Минуло близько 15 років з часу виходу польською мовою книги «Сусіди» польсько-американського історика Яна Томаша Ґросса. Автор розповідає історію, яка відбулася в часи Другої світової війни: 10 липня 1942 року поляки, що мешкали в містечку Єдвабне, заживо спалили своїх сусідів-євреїв. У період дискусії навколо цієї книги в різних виданнях щомісяця з’являлися близько ста текстів на тему співучасті поляків у Голокості. А відомий польський публіцист Яцек Жаковский порівняв вихід книги з ядерною бомбою сповільненої дії. Кожна наступна книга Ґросса, в яких автор продовжує тему співучасті поляків в Голокості[1], умовно розпочинала нове коло дискусії.

На думку українського історика Андрія Портнова, ми можемо виділити «три кола» дискусій[2], кожне з яких у різний спосіб вплинуло на польсько-єврейські стосунки. До прикладу, після виходу першої книги Ґросса «Сусіди» та тривалих дискусій довкола неї тогочасний президент Польщі Александр Кваснєвський у місті Єдвабне попросив вибачення «від свого імені та імені тих поляків, чия совість небайдужа до цього злочину…»[3].

«Четверте коло» дискусії

«Поляки… протягом війни вбили більше євреїв, ніж німців», — це одна із тез, яку Ґросс озвучив у своїй нещодавній статті «Східноєвропейська криза сорому». Автор тексту розмірковує над європейською міграційною кризою і, як він вважає, негативним ставленням східноєвропейців до надання притулку біженцям із Сирії. Ці процеси Ґросс розглядає через призму участі східноєвропейців у Голокості та небажання брати на себе відповідальність за ці злочини.

Ґросс звинувачує Східну Європу у відмові допомогти європейській спільноті у час однієї із найбільших криз, хоча протягом багатьох років східноєвропейські країни отримували від Європейського Союзу значні кошти на свій розвиток. Мешканці Польщі, Угорщини, Словаччини в тексті Ґросса є «нетолерантними, неліберальними, ксенофобськими», а головне — нездатними пригадати дух солідарності, який привів їх до свободи на початку дев’яностих років.

Посилаючись на книгу американської дослідниці Рут Гей «Безпечні серед німців» (Safe among the Germans), Ґросс проводить паралелі між вцілілими східноєвропейськими євреями, які після Другої світової війни втікали від «вбивчого антисемітизму їхніх польських, угорських, словацьких чи румунських сусідів», та сирійськими біженцями, які, на думку автора, «не можуть знайти спокою в Східній Європі і втікають до Німеччини». Ґросс пропонує шукати коріння «брутального ставлення східноєвропейців» до біженців у періоді Другої світової війни та перших післявоєнних роках і, як підсумок, закликає країни Східної Європи більше працювати над своїм «злочинним минулим».

Одним із перших на цей текст відреагував Александр Смоляр — товариш Ґросса ще з часів варшавських студентських протестів 1968 року. Окрім активної опозиційної діяльності в часи Польської Народної Республіки, Смоляра і Ґросса поєднує єврейське походження і той факт, що обоє були виховані в сім’ях із лівою традицією. Внаслідок антисемітської кампанії, яку розпочала польська комуністична влада після студентських протестів, сім’я Яна Томаша Ґросса емігрувала в США, де йому вдалося зробити блискучу академічну кар’єру і протягом тривалого періоду викладати у Єльському університеті. Александр Смоляр емігрував у 1971 році, активно співпрацював із польською антикомуністичною опозицією, а зараз проживає у Польщі й очолює фонд ім. Стефана Баторія.

Смоляр звертає увагу на повернення терміну «Східна Європа», яким послуговується Ґросс. На його думку, вживання терміну «Східна Європа» — це своєрідний наголос на віддаленості Польщі від «справжньої Європи», Західної. Смоляр використовує термін «Центральна Європа». Як людина ліберальних поглядів, він погоджується, що критика ксенофобії в Центральній Європі є часто обґрунтованою, а також вказує на важливість праць Ґросса для польсько-єврейського діалогу. Проте тоді як Ґросс пропонує шукати причини ксенофобії в Другій світовій війні, Смоляр вважає, що поширений у суспільстві страх перед мусульманами не обов’язково походить від расизму чи ксенофобії, і закликає зрозуміти його, а не реагувати на нього презирливо і зверхньо.

На думку Смоляра, західноєвропейці внаслідок колоніального минулого здавна мали досвід співжиття із чорношкірими, арабами, людьми з Азії, і внаслідок таких контактів виникало краще розуміння інших. Щодо Польщі, то вона до 1989 року була закритою державою і до сьогодні зберегла статус моноетнічної[4]. «Брак знань про Чужого часто викликає істеричну реакцію, зокрема в атмосфері, яку створили терористичні атаки крайніх апокаліптичних мусульманських сект у США, Іспанії, Лондоні, Голландії. Однорідність дає відчуття безпеки, навіть якщо її неможливо втримати в сучасному, динамічному, глобалізованому світі», — в такий спосіб Александр Смоляр намагається пояснити коріння ксенофобії в Центральній Європі.

Під час публічної дискусії, яку організувала Krytyka Polityczna, Александр Смоляр охарактеризував текст Ґросса як «антирасистський расизм», а також вказав на ряд фактографічних помилок, які, на його думку, допустив Ґросс. На явні помилки Ґросса та гіперболізацію й перекручення фактів з його боку також звернули увагу низка істориків, зокрема Пьотр Осенка та Марцин Зарамба, який також брав участь у публічній дискусії. Осенка в коментарі для Gazeta Wyborcza[5] розкритикував найгострішу тезу Ґросса, ніби поляки протягом війни вбили більше євреїв, ніж німців, зазначивши, що поляки від початку воювали на західному та східному фронті, були у військах — як армій західних союзників, так і в 1-й армії Війська Польського. Вже під час дискусії Ґроссу довелося уточнити, що він мав на увазі «німців, вбитих поляками в Польщі», тобто в його підрахунки не входили поляки, які воювали в різних театрах воєнних дій. Також Осенка зазначає, що не існує зв’язку між ставленням поляків до євреїв у часи Голокосту і ставленням сучасних поляків до біженців. Цю тезу поділяє й Марцин Заремба, який у коментарі для Gazeta Wyborcza[6] зазначив, що не варто перебільшувати рівень ксенофобії в країнах Центрально-Східної Європи. Заремба спробував проблематизувати вимір дискусії ширше і зазначив, що розуміє політику польського уряду Еви Копач, яка намагається заспокоїти суспільство, налякане дурними висловлюванями, що лунають із табору правих консерваторів із партії «Право і справедливість» (Prawo i Sprawiedliwość). Так само, як і Александр Смоляр, Заремба вважає, що потрібно шукати корені страху перед іншими національностями, зокрема біженцями, в історії Польської Народної Республіки, коли поляки не мали контактів із іншими культурами й расами.

Якщо активні і публічні дискусії навколо польсько-єврейських стосунків тривають уже близько двох десятків років, то тема біженців для поляків і загалом мешканців Центрально-Східної Європи є новою. Хоча більшість політичних партій (у різний спосіб) заявляють про готовність взяти на себе зобов’язання допомогти біженцям, проте ставлення пересічних поляків до біженців є неоднозначним. Згідно з опитуванням, яке проводила Gazeta Wyborcza[7], 53% респонентів у Польщі заявили, що вважають своїм моральним обов’язком готовність приймати біженців, проте існує велика кількість стереотипів. До прикладу, 65% опитаних вважають, що біженці спричинять ріст злочинності, а 58% — що біженці привезуть у Польщу тероризм. Цікавим є факт, що найвищий ступінь недовіри до біженців демонструють наймолодші респонденти і мешканці сіл.

Перед Європою стоять великі виклики: криза з біженцями, російсько-українська війна, економічна криза — важко спрогнозувати, як і чи будуть ці проблеми вирішені. Дискусія навколо тексту Ґросса може нас навчити уникати безкомпромісних тверджень і бути готовими спокійно змінити власну думку. Як закликав Вітольд Ґомбрович, «Найважливіше — це не помирати за ідеї…, переконання; і також не тверднути й не обгороджуватися ними».

Примітки:

[1] Всього вийшли три книги: окрім вже згаданої «Сусіди», ще «Strach: Antysemityzm w Polsce tuż po wojnie. Historia moralnej zapaści» 2008 року (в оригіналі книга вийшла 2006 року) і «Złote żniwa. Rzecz o tym, co się działo na obrzeżach zagłady Żydów» 2011 року.

[2] Див. «Єдвабне і не тільки. Про польські дискусії довкола книжок Яна Ґросса».

[3] Див. Wystąpienie Prezydenta RP Aleksandra Kwaśniewskiego. Jedwabne 10 lipca 2001.

[4] Згідно з останнім переписом населення, 97,10% громадян Польської Республіки індентифікували свою національність як «поляк» (із них 2,26% також вказали ще одну національність, як другу).

[5] Див. «Polska nie chce uchodźców, bo nie rozliczyła się ze zbrodni na Żydach.» Oburzenie po tekście Grossa.

[6] Там само.

[7]  53 proc. Polaków: przyjmowanie uchodźców to nasz moralny obowiązek [SONDAŻ “WYBORCZEJ”].

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.