Публікуємо передмову до збірки «20 років капіталізму в Україні. Історія однієї ілюзії», фрагменти з якої ми пропонували раніше.

Радянський Союз розвалився не сам по собі, його повалили люди. Звісно, відбувалося це не в історичному вакуумі, й чинників, які обумовлювали рішення людей, було чимало. Небезпідставним було невдоволенння економічними реаліями: екстенсивна модель радянської економіки справді вичерпувала себе, й одним із «прощальних дарунків» радянської влади були продуктові карточки. Свою роль відіграли й зовнішньополітичні обставини: поразка в Афганістані пригнітила радянсько-патріотичні настрої, а падіння «зовнішньої імперії» внаслідок оксамитових революцій остаточно підважило віру в могутність та передову роль «соціалістичної батьківщини». Протверезіння суспільства мало й буквальний вимір — давалися взнаки наслідки масштабної антиалкогольної кампанії [1]. Водночас в умовах гласності відкриття «білих плям» історії справило ефект бомби, підкладеної під самі основи радянського ладу, та надало нової сили сепаратистським рухам, що наче фенікси відроджувалися з власного попелу. Найнеприємнішим сюрпризом для радянського керівництва був шахтарський рух: ніщо не делегітимізовувало владу більше, ніж всесоюзні страйки пролетарів, які висували радикальні політичні вимоги на кшталт вилучення з радянської конституції статті про «керівну та спрямовуючу роль» КПРС або відставки Горбачова.

Суспільні настрої здатні розвивати власну динаміку, але не є абсолютно автономними. Понад те, їхня залежність від контексту посилюється саме в період бурхливих історичних змін. Спершу Перебудова не була низовим рухом — хоча вона й вийшла з-під контролю її ініціаторів, вона була спущена згори. Втім, обумовленість соціальним контекстом жодним чином не суперечить автентичності суспільного вибору: «радянський народ» перестав існувати з власної волі, й та обставина, що СРСР не витримав навіть кількох років помірної демократизації, є вердиктом усьому радянському ладу. Цей вердикт не втрачає сили, навіть якщо врахувати всі контекстуальні «пом’якшуючі» обставини. Наприкінці вісімдесятих років радянська система остаточно дискредитувала себе; люди вимагали радикальних змін, соціальної справедливості та свободи.

За таких обставин своєрідних форм набув такий емансипативний жест як перевертання офіційної ідеології: Захід як головний антигерой радянської пропаганди перетворився на утопічний міф, у рази потужніший за віру в світле комуністичне майбутнє. Трешеві жувальні гумки, джинси-варьонки, японські відеопрогравачі, відеокасети з американськими бойовиками та німецькою порнухою, вживані автомобілі, несвіжі журнали мод і звичайнісінька ковбаса-салямі функціонували як незаперечні матеріальні докази кращого світу та як справжні предмети культу. Безперечно, Якуб Маймурек має рацію, коли стверджує, що «більшість благ, що потрапляли через завісу, були сміттям, часто в буквальному сенсі» [2]. Вкрай наївними виглядатимуть із сьогоднішньої перспективи дорослі чоловіки, які заставляли стелажі власних помешкань колекціями порожніх пивних бляшанок; молоді жінки, прихильність яких можна було здобути за допомогою цілком банальних (але імпортних) предметів одягу; школярі, що були ладні прогуляти урок, лише щоб на власні очі побачити припарковану неподалік вживану тойоту. Маймурек навіть стверджує, що «радикальні зміни рубежу 80-90-х років можна описати як звабу сміттям». Нехай так, але тоді слід уточнити, що силу цій «звабі» надавали не так якісь особливі якості «сміття», як специфіка стосунків самих «спокушуваних» із тією політичною системою, якій вони були підпорядковані і яку вони заперечували. Ореол, що оточував найзвичайнісінькі речі звідти, проявлявся саме в цьому. З такої перспективи жертви «спокуси» виявляються не такими кумедними персонажами, як здавалося на перший погляд, — жест заперечення наявної політичної системи був більш ніж серйозним.

Описана логіка допомагає краще зрозуміти, чому політизоване суспільство вимагало «ринкових відносин». Звикнувши розуміти посили офіційної ідеології з точністю до навпаки, люди викликали до життя заклятого ворога наявної системи, розуміючи під «ринком» справедливіший, побудований не на визиску економічний лад. Характер цих уявлень можна проілюструвати результатами опитувань 1990-1991 років: більшість радянських громадян(ок) схвально ставилися до «ринку», проте навіть серед таких виразно переважало негативне ставлення до «капіталізму»; добра половина опитуваних уявляли, ніби за «ринкових відносин» підприємства нарешті належатимуть робітникам, а зарплати стануть «справедливими» [3]. В одному переліку вимог страйкуючих шахтарів уживалися вимоги «введення нових форм власності» та «обмеження кооперативної спекуляції». Наприкінці вісімдесятих шахтарі доживали в середньому до віку 49 років і мали інші вагомі підстави вбачати в державі експлуататора [4], тож слід розуміти, що саме вони вкладали у вимогу зміни форм власності. Як пояснює Стівен Кроулі:

Таким чином, поняття «ринок» відгукувалося в серцях шахтарів, бо воно було кинджалом, направленим просто в серце системи патерналістського перерозподілу. Шахтарі уявляли собі ринок як систему самоорганізованих підприємств під робітничим контролем, які торгували б між собою більш-менш на рівних. У них не було досвіду, який міг би підказати їм, що примус перерозподілу може легко бути замінений на примус сил ринку [5].

Суспільство, яке прагнуло змін, не було одновимірним і нескінченно наївним. Згідно зі згаданими опитуваннями, навіть більшість із тих, хто позитивно ставився до «впровадження ринкових відносин», передбачали й були готові до певних тимчасових соціально-економічних втрат на шляху до розбудови «ринкової системи» — падіння рівня життя, зростання цін, поширення безробіття тощо. Втім, навіть якщо «період труднощів» і мав зайняти не один рік, його не уявляли таким довгим і аж так катастрофічним. Понад те, в уяві респонденток та респондентів він мав не лише колись зрештою завершитися, але й завершитися чимось значно кращим за ту політико-економічну систему, яку саме відправляли на звалище історії.

Не плакати, не сміятися, а зрозуміти…

З часу розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України минуло вже більше двадцяти років — не так то й мало, якщо врахувати, що для майже половини суспільства «радянський досвід» або обмежується дитинством, або взагалі відсутній. Що відбулося з того часу? Де опинилося суспільство? Якими є втрати та здобутки двох останніх десятиліть? На ці питання й намагається дати відповідь ця збірка. Поняття «капіталізм», винесене у назву збірки, задає аналітичний контекст, у якому буде оцінено трансформаційні процеси, та підкреслює, що саме в цьому контексті можна розрізнити найважливіші чинники, які визначали зміни в українському суспільстві протягом останніх двадцяти з лишком років. Запропонована до уваги читачок і читачів книга спробує продемонструвати, що встановлення капіталістичних відносин позначилося на українському суспільстві більше, ніж, скажімо, розбудова національної держави або розвиток демократичних інститутів (центральні легітимаційні мотиви наявних історичних змін, поряд із «впровадженням ринкових відносин»). Одне з найважливіших завдань цієї збірки якраз і полягає в тому, щоб показати, наскільки залежним виявляється існування незалежної України від проекту реставрації капіталізму та до якої міри розвиток капіталізму деформує «демократичні процеси».

Щоб проілюструвати неочевидність тези про поступовий «перехід до демократії», розглянемо зв’язок трансформації панівного класу під час розпаду СРСР та реконсолідації авторитаризму наприкінці дев’яностих. Тісний зв’язок партійної номенклатури з представниками тіньової економіки набув системного характеру, вочевидь, уже в сімдесятих роках. У другій половині вісімдесятих це переросло у cправжній процес трансформації панівного класу: вже у 1987 році колишні партійні та комсомольські функціонери становили 38% нової підприємницької еліти, і протягом наступних п’яти років їхня частка збільшилася до 61% 6 . (Загалом рівень підтримки ринкових перетворень серед членів компартії на 1990 рік був вищий, ніж загальносуспільний  [7].) Тоді як оформлення нової підприємницької еліти відбулося вже на зламі вісімдесятих — дев’яностих років, друга хвиля трансформації панівного класу завершилася наприкінці дев’яностих, у межах бюрократичного поля.

Владні інституції за часів СРСР виявляли своєрідну паралельну структуру, за якої радам від місцевого до загальносоюзного рівня відповідали комітети партії (від райкомів до Центрального комітету). Номінально ради мали чималі повноваження, але на практиці їхня роль зводилася до схвалення партійних рішень. Хоча за часів пізнього СРСР у реальності партія дедалі більше ставала виразником інтересів середнього класу [8], успішно реалізовувався курс на прикрашання вітрин радянської демократії — відсоток жінок, колгоспників і робітників серед депутатів рад постійно зростав [9]. Утім, під час фінального етапу Перебудови радам вдалося стати центрами боротьби з диктатурою партії й узяти гору над структурою партійних комітетів. Розпад Радянського Союзу був легітимізований саме рішеннями рад, яким цілком вдалося використати свій номінальний статус у реальному контексті політичної боротьби (фінальними акордом якої стала постанова Верховної Ради про ліквідацію Комуністичної партії).

Однак остаточною ця перемога не була. Протягом дев’яностих відбулася авторитарна реконсолідація, під час якої у владній структурі інститут президентства крок за кроком прийшов на зміну інституту партії. Вже через місяць після обрання на посаду президента Леонід Кравчук впровадив інститут представників президента, ліквідувавши згодом виконавчі комітети місцевих рад. За часів Леоніда Кучми призначувані президентом губернатори та голови районних адміністрацій отримали більше повноважень, ніж місцеві ради. Адміністрація президента, яка ще за часів Кравчука була лише невеличким технічним органом, перетворилася наприкінці дев’яностих на справжнього бюрократичного монстра, наділеного повноваженнями втручатися в діяльність усіх інших гілок влади, а голова президентської адміністрації по суті перетворився на другу людину в державі 10 . Те, що Адміністрація президента розташувалася в колишньому приміщенні ЦК КПУ, а призначувані ним голови місцевих адміністрацій — у колишніх обкомах та райкомах, аж ніяк не було випадковістю (так само як і те, що більшість високопосадовців наприкінці дев’яностих становили вихідці з партійно-номенклатурного середовища [11]). Насправді йшлося про успішну авторитарну реакцію, про відтворення паралельної владної структури, характерної для СРСР, у якій ради виконували підпорядковану роль. Утім, повернення авторитаризму аж ніяк не означало «повернення комунізму» — навпаки, реконсолідація в межах бюрократичного поля послугувала плацдармом для початку масштабної приватизації великих державних підприємств, перша хвиля якої припала на період пізнього Кучми.

Не менш проблематичною виглядає теза про «перехід до демократії» при порівнянні комуністичної партії з партіями, які прийшли їй на зміну. Хоча місцева партійна верхівка за часів СРСР залежала не так від місцевих партійний осередків, як від центральних партійних органів, провід більшості сучасних українських партій виявляє, можливо, ще більшу «автономію» в стосунку до волі рядових членів. На зміну Компартії прийшли безликі «партії влади», що переформатовувалися від виборів до виборів під короткотривалі віртуальні проекти з таким самим віртуальним членством (СДПУ, НДП, «За ЄДУ!») [12]. І навіть якщо на парламентських виборах вони ніколи не отримували більшості, в самому парламенті всіма правдами і неправдами цілком успішно вдавалося сколочувати довкола них «пропрезидентську» парламентську більшість. Тоді як ще у 1989 році 9,7% дорослого населення СРСР були членами Комуністичної партії, у 2002 році — попри десятиліття з часу остаточної легалізації політичного плюралізму — сукупне членство у партіях незалежної України становило лише 3,6% дорослого населення. З них 54% взагалі не підтримували партію матеріально і лише 16% регулярно сплачували членські внески [13]. Слід також звернути увагу на довготривалу тенденцію до зменшення явки виборців починаючи від 1991, яка свідчить радше не так про зростання довіри до політичної системи, як про її делегітимацію в очах «електорату».

Хоча навіть за часів пізнього Кучми український парламент мав, принаймні за деякими параметрами, більшу автономію, ніж Верховна Рада колишньої УРСР, не слід забувати про ціну, яку довелося за неї заплатити. Вже перші вибори до Верховної Ради, проведені на небезальтернативній основі у 1990 році, призвели до різкого зменшення частки жінок, робітників і селян серед депутатів (та, відповідно, до різкого посилення політичних позицій середнього класу) [14]. Власне, робітники були представлені лише в першому складі Верховної Ради незалежної України, обраному напередодні розпаду СРСР. У наступних парламентах їх більше взагалі не було. Якщо сьогодні запитати пересічного українського депутата про частку робітників серед парламентарів, то саме запитання, либонь, викличе в нього щирий подив. Але чи можна належним чином оцінити здобутки репрезентативної демократії, залишивши поза увагою ту елементарну обставину, що принаймні за своєю соціальною структурою український парламент надзвичайно далекий від того, щоб репрезентувати все українське суспільство?

Питання, поставлене уявному парламентарю, мабуть, не меншою мірою здивувало б чи не більшість сучасних українських інтелектуалів, суспільних науковців, журналістів та різноманітних «експертів».

Втім, розуміння цієї ситуації перш за все слід шукати у травматичному дисонансі проринкових настроїв та соціально-економічної реальності. Найбільше це стосувалося дев’яностих: за всі роки незалежності підтримка ринкових реформ ніколи не сягала такого високого рівня, як на початку дев’яностих, і водночас саме на цей період припадають найбільші соціально-економічні втрати суспільства. Суспільні настрої явно не встигали за змінами в соціально-економічній реальності, і, скажімо, частка противників приватизації крупних і середніх підприємств або тих, хто не бажав працювати на приватних власників, почала невпинно зростати лише тоді, коли режим «шоку без терапії» вже минув, більшість підприємств опинилися в руках нових власників, а зайнятість у державному секторі була вже значно меншою в порівнянні з приватним [15]. Цей травматичний дисонанс створює умови, за яких сучасність фігурує як своєрідна сліпа пляма — період, у якому ми живемо, став об’єктом, що послідовно уникає раціонального осмислення. Річчю забуття, справжнього перманентного витіснення стає наша сучасність. Амнезія виявляється засобом анестезії, а симптоматична зацикленість суспільних дискусій на історичних темах вісімдесяти-шістдесятирічної давності виконує функції покриваючого спогаду.

Справді, якщо загальна фраза про те, що ми не знаємо власної історії, й має якийсь конкретний живий зміст, то, безумовно, вона стосується історичного періоду, в якому ми живемо. Попри зацикленість вітчизняних дискусій на історичних темах, період останніх двадцяти п’яти років залишається чи не найменш дослідженим. Звісно, притаманний цим дискусіям радикальний історичний редукціонізм, тобто схильність пояснювати будь-які проблеми сучасного суспільства посиляннями на минуле, ще не означає, що саме минуле стає внаслідок цього предметом прискіпливішої уваги — йдеться бо про сліпі кліше, сила яких пояснюється в першу чергу їхнім безапеляційним звинувачувальним тоном і спирається не так на наукові пояснення, як на задзеркальну містику, що обертає нашу сучасність на царство, в якому панують мерці, а наших сучасників — на співучасників злочинів, вчинених задовго до їхньої появи на світ. Годі наголошувати, що й сама сучасність від таких запаморочливих процедур зрозумілішою не стає.

Принаймні до 2014 року могло здаватися, що найгірші часи «перехідного періоду» минулися, але чи справді минув сам цей період? Зрештою, кожен наступний уряд приходить до влади, обіцяючи провести «справжні реформи», а українське суспільство, згідно з оцінками західних експертів і консультантів, усе ще є «незрілим». Виглядає так, ніби «перехідний період» тихою сапою увіковічнився — в усякому разі, вже ніхто з певністю не може сказати, коли він завершиться, чи навіть просто підтвердити, минув він чи ні.

Навіть якщо соціально-економічна катастрофа дев’яностих вже позаду, травматичний досвід усе ще пронизує українське суспільство не лише як спогад, але і як повсякденна даність. В усякому разі, йдеться про несправджені надії, і стверджувати, що за умов економічного зростання двотисячних суспільство жило заможніше й почувалося вільніше та комфортніше, ніж за умов занепаду радянської економіки у вісімдесятих, не випадає. Уявлення, згідно з якими якщо не абсолютний відчай, то принаймні зневіра є «модусом буття» українського суспільства, є не лише поширеними, але й небезпідставними. Навіть поверховий огляд соціологічних опитувань засвідчує, що відповідні настанови домінують в українському суспільстві (оцінка власного становища, оцінка наявних засобів для його зміни, оцінка власних сподівань). Найгірше, що йдеться тут не про якусь відсторонену оцінку, «нейтральний» прогноз, який може збутися чи ні, а саме таке уявлення про майбутнє, яке справляє безпосередній вплив на його формування, співзадаючи спроектоване, що втілюється на наших очах. Саме в цьому сенсі й слід говорити про відчай, обсесивну серцевину якого становить неспроможність відрізнити певним чином задану соціальну реальність від її можливостей у майбутньому. Структуру відчаю можна описати таким чином: попри те, що вся його сила спрямована на безкомпромісну оцінку поточного становища, ця неймовірна сила від самого початку надірвана поглядом у майбутнє, в яке він монотонно проектує безальтернативність поточного становища та гостре усвідомлення неспроможності змінити його. Звісно, соціальну реальність змінює не наукова, а політична діяльність. Втім, уже сама можливість політично нейтрального дослідження суспільства видається вкрай проблематичною. Навіть максимально описове вивчення суспільства керуватиметься тими чи тими нормами, обиратиме з нескінченного масиву емпіричного матеріалу лише те, що «варте уваги», буде змушене вирішувати, яким чином організовувати й оцінювати емпіричні дані. Під прискіпливим поглядом ідеал «суто описового» соціального дослідження, тобто абсолютно позбавленого тих чи інших норм, виявляється недосяжною утопією, реалізація якої мала б нульову пояснювальну силу і навіть вже не була би продуктом мислення (яке виявляє нормативний характер навіть тоді, коли найрадикальнішим чином спрямоване на підваження тих чи інших норм).

Примітки:

[1] Різке зростання рівня споживання алкоголю з кінця 1920-х років було задане державною політикою; Віктор Заславський небезпідставно характеризував алкоголізм радянської доби як «засіб управління» (Zaslavsky V. The Neo-Stalinist State: Class, Ethnicity, and Consensus in Soviet Society. — Armonk: Sharpe, 1994. — P. 53-54).

[2] Маймурек Я. Порношляхи «свободи» // Політична критика. — 2012. — No3 — С. 133.

[3] Сlarke S. Popular Attitudes to the Transition to a Market Economy in the Soviet Union on the Eve of Reform // Sociological Review. — 1993. — No 4.

[4] Про умови праці на шахтах Донбасу напередодні страйку див. Marples D. Ukraine under Perestroika: Ecology, Economics and the Worker’s Revolt. — New York: St. Martin’s Press, 1991. — P. 188-200.

[5] Crowley S. Hot Coal, Cold Steel: Russian and Ukrainian Workers from the End of the Soviet Union to the Post-Communist Transformation. — Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1997. — P. 133.

[6] van Zon H. Clanism and Predatory Capitalism: The Rise of Neoliberal Nomenklatura in Ukraine // Good Governance in the Era of Global Neoliberalism: Conflict and Depolitization in Latin America, Eastern Europe, Asia, and Africa / ed. by A. Demmers. — London and New York: Routledge, 2004. — P. 164.

[7] Сlarke S. Popular Attitudes to the Transition to a Market Economy in the Soviet Union on the Eve of Reform // Sociological Review. — 1993. — No 4.

[8] Див. статтю Девіда Лейна у цій збірці.

[9] Так, частка колгоспників серед депутатів місцевих рад у другій половині вісімдесятих сягнула 38% (Сенченко В.Радянська Україна 1917-1987. Соціально-економічний довідник. — Київ, 1987. — С. 34).

[10] Касьянов Г. Україна 1991-2007. Нариси новітньої історії. — Київ: Наш час, 2007. — С. 212.

[11] Там само. — С. 40.

[12] Чи не найдетальніше віртуальний характер української політики, включно з її укоріненістю в радянській традиції, проаналізований у книзі англійського політолога Ендрю Вілсона (Wilson A. Virtual Politics: Faking Democracy in the Post-Soviet World. — New Haven: Yale University Press, 2005).

[13] van Zon H. Clanism and Predatory Capitalism: The Rise of Neoliberal Nomenklatura in Ukraine // Good Governance in the Era of Global Neoliberalism: Conflict and Depolitization in Latin America, Eastern Europe, Asia, and Africa / ed. by A. Demmers. — London and New York: Routledge, 2004. — P. 166.

[14] Частка робітників серед депутатів Верховної Ради зменшилася до 5,9%, рядові колгоспники взагалі більше не були представлені в найвищому представницькому органі. Така ж тенденція виявилася за результатами виборів до місцевих рад, що проводилися одночасно з виборами до Верховної Ради (Бойко О. Україна у 1985-1991 рр.: Основні тенденції суспільно-політичного розвитку. — Київ: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, 2002 — С. 135-136).

[15] Ворона В., Шульга М. Українське суспільство 1992-2010: Соціологічний моніторинг. — Інститут соціології НАН України, Київ 2010 — С. 483-484, 585.

Читайте також:

Про три світи, змагання жертв і політекономію [частина перша] (Денис Горбач)

Історія однієї дивної перемоги або Хто виграв внаслідок ринкових перетворень [частина перша] (Кирило Ткаченко)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.