мусить мати неоліберальна політика? Лібералізація трудового законодавства, демонтаж елементів соціальної держави. Так само як і з попередніми критеріями, ми не сумніваємося, що правлячий клас має велике бажання втілити їх у життя, але не має можливості спокійно це зробити. Україна залишається єдиною з країн СНД, де досі чинний «радянський» Кодекс законів про працю, прийнятий у 1971 році. Безперечно, він пережив масу поправок, які адаптували його до нової реальності, але сам документ далі діє, хоча в інших країнах його давно замінили на нові кодекси, які містять більше неоліберальних норм. Новий Трудовий кодекс розробляють з 2003 року (саме тоді трудове законодавство оновили в Росії), але він досі так і не прийнятий. Те саме і з численними пільгами, субсидіями, дотаціями та іншими атрибутами соціальної держави. Вони, всупереч стереотипу, розмножилися як гриби саме в дев’яностих як відповідь держави на катастрофічне падіння рівня життя: в СРСР такого розгалуженого механізму соціального захисту не було, бо не було в ньому потреби. Вийшовши на траєкторію економічного зростання, буржуазія почала пробувати применшити щедрість держави, але наштовхнулася на нерозуміння: пролетаріат не мав ані найменшого бажання розлучатися з доплатами, які допомагали вижити, — це й досі є предметом нарікань ліберальних «експертів» і журналістів.
У тій-таки Росії охорона здоров’я вже давно переведена на страховий принцип: разом із пенсійним та іншими соціальними внесками з зарплатні кожного відраховується медичний страховий внесок. Так держава знайшла додаткове серйозне джерело фінансування галузі і водночас важіль, який стримуватиме користування медичними послугами: адже тепер їх надають не безумовно, а лише тим, хто платив. В Україні поки що лише обговорюють цю тему; «медична реформа», яка полягає в закритті «зайвих» медичних закладів, ускладненні доступу до медичних послуг і відмові від «системи Семашка», почалася лише в 2011 році і проходить із величезними труднощами, натикаючись на потужний низовий протест [17]. Замість повномасштабного переведення освіти на комерційні рейки здійснюються лише локальні спроби комерціалізації то тут, то там — і ці спроби знову-таки наштовхуються на опір з боку студентів. В усякому разі, кількість студентів ВНЗ за двадцять років зросла в півтора рази (попри суттєве зниження загальної кількості населення, зокрема молоді), але вища освіта й далі залишається офіційно безкоштовною (які б дрібні способи вибивання грошей зі студентів не вигадували на місцях), а студентські стипендії зі смішних «чайових» перетворилися на одне зі значимих джерел доходу, хоч поки й не дотягують до прожиткового мінімуму.
Можна, звичайно, назвати місцевою версією неолібералізму специфічне явище «умовно безкоштовних» суспільних послуг — зокрема, тих-таки освіти й охорони здоров’я. Офіційно вони залишаються безкоштовними, але з батьків школярів та з пацієнтів лікарень вимагають різноманітні «благодійні внески» на розвиток відповідної установи, тож у реальності вони таки виявляються платними. Але різниця між таким станом речей і неоліберальною приватизацією соціальної сфери величезна: якби, скажімо, медицина таки була приватизована чи офіційно переведена на платну основу, суми, які довелося би викладати за лікування, зросли би в рази. Тобто і тут ми бачимо скоріше локальну версію соціал-демократії: освіта й охорона здоров’я не цілком безкоштовні, але вони й не платні «по повній програмі» [18].
Загальна макроекономічна стратегія української держави також протягом усіх двадцяти років незалежності є скоріше кейнсіанською та протекціоністською, ніж неоліберальною. Марко Бойцун у своєму блискучому дослідженні описує, як керівництво держави дбайливо вирощувало національну буржуазію, створюючи для неї тепличні умови шляхом огородження від імпортерів та іноземних інвесторів (Леонід Кучма цілком міг би претендувати на звання східноєвропейського Пак Чжон Хі, будь він ще трохи послідовнішим), і водночас прагнуло будь-якою ціною не допустити «соціальних вибухів», відмовившись через це від шокової терапії за російським сценарієм. Це не значить, що в нас було добре в дев’яностих; це значить, що в Росії було ще гірше.
Іноземців, які «прижилися» в українському великому бізнесі, можна перерахувати на пальцях. Найбільш відомий із них — це власник ArcelorMittal Лакшмі Міттал, продаж якому «Криворіжсталі» був «показовим процесом» і який є в усіх аспектах винятком із загальних правил. Окрім нього, частину українських металургійних активів контролює російська група «Євраз» (Роман Абрамович), яка купила їх від «Привату» в обмін на 10%-й пакет власних акцій. Компанія «Русал» Олега Дерипаски купила Запорізький алюмінієвий комбінат, але зараз він простоює, закрившись через надто високу вартість електроенергії. Корпорація ТНК-ВР мала намір продати до кінця 2013 року Лисичанський нафтопереробний завод (НПЗ), який теж зупинився ще навесні 2012; найімовірніший покупець — Дмитро Фірташ. «Лукойл» Вагіта Алекперова також тримала непрацюючий Одеський НПЗ, доки в 2013 році не продала його українській компанії «ВЕТЕК», яку пов’язують із сім’єю Віктора Януковича.
Машинобудівництво значною мірою належить державі — в усякому разі, це стосується найбільш високотехнологічних підприємств авіаційної та аерокосмічної галузі, військово-промислового комплексу, миколаївської «Зорі-машпроекту», харківського «Турбоатому», Одеського припортового заводу тощо. Аграрний сектор повністю приватизований, але лідирує там саме український капітал [19]. Єдині галузі, де вдалося закріпитися саме іноземному капіталу — це харчова і тютюнова. Лише тут можна говорити про «засилля ТНК» — Nestle, Kraft Foods, Carlsberg, Baltic Beverages Holding, Anheuser-Busch InBev, PepsiCo, Coca Cola, British American Tobacco, Japan Tobacco, Philip Morris International, Imperial Tobacco Group. При цьому в кондитерській та пивобезалкогольній галузях місцевий капітал все одно становить для них серйозну конкуренцію.
Далі, вся транспортна інфраструктура — від «Укрзалізниці» до автодоріг і портів — також належить державі. Те саме стосується атомної та гідроенергетики, НАК «Нафтогаз України», теплокомуненерго та взагалі комунального господарства. Безумовно, низці перелічених об’єктів загрожує-таки приватизація раніше чи пізніше; але чи не є цікавим той факт, що протягом двадцяти років «неолібералізму» вони залишалися в державній власності? Очевидно, паралелі з латиноамериканськими неоліберальними режимами проводити вкрай складно. Наступ на інтереси трудящих класів в Україні також, безумовно, відбувається, але тут він набуває зовсім інших форм.
Звичайно, можна вслід за Девідом Харві називати неолібералізмом просто «відновлення класової влади», яке буржуазія почала на Заході з кінця сімдесятих, а на наших теренах — з початку дев’яностих. Можна пригадати, що, попри запевнення в вірності доктринам laissez-faire і вільного ринку, неоліберальні уряди США та західноєвропейських країн працюють у тісній зв’язці з деякими сегментами великого капіталу (або навіть дрібного, як у випадку фермерів ЄС) і насправді стоять на сторожі інтересів буржуазії. Але чи залишається тоді хоч якийсь сенс у використанні цього слова? Схоже, що зрештою термін «неолібералізм» розділить долю «тоталітаризму» — іншого ідеологічного ярлика, який зручно чіпляти на ті чи інші режими, але надзвичайно важко чітко ви значити й описати.
У всякому разі, точно можна констатувати: те, що зазвичай розуміють під неолібералізмом, — лібералізація ринків товарів і праці, відкриття кордонів, придушення профспілок, урізання соціальних виплат, мінімізація ролі держави в економіці, фінансіалізація економіки — в Україні відсутнє як послідовна політика. Якщо ж хочеться навісити якийсь яскравий ідеологічний ярлик, ми би запропонували термін «бонапартизм»: диктатура великої буржуазії, що лавірує між класами, намагаючись знайти баланс, який дозволить їй утриматися при владі. При цьому вона з необхідністю укладає пакт із чиновництвом і при потребі йде на поступки трудящим класам, прагнучи їх заспокоїти, аби втриматися при владі. Натяжка в тому, що бонапартизм — це контрреволюційна диктатура, тоді як у нас не було ніякої революції (якщо не вважати, що в 1991 році нарешті остаточно завершилась революція, почата в 1917 або й 1905 році) і в цілому режим цілком вписується в рамки буржуазної демократії, адже не є відверто диктаторським. Але класова динаміка і розстановка сил, властива бонапартизму, куди ближча для України, ніж неолібералізм — відкритий класовий наступ великого капіталу проти сильного організованого робітничого руху. Український правлячий клас із задоволенням би здійснив усі фантазії лівих щодо неолібералізму, але йому бракує сил і впевненості в собі: його влада надто хитка, а вся соціальна конструкція — надто непевна, щоб реалізувати те, до чого щоденно закликають різноманітні економісти та журналісти (на ідеологічному рівні, слід визнати, неолібералізм справді переміг: усі «експерти» є типовими «чиказькими хлопцями»). Неоліберального наступу очікували після перемоги «ринкових фундаменталістів» у 2005 році, але натомість відбулося різке зростання соціальних видатків і рівня доходів населення. Неоліберальний наступ розпочався після приходу до влади монолітної партії великого капіталу в 2010 році, але він фактично захлинувся чи принаймні просувався дуже і дуже повільно. В усякому разі, західні європейці, мабуть, висміяли би такий нерішучий неолібералізм.
Більше того, є точка зору, згідно з якою справжня перемога пролетаріату можлива лише після того, як візьмуть гору радикальні фракції великої буржуазії та влаштують справжній людожерський капіталізм (той самий неолібералізм). Доки пролетарі не скуштують реального капіталізму без посередництва держави, вони завжди будуть схилятися до тих чи інших різновидів лассальянства, тобто «державного соціалізму», не в змозі побудувати справжнє безкласове і бездержавне суспільство. Ця точка зору суперечить синдикалістським переконанням автора, але над нею варто задуматися «політичним марксистам».
Висновки
Розважання на тему того, що насправді українська економіка не є ані периферійною, ані неоліберальною, можуть здатися, з одного боку, зайвим теоретизуванням, з іншого — політично шкідливим дворушництвом. Тоді як «нормальні» ліві висувають звичні гасла, які принаймні дозволяють їм здобувати сяку-таку популярність, заявлені в даній статті тези хтось розцінить як апологію капіталізму. На нашу думку, все навпаки.
Адже лише очистивши свою теоретичну позицію від лушпиння ритуальних тверджень, не продуманих до кінця, можливо справді осягнути необхідність повалення капіталізму як такого і в усьому світі — а не боротьби проти «неолібералізму» чи «імперіалізму» в рамках наявної системи. Доки цього не буде зроблено, ліві так і не зможуть вийти з нинішнього інтелектуального та політичного паралічу, коли вони бояться всерйоз заміритися навіть на політичну революцію в дусі Фіделя Кастро й бурхливо аплодують соціал-демократичним партіям лише за те, що вони є, — особливо коли ті сподобляться на якісь хоча б мінімально «рожеві» висловлювання.
Якщо надані тут викладки слушні, це фактично означає, що в українських умовах потенціал кейнсіанського капіталізму й соціал-демократії як набору політик уже використовується ледь не на повну силу, і марно чогось очікувати від цього шляху надалі. Тим часом запевнення в неоліберальності вітчизняного капіталізму наполегливо намагаються викликати привид соціал-демократії як політичного руху — який тут насправді ніколи й не існував, на відміну від Європи. Те саме стосується й питання щодо периферійності: якщо Україна — периферійна країна, завдання полягає в тому, щоб поліпшити її позицію в рамках світової капіталістичної системи. Якщо ж Україна — це доволі-таки розвинена економіка, яка навіть має власні експансивні амбіції, і це все одно нікого не робить щасливими, завдання може бути лише одне — знищити систему, яка так бездарно розпоряджається ресурсами, ввести пряму демократію та усуспільнити засоби виробництва у світовому масштабі. Ми стверджуємо: Україна є промислово розвиненою країною з відносно високим рівнем життя, який правлячий клас боїться знижувати надто різко. Подальше реформування чинної системи в інтересах трудящих класів складно собі уявити. І саме тому єдиною неутопічною відповіддю на перманентну українську економічну кризу є не реформи, а революція.
Одвічне питання: що ж у такому разі робити лівим? Те, що їм «заповідала природа»: всіляко пропагувати «соціальну ворожнечу», «розхитувати човен» і «дестабілізувати ситуацію». Роздмухувати низові конфлікти на підприємствах і не тільки, підштовхувати трудящих до дедалі більш амбітних і радикальних вимог, у цілому розпалювати по можливості «бойові» настрої, ставлячи тим самим правлячий клас у ситуацію, коли він не може піти на поступки, залишившись собою, але не може й ігнорувати вимоги. Якщо українська буржуазія та чиновництво настільки бояться всього лиш привида «соціального вибуху», то цілком у наших силах зробити його трохи реальнішим!
Головне при цьому — уникати співпраці з професійними захисниками робітничого класу на кшталт великих ієрархічних тред-юніонів або «комуністичних» чи «соціалістичних» парламентських партій. У цьому є велика спокуса: адже існує готова структура з бюрократичним апаратом, політичною вагою і відповідним іміджем у ЗМІ, то чому б не скористатися нею, пішовши «довгим шляхом через інституції»? Але історія настільки повниться прикладами регулярних зрад трудящих з боку таких структур, що переказувати їх тут навіть не варто. Можна хіба що навести відповідь керівника однієї з ТНК на питання, чому вони дозволили створювати профспілки на своїх підприємствах у ПАР: «Ви колись намагалися вести переговори з цілим стадіоном войовничих розлючених робітників?» [20]. Чудово, якщо вдасться своєю активністю ззовні та «знизу» підштовхнути й великі профспілки та партії до більшого радикалізму, але імпульс має бути від трудящих низів до них, а не навпаки.
Нарешті, обов’язково при цьому насамперед завжди вести «вогонь по штабах»: не приймати ніякі версії «соціального діалогу», не піддаватися на заклики «підтримати національного виробника» чи на будь-який різновид «антиімперіалізму», коли класову боротьбу намагаються підмінити «національно-визвольною». Щодо цього могли бути різні думки в Україні чи Ірландії 1910-х або й зараз у якихось куточках світу; але для сьогоднішньої України безсумнівним є гасло: «Ворог у твоїй країні».
Отже, існує прямий зв’язок між політекономічним аналізом і актуальною політичною позицією. Здається, це саме те, що класики називали праксисом — єдністю теорії та практики. І якщо теорія є не поверховою та кон’юнктурною, то й практика мусить у такому разі вийти якнайрадикальнішою — як і обіцяв автор цитати, винесеної в епіграф
Примітки:
[4] Шевченко Н. Ростов на гону. Правительство РФ вытесняет с российского рынка украинских угольщиков, так как «местные» с ними не научились конкурировать // Бизнес. — 2013. — No 40.
[5] Колесников рассказал, как выиграть торговые войны с Россией. — http://www.pravda.com.ua/rus/news/2013/09/13/6997881/.
[6] Экспертный совет: Зачем Жеваго купил долю в Ferrous Resources. — http://minprom.ua/articles/133292.html.
[7] Константин Жеваго продолжает скупку активов за рубежом. — http://ukrrudprom.ua/news/Konstantin_Gevago_prodolgaet_skupku_aktivov_za_rubegom.html.
[8] Автономна спілка трудящих. Украинский капиталист скупает алмазные шахты в Африке. — http://avtonomia.net/2012/06/07/ukrainskij-kapitalist-skupaet-almaz/.
[9] Афанасьев Н., Калита О. Украинский привкус африканских синергий. — http://www.ukrrudprom.ua/analytics/Ukrainskiy_privkus_afrikanskih_sinergiy.html.
[10] «Нафтогаз Украины» планирует до 2014 года увеличить добычу нефти в Египте в 1,4 раза. — http://interfax.com.ua/news/economic/155534.html.
[11] Вышинский А., Писаренко И. Почему Фирташу не отдают титан. — http://www.epravda.com.ua/rus/publications/2013/09/23/395914/view_print/.
[12] Горнорудная компания совладельца «Приватбанка» сменила финдиректора. — http://www.epravda.com.ua/rus/publications/2013/09/23/395914/view_print/.
[13] Автономна спілка трудящих. Грузия: новая забастовка рабочих Чиатура. — http://avtonomia.net/2013/02/13/gruziya-novaya-zabastovka-rabochih-chiat/.
[14] Гриньков Д. Западня. Уже через два-три года доля западных банков на отечественном рынке может уменьшиться до уровня 2003-2004 годов // Бизнес. — 2013. — No 36. — С. 32, 33.
[15] Горбач Д. Продуктивність праці і класова експлуатація в Україні // Спільне. — No4. — 2012.
[16] Тут і далі при підрахунках ми використовували дані міжнародних галузевих асоціацій, національних статистичних органів, Євростату, а також Світового банку.
[17] Дутчак О., Іщенко В. Спротив реформам в медицині: народ проти «оптимізації». — http://tema.in.ua/article/7044.html.
[18] Горбач Д. Путин, Янукович, неолиберализм и фашизм. — http://nihilist.li/2013/10/28/putin-yanukovich-neoliberalizm-i-fashizm/.
[19] Ковальчук А. Первые парни на зерне: топ-10 агрохолдингов по выращиванию зерновых культур в Украине. — http://forbes.ua/business/1340737-pervye-parni-na-zerne-top-10-agroholdingov-po-vyrashchivaniyu-zernovyh-kultur-v-ukraine
[20] Solidarity Federation. Fighting for Ourselves: anarcho-syndicalism and the class struggle. — http://libcom.org/files/Fighting%20For%20Ourselves.pdf.
Читайте також:
Про три світи, змагання жертв і політекономію [частина перша] (Денис Горбач)