Переклала Таша Ломоносова

У цій вступній частині трискладової статті буде здійснено нарис змін на робочому місці та їх ролі у створенні тривожності. У другій частині статті я повернуся до вимірів продуктивності, які згадую у  даному вступі, перед тим як перейти до розгляду капіталістичного менеджменту тривоги і депресії на робочому місці. Для цього я торкнуся аспектів психології і медикаментозного лікування, а також розгляну згадані моделі управління непродуктивними тілами «хворих робітників» (особливо нової схеми «Турботливого Роботодавця»). У третій частині цієї статті я коротко розгляну методи опору прекарності, ефективності та колонізації бажання.

Ми живемо у часи епідемічної тривоги і депресії. Ми – не перше покоління, яке мислить себе як свідка Часу Тривоги. Для попередніх поколінь тривога була пов’язана з маревом загрози термоядерної війни та СНІДу, розпаду нуклеарної сім`ї й очевидного стрибка у рівні злочинності. У випадку післявоєнного покоління йдеться про тривогу, що меншою мірою стосувалася психопатології і більшою – автентичності, досвіду, який відкрив наше буття-до-смерті або неминучість прірви метафізичної волі. Сучасні ж хвилі нервозності (термін, який є попередником штучного психіатричного розрізнення між тривогою і депресією) були відкритими у час, коли ми переживаємо схожу ситуацію. Серед реальних загроз, з якими ми стикаємося і які, здається, виходять за межі нашого контролю –  зміна клімату та екологічна катастрофа, пов’язана з перспективою воєн за ресурси, тривале взаємне протиборство державного нагляду та впливу образів і обіцянок терору, а також відродження повнокровного фашизму. Є багато причин для тривоги, і ми більше не маємо розкоші вихідних екзистенційних втіх. Проте для багатьох із нас існує набагато невідкладніша та загрозливіша турбота. Наше століття тривоги збігається із особливою перебудовою праці.

У 2000 р. Фундація ментального здоров’я [1] доповіла, що стрес, пов’язаний із роботою знаходиться на чільних місцях серед провідних професійних ризиків для здоров’я у Великобританії. Згідно з цією доповіддю, в одного із трьох працівників буде діагностовано проблему психічного здоров’я, якою, імовірніше за все, буде тривога або депресія. З часів «фінансової» кризи 2008 р. ці показники могли тільки зрости. У новішій доповіді Департаменту охорони здоров’я [2] 2011 р. йшлося про те, що в 2008-2009 рр. через стрес, тривогу та депресію було втрачено 11.4 млн. робочих днів, що дорівнює 27,3 днів, втрачених однією «ураженою» особою. Автори доповідей також обрахували це з точки зору річної вартості «ураженого робітника» для роботодавця: 6,850 фунтів стерлінгів за тривогу; 7,230 – за депресію. Департамент охорони здоров’я підтверджує, що «дослідження показали зв’язок між заборгованістю і психічним здоров’ям», але, попри все, це дає нам лише побіжну згадку про повернення витісненої кризи 2008 р.. На думку Департаменту, криза лише посилила вже наявну проблему, і, в якомусь сенсі, це дійсно так: і фінансова нестабільність, і особисті борги, і стрес на робочому місці існували й до кризи. Але Департамент не враховує і не може врахувати, два чинники, які не поєднані причинно-наслідковим зв’язком, проте є частиною тієї ж катастрофи. Проте побачити їх – означатиме розглядати капіталізм як явище, пов’язане із продукуванням суб’єктності так само, як і з продукуванням товарів. Також вони не бачать і не можуть бачити, що проблема полягає у зарплатні і праці – зворотній стороні боргу.

Перебудова праці – розпад  суб’єктності

Перебудова праці, яка триває з 1970-х років, відзначена каузалізацією роботи, трансформацією місць і процесів способу виробництва, а також появою безлічі нових вимог до працівників. Серед цих трансформацій –  занепад традиційної занятості робочого класу на фабриках водночас із дедалі більшою офшоризацію та автоматизацією виробництва;  поява нових форм праці у сфері послуг, що включали дедалі більшу кількість емоційної, інтерперсональної та когнітивної роботи, часто з низькою винагородою або без неї. За такими трансформаціями прийшли і безліч нових режимів суб`єктивації, втрата знайомих способів життя і крах припустимих світів.

Теорія припустимих світів, сформульована психологом К.М.Паркесом, описує спосіб, за допомогою якого люди здатні організувати свій нинішній досвід на базі своїх минулих досвідів [3]. Це стає цікавим, якщо взяти до уваги, що ми робимо припущення не лише щодо теперішнього, але й –  інтуїтивно –  щодо майбутнього. Коли припустимий світ зазнає краху – Паркес говорить  в першу чергу про важку втрату, – ми втрачаємо знайомі координати, що структурують наш досвід в теперішньому, і внаслідок цього втрачаємо здатність легко формувати очікування щодо майбутнього. Без припустимого світу наші несвідомі очікування теж руйнуються. Результатом цього є стан крайньої невизначеності, нездатності до формування передбачень про наше майбутнє, створення яких, хоча йвідбувається несвідомо, але дозволяє нам докладніше планувати майбутнє.

Що стається із припустимими світами робітника, що працює за так званим нульовим трудовим договором [4], сезонного робітника або ж робітника з неповним робочим днем, який не знає, коли і скільки годин він працюватиме далі? Що відбувається з тими працівниками, чиї робочі місця не були комп’ютеризовані, роботизовані чи автоматизовані інакше? Те, що могло б стати можливістю для розширення вільного часу та звільнення від роботи, в сучасних умовах радше нависає над цими працівниками, як похмурий привид, загрожуючи їх біофізичному виживанню. Обіцянки деяких письменників щодо перспективи нових робочих місць, що виникнуть у «Другу епоху машин» після тимчасового періоду перебудови, навряд чи втішать тих, хто повинен прогодувати себе або свої сім’ї, тих, хто, можливо, вже бореться, аби зберегти дах над головою, аби вберегти себе від руйнування під таким тиском. Після нормалізації неолібералізмом постійного стану дерегуляції, технокапіталізм, який виникає, вже намагається залучити клітини праці, збільшуючи в геометричній прогресії кількість виробничих тіл, доступних капіталу. Технокапіталізм має один принцип, який він ставить понад усіма іншими: ефективність. Таким чином, збільшення регуляції праці на диво схоже на фордизм. Для збільшення кількості тіл працівників ефективність на практиці стає щоденною боротьбою виживання за межами прожиткового мінімуму або без отримання заробітної плати взагалі.

Дерегуляція – підвищене регулювання

Разовий, прекарний працівник існує у формі, яку Франко Берарді називав «клітинами часу»: капіталізм вже не вимагає від нас роботи 5 днів на тиждень, протягом 8-12 годин на день, тому що він може орендувати будь-яку кількість таких «робочих клітин», активуючи їх в будь-який час дня чи ночі, маючи доступ до них 24/7, і дезактивуючи тих, кого він більше не потребує. Проте Біфо не зауважує, що ці клітини більше не обов’язково повинні бути людськими тілами. Отже, ми бачимо розкладання суб’єктності принаймні у двох сенсах. По-перше, у виробництві психопатологічних станів, таких як ті, що визначаються психіатрією як тривога і депресія; по-друге, у прагненні до реального зникнення суб’єктності у трудовому процесі. Ці перетворення перверсивні, враховуючи, що велика частка так званої когнітивної праці залежить від експлуатації суб’єктивностей як працівників, так і споживачів, причому межа між ними дедалі більше розмивається [5] Водночас когнітивну працю зазвичай визначають як форму праці, яка залежить від видових здатностей до мови, емоцій, думок та креативності, що описує переважну більшість роботи у сфері послуг [6].

Одночасно із перетворенням роботи на разову та нерегулярну посилюється переконаність у тому, що кожний робітник змагається із кожним іншим робітником. Це справедливо не лише для тих, хто шукає роботу або прагне змінити робоче місце, але і для сходження по внутрішніх ієрархіях компаній та забезпечення «меритократичних» бонусів, пов’язаних із продуктивністю. Втрата осередків масової праці призвела до ерозії здатності будувати активну солідарність, яка дозволила б робітничому руху повернути колишню потужність, і ця втрата солідарності прискорилася, коли робоче середовище стало місцем  війни всіх проти всіх. Це, безумовно, було однією з цілей босів під час внутрішніх процесів скасування державного контролю заробітної плати та фрагментації робочих місць на посади із вищою та нижчою кваліфікацією, навіть якщо робітники все ще за звичкою виконують певну кількість невеликих актів взаємної допомоги і солідарності один з одним. Але менеджмент спробував обійти також і це: в багатьох галузях промисловості є працівники, які виконують по суті одні й ті самі ролі, але на різних ставках заробітної плати, що пов’язано з їх професійним статусом; можна припустити, що мета цього процесу полягає у створенні розрізнення між робітниками, яке базується на особистій заздрості й образах.

Професіоналізація й опідприємлювання деяких видів робіт також ведуть до вимоги постійного професійного розвитку, свідченням якої є вимога не відставати від останніх досліджень у своїй сфері за рахунок відвідування в неробочий час останніх навчань у галузі, що фактично  перетворює життя на послідовність пов’язаних із роботою процесів самовдосконалення, які можна скоротити до обсягу резюме. Як часто ми чуємо, як люди запитують: «Чи гарно це виглядатиме у моєму резюме?» і через це опиняються у ситуації ненависті. На робочих місцях, які ще не професіоналізовані (наприклад, продавці у торгових центрах) все одно очікується, що працівники пишатимуться брендом своєї компанії та її продукцією. У будь-якому випадку «особистісні технології» використовують зв’язок між індивідуальним працівником та її/його робочим місцем, що виходить за межі простого виконання роботи. Відбуваються спроби прищепити робітника до конкретної робітничої ідентичності. Ціла низка ідентифікацій, пов’язаних із роботою, придатністю до працевлаштування,  привабливістю для потенційних роботодавців. У такий спосіб бажання як таке колонізується роботою. То ж чи дивно, що робота сповнилася стресом, емоційним вигоранням, тривогою та депресією?

Зростаюча залежність праці від нових технологій також має і анксіогенний ефект, оскільки відкриває можливості для швидкої зміни робочих місць та виду робочої діяльності. Те, як ви здійснюєте свою роботу сьогодні, може бути не схожим на її виконання завтра. Місце вашої роботи також може зазнати разючих змін. Це може спричинити зростання відчуття невизначеності щодо роботи навіть серед тих, хто працював на одному місці впродовж тривалого часу. Під час мого власного навчання в якості медсестри я зустріла безліч медичних працівників, які, маючи справу із новими практиками ведення електронного документообігу, зізнавалися, що відчувають свою невідповідність вимогам. Навіть люди, які знали, що вони роблять, більше не знають цього; очевидно, немає жодного способу, аби передбачити зміни, які можуть статися надалі.

У тих секторах праці, яким не притаманна каузальність, на робочих місцях усе одно очікують, що працівник може робити більше за меншу ціну. Кількість робочих годин у Великобританії зросла, як і робоче навантаження. Весь набір технологій було застосовано таким чином, аби ми могли більше працювати понад нормую нашого робочого часу, і працювати безоплатно. Я не буду докладно описувати ці технології тут, оскільки нині вони добре відомі. Достатньо сказати, що дедалі більше людей читають і відповідають на робочі імейли на своїх смартфонах до того, як вони дістануться до роботи, чи в потязі на шляху додому; ці  бездротові девайси з’єднують нас з Інтернетом, тож працювати можна де завгодно і в будь-який час.

Ці технології телеприсутності дозволяють нам бути «доступними на відстані», так що робоче місце стає віртуальним виміром, який не відповідає своєму фізичному розташуванню у часопросторі, та існувати у тому, що Вірильо називає «стерео-реальністю» [7]. Робота вивільняється від робочого дня, робочого тижня, фабрики, магазина, офісу, і більше не підлягає логіці вільних днів, вихідних днів і відпусток. Водночас робота – це один з механізмів, через які ми почуваємося змушеними весь час бути з’єднаними з машинеріями суспільної стимуляції, підвищуючи наш рівень тривожності. Слухаючи благання Gang of Four «Будь ласка, дайте мені вечори і вихідні», відчуваєш одночасно і все більшу актуальність, і чомусь ностальгію.

Варто також зауважити, що водночас із розпадом політичних мереж солідарності на робочих місцях – навіть якщо ми починаємо бачити нові форми їх постання, –  нові умови праці збільшують навантаження на інші форми мереж допомоги. Психіатрія більше не вважає сім’ю і друзів засобами, які запобігають психологічному стражданню. Сьогодні сім`я часто неготова до такої ролі; натомість вона стає місцем, де зростаюча тривога перетворюється на злість, ворожнечу чи взаємну ізоляцію. Не можна стверджувати, що це стосується всіх сімей або ж що це є певним незмінним правилом сімейної динаміки, проте саме у сім’ї ці тривоги часто виходять на перший план [8].

У нинішній ситуації від нас вимагають виконувати більше роботи за меншу кількість грошей, з меншим рівнем безпеки та визначеності, а також активно насолоджуватися експлуатацією, яку в минулому розглядали як необхідний обмін заради виживання. Стає дедалі очевиднішим, що неминучий результат цих трансформацій – створення тривожного, пригніченого робітника. Нескладно побачити ідентифікацію, що видається неминучою: тривога – це психопатологічне вираження поєднання прекарності, ефективності та колонізації наших бажань роботою. Це ті три території, за право на які слід боротися.

 

Примітки:

[1]  Mental Health Foundation.2000. Mental health in the workplace: tackling the effects of stress. London: Mental Health Foundation.

[2] Department of Health. 2011. Mental health promotion and mental illness prevention. London: Department of Health.

[3] M Parkes. 1988. Bereavement as a psychosocial transition: process of adaptation to change. Journal of social issues. 1988: 44]. pp.53-65.

[4] Нульовий трудовий договір – це трудовий договір, за яким працедавець не гарантує робітнику щоденну зайнятість і оплачує тільки фактично відпрацьовані години (прим. перекладачки).

[5] Ця зона нерозрізнення була схоплена в слові-гібриді «просьюмер», яке придумав футуролог Елвін Тоффлер. У своїй книзі «Шок майбутнього» Тоффлер описав часи, коли фірми будуть створювати все більше і більше ринків збуту шляхом масового «підгону продуктів під споживачів». Мабуть, найкращий приклад цього – цифровий ринок, де існують компанії, присвячені виробництву споживачами контенту, який потім споживають інші споживачі. До таких належать соціальні мережі, як-от Facebook і Twitter, проте, ймовірно, набагато показовішими є алгоритми персоналізованої реклами Google. У цьому випадку сама діяльність «перебування он-лайн» стає продуктивною діяльністю. Це розповсюджується навіть на підтримку блогів, таких як цей. Айвор Саузвуд визначає це як неперервну інерцію: «Ніби неоплачуваний технічний персонал, ми всі слухняно підтримуємо наші власні медіамережі». Ivor Southwood. 2011. non-stop inertia. Hants: Zero Books.p. 10.a

[6] Як і багато інших, я вважаю термін «когнітивна праця» дуже проблематичним. Зі своїм посиланням на нематеріальну працю поставтономного руху він близький до тенденції применшувати поточну релевантність індустріального виробництва у глобальному капіталізмі – включаючи індустріальне сільськогосподарське виробництво, що забезпечує нам більшість наших продуктів харчування, – і схильний позбавляти робітника тілесної, матеріальної форми. Проблема тілесності приводить до феміністської критики теорії когнітивної праці та до применшення значення секс-працівників, особливо тих, хто працює у порно, адже саме їх можна було б розглядати як тих, хто розриває акуратний поділ між цифровою, пізнавальною, афективною і ручною працею.

[7] Ідея «стерео-реальності» мала на меті звернутися до відчуття психозу на роботі в умовах цифрових технологій. Хоча це видається перебільшенням, тим не менш, є щось в ідеї поширення світів, у яких наше відображення у дзеркалі починає розколюватися.

[8] При цьому всьому я, звичайно, не стверджую, що нам належить ностальгувати за Сім’єю чи феміліалізмом, який майже всі антипсихіатри визначають як потенційно деструктивний фетиш.

Перекладено за: Sometimes Explode, The anxious worker. In: LibCom.

Читайте також:

Жахливі бульбашки: відкладена криза капіталізму спливає на поверхню

Криза: справжня і хибна суперечність сучасного світу

«Секс-работники являются маргинализированным сообществом, уязвимым к насилию и нарушению прав человека»

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.