Від редакції: Публікуємо третю частину статті Кирила Ткаченка «Історія однієї дивної перемоги або Хто виграв внаслідок ринкових перетворень» зі збірки «20 років капіталізму в Україні. Історія однієї ілюзії». Читайте також першу й другу частину статті.
Горизонтальна просторова диференціація
Ще в сімдесяті роки стало очевидно, що радянська політика економічного вирівняння регіонів зазнає невдачі: попри збільшення частки інвестицій, що припадали на економічно найслабші центральноазіатські республіки, так і не було досягнуто суттєвого підняття рівня продуктивності праці в цьому регіоні, і міжреспубліканські відмінності за цим показником далі зростали [62]. Балтійські республіки залишалися економічно найрозвинутішими, а вирівнювальна інвестиційна політика дедалі більше нагадувала систему трансфертних виплат. Щонайпізніше з кінця сімдесятих від цієї політики, по суті, відмовилися, й інвестиційні потоки спрямовували туди, де можна було очікувати найбільшої економічної віддачі [63].
Регіональні економічні відмінності так само існували й у межах УРСР, але протягом останніх двадцяти років вони лише зросли: попри те, що криза дев’яностих виявилася катастрофічною однаковою мірою для всієї країни, з 1996 року починається розходження економічних траєкторій регіонів України [64]. Якщо в 1996 році валовий регіональний продукт (ВРП) у розрахунку на одну особу п’яти найбагатших, переважно східних, областей був удвічі більшим за ВРП п’яти найбідніших, переважно західних, областей, то в 2007 цей відрив зріс уже до 3:1 [65]. Звісно, цей процес до певної міри супроводжувався розходженнями за такими показниками як зарплати, доходи та рівень безробіття [66], але свою функцію вектора розшарування горизонтальна просторова диференціація виконує головним чином опосередковано — за рахунок інтеграції в наддетерміновану чинником класового панування політичну систему. Саме на цьому аспекті ми й хотіли б зупинитися, відсилаючи тих, хто хоче ближче ознайомитися з економічними аспектами розходження регіонів України, до детальної статті Влада Михненка та Адама Свейна [67].
Як справедливо зазначає Георгій Касьянов, після проголошення незалежності сепаратистські рухи «виникали “по периметру” нової держави, і всі вони були наче копією відцентрованих процесів, які спричинили розпад Союзу» [68]. Більше того, у випадку формування найвизначальнішого для внутрішнього політичного життя країни сепаратистського руху на Донбасі були задіяні ті самі легітимаційні механізми, що в грудні 1991 року мотивували 84% виборців Донецької та Луганської областей проголосувати за незалежність України. В цьому випадку можна навіть стверджувати неперервність сепаратистського руху, який у процесі лише переорієнтувався вслід за зміною «суб’єкта визиску» (значною мірою уявного). Цю логіку демонструє Валерій Самофалов, один із лідерів шахтарських страйків 1989-1991 років, коли стверджує наступне:
Колись у нас був Радянський Союз. У союзній столиці працювали розумні люди, і кожен із нас отримував свою долю із «закромів» батьківщини. Всі працювали, всі зсипали плоди своєї праці в «закрома», а розумні люди розподіляли їх. Вони самі вирішували, хто скільки отримає — адже ніхто не мав права стати багатим, ніхто не міг «зажратися». Коли розпався Союз, «закрома» просто перемістилися з Москви до Києва [69].
Йдеться про ту саму логіку, що легітимізувала розпад СРСР і в якій не важко розрізнити не лише емансипативні, але й антисолідаристські та навіть відверто егоїстичні мотиви. Уважніше придививишись до суспільних процесів періоду Перебудови, можна помітити спорідненість мотивів, що надавали афективної сили як установлюваній у загальносоюзому масштабі ідеологічній гегемонії середнього класу, так і національним сепаратистським рухам. В обох випадках ішлося про відчуття несправедливості централізованого економічного перерозподілу, коли перемагала нав’язлива думка про те, що інші лиш користуються плодами вашої праці. В обох випадках ішлося про відчуття протесту проти уравниловки. В уяві середнього класу цим несправедливо винагороджуваним суб’єктом був неосвічений, вічно п’яний і недисциплінований робітник, що отримує зарплату на рівні лікаря або юриста, а в сепаратистській уяві — імперська Росія, недорозвинена Середня Азія та паразитарний Кавказ (у залежності від особливостей місцевої оптики — принаймні хтось із них або в якійсь комбінації, а то й усі разом).
Детальніший економічний розгляд засвідчує уявний характер цієї оптики. Навіть у випадку прибалтійських республік, які, здавалося б, мали найбільше економічних підстав розпрощатися з Союзом, дуже швидко проявився «невеличкий» недогляд у вигляді залежності від дешевих енергоносіїв. Що вже казати про енергоємну українську економіку, яка, всупереч поширеним серед населення України наприкінці вісімдесятих років уявленням, більше отримувала, ніж давала в загальносоюзному економічному обміні [70]. В перерахунку на душу населення ВВП України був нижчим за загальносоюзний, а «економічна аргументація» виглядає ще примарнішою, якщо зважити, що лише протягом 1985-1990 рівень забезпеченості української економіки власними енергетичними ресурсами зменшився з 61% до 48% [71]. Понад те, хоча українську металургію практично не модернізували ще з середини сімдесятих, а українські шахти не отримували капітальних інвестицій з початку вісімдесятих, інвестиційну політику доби Горбачова хоча й можна назвати несправедливою з погляду більшості колишніх радянських республік, але якраз із українського боку було найменше причин нарікати на неї: саме Україну поряд із Білоруссю та Росією було визначено як плацдарм машинобудування — нового пріоритету пізньорадянської економічної політики. Втім, ішлося при цьому передусім про економічну мотивацію, і детальний аналіз попередньої радянської інвестиційної політики засвідчує, що виявити якісь диспропорційні патерни в тривалій перспективі неможливо [72]. Як би там не було, в сепаратистській аргументації легко уживалися посилання як на завеликий, так і на замалий рівень інвестицій. А якщо вже спробувати визначити об’єкт колоніалізму в межах пізнього СРСР, то ним виявиться в першу чергу корінне населення середньоазіатських республік, а не українці, які так само, як і в багатьох інших епізодах історії російського імперіалізму, опинялися в ролі «білої людини». Цікаво, що забарвлений у виразно расистстькі тони страх перед «демографічним вибухом» у Середній Азії виявився одним із конститутивних чинників російського сепаратизму, який, своєю чергою, відіграв чи не найвирішальнішу роль у розпаді Радянського Союзу.
Цей аспект не дуже вписується у схеми канонічної версії вітчизняної історії, але, як переконливо демонструє Віктор Заславський, наприкінці вісімдесятих у Росії склалася виняткова з історичного погляду ситуація: з одного боку, в російському націоналізмі сепаратистські тенденції взяли гору над імперськими, а з іншого, сформувалася тимчасова ідеологічна спілка між тим самим традиційно слов’янофільским антизахідним націоналізмом і його вічним суперником — традиційно західницьким, а подеколи навіть антиімперським лібералізмом. Образ єврея-космополіта як неодмінну ціль російської націоналістичної пропаганди пізньорадянської доби потіснив образ кавказця-паразита. Ті самі автори, які ще кілька років тому оспівували «інтернаціональну» місію радянської армії в Афганістані, тепер закликали Росію «відділитися» від «невдячної» (читай: цивілізаторським зусиллям білої людини) Середньої Азії; а СРСР зненацька відкрився політизованому обивателю як система визиску щедрого і великодушного російського народу, ресурси якого, так само як і готовність до жертв заради інших, мовляв, виявилися не безмежними. В усякому разі, без мобілізації націоналістичного ресентименту російські ліберали могли би лише мріяти про той рівень підтримки, який вони мали наприкінці вісімдесятих.
Однак історичний компроміс між російськими лібералами та націоналістами виявився нетривким. Рівень імперського націоналізму, що в Росії 1991 року за деякими показниками був навіть нижчий, ніж в Україні [73], знову зріс, а російська національна ідентичність — до слова, обтяжена не меншими дилемами, ніж українська — знову опинилася розірваною між сепаратистським та імперським полюсами. Ті самі люди, що схвалюють дії російського уряду під час війни з Грузією, так само згодні підтримувати гасла на кшталт «Хватит кормить Кавказ», а більшість респондентів погоджуються як із тим, що «Росія має бути для росіян», так і з тим, що «для Росії природно мати імперію» [74]. Зрозуміло, що за таких тенденцій більшість росіян просто не може не ставитися негативно до розпаду Радянського Союзу, що, однак, прекрасно уживається з відчуттям ресентименту до колишніх «братніх народів». Чому так сталося у випадку Росії — окреме питання, розбір якого виходитиме далеко за межі нашої статті. Тож, завершуючи наш екскурс і повертаючись до України, маємо зазначити, що випадок нашої країни в чомусь дуже подібний до випадку Росії.
Консенсус, який у грудні 1991 року мотивував 90% виборців віддати свої голоси за незалежність України, виявився короткочасним і вкрай нетривким. З одного боку, такої одностайної підтримки незалежності України, як під час референдуму 1991 року, більше ніколи вже й не спостерігалося, а з іншого — лише за перші три роки існування нової держави підтримка її незалежності, зменшившись майже до п’ятдесятивідсоткового порогу, сягнула свого найнижчого рівня. Йдеться про 1991-1994 роки, коли ВВП України скоротився на половину, а доходи населення — ще більше. Саме тут слід шукати пояснення такої швидкої ерозії національного консенсусу, яка, як демонструє Андреас Вітковскі, станом на 1994 рік сягнула такого рівня, що найбільшу загрозу існуванню нової держави становили не «імперські реваншисти» ззовні, а сепаратистські рухи зсередини. Чому слід наголошувати на економічній мотивації сепаратистських рухів? Згідно з опитуванням, проведеним на момент проголошення незалежності, 78,6% опитаних вбачали головне завдання нової держави в «подоланні економічної кризи», а 62,4% — в «економічній стабілізації та підвищенні рівня добробуту». Натомість «відродження української культури» обрали 21,2%, і лише 18,3% — «забезпечення політичного суверенітету» [75]. Протягом лічених років ідентифікація з українським національним політичним проектом ставала то важчою, що очевиднішим ставало несправдження тих обіцянок, які в першу чергу мотивували людей обрати незалежність України. Можемо навіть стверджувати, що гострота «мовного питання», зокрема, обумовлена глибиною економічного розчарування.
Шизофренічність української ситуації (до певної міри керована) можна пояснити, зокрема, дивною пов’язаністю обох проектів — українського національного проекту та проекту реставрації капіталізму. Зовсім не йдеться про якусь історичну необхідність, але наявна історична генеза полягає в тому, що проект реставрації капіталізму передбачав створення незалежної української держави й використовував цей процес як джерело своєї легітимізації. Непристойний виворіт української влади частково лежить на поверхні і якраз і полягає в прив’язці «українізації» до «успіхів» капіталістичного проекту.
Звісно, поняття українізації позначає не лише якусь уявну субстанцію, але й цілком конкретні процеси, що домінують у певних контекстах. Скажімо, українізація шкільної системи — часто всупереч волі місцевих громад — є цілком доконаним фактом, а зменшення частки росіян у населенні України в проміжку між переписами 1989 та 2001 року спричинена не так демографією, як конформізмом (як прокоментував цю ситуацію теперішній заступник директора Інституту соціології та колишній міністр у справах національностей, міграції та культів Микола Шульга, «насправді вони нікуди не ділися») [76]. Іншим характерним індикатором є те, що рівень визнання української мови як рідної зростає з рівнем офіційності ситуації опитування і найвищим виявляється за даними перепису, тоді як під час анонімних опитувань, які проводять не державні органи, а соціологічні служби, цей рівень виявляється меншим. За буйним цвітом «мовних» баталій не завжди вдається розгледіти ліс, але без перебільшення можна стверджувати, що ідеологічне домінування українського проекту є незаперечним і, як постійно наголошує у своїй полеміці Ярослав Грицак, якраз із політичною ідентичністю у громадян та громадянок України все гаразд. Почуття патріотизму, ідентифікація з українською державою, гордість за її історію тощо незалежно від мовних уподобань досить високі навіть попри згадану гіркоту розчарування внаслідок реалізації проекту незалежної України.
Ще раз підкреслюючи особливість української ситуації, яку ми навіть наважилися назвати «шизофренічною», вкажемо, що контексти, в яких домінують процеси русифікації, є навіть потужнішими. Так, тираж книжок українською мовою протягом 1990-2010 років скоротився з 95 до 25 мільйонів примірників [77]. За цей же період частка газет українською мовою зменшилася з 2/3 до 1/3. Тоді як у 1990 році дев’ять із десяти журналів виходили українською мовою, станом на 2010 рік україномовним залишався лише один журнал із п’яти [78]. І хоча цю тенденцію, буває, пояснюють свободою вибору, буцімто дарованою встановленням ринкових відносин і обмеженням втручання держави в особисті справи громадянок і громадян, ми спробуємо показати, що хоча це й дійсно пов’язано із запровадженням «ринкових відносин», та обумовлено це стосунками, які при всьому бажанні важко назвати стосунками свободи. Процеси русифікації можна описувати довго й докладно, але гадаємо, що в цьому контексті вистачить посилання на те, що рівень використання російської мови серед такої категорії як етнічні українки й українці зростає зі зменшенням віку респондентів (та й узагалі, у віковому розрізі використання української мови серед сукупного населення України переважає лише у старшій віковій групі) [79].
В 1994-1995 роках американська дослідниця Лада Біланюк провела в Україні класичне соціолінгвістичне дослідження, метою якого було виявити несвідомі установки самих мовців в ставленні до місцевих мов і отримати таким чином інструмент для визначення соціального статусу цих мов [80]. Респондентам давали прослухати аудіозапис різних уривків мовлення українською, російською та англійською й просили оцінити «якість» мови. Суть тесту полягала в тому, що серед цих аудіозаписів впереміш були подані уривки різними мовами, виголошені ідентичними особами, так, що слухачки та слухачі не здогадувалися, що в окремих випадках ідеться про одних і тих самих осіб. Результати тестування більше двох тисяч респондентів із Західного, Центрального та Східного регіонів засвідчили, що, принаймні ще в першій половині дев’яностих, російська мова мала вищий соціальний статус у порівнянні з українською.
Можливо, запитає хтось, в середині дев’яностих ще давалися взнаки наслідки радянської політики русифікації? Якби все зводилося лише до цього, то не було би зрозуміло, чому дослідження, проведені в 2006- 2007 роках, виявляють певну «сором’язливість» україномовних у більш приватному домашньому оточенні респондентів, рівень вживання російської якими зростає на вулиці, в громадських місцях, у магазині, у спілкуванні з колегами по роботі та навчанню [81]. Але навіть зафіксовані Біланюк у 1994-1995 роках мовні ієрархії годі звести до штампу про «негативні наслідки радянської спадщини». Так, цілком у відповідності до класичної схеми П’єра Бурдьє, жінки з сільської місцевості значно критичніше ставилися до «якості» української мови, ніж сільські чоловіки. З іншого боку, «якість» мови жінок, що на тестувальних аудіозаписах Біланюк зачитували уривки російською мовою навіть із сильним українським акцентом і відповідними фонетичними помилками, оцінювалася високо. Між іншим, тут можна побачити, наскільки соціальна реальність відрізняється від новітнього, винайденого наприкінці вісімдесятих міфу про жінку як берегиню української мови та культури [82], але в нашому контексті передусім слід наголосити, що навіть у першій половині дев’яностих ішлося про актуальну дію соціальної стратифікації та обумовлені нею стратегії соціальної мобільності, а не про дію якоїсь абстрактної «історичної спадщини» (принаймні, коли під нею мають на увазі певну наділену метафізичними властивостями субстанцію, обмежену трансцендентністю заскорузлих кліше й антиісторичних за своєю суттю штампів).
Описані тенденції стають зрозумілішими, якщо розглянути їх у світлі головної тези нашої розвідки. Річ у тім, що радянський середній клас як локомотив української оксамитової революції мав не лише свою рідну домівку (закриті міста), але й свою рідну мову (російську). Проте одне з найпотужніших джерел легітимізації «переходу до ринкових відносин» полягало в боротьбі за мовні, культурні, політичні та інші права українського народу. Якими би ми дефініціями не послуговувалися для визначення цього народу, принаймні найбільш україномовним він був і залишається на найнижчому рівні колишньої сталінської та теперішньої, відновленої внаслідок своєрідного історичного фарсу, просторової ієрархії. Те саме стосується й освітньої ієрархії: вектори стратифікації мають схильність «збігатися», тож розшарування за рівнем освіти узгоджується з ієрархізацією простору також і в цьому аспекті: частка україномовних зменшується не лише зі збільшенням розмірів населеного пункту, але й зі збільшенням рівня освіти (україномовні становлять більшість тих, чий освітній рівень обмежується неповною середньою освітою, а російськомовні становлять більшість високоосвічених) [83]. Поставивши таким чином питання про те, наскільки «український народ», заради якого вся ця історична драма буцімто й була інсценована, виграв унаслідок ринкових перетворень, ми хотіли б залишити його відкритим і не вдаватися у подальші деталі.
Оскільки ми торкнулися такої чутливої теми як «мовне питання», ще важливішим за детальний розбір настільки специфічного аспекту трансформації видаються певні зауваження та перестороги — найменше за все хотілося би бодай мимоволі внести свою лепту в конструювання колективної недуги, симптомами якої є як підсилення соціальних чинників, що обумовлюють низький статус української мови, так і непристойна прив’язка «українізації» до проекту реставрації капіталізму. І якщо у випадку освітньої та вертикальної просторової ієрархії все однозначно, горизонтальна просторова диференціація виконує функцію вектора розшарування, лише будучи інтегрованою в систему класового панування. Хоча більша частина областей західної України досі не перетнула п’ятдесятивідсоткового порогу урбанізації, тоді як, наприклад, Донецька область вже у 1989 році була урбанізована на 90%, під прискіпливішим поглядом вертикальна просторова диференціація чи, тим більше, пов’язані з нею «мовні» аспекти капіталістичних перетворень до регіональної екстраполяції не надаються. У регіональному вимірі програли всі, просто часто по-різному і за деякими показниками — скажімо, за очікуваною тривалістю життя Схід опиняється на останньому місці, тоді як Захід на першому. Понад те, розходження економічних траєкторій дається взнаки не лише на міжрегіональному, але вже й на внутрішньорегіональному рівні [84]. Справжній «виграш» можна помітити лише у класовому вимірі, й до безумовних бенефіціаріїв реставрації капіталізму належать навіть не «фракції (колишнього) радянського середнього класу», а ті, хто, інструменталізуючи протягом останніх двадцяти з лишком років економічні та культурні відмінності, лише збільшив їх заради збільшення власних прибутків. Історичний парадокс полягає в тому, що напередодні проголошення незалежності Україна була гомогеннішою не лише в економічному, але й у мовному плані; наймасштабнішими мовними процесами, які відбулися після проголошення незалежності, є не так українізація або русифікація в масштабах усієї країни, як розходження мовних траєкторій регіонів, тобто гомогенізація україномовного Заходу та російськомовного Сходу країни [85]. Випадок сучасної України наче навмисно створений, щоб показати, що подолання будь-яких форм соціального дискомфорту передбачає подолання капіталізму.
Примітки:
[62] Zaslavsky V. Das Russische Imperium unter Gorbatschow: Seine ethnische Struktur und ihre Zukunft. — Berlin: Wagenbach, 1991. — S. 44-45.
[63] Wittkowsky A. Fünf Jahre Ohne Plan. — S. 37.
[64] Mykhnenko V., Swain A. Ukraine’s diverging space-economy: The Orange Revolution, post-soviet development models, and regional trajectories // European Urban and Regional Studies. — 2010. — No 2.
[65] Статистичний щорічник України за 2010 рік. — С. 49.
[66] Середній дохід на душу населення п’яти найзаможніших, переважно східних, областей у 1990 рокці був у 1,3 разу вищий за середній дохід на душу п’яти найбідніших, переважно західних, областей, а в 2010 році — в 1,5 разу (Статистический анализ социально-экономического развития Украины. — С. 100; Статистичний щорічник за 2010 рік. — С. 387).
[67] Mykhnenko V., Swain A. Ukraine’s diverging space-economy.
[68] Касьянов Г. Україна 1991-2007: Нариси новітньої історії. — С. 88.
[69] Crowley S. Hot Coal, Cold Steel: Russian and Ukrainian Workers from the End of the Soviet Union to the Post-Communist Transformation. — Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1997. — P. 175.
[70] Wittkowsky A. Fünf Jahre Ohne Plan. — S. 57-62.
[71] Або навіть до 40%, якщо враховувати паливо для атомних електростанцій (op. cit. — S. 67).
[72] Для прикладу, в перерахунку на душу населення інвестиції в російське машинобудування у вісімдесяті роки були вищими, ніж інвестиції в українське машинобудування. Але перш ніж робити на підставі цієї обставини далекосяжні висновки, слід звернути увагу на те, що, своєю чергою, Росію за цим показником обходила Білорусь (Dienes L. Energy, Minerals, and Economic Policy. — P. 147).
[73] У Росії «дуже патріотичними» визнали себе 60% респондентів, а в Україні — 62%. Тоді як 24% українських респондентів погодилися з твердженням «Існують частини інших держав, які належать нам», з ним погодилися лише 22% росіян (Грицак Я. Страсті за націоналізмом: Стара історія на новий лад. — К.: Критика, 2011. — С. 51).
[74] Там само. — С. 309.
[75] Wittkowsky A. Fünf Jahre Ohne Plan. — S. 52.
[76] Шульга Н. Количество русских на Украине будет сокращаться. — http://politcom.ru/article.php?id=6969.
[77] Статистичний щорічник України за 2010 рік. — С. 482.
[78] У випадку газет ідеться про частку від середнього разового тиражу всіх надрукованих в Україні газет, а у випадку журналів — про частку від загального річного тиражу всіх надрукованих в Україні журналів (там само. — С. 482).
[79] Шульга М. Динаміка використання української і російської мов у сімейному спілкуванні // Українське суспільство 1992-2010.
[80] Bilaniuk L. Gender, Language Attitudes, and Language Status in Ukraine in the 1990s// Mapping Difference: The Many Faces of Women in Contemporary Ukraine / ed. by M.Rubchak. — New York and Oxford: Berghahn Books, 2011.
[81] Вишняк О. Мовна ситуація та статус мов в Україні: динаміка, проблеми, перспективи (соціологічний аналіз). — К.: Інститут соціології НАН України, 2009. — С. 32-50.
[82] Кісь О. Моделі конструювання ґендерної ідентичності жінки в сучасній Україні // Ї. — 2003. — No 27.
[83] Вишняк О. Мовна ситуація та статус мов в Україні — С. 47.
[84] Для прикладу можна послатися на долю Донецька та Макіївки — міст, що мають спільний адміністративний кордон і утворюють одну агломерацію. Економічні траєкторії цих міст розійшлися настільки, що станом на 2004 рік обсяги промислового виробництва в Донецьку становили 193% від рівня 1990 року, тоді як у Макіївці — лише 27% (Михненко В., Кузьменко Л., Медведев Д. Убывание в городах Донецк и Макеевка, Донецкая городская агломерация, Украина. — 2010. — С. 22).
[85] Протягом 1992-2010 років відсоток тих, хто спілкувався вдома українською на Заході зріс із 75% до 91%, тоді як на Сході частка «домашніх» російськомовних зросла з 56% до 64% (Шульга М. Динаміка використання української і російської мов у сімейному спілкуванні. — С. 455).
Читайте також:
Історія однієї дивної перемоги або Хто виграв внаслідок ринкових перетворень [частина перша] (Кирило Ткаченко)
Аргумент на користь базового доходу (Джон Д. Саттер)