Діти бунтують проти батьків, учні повстають проти вчителів, а раби повсякчас норовлять скинути своїх хазяїв… лише для того, щоб потім панувати над іншими. Ці сюжети є класичними не лише для психоаналізу, філософії та художньої літератури, але і для дискусії про декомунізацію, яка розгорнулася в Україні.

Самі основи дискусії, яка начебто має покінчити з тоталітарними спадком країни, концептуалізовані в рамках сталінської мови. «Декомунізація» — у якості боротьби зі спадком СРСР — можлива лише в тому випадку, якщо ми приймаємо міфи та тлумачення «комунізму», витворені та завчені цілими поколіннями радянського населення завдяки ідеологічному апарату тієї держави. І створені вони були переважно в сталінську добу.

Ми схопилися боротися зі спадщиною «комунізму» лише тому, що добре завчили радянське уявлення про нього (інакше дискусія не мала би сенсу). Ми повторюємо за радянською пропагандою, що в СРСР був «комунізм», і вдаємо, що це слово не мало інших значень та різних тлумачень задовго до заснування радянської держави. Ми теж говоримо про те, що радянський «комунізм» був єдиним лівим проектом, і забуваємо про безліч лівих проектів, партій, організацій та теоретиків, які протистояли СРСР чи співпрацювали з ним, були в ньому масово репресовані або навіть існували до нього. Ми теж говоримо про радянський «комунізм», повторюючи наратив про безперервність єдиного проекту Радянського Союзу, хоча прекрасно знаємо, що в двадцятих роках, у сталінські часи та в шістдесятих, наприклад, існували різні держави та різні суспільства з украй відмінними «гендерними режимами», ставленням до ЛГБТ чи опозиції, побутом та рівнем свободи.

Вступаючи в бій з «ідеологізованою історією», ми й самі намагаємося представити той період як щось єдине й однозначне. Без відтінків, без складного прочитання й аналізу різних сторін, без пояснення складних історичних подій, які ніколи не бувають такими однозначними. Ми й самі не помічаємо, як пропонуємо «правильне прочитання» історії, намагаємося поширити однозначне засудження певних подій та використати для цього державу та її апарат (закони, школу тощо). Ми повторюємо ті практики, з якими хочемо боротися, так само легко іменуючи їх «демократією», як той режим називали «комунізмом».

Жодне суспільство не обходиться без тяглості і неодмінно переживає наслідки свого минулого. Але суспільство, яке застрягає в минулому, не усвідомлюючи цю тяглість структур, ментальностей та мови, втрачає можливість дивитися в майбутнє та розвиватися. Яке суспільство нам потрібне? Як вирішувати різноманітні соціальні проблеми, що накопичувалися десятиліттями? Куди направляти ресурси, як організовувати міський простір, як зробити суспільні інституції ефективнішими? Доволі легко порахувати, скільки статей та книжок про це було надруковано за останні роки, скільки ефірів було цьому присвячено на телебаченні, скільки коштів держава витратила на сучасників та майбутнє — і які суми були витрачені на монументи та підрахунок жертв минулих трагедій.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *