Переклав Юрій Черната

Надворі 2007 рік, і я вчуся на бакалавраті в Тегеранському університеті. Я дуже старанна. Я роблю конспекти ручками Staedtler Triplus Fineliner, фіолетовою та зеленою, і саме цього дня в мене закінчилися запаси, які я тримаю вдома у шухляді. Біля університетського кафетерію є маленький канцелярський магазин, де я купувала ручки раніше. Перед обідом я йду туди прикупити собі файнлайнерів.

— Закінчилися, — каже Фарід, малий хлопчина-курд, який працює в магазині. — Постачальник каже, що більше їх не буде взагалі.

— Чому? — питаю я.

— Кажуть, що через санкції, але я не впевнений, — каже він.

— Санкції? Яким боком ручки пов’язані з санкціями? — здивовано запитую я.

Він знизує плечима, його втомлені карі очі виражають щире збентеження.

Через вісім років все стало дещо зрозуміліше. У 2007 році ми саме входили в період глибоких злиднів, викликаних дедалі більш суворими санкціями Ради безпеки ООН. Це стане найгіршим порушенням плину життя в Ірані з часів ірано-іракської війни в моєму дитинстві.

Зараз, після того як, здається, пройшло ціле життя, між Іраном та групою П5+1 підписано ядерну угоду. Нам пообіцяли кінець задушливої хватки санкцій і яскравіше майбутнє для Ірану. Побачимо.

Санкції формували моє життя з народження

Ті з нас, хто народився після революції, прожили під санкціями все життя. Сполучені Штати ввели перший цикл санкцій проти Ірану після захоплення посольства США в Тегерані у листопаді 1979 року. Їх жодного разу не скасовували, за винятком короткого проміжку між 1981 та 1984 роками. У березні 1995 року президент Білл Клінтон підписав указ, який значно розширив розмах ембарго, перешкоджаючи американським компаніям вести бізнес з Іраном.

Але навіть попри те, якими складними ці обмеження зробили дев’яності, життя тоді все одно було набагато легшим, ніж за десять років до того — в Ірані часів мого дитинства.

Коли я була дитиною, довгі черги на основні товари були звичною справою. Протягом ірано-іракської війни (1980—1988) мої батьки купували все, від хліба до сиру та м’яса, користуючись купонами. Навіть такі речі як папір, канцелярські гумки або нейлонові панчохи часто важко було знайти. Коли мої батьки одружились і переїхали в свій перший дім на початку вісімдесятих, навіть найелементарнішу побутову техніку знайти було практично неможливо, адже поєднання війни та санкцій призвело до припинення як імпорту, так і власного виробництва. Щоб отримати холодильник, мої батьки подали своє свідоцтво про шлюб на розгляд до найближчої мечеті, котра брала ці свідоцтва і намагалась знайти необхідні побутові товари для молодих пар, що жили по сусідству. Через кілька років народилась я.

Телефон у нас з’явився, коли мені було чотири. Коли мені виповнилося п’ять, ми нарешті змогли купити меблі — стіл та два стільці. Протягом усієї війни ми чули новини про молодих хлопців, які гинули на передовій, про бомби, які стирали з лиця землі цілі сім’ї. На якийсь час вуличні бомбардування стали частими і в нашому районі, і коли батько вранці йшов із дому, мати жила в страху до самого вечора, не впевнена, що він повернеться.

Але до того часу, коли я стала студенткою, війна давно скінчилася. Хоча санкції лишалися в силі, іранці знайшли лазівки та альтернативні способи діставати те, що їм було потрібно. Найгірші злидні лишилися позаду. Я та мої однокласники знали важке життя, пам’ятали його, але воно стало історією, байкою для вечорів, коли ми збирались за вечерею, яку нам не довелось добувати з труднощами.

Справи покращувалися. А потім стався теракт 9/11

Хоча я усвідомила це лише через багато років, але 9/11 став днем, коли іранський підйом почав розвалюватися. Хоча Іран був непричетний до атаки, Захід неухильно посилював нашу ізоляцію. Вона стала ще інтенсивнішою після того, як у 2002 році в місті Нетенз було виявлено секретний завод зі збагачення урану. Нас додали до «Вісі зла» Джорджа Буша, а потім оточили після того, як США вторглись до Афганістану на сході від нас та до Іраку на заході. У 2005 році консервативний екс-мер Тегерана Махмуд Ахмадінеджад на президентських виборах наніс поразку реформаторам, і світова зневага до нас посилилася ще більше.

Було достатньо складно миритися зі змінами, які Ахмадінеджад проводив у країні. Університетську охорону, до якої ми звикли — в основному молодих хлопців із провінції — замінили на незнайомих нам охоронців суворого вигляду. Їдальню, де ми завжди обідали разом, розділили довгою синьою шторою на чоловічу та жіночу частини. Ми чули про професорів, яких змушували йти у відставку, а близькі до адміністрації невідомі особи займали їхні посади, для яких вони були академічно непридатними.

Як студенти, ми ніколи не відчували, що Ахмадінеджад представляє наші інтереси, але також ми не відчували жодної симпатії до США. Ахмадінеджад привів у наш університет нову охорону. Але це Америка взяла нас в облогу. Ми знали про недоліки нашої держави, але за роки дебатів у їдальні ми з моїми ровесниками так і не змогли пояснити те, як нас виключили, чому світ, здавалося, просто нас не любив. Ми почали вважати себе «виключеними з людства», невидимими для зовнішнього світу, але при цьому вважали, що живемо так, як завжди жили.

Щонайменше, нам здавалося, що Ахмадінеджад та Буш однакові: обоє своїми словами та діями шкодили престижу своїх народів в очах світу. Але при цьому достойна сорому поведінка американського президента не відрізала всю його країну від постачання їжі та ліків. Ми не звертали уваги на Ахмадінеджада, але міжнародне засудження Ірану дедалі посилювалося. Спочатку ми намагалися зосередитися на навчанні, оцінках, коханні, мистецтві, житті, але це було складно. Деякі аналітики заявляли тоді і заявляють досі, що санкції ослабили підтримку влади Ірану з боку населення, але це завжди була далеко не повна картина. Мені та моїм друзям це ніколи не здавалося правдою. Навпаки, ми почали повторювати риторику влади: Чому до Ірану застосовують подвійні стандарти?

А потім наше життя завмерло. У 2006 році уряд Ірану відмовився продовжувати імплементацію частин Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, відчутно урізавши інспекційні права співробітників Міжнародної агенції з атомної енергії в Ірані. У грудні того року, а потім знову в березні 2007, жовтні 2007 та березні 2008, Рада безпеки ООН відповіла посиленням санкцій.

Нові ембарго закрили лазівки, які дозволяли іранцям виживати останні десять років. Товари, які раніше були легко доступними, тепер було неможливо купити. Міжнародні перевізники скасували польоти до Ірану або скоротили їхню кількість. Журнали, які, попри все, вижили, знову опинилися під загрозою закриття через ціни на папір, які вони не могли собі дозволити. Європа та США раптом відмовилися купувати іранську нафту, експорт якої доти давав від 60% до 80% доходу країни.

Всередині країни невідомі люди, які практично не мали управлінського досвіду, що заслуговував би на довіру, посилювали контроль у всіх сферах: в економіці, культурному просторі, навіть в організації з питань культурної спадщини — урядовому органі, відповідальному за збереження історичних пам’яток. Реакційна політика адміністрації Ахмадінеджада в поєднанні з новими суворими санкціями почала паралізовувати нас.

Нові санкції не пощадили нікого, навіть хворих на рак

Вплив санкцій на саму лише наукову спільноту був спустошливим. Дефіцитними стали всі можливі види технічного обладнання, в той час як по всій країні університетам заборонили поновлювати підписки на пошукові репозиторії — навіть у сферах медицини та гуманітарних наук. Coursera — платформа, яка пропонує безкоштовні відкриті онлайн-курси — стала недоступною в нашій країні. Наші можливості проводити дослідження та робити вклад у світову науку увійшли в період болісного застою.

Хоча частина випускників Тегеранського університету зазвичай лишалися працювати в Ірані, нові санкції спровокували масовий виїзд із країни: майже ніхто не обирає залишитися після бакалаврату. Двері, здається, зачиняються з усіх боків навколо нас. Протягом кількох місяців після мого першого розчарування в магазині канцелярських товарів усі інструменти для писання або малювання, якими я користувалася, зовсім зникли з ринку.

Вплив санкцій за межами моєї академічної бульбашки був набагато гіршим. Стало складно знайти вітаміни. Мамині харчові добавки зникли з ринку так само, як тампони та імпортне харчування для немовлят. Ми ходили по місту від аптеки до аптеки, але всюди чули одне й те саме: те, що ви шукаєте, більше не ввозять до країни через санкції. Зникли вироблені в Німеччині краплі для очей, якими користувався мій дідусь. Від іранських у нього боліли очі.

Що більш критично, стало дедалі важче діставати життєво важливі препарати для хворих на рак. З 2011 до 2014 року, відвідуючи хворих родичів, я зустрічала в лікарні пацієнта за пацієнтом, чий стан став критичним через затримки в лікуванні.

«Вони що, думають, що я продам свій будинок, щоб купити ліки? Тоді з чим залишиться моя сім’я, якщо я все одно помру?» — запитував високий сивий чоловік, з яким я якось познайомилася. Він щойно розпочав хіміотерапію — на кілька місяців пізніше, ніж треба було. Через кілька тижнів він помер.

Кількість захворювань на рак також зросла, наче хтось злісно пожартував над нами. Деякі лікарі винуватять новий низькоякісний бензин внутрішнього виробництва. Хоча Тегеран завжди страждав від забруднення повітря, ми почали спостерігати безпрецедентні доти рівні: іноді, коли дивишся на сіро-зелений туман, який огортає місто, стає важко дихати.

Іранські банки були відключені від системи SWIFT (Товариство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій), що обірвало фінансову комунікацію між Іраном та іншими країнами. Тяжкого удару зазнав приватний сектор. Особливо постраждали текстильна та автомобільна галузі: деякі фабрики зовсім закрилися. У всіх галузях отримати запчастини або зробити запит на ремонт для машин стало надзвичайно дорого, а іноді взагалі неможливо. Килими ручної роботи та фісташки — основні товари експорту Ірану, крім нафтопродуктів — почали накопичуватися в підвалах.

Все це відправило економіку у вільне падіння. Нові санкції призвели до безпрецедентної інфляції, за деякими оцінками до 40%, що, в свою чергу, викликало різкий стрибок цін на базові товари масового вжитку, такі як молоко та рослинна олія. Деякі важливі товари доступні тільки на чорному ринку, і не існує способу — офіційного або ні — дізнатися, наскільки сильно інфляція вдарила там.

Можливо, ви можете порівняти ситуацію з фінансовою кризою 2008 року в Америці, щоб уявити собі, як це було: за лічені дні  розпадаються фінансові заощадження, стираються роки старанної економії. Мої батьки перше десятиліття свого подружжя провели у військовій зоні, а наступні п’ятнадцять років прожили, намагаючись надолужити втрачений час, компенсувати роки недостатку. За кілька місяців від їхніх зусиль практично нічого не лишилося. Мамині клієнти розорилися; академічні та промислові дослідження мого батька були жорстко обірвані.

За обідом ми говоримо про воєнний час. Як було виживати на пайки. Як можна було жити, маючи так мало. Ми ніжно згадуємо нашу здатність бути задоволеними, те, як ми переживали всі негаразди разом.

Цього разу це не відчувається як спільна боротьба. Достатньо кмітливі та достатньо аморальні люди під дією санкцій  експлуатують злидні інших з метою прибутку. Вони діють як агенти та посередники, наживаючись на потребах та заздрості громадян. Ці люди стають багатими, але коштом простих людей, котрі повертаються одне проти одного, а моральне та суспільне життя розвалюється на шматки. Під час війни я б ніколи не сказала своєму батьку, що хочу таку саму ляльку, як в однокласниці: у кожного з нас і так були однакові речі, або їх не було. Але під час санкцій я бачила, як на моїх дядьків сваряться їхні діти, бо ті не заплатили посередникам за якусь нову блискучу іграшку, яка є в їхнього однокласника.

Ядерна угода принесла надію, але й непевність

У 2013 році президент Хассан Рухані переміг на виборах з мандатом розірвати це порочне коло, повернути до Ірану здоровий глузд і предмети першої необхідності. Попри колосальні перешкоди ззовні та всередині Ірану, поки що він із цим справляється.

14 липня 2015 року було заявлено про угоду між Іраном та шістьма світовими лідерами, серед яких були і США. Нам сказали, що в обмін на скорочення нашої ядерної програми та постійні суворі перевірки санкції нарешті буде знято.

Того вечора я бачилася зі своїм дідусем. Він пережив окупацію своєї провінції під час Другої світової, революцію, війну і роки санкцій. Коли ми обговорювали новини, він посміхнувся, дивлячись удалечінь. Він продекламував вірш: «Ми всього лише листя, що танцює на вітрі».

В ніч угоди я їжджу вулицями Тегерана, намагаючись відчути те, що відчуває місто. Валі-Аср відома як найдовша вулиця на Близькому Сході — вона перетинає місто з півночі на південь. Раніше по всій довжині дороги росли високі платани, але тепер вони лишилися лише на північній Валі-Аср, довкола якої розташований один із найбагатших районів Тегерана. Саме тут і збираються натовпи, а святкування зупиняють дорожній рух. Люди виходять зі своїх машин, грає музика, звуки їхнього свисту та аплодисментів піднімаються в темряві над деревами.

Всюди видно стільки розкішних автомобілів, скільки я ніколи не бачила у Тегерані в одному місці: лексуси, мерседеси, БМВ. Але поміж ними зустрічаються мотоцикли молодих хлопців із робітничих районів південного Тегерана. Їх легко побачити в натовпі. Вони одягнуті у футболки з плямами, вимазані, ймовірно, під час довгого робочого дня, і в підроблені кросівки Nike. Коли ми їдемо на південь, крики і щасливі натовпи поступаються місцем нічній тиші.

Я прожила вже три десятки років. Я народилася після революції, в розпал війни. Я бачила стабільність, хаос, кровопролиття, спокій і всі проміжні стани між ними. Попри угоду, ми не очікуємо приходу ери достатку без ускладнень. Навіть якщо все буде йти за планом, наслідки санкцій неможливо просто стерти. Мій знайомий економіст із Тегеранського університету висловився так: «Накласти на країну такі санкції — це все одно що назавжди покалічити людину. Ти можеш перестати наносити шкоду, але травма нікуди не дінеться».

Цікаво, чи це правда. Все, що обіцяє нам ця угода — більше стабільності, відновлення фінансової системи, більш відкритий політичний та соціальний простір — ми вже мали і втратили до цього. Хто дасть гарантію, що не втратимо знову? Ті з нас, хто спостерігав за синусоїдними падіннями та відновленнями трьох останніх десятиліть, знають, що багато залежить від примх світу поза нашою юрисдикцією, недоступного для нашого нагляду. Ми не можемо його зігнути, але він може зігнути нас. Для багатьох іранців зняття санкцій — не більш ніж закінчення ще одного розділу у великому, мінливому, досі не дописаному романі. Ти пишеш його живучи. І читаєш на ходу.

Джерело: Pedestrian. I live in Iran. Here is how sanctions have shaped my life. In: Vox.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.