Переклали Катерина Семчук, Настя Правда та Дафна Рачок

Протягом останніх п’яти років американські політики стали одержимі роботами.

Президент Барак Обама попередив, що банкомати і машини автоматичної реєстрації в аеропортах є чинниками високого рівня безробіття. Сенатор Марко Рубіо (Мarco Rubio) сказав, що основним викликом нашого часу є необхідність «впевнитися, що підйом машин не стане падінням робітника». Головна стаття в Atlantic закликає нас поміркувати про проблеми світу без роботи. А в New York Times Барбара Еренрайх (Barbara Ehrenreich) попереджає про те, що «пащека технологій, що поїдає робочі місця, зараз загрожує навіть найбільш спритним людям із найбільш дорогою освітою».

Хорошою новиною є те, що ці побоювання — безпідставні. Жодна з проблем американської економіки не спричинена роботами — чи, конкретніше кажучи, не спричинена дедалі швидшими темпами автоматизації. Більше того, навіть якщо темпи автоматизації прискоряться в майбутньому, насправді немає причин думати, що це створюватиме проблеми.

Поганою новиною є те, що ці побоювання — безпідставні. Насправді замість прискорених темпів автоматизації сьогодні ми переживаємо уповільнення темпу зростання продуктивності. І це уповільнення є величезною проблемою. Якщо ситуація не зміниться, ми невдовзі опинимося у депресивному світі вищого пенсійного віку, серйозних потреб охорони здоров’я, з якими ми не будемо здатні впоратися, вищих податків та широкого публічного сектору, що гостро потребуватиме інфраструктурних ресурсів.

Іншими словами, не переймайтеся, що роботи відберуть вашу роботу. Бійтеся, що цього не станеться.

Минуле автоматизації

Коли люди чують про роботів, їм на думку одразу спадає наукова фантастика: таксист Джонні Кеб з фільму «Пригадати все», хромована покоївка Розі з «Джетсонів» або ж комп’ютери, які вміють думати та розмовляти та керують космічним кораблем «Ентерпрайз». Усе це і багато чого іншого може стати реальністю колись у майбутньому (хтозна?), але реальність щоденних змін є більш приземленою.

Машини замінювали людей протягом сотень років. Та коли таке трапляється саме з вами, це справді фігово. Так було з власниками малого бізнесу, чиї магазини з проявлення фотографій були витіснені з ринку цифровими камерами. Справді фігово було аналоговим графічним дизайнерам — таким, як моя мати — що втратили роботу через появу програм для комп’ютерної верстки у другій половині вісімдесятих років. Фігово було портовим вантажникам, котрих позбавила роботи поява контейнерних суден. Фігово було ткачам, які втратили роботу через прядку «Дженні» (spinning jenny). Так само було залізничним інженерам, яких позбавив роботи автомобіль.

Але для суспільства в цілому це все були гігантські стрибки вперед. Окремі індивіди справді втрачали роботу й часто залишалися з низькою заробітною платою. Та в середньому і число робочих місць, і рівень життя далі зростали.

Технопесимісти часто визнають це. Проблема, — кажуть вони, — в тому, що у разі, коли технологія знижуватиме необхідність у людській праці справді дуже швидко, то суспільство не матиме часу пристосуватися, і в результаті буде високий рівень безробіття.

І знову ми можемо подивитися в минуле. Попри кліше, що технологія прогресує сьогодні швидше, ніж будь-коли, продуктивність одного працівника в американській економіці насправді досягла найвищого показника у період чверті століття між 1948 та 1973 роками.

Це період, коли поширення холодильників поклало край роботі молочників, а початок використання пральних і посудомийних машин перетворив штатних прибиральниць на розкіш для середнього класу. Це були часи, коли телевізори замінили театр, а вантажні перевезення поклали кінець мережам дистрибуції продуктів і призвели до зникнення довколишньої роздрібної торгівлі. Нові міжштатні автостради оминули старі міста й залізничні депо. Автоматичні телефонні комутатори позбавили роботи операторів. Нові види добрив, отримані в результаті проведених під час війни досліджень, підвищили врожайність культур на одному акрі землі та водночас скоротили необхідну кількість робітників.

То що ж сталося?

Так, люди працювали менше. У 1950 році (перший рік, про який ми маємо дані) пересічний найманий працівник у Сполучених Штатах працював у середньому 1 909 годин. До 1973 року це число знизилося до 1 797 годин. Тобто приблизно на 6%. Це еквівалентно переходу від двох тижнів оплачуваної відпустки на рік до п’яти тижнів. Або ж зміні робочого дня з 9 години  ранку до 5 години вечора на день з 9:30 до 5 вечора.

Але повного краху у сфері зайнятості не відбулося. Загальне число найманих працівників зросло більш ніж на 50% протягом цього періоду, йдучи пліч-о-пліч зі зростанням чисельності населення. Заробітна плата неухильно зростала щороку в середньому на близько 2,23% швидше, ніж інфляція.

І це зростання торкнулося дуже багатьох. Звичайно, були багаті й бідні, але частка загальнонаціонального доходу, яку отримували дуже багаті, була скромною і загалом зменшувалася. Швидкий темп автоматизації не означав, що від ситуації могли виграти тільки достатньо розумні, здатні винайти ці нові машини, або ж достатньо удачливі, щоб на них заробити. Окремі люди справді програли у певні моменти, але загалом приплив швидко піднявся і підняв більшість човнів[1].

Великий спад

Сьогодні більшість людей вважають, що ми живемо в період величезного науково-технічного прогресу. Маленький пристрій у моїй кишені заміняє мені телефон, який раніше стояв у мене в спальній кімнаті, плеєр Walkman, що його я носив у своїй кишені, калькулятор TI-85 у рюкзаку, кожну книжку, що я коли-небудь мав, ігрову консоль Sega Mega Drive на полиці, будильник на нічному столику і навіть до якоїсь міри мій телевізор. Але він не лише дублює функції цих пристроїв. У більшості випадків він їх перевершує.

Але попри галас, який зчинився довкола техніки, та національну одержимість підривними інноваціями[2], темпи зростання продуктивності праці уповільнилися. Американська економіка зросла, але більше через зростання кількості робітників, аніж завдяки новим, потужнішим машинам, які б розширювали можливості цих робітників. І кількість відпрацьованих годин на одного працівника в США майже не змінилася, хоча в інших країнах вільного часу ставало дедалі більше.

Якби роботи і справді відбирали у нас роботу, продуктивність працівників, які досі її мають (загальна кількість виконуваної роботи, поділена на загальне число найманих працівників), швидко зростала б. Але цього не відбувається. Продуктивність зростає, але повільніше, ніж росла в минулому.

І сповільнення темпу зростання продуктивності є важливим фактором сповільнення зростання заробітної плати, чого так сильно і бояться люди.

Економічний звіт президента Америки за 2015 рік показує, що якби протягом останніх сорока років зростання продуктивності відбувалося у тому ж темпі, що й у період між 1948 та 1973 роками, то прибуток середньостатистичного домогосподарства сьогодні був би на 30 тис. доларів вищий. З іншого боку, Рада з економічних питань при президенті Обамі підрахувала, що якби протягом цього часу нерівність залишилася на рівні 1973 року, дохід середньостатистичного домогосподарства зріс би тільки на 9 000 доларів.

Іншими словами, проблема продуктивності є більшою за проблему нерівності. І водночас менш обговорюваною.

Навіть більше: цю тему можна назвати майже табуйованою, зважаючи на одержимість, з якою медіа та політичні кола обговорюють уявне повстання роботів. Ми так переймаємося неіснуючою проблемою зростання продуктивності через роботів, що майже не звертаємо уваги на реальну проблему її сповільнення.

Парадокс Солоу

Але як щодо процвітання цифрових технологій, про яке свідчить усе навколо нас? Майже тридцять років тому відомий економіст Роберт Солоу (Robert Solow) пожартував: «Ви можете помітити еру комп’ютерів у всьому, крім статистики з продуктивності».

Відповіддю на цю загадку може бути те, що цифрові технології трансформували жменьку галузей у сфері медіа та розваг, котрі займають у популярній свідомості та в обговореннях непропорційно багато місця в порівнянні з їхньою важливістю для економіки. Роботи не відбирають у нас роботу, вони відбирають у нас дозвілля.

Наприклад, дані Американського опитування про використання часу підказують, що в середньому американці витрачають близько 23% свого денного часу на перегляд телебачення, читання або ігри. Після появи Netflix, HDTV, Kindle, iPad та всього іншого зараз, у 2015 році, ці види діяльності, безсумнівно, виглядають кардинально по-іншому, ніж у 1995 році, тож може легко скластися враження, що цифрові технології здійснили революцію в нашому житті.

Більше того, інтернет перевернув з голови до ніг медіаіндустрію, яка протягом останнього десятиліття тільки те й робить, що торочить про те, яким повним і драматичним було це перетворення. У свою чергу, це тільки підсилює наратив про швидкі зміни.

Але очевидно, що медіа та індустрія розваг не становлять і близько 23% робочої сили або загального обсягу виробництва США. Більшість інших категорій робіт зазнали впливу цифрових технологій тільки побіжно. Близько 9% усіх робочих місць у приватному секторі припадають на галузь громадського харчування. Сьогодні люди радше зарезервують столик або замовлять їжу додому за допомогою додатка на смартфоні чи планшеті, ніж за допомогою телефонного дзвінка, тоді як основна робота з приготування та подачі їжі майже не зазнала прогресу.

На вищому ж рівні зарплатного спектру ми досі не маємо роботів-лікарів, що могли б лікувати пацієнтів замість людей, які є дорожчими та спричиняють більше труднощів. Насправді нам не вдається навіть належним чином оцифрувати медичні записи.

З часом стає дедалі зрозуміліше, що смартфони та інтернет просто не змінять правил гри в економіці у таких масштабах, як кондиціонери, реактивні літаки, контейнерні судна та телевізори, тому в Кремнієвій долині стає дедалі популярнішою позиція заперечення.

«Нам бракує розуміння того, що відбувається у Кремнієвій долині, — сказав  Wall Street Journal головний економіст Google Гел Веріен (Hal Varian), — тому що ми не маємо хорошого способу це виміряти».

У статті йдеться про те, що, на думку Веріена, «проблематичність урядового вимірювання продуктивності» полягає у тому, що «її здійснюють на основі валового внутрішнього продукту, підрахунку товарів та послуг, вироблених економікою США».

Але помилка не у вимірюванні. А у визначенні економічної продуктивності. Коли люди можуть створити у рамках ринкової економіки більше товарів і послуг на продаж, продуктивність зростає. Коли вони не можуть цього зробити — зростання немає. Та очевидно, що в житті є важливі речі, котрі не можна монетизувати. Наприклад, особисто я отримую величезне задоволення від щоденних жартів на Твіттері. Однак навряд чи можна сказати, що ідею, ніби найкращі речі в житті є безкоштовними, було винайдено у Кремнієвій долині. Радість, яку приносить мені усмішка на обличчі мого маленького сина, також не вимірюється у цифрах ВВП. Ані смуток, який я відчуваю, думаючи про мою покійну мати, що не дожила до цього часу, щоб побачити його.

Та якщо ви хочете забезпечити своїй дитині дах над головою, купити їй пелюшки та молочну суміш, квитки на літак, щоб вона могла з вами поїхати до своїх дідуся й бабусі, вам знадобляться гроші. А гроші виникають у результаті монетизованої економічної діяльності.

Ситуація погіршується

Сповільнення продуктивності почалося кілька десятиліть тому і спочатку відповідало поганим новинам про ціни на нафту з-за кордону. Ця ситуація закріпилася через різку рецесію, що зламала хребет інфляції і тривала аж до відродження економіки за Рейгана. У другій половині дев’яностих стан речей дещо змінився і на мить могло здатися, наче парадокс Солоу зник. Walmart та інші великі мережі магазинів почали використовувати комп’ютери для кращого контролю свого інвентарю і таким чином значно поліпшили продуктивність у секторі роздрібної торгівлі.

Як це часто буває у періоди швидких технологічних змін, це призвело до певного витіснення та пов’язаних із ним страждань. Але навіть попри те, що кінець дев’яностих був жахливим часом для малого бізнесу, загалом це був період низького безробіття та зростання заробітної плати.

Але, як написав Пол Кругман (Paul Krugman), «Виявилося, що ми не отримали стійкого повернення до швидкого економічного прогресу. Це радше був одноразовий підйом, який затих близько десяти років тому».

Протягом останніх кількох років ситуація стала ще гіршою.

Цей спад співпав із періодом слабкого попиту, високим рівнем безробіття і повільного болісного зростання заробітної плати. Це все на додаток до середовища, в якому менеджери через низькі продажі не мають бюджету для закупівлі нового обладнання та водночас мають мало стимулів для кар’єрного підвищення робітників через їхню неспроможність продати більше.

У бізнесі замість гарячих тенденцій, пов’язаних із новим обладнанням, яке дозволило б робітникам працювати ефективніше, однією зі знакових тенденцій нашого часу є поширення онлайн-послуг, які зменшують зайві клопоти, пов’язані з наявністю людей, котрі сідають до автомобіля, щоб доставити вам речі. Наприклад, Washio пришле когось до мене додому, щоб забрати мої речі в хімчистку. Seamless зателефонує до ресторану і замовить доставку їжі до моїх дверей. Postmates надішле когось, щоб забрати замовлену їжу з ресторану, що не пропонує доставки. Homejoy пришле когось прибрати мій будинок. Ці стартапи є непоганими бізнес-ідеями, але вони не роблять нічого для покращення ефективності того, як саме чистять вбрання, готують їжу чи прибирають будинки.

Основна галузь, у якій продуктивність зростає швидкими темпами, — це власне галузь інформаційних технологій. Нам дедалі краще вдається виробництво смартфонів, мобільних додатків, хмарних сервісів (cloud services) і тому подібного. Але ці речі не є впливовими чинниками, здатними суттєво змінити економіку. Насправді, спосіб, у який сучасні цифрові технології стирають межі між пристроями для розваг та пристроями для продуктивної роботи, певною мірою підриває продуктивність сучасного офісного працівника. Електронна пошта не тільки дає змогу залишатися на зв’язку з віддаленими колегами, але й надсилати листи вашому батькові під час робочого дня. З аналітики Vox.com й маже будь-якого іншого сайту зрозуміло, що американські офісні працівники багато постять на Фейсбук, твітять та просто безсистемно переглядають різні веб-сторінки протягом робочого дня. Тому, звісно, невипадково, що найпопулярнішим у 2015 році способом підвищення продуктивності в офісі є груповий чат-сервіс Slack[3].

Певною мірою це може зробити життя приємнішим (з іншого ж боку, це також робить його докучливим, адже родинні вечері перериваються випадковими робочими листами), але це має на диво незначний вплив на загальний стан економіки.

Менше роботи в майбутньому

Звичайно, все може змінитися. Сила закону Мура (Moore’s Law), згідно з яким місткість комп’ютерних мікросхем подвоюється приблизно кожні два роки, у тому, що протягом наступних п’яти років цифровий прогрес буде здатним до більших стрибків у простій потужності процесорів, ніж у попередні п’ять років. Тому це принаймні можливо, що ми справді колись у найближчому майбутньому зробимо величезний стрибок у продуктивності, який істотно зменшить кількість людської праці, необхідної для того, щоб рухати економіку вперед.

Але рóботи ніколи не відберуть усі робочі місця. Проблема зі спробами уявити «світ без робóти» у тому, що вони вимагають уявити собі нереалістично значні зміни.

Найімовірнішим наслідком буде світ із меншою кількістю роботи. Це світ, який ми маємо вітати, а не жахатися його. Світ, у якому ми можемо зробити певні політичні рішення, яких хочемо, а не рішення, яких ми насправді не хочемо.

Раніше «нормальним» віком виходу на пенсію з отриманням соціальних послуг у США були 65 років. Сьогодні цей вік рухається до 67. Багато відомих політиків — від Джеба Буша (Jeb Bush) й Кріса Крісті (Chris Christie) до міжпартійної комісії зі скорочення дефіциту Сімпсон-Боулз — кажуть, що для збереження платоспроможності системи ми повинні підвищити пенсійний вік ще далі, аж до 70 років. У світі більшої продуктивності та меншої кількості роботи замість того, щоб робити це, ми могли би повернути його назад до шістдесяти п’яти років. Або навіть скоротити до 62.

Ще кілька ідей:

Звичайно, це тільки ідеї для ілюстрації, а не комплексна програма. Але вони показують, що за умов пристойної державної політики не варто боятися сплеску продуктивності через автоматизацію. Для кожного пункту у списку природним запереченням буде твердження «ми не можемо собі цього дозволити». Та якщо продуктивність прискориться, ми могли би з легкістю дозволити собі й це, і навіть більше — наприклад, знизити загальну кількість важкої людської праці, зберігши базове для життєвого циклу поняття кар’єри.

Якщо роботів не буде

Реальною загрозою є як раз протилежне — те, що продуктивність американського робітника на одну робочу годину не зростатиме більш швидкими темпами.

Якщо ви коли-небудь чули нудну лекцію на тему «дефіциту соціальних програм», то у ній йшлося саме про такий світ. Американське суспільство старіє і, за прогнозами, старітиме й далі. Іншими словами, зменшується відношення кількості людей працездатного віку до кількості пенсіонерів. Це означає, що ми будемо змушені або знизити життєві стандарти літніх людей, скоротивши їхні пільги, або ж знизити рівень життя ще-не-літніх людей, піднявши податки або скоротивши витрати на програми, від яких вони залежать.

До того ж, припущення, що «кошти на охорону здоров’я» поховають країну, є, по суті, припущенням, що технології не зможуть різко збільшити продуктивність сектору охорони здоров’я. Це, знову-таки, означає певні комбінації знижених пільг для хворих і підвищених страхових внесків і податків для здорових.

Найімовірніше, ми будемо й далі робити обидві ці речі одночасно.

Якщо нам на допомогу не прийдуть які-небудь роботи.

Перекладено за: Matthew Yglesias. The Automation Myth. At Vox.com.

Примітки:

[1] Це відсилка до афоризму, який приписують Джону Кеннеді: «a rising tide lifts all boats» («приплив піднімає усі човни»). Цю фразу асоціюють із ідеєю про те, що поліпшення в економіці йдуть на користь усім, а економічна політика, передусім державна економічна політика, має, відповідно, зосередитися в першу чергу на макроекономіці. — Прим. ред.

[2] Інновації, котрі істотно змінюють співвідношення цінностей на ринку. — Прим. ред.

[3] У перекладі з англійської означає «млявий». — Прим. ред.

Читайте також:

Барри Шварц. Переосмысляя работу

Хороші новиниШведське місто експериментує з шестигодинним робочим днем

Хороші новини: Опитування показало, що 72% населення Каталонії підтримують базовий дохід

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.