Від редакції: Публікуємо першу частину статті Дениса Горбача «Про три світи, змагання жертв і політекономію» зі збірки «20 років капіталізму в Україні. Історія однієї ілюзії». Другу частину статті читайте тут.

Бути радикальним — означає схопити річ в її корінні.
Карл Маркс, «До критики Гегелівської філософії права»

Одним із наслідків систематичного гноблення творчої марксистської думки в СРСР стала інтелектуальна безпомічність пострадянських лівих після розпаду цієї держави. Добре розуміючись на «фундаментальній» теорії (або принаймні маючи можливість ознайомитися з текстами класиків), вони не мали за плечима ніякої школи, яка б давала теоретичний інструментарій для осмислення безпосередньо навколишньої соціальної та економічної дійсності, — і це не їхня провина, а їхня біда. Звідси випливає поділ на «тру-марксистів», які віддають перевагу теоретичній роботі з класичною спадщиною ортодоксального марксизму і відсікають усіх мислителів після Леніна як недостатньо «надійних» (як радянських, так і зарубіжних), з одного боку, та «несектантів» — з іншого. Ці останні звернулися до теоретичних напрацювань західних марксистських шкіл, запозичивши їх для опису місцевих реалій. На Заході найпопулярнішими на той момент були дві концепції: неоімперіалізм і неолібералізм. Найпростіше було практично нічого не міняти в готових шаблонах і погодитися, що ці розробки, які були плодом багаторічних досліджень «першого» і «третього» світів, цілковито підходять і до «другого світу». Більше того, все, що західний марксизм мав сказати про «другий світ» — дискусії про класову природу СРСР тощо — було оголошено сектантством, яке не має жодної практичної користі для пострадянських суспільств, на відміну від концепцій, що були створені для аналізу Латинської Америки або Південно-Східної Азії.

Під «неоімперіалізмом» мається на увазі цілий букет концепцій, які зводяться в практичному сенсі до твердження, що Україна (або Росія, залежно від місця проживання автора) після розпаду СРСР увійшла до лав країн «третього світу», і подальшу соціально-політичну та економічну траєкторію пострадянських суспільств найзручніше відстежувати, рівняючись на приклади латиноамериканських країн, які, мовляв, займають аналогічне місце у «світ-системі». Останній термін використовують прихильники підходу Іммануїла Валлерстайна, але схожі погляди сповідують і представники інших шкіл; до логічного розвитку ці ідеї довели маоїсти, які оперують поняттями «експлуатуючих» і «експлуатованих» націй, що ведуть між собою «класову боротьбу» на міжнародній арені (в цій точці вони змикаються з фашистським поглядом, який постулює єдність національного організму й боротьбу поневоленої нації проти націй панівних). Цей набір поглядів називається тьєрмондіалізмом — теорією, згідно з якою революційний імпульс може походити лише з країн «третього світу», які страждають від (нео)імперіалістичного визиску, на відміну від пролетарів «першого світу». І, звісно ж, Україна, на думку вітчизняних тьєрмондіалістів, належить саме до цієї «пролетарської» частини світу. Цю систему поглядів доповнює теза про неоліберальний характер перетворень у пострадянських країнах: якщо про неолібералізм пишуть усі західні автори, маючи на увазі як «перший», так і «третій» світ, то і в «другому світі» не може бути інакше.

Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь

Твердження про «третьосвітовий» характер українського суспільства й економіки не просто сприяє колосальній економії інтелектуальних ресурсів, а ще й несе серйозну політичну вигоду. «Раніше ми були однією з найрозвиненіших держав, конкурували з Америкою, а тепер ми скотилися до рівня Африки!» — такі твердження, які часто можна почути в контексті лівої критики українського капіталізму, ставлять наголос не на капіталізмі як такому, а саме на його локальній версії (очевидно, проти американського капіталізму тут нема чого заперечити). Безперечно, тут імпліцитний націоналізм і навіть побутовий расизм («нас тепер можна порівняти з якимись неграми, яким колись ми самі несли цивілізацію»). Але принциповими тонкощами можна пожертвувати, коли йдеться про популістське гасло, яке «промовляє» до величезної маси аполітичного населення (що пережило колективну травму в 1990-х) і, отже, має серйозний мобілізаційний потенціал. Тут можна згадати й загалом про історичну схильність до національного мазохізму, поширену в нашому регіоні. Наприклад, немало було вже написано про «змагання жертв», у рамках якого українські націоналісти прагнуть довести, що їхня нація найбільше постраждала від різноманітних катів і загарбників і саме тому заслуговує на якесь особливе ставлення сьогодні. Їхніми суперниками в цій справі виступають націоналісти польські, єврейські, вірменські, російські та інші. В цьому культурологічному вимірі твердження про те, що «Україна — це тепер третій світ», вже є просто-таки наслідком залізної логіки історії. Це твердження успішно експлуатують як праві, так і ліві, і навіть ліберали. Єдина дрібниця — воно не дуже добре узгоджується з реальністю.

Справді, якщо бодай спробувати пригасити емоції й об’єктивно оцінити ситуацію, порівняння України, скажімо, з Нікарагуа (воно дійсно фігурувало в кількох дискусіях, тобто автор його не вигадав) видаватиметься непристойною гіперболою або просто жартом. Проти ототожнення «другого світу» (в першу чергу європейської частини колишнього СРСР і соцтабору) з «третім» гратиме все: демографічні тенденції (статево-вікова структура, природний рух населення), рівень і темпи урбанізації, ступінь індустріалізації, характер економіки, структура зайнятості, показники з галузей освіти та охорони здоров’я. Достатньо сказати, що за індексом людського розвитку Україна потрапляє в категорію країн з «високим» показником: її рівень вищий за середньосвітовий, а також вищий за показники таких членів «великої двадцятки», як Бразилія, Китай, Індія, ПАР, Індонезія й Туреччина (яка входить також до ОЕСР, «клубу багатих»). І це при тому, наскільки низько цей індекс упав для України внаслідок кризи дев’яностих! Навіть тепер Україна надійно обганяє «ганебну» Африку, поступаючись лише нафтовій Лівії та офшорно-туристичним Сейшельським островам [1]. Більше того, «боліваріанські» країни, які правлять за дороговказ для більшості вітчизняних тьєрмондіалістів, попри всю свою «соціалістичну» політику, так і не змогли обігнати Східну Європу, яка начебто загрузла в неоліберальній пучині і скотилася в третій світ. Лише нафтова Венесуела обігнала Україну за загальним індексом людського розвитку, хоча окремі показники все одно навіть не піддаються порівнянню: скажімо, рівень смертності немовлят за останні десять років у «соціалістичній» Венесуелі, що кинула виклик імперіалізму та неолібералізму, знизився з 23,8 до 20,2 випадків на тисячу народжень, а в «неоліберальній» Україні, яка зрівнялася з колоніальним «третім світом» — з 20,9 до 8,4.

Цей розрив на інтуїтивному рівні є очевидним, і його доведення не потребує великих зусиль. Але ще більш серйозною різниця виявиться, якщо групувати країни за більш «фундаментальним» показником, який би вимірював не ступінь добробуту населення (можна забезпечити всім величезний добробут у якій-небудь маленькій нафтовій монархії чи на офшорному острові з населенням у кілька десятків тисяч людей), а саме рівень розвитку економіки: індустріалізацію, диверсифікацію, місце в світовому розподілі праці. Тут уже можуть бути сюрпризи навіть для тих, хто не має упереджень щодо завідомої відсталості України.

Чим можна виміряти такі речі? Більшість прийнятих сьогодні для опису національної економіки індексів зосереджені на якомусь окремому аспекті, і майже всі вони відштовхуються від грошових, а не натуральних показників, що додатково спотворює картину. Найбільш інформативним і водночас лаконічним є старий індекс, який використовували радянські економісти: кількість продукції чорної металургії та кількість зерна, спожиті щорічно на душу населення. Чому саме так? Кінцева продукція чорної металургії (чавун і сталь) — основа матеріального виробництва, і її споживання є індикатором промислового виробництва в цілому, в усіх важливих секторах. В останні роки чорні метали в цьому статусі серйозно потіснив дешевий алюміній, а також полімери. На це слід «робити знижку», але все ж левова частка матеріального виробництва (особливо в секторі «А», цікавому для марксиста) і зараз спирається саме на чорні метали. Далі, споживання зерна (пшениця, рис, кукурудза, ячмінь) — це виробництво не тільки хлібобулочних виробів, а й цілого спектру іншої продукції: м’яса, птиці, алкоголю, палива тощо. Таким чином, укупі ці два показники дозволяють скласти уявлення про ступінь розвитку економіки тієї чи іншої країни. Простіше знайти дані про виробництво, але нам важливе саме споживання: адже Україна є світовим лідером з експорту якраз зерна і чорних металів, тому обсяг виробництва без поправки на експорт міг би зробити нашу країну найбільш розвиненою в світі — але лише на папері. А от обсяг споживання дозволяє оцінити реальну потугу господарського комплексу: скільки продукції країна виробляє самостійно, не вдаючись до імпорту. Експорт при цьому враховується лише після обробки (продуктивного споживання) початкового матеріалу, тобто лише коли йдеться про вивезення продукції з більш високою доданою вартістю. При цьому відсікаються фінанси та інші непродуктивні сектори економіки, які не беруть участі у створенні національного доходу.

Що ж показує цей індекс? За споживанням чорних металів Україна замикає першу десятку. Вищий показник у суднобудівної Південної Кореї, у промислових лідерів ФРН, КНР і Японії, в маленьких, але історично дуже індустріалізованих Чехії та Бельгії з Люксембургом, що не дивно. Але представниця «третього світу» Україна займає десяте місце у світі, обігнавши Італію, Канаду, Нідерланди, США і Францію. Не кажучи вже про розрекламовані «нові центри економічного зростання» на кшталт Росії, Туреччини, Бразилії, Ірану, Аргентини, ПАР та Індії. При цьому цікаво, що піковий показник в історії СРСР прийшовся на 1988 рік і становив 399,6 кг на душу населення, в 1990 році він знизився до 379,8 кг. В Україні, де було менше населення, але пропорційно більше металургійних підприємств, у 1992 році було спожито 675,5 кг металу на душу населення, а до 2011 року цей показник виріс до 738,5 кг.

Треба визнати, що у споживанні алюмінію позиція України нижча: за даними ОЕСР, вона перебуває на 24 місці у світі, пропустивши поперед себе не лише країни «великої двадцятки» (за винятком Франції, Саудівської Аравії й Австралії), а й Іспанію, Таїланд, Польщу, Іран, Колумбію, Єгипет і В’єтнам. Щодо споживання полімерів автору не вдалося знайти достатньо надійної статистики — можна очікувати, що воно буде ще нижчим порівняно з країнами Східної і Південно-Східної Азії та Латинської Америки. Але 10 місце за споживанням чорних металів і 24 місце за споживанням алюмінію з-поміж двох з гаком сотень країн — це показник не «колонії», «периферії» чи «третього світу», а промислово розвиненої країни, одного зі світових лідерів.

табл 1 горбач

Таблиця 1. Видиме споживання чорних металів, кг на душу населення (Джерело: World Steel Association)

Аналіз споживання зернових дає не менш цікаві результати. Україна займає восьму позицію, обігнавши таких лідерів аграрної промисловості, як Росія, Єгипет, Аргентина, Казахстан, Франція і Туреччина. При цьому тут не враховані олійні культури — а Україна входить у першу десятку експортерів соняшникової олії (саме олії, а не насіння, тобто зовсім не сировини). Навіть без цього виходить, що агропромисловий комплекс розвинений дуже сильно порівняно з рештою світу — це при тому, як голосно (і обґрунтовано) скаржаться на занепад тваринництва після 1990 року!

табл 2 горбач

Таблиця 2. Споживання зерна, кг на душу населення (Джерелa: U.S. Department of Agriculture; Index Mundi; Spectrum Commodities; Nation Master; FAOSTAT)

На додачу можна поглянути на енергетичний сектор. Споживання енергії на душу населення тут не спрацює як індикатор через низьку енергоефективність української економіки: енергомісткість в Україні буде вищою, ніж у найбільш розвинених країнах, але це скоріше погано, ніж добре (хоча, звичайно, теж про щось свідчить: індустріально нерозвинені країни третього світу просто не могли би споживати стільки енергії, скільки Україна). Та нам відомо, що Україна займає шосте місце у світі за встановленою потужністю атомних електростанцій (найбільш високотехнологічний спосіб виробництва електроенергії) і восьме — за реальним обсягом виробництва ядерної електроенергії (90 Твт-год, або ж 3,5% від світового показника). Нетто-експорт електроенергії при цьому становить 6 ТВт-год, тобто дуже незначну частку від виробленого обсягу. А за питомою вагою атомної енергетики в електрогенерації Україна з показником 46,3% поступається лише Франції — при тому, що світовий рівень становить 11,7% [2].

Звідки ж таке викривлення оптики, яке змушує нас вважати неймовірними ці показники? Україна ще в складі СРСР була однією з найбільш економічно розвинених територій світу. Тут були зосереджені промислові гіганти, споруджені під час сталінської індустріалізації. Водночас нікуди не ділися родючі ґрунти та сприятливий клімат, які дозволили побудувати прогресивний сучасний агропромисловий сектор. Економічний провал дев’яностих перекреслив багато що з цього, і з суб’єктивної перспективи звичайних українських трудящих логічно було зробити висновок, що країна відкотилася ледь не в царські часи. В усякому разі, протягом дев’яностих років вражаюче падіння виробництва супроводжувалося карколомним падінням їхніх реальних доходів. Щодо цього періоду є сенс говорити про надексплуатацію (заробітна платня була меншою за вартість відтворення робочої сили — звідси ренесанс натурального господарства на «фазендах»). І якщо в основних виробничих секторах падіння тривало до кінця дев’яностих, тоді як орієнтовно з 2000 року почалося зростання виробництва, то доходи населення значно швидшими темпами обвалилися в 1990-1993 роках. Після цього почалося непевне зростання, яке, втім, було швидко перерване кризою 1998 року. «Покращення життя» населення почало відчувати лише під кінець другого терміну Леоніда Кучми, а реальна середньомісячна платня пе ревищила рівень 1990 року лише в 2010 році. Падіння дев’яностих було настільки масштабним, що оглушений ним український пролетаріат цілком закономірно тривалий час не помічав ніяких поліпшень і мав усі підстави скаржитися на провал ледь не у кам’яну добу.

Ці настрої з ентузіазмом підхопили ліві інтелектуали, адже вони збігалися з догмами про неоколоніалізм і неолібералізм і слугували основою для ностальгійної риторики, на якій заробляли політичний капітал лівоконсервативні партії — КПУ, СПУ, ПСПУ та інші. Кінець електоральних тріумфів цих сил хронологічно співпадає з початком економічного буму 2000-х, але його ліві ідеологи проґавили, за інерцією розказуючи ті самі історії пролетаріату, який уже їх не слухав. Більш резонуючою з актуальними настроями мас виявилась риторика «націонал-демократів», яку, до того ж, підтримував державний ідеологічний апарат; звідси зміна політичного характеру масових мобілізацій у 2000-2004 роках — але це вже тема для іншої статті.

Драматичне падіння української економіки в дев’яностих не є унікальним у світовій історії. Німеччина, один із ключових імперіалістичних центрів напередодні Першої світової війни, після її програшу лежала в руїнах, економіка цієї країни у двадцятих роках була в жахливому стані, розмови про національне приниження, диктатуру чужинських фінансових кіл та колоніальний статус колишньої супердержави стали загальним місцем — але сприятлива кон’юнктура напередодні та особливо після Другої світової швидко підняла Німеччину знову на рівень одного з лідерів у світовій економіці.

табл 3 горбач

Таблиця 3. Середньомісячні доходи українських трудящих у гривнях 2012 року (Джерело: Держстат)

Після кризи дев’яностих українська економіка оговталася з іншою структурою. Багато високотехнологічних галузей, особливо в секторі «Б», загинули — в тому числі такі знакові бренди, як «Електрон» або «Свема». Хоча найбільш «просунуті» галузі, пов’язані з космосом і авіабудівництвом, не лише збереглися, а й залишилися в руках держави. Водночас з’явилися зайві обсяги виробництва металу, який раніше здебільшого споживали на місці — виробники переорієнтувалися на експорт, скориставшись сприятливою ціновою кон’юнктурою на світових ринках: 15-літній цикл зростання цін розпочався в 1997 році. Приблизно те саме відбулось і в хімічній промисловості. Тоді ж почалося зростання обсягів вирощування зернових та олійних культур, які теж переважно вже обслуговували потреби зовнішніх ринків. У результаті сформувалась економіка, дуже тісно інтегрована в світове господарство, сильно залежна як від експорту, так і від імпорту: адже коли рівень доходів населення почав зростати, платоспроможний попит на товари народного споживання довелося задовольняти значною мірою за рахунок імпорту. Продукція сектору «Б» і зараз є левовою часткою українського імпорту: на неї припадає приблизно 45%, тоді як 35% імпорту — це сировина й енергоносії, а решта 20% — засоби виробництва.

Деякі галузі вітчизняної економіки, орієнтовані на задоволення споживчого попиту, не витримали конкуренції з імпортерами і практично зникли — наприклад, легка промисловість або виробництво електроніки. Але це не означає, що країна перейшла повністю на імпорт усіх споживчих товарів, як це буває з країнами «третього світу», які можуть експортувати зерно, але готові продтовари повністю завозити з-за кордону: якраз харчова промисловість, наприклад, відносно успішно «оклигала» в 2000-х.

Тим більше безпідставно говорити про Україну як про «сировинний придаток» світової економіки: метали, які донедавна були головною експортною статтею, аж ніяк не є сировиною. Їх, звісно, використовують у виробництві іншої продукції — але за такою ж логікою можна заявити, що Україна імпортує сировину у вигляді автомобільних вузлів, які потім збирає в готові транспортні засоби на «викруткових» виробництвах. Справжня сировина в металургійній галузі — це залізна руда і коксівне вугілля, але перше переважно споживають усередині країни власні металургійні підприємства, а друге навіть доводиться постійно імпортувати. Єдиний експортер залізорудної сировини — це холдинг Костянтина Жеваго Ferrexpo, який розробляє родовища Полтавщини, але не має власних металургійних потужностей. Він вивозить окатиші в країни Центральної та Східної Європи. Але «сировинна» частка річного обсягу товарного експорту мізерна — 5%. Готові чорні метали — навіть чавун або стальні сляби — є продукцією надто складного (енерго-, праце- та наукомісткого) виробничого процесу, щоби вважати їх сировиною.

Мало говорять про машинобудівну галузь, а між тим її частка в експорті стабільно зростає протягом останніх десяти років. Цікаво, що при цьому левову частку машинобудівної продукції з України вивозять у Росію, тоді як головною статтею російського імпорту в Україну є природний газ — прямо скажемо, сировина з низькою доданою вартістю. Це не заважає деяким теоретикам констатувати імперіалістичне гноблення з боку Росії.

Нарешті, те ж таки машинобудування ударними темпами постачає продукцію на внутрішній ринок, в тому числі і для кінцевого споживача. Йдеться насамперед про автомобільну галузь: з 1990 до 2008 року обсяг виробництва зріс більш ніж удвічі, причому зростало не лише «викруткове» виробництво в Кременчуці та на Закарпатті, але й повний цикл у Запоріжжі.

Таким чином, Україна є не «сировинним придатком», а скоріше вже «збиральним цехом» світової економіки: тут збирають промислову продукцію, орієнтовану на виробництво засобів виробництва та виробництво предметів споживання. В цьому сенсі небезпека є скоріше з боку аграрного сектору: закінчення 15-річного періоду зростання цін на метали співпало з початком довгострокового тренду підвищення цін на продовольство. Це напряму відбивається на товарній структурі експорту, де аграрна продукція відносно низького переділу займає дедалі більшу частку. Якщо ця тенденція збережеться до кінця десятиліття (без пропорційного зростання харчової промисловості, яка вироблятиме нову додану вартість), це справді свідчитиме про перехід на нижчий щабель у міжнародному розподілі праці. Але якраз тут мейнстримна ліва думка не вбачає великої небезпеки — навпаки, лише радіє «відродженню села».

Інвестиції та прибуток

За двадцять років незалежності більша частка української економіки (але далеко не вся вона!) перейшла у приватні руки. Загальним місцем лівої критики стало твердження, що нові «ефективні власники» виявилися геть неефективними: під час «тучних років» вони отримували надприбутки, які не інвестували в модернізацію виробництва або хоча б у підтримку його в пристойному стані. «Проїдання» основних фондів, яке було необхідністю в дев’яностих, тривало і в 2000-х, коли на їх оновлення вже з’явились кошти. З цим згодні і ліберальні оглядачі, та й факти самі говорять за себе: станом на 2010 рік три чверті всіх основних засобів виробництва були зношені (в Росії — менше половини). Для переробної промисловості цей показник склав 66,8%. У результаті з настанням кризи, зміною кон’юнктури на ринках і подорожчанням енергоресурсів капітани промисловості опинилися біля розбитого корита. Наприклад, у металургії лише в останні роки почали заміняти архаїчні мартенівські печі на киснево-конвертерні та переходити на пиловугільне паливо, яке дозволяє скоротити витрати на газ — але в умовах падіння прибутків це робити значно складніше, ніж під час економічного буму. В результаті цінова кон’юнктура, що склалася на даний момент, підштовхує власників до зниження ступеня переробки своєї продукції: різниця між цінами на напівфабрикати і на готовий прокат настільки мала, що вигідніше закрити прокатний цех і продавати сляби.

Питання в тому, чому ж українські капіталісти не робили інвестицій тоді, коли їх потрібно було робити? Хтось пояснює це в ідеалістичному ключі — наприклад, браком патріотизму в буржуазії; для тьєрмондіалістів пояснення полягає в тому, що країна зайняла у світовому розподілі праці нішу постачальника продукції з низькою доданою вартістю, й інвестувати в модернізацію та інновації тут невигідно: інвестиції «хай-тек» окупаються лише в країнах «ядра» світ-системи чи в імперіалістичних центрах. Насправді норма прибутку в Україні величезна: якщо судити по рівню банківських ставок, вона становить у середньому по економіці близько 25%. Слід урахувати, що норма прибутку — це відношення отриманого прибутку до авансованого капіталу: нинішні власники найбільших підприємств отримали свої активи ледь не безкоштовно, й авансувати основний капітал їм майже не доводиться. Платять вони лише за сировину та робочу силу; якби ж до витрат додавалися інвестиції в основний капітал, норма прибутку була би значно скромнішою, на середньоєвропейському рівні. Який сенс робити інвестиції в промисловість, прибутковість яких не перевищує 7%, а термін окупності вимірю-ється десятиліттями, якщо є можливість вкласти кошти в фінанси або торгівлю — непродуктивні сектори зі значно вищою прибутковістю? Ще менш осмисленими були б інвестиції в прикладну або тим паче фундаментальну науку. Економія на інвестиціях стала відповіддю на загальносвітову тенденцію норми прибутку до зниження.

Чому в західних країнах капіталісти все-таки традиційно погоджуються на низькі прибутки й інвестують у розвиток власного профільного виробництва, тоді як їхні українські колеги ухиляються від обов’язку накопичення капіталу й поводяться скоріше як докапіталістичні барони, проїдаючи весь прибуток? Цьому є соціологічне пояснення: українська буржуазія — молодий клас, який поголовно складається зі «скоробагатьків», які отримали капітали практично миттєво й без особливих зусиль. Їх не можна порівнювати з буржуазією США або Західної Європи, яка за плечима має цілі століття напруженої боротьби проти землевласників, чиновників і феодалів, а також величезний досвід управління своєю власністю. Звичайно, що західні капіталісти краще усвідомлюють свій класовий інтерес. Але, до речі, настанови вітчизняної буржуазії мають суттєво змінитися після того, як на авансцену вийде нове покоління, яке успадкує свої капітали і яке змалку привчене до ролі капіталістів.

У таких випадках головним мотором інвестицій має виступити держава, яка керується саме стратегічними міркуваннями накопичення капіталу, а не необхідністю максимізації норми прибутку тут і тепер. Там, де вона виконує цю функцію, рівень інвестування в основний капітал справді помітно вищий. Так, якщо в Україні він відповідає середньосвітовому і середньоєвропейському (ЄС-27) рівню — близько 20% ВВП, — то в Білорусі він вищий приблизно в півтора рази, а в Китаї — в три з гаком рази. Можна припустити, що і частка інвестицій, спрямованих саме в промисловість, там вища, ніж деінде. Між іншим, останнім часом держава грає дедалі більшу роль в інвестиційній діяльності і в Україні: зростання інвестицій в основний капітал протягом останніх років відбувається переважно за рахунок державних капіталовкладень. Держава діє за кейнсіанськими рецептами, спрямовуючи інвестиції в інфраструктурні проекти, які, згідно з кейнсіанською догмою, мають розбурхати «тваринні інстинкти» підприємців і дати поштовх інвестиціям і в приватному секторі.

Ще один фактор, який піднімає прибутковість інвестицій — це мала кількість накопиченого досі капіталу в певній країні. Тому логічно, що інвестування значно більш прибуткове у країнах Південно-Східної Азії, Індії (обсяг інвестицій — 30-34% ВВП у 2000-х), Китаї (зростання з 32% ВВП в 1997 році до 66% ВВП у 2011), ніж у регіонах, де величезні обсягинакопиченого постійного капіталу штовхають норму прибутку вниз (США, Японія, Західна і Східна Європа, в т.ч. Україна). Що, до речі, підважує тьєрмондіалістські концепції одвічного «залежного розвитку», на який начебто приречена капіталістична периферія. Логіка капіталу веде якраз до розвитку раніше відсталих регіонів світу і до поступового вирівнювання показників у всьому світі. Це не базована на абстрактних формулах футурологія, а узагальнення вже наявного історичного досвіду: де був півстоліття тому той же Китай і ціла низка інших країн, які зараз демонструють величезні темпи економічного зростання на тлі депресії в країнах «ядра» світ-системи? Очевидний зсув балансу пояснюють по-різному: наприклад, учень Валлерстайна Георгій Дерлугьян стверджує, що йдеться про відновлення конфігурації світ-системи в такому вигляді, в якому вона «одвічно» була до капіталістичного вивищення Європи; мовляв, Індія, Іран, Китай повертаються на свої законні місця світових економічних лідерів. У цьому є якийсь фаталізм і містика: незрозуміло, які саме причини в ХХІ столітті зумовлять відновлення балансу, який було зруйновано у XVIII столітті. Логічніше очікувати капіталістичної індустріалізації решти світу згідно з теорією Рози Люксембург і, можливо, переходу до «стаціонарного стану» [3].

Примітки:

[1] Wikipedia. List of countries by Human Development Index. — http://en.wikipedia.org/
wiki/List_of_countries_by_Human_Development_Index

[2] International Energy Agency. Key World Energy Statistics. — http://www.iea.org/
publications/freepublications/publication/KeyWorld2013_FINAL_WEB.pdf

[3] Балакрішнан Г. Роздуми про стаціонарний стан. — http://commons.com.ua/?p=8055

Цей текст, який підсумовує стан економіки україни наприкінці епохи януковича, в скороченому вигляді було надруковано у журналі соціальної критики «Спільне» №7: Другий світ.

Читайте також:
Про три світи, змагання жертв і політекономію [частина друга] (Денис Горбач)

Історія однієї дивної перемоги або Хто виграв внаслідок ринкових перетворень [частина перша] (Кирило Ткаченко)

Історія однієї дивної перемоги або Хто виграв внаслідок ринкових перетворень [частина друга] (Кирило Ткаченко)

Історія однієї дивної перемоги або Хто виграв внаслідок ринкових перетворень [частина третя] (Кирило Ткаченко)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.