Переклали Юрій Черната і Руслана Козієнко

Які основні теми передвиборчої кампанії?

Я думаю, є певна різниця між головними темами кампанії та основними проблемами, які хвилюють польське суспільство. Хоча сьогодні, мушу визнати, ми набагато більше, ніж раніше, говоримо про такі проблеми як нерівномірний податковий тягар, умови прекарної роботи та низькі зарплати, недостатня підтримка сімей із дітьми, вимушена економічна еміграція до Західної Європи і способи її зупинити, про те, як вирішити проблеми вугледобувної промисловості Сілезії, або про те, що частина польського середнього класу опинилась у пастці іпотечних кредитів у швейцарських франках. Дві найбільші партії — правляча правоцентристська «Громадянська платформа» (РО) та опозиційна правоконсервативна «Право та справедливість» (PiS) — не артикулюють ключові для польського народу проблеми належним чином. Обидві партії намагаються нав’язати публічним дебатам біполярну схему, де правляча «Громадянська платформа» претендує на репрезентацію тих, хто в цілому задоволений статус-кво модернізації та мейнстрімної європейської політики, в той час як ПіС хоче привнести істотні зміни, відродивши гордість польської політичної громади, національний суверенітет, традиційні цінності і так далі. Це трохи схоже на Угорщину Орбана, хоча й без орбанівського проросійського ухилу; лідер ПіС якось відкрито заявляв, що «ми зробимо у Варшаві Будапешт». Видно, що всередині Громадянської платформи відчувається виснаженість та готовність здатися. Лідерка партії, прем’єр-міністерка Ева Копач, є вкрай нехаризматичною людиною і намагається представити себе та свою партію як агентів раціональності та прагматизму, які захищають Польщу від консервативного радикалізму, актів політичної помсти та божевільної зовнішньої політики, яку пропонують ПіС. Цією стратегією надзвичайно ефективно користувався колишній прем’єр-міністр Дональд Туск, якого сприймали як прагматичного лідера, котрий захищає Польщу від Качинського, підтримує економічний розвиток та веде націю крізь економічну кризу, але сьогодні чітко видно, що ця стратегія втратила свою дієвість. Багато людей досі — і небезпідставно, особливо щодо питань гендерної рівності, прав меншин, але також зовнішньої політики — побоюються, що Польщею керуватиме Качинський, але Еву Копач не сприймають як вдалий буфер проти нього, як сприймали Туска.

За результатами опитувань, «Право і справедливість» підтримують близько 30—35% електорату, десь на 10% більше, ніж Громадянську платформу, рейтинг якої зараз близько 25%. Схоже, тактика прагматизму Громадянської платформи більше не приваблює виборців. Чому?

Перша причина є досить простою. Дональд Туск був набагато кращим лідером та спікером, ніж Ева Копач, яку сприймають як «висуваницю» Туска, такий собі «ерзац-Туск». Але є і набагато глибші причини. В Польщі широко розповсюджене побоювання, що у владної партії відсутній план для нової моделі росту, окрім простого приваблювання іноземних інвестицій за рахунок дешевої робочої сили — що, звісно, передбачає низькі зарплати. Хоча уряд намагався представити Польщу «зеленим острівком» у Європі, який продовжував рости навіть під час кризи, люди відчувають, що це не зовсім правда. Тягар кризи впав на плечі працюючої бідноти на гнучкому ринку праці. Крім того, багато людей відчувають, що соціальні умови останніх кількох років були відносно добрими не в результаті політики правлячої партії, а завдяки ЄС та грошам зі структурних фондів[1], а також пам’ятають про те, що більше мільйона людей емігрували, щоб жити та працювати за кордоном. Ще однією проблемою, на мою думку, є те, що виборці відчувають, що правляча еліта є дуже далекою від простих людей. Це стало особливо помітно під час президентської передвиборчої кампанії цього року. Зокрема, Броніслав Коморовскі — колишній президент, пов’язаний із Громадянською платформою — справив враження надзвичайно пихатої людини, називаючи всіх, хто критикував будь-який аспект трансформацій у Польщі за останні 25 років, «радикальними та ірраціональними». Я думаю, найважливішим фактором, який вплинув на нинішні результати опитувань, є те, що люди незадоволені останніми роками правління Громадянської платформи і сприймають її як вичерпаний політичний проект.

Що приваблює виборців у «Праві та справедливості», чого не пропонує партія при владі?

Думаю, вони пропонують різні речі різним частинам свого електорату. По-перше, я би сказав, що близько половини їхнього електорату — це тверді прихильники, що переважно зацікавлені в наративі про Смоленську катастрофу[2] як змову; це перегукується із загальним уявленням про те, що Польщею після 1989 року керує «сіра мережа» посткомуністичних спецслужб, ліберальних медіа та відчужених інтелектуалів — історія, яку Качинський розповідав задовго до 2005 року, коли він вперше переміг на виборах. Звісно, існує й багато людей, які просто є правими традиціоналістами з дуже старомодними поглядами на сім’ю, жінок та гомосексуальність — просто як польська католицька церква, яка дуже сильно підтримує «Право та справедливість» через її культурний та, я би сказав, «палеопатріотичний» порядок денний. Але потім є ще й частина профспілкового руху. Зокрема, «Солідарність» — дуже сильна консервативна профспілка — підтримує ПіС. Це істотний фактор, особливо в промислових регіонах, таких як Сілезія — в основному в галузях, де домінують чоловіки. Нещодавно важливою темою стала криза найбільшої вугледобувної компанії в Польщі, яка опинилася на межі банкрутства. Ті, хто працює у вугільній промисловості, звісно, віддають перевагу ПіС — враховуючи, що партія строго орієнтується на вуглеводневу економіку. «Платформа» також підтримує «вуглеводний порядок денний» та дуже скептично ставиться до «зелених» технологій, але, всупереч заявам самих її членів, її підозрюють у підтримці закриття вугледобувних підприємств та імпорті вугілля замість його видобутку. Що ж стосується соціальних питань, ПіС обіцяє істотне збільшення фінансової допомоги для сімей, але не озвучує чітких ідей, де взяти на них гроші, окрім туманних згадок про «боротьбу проти ухиляння від сплати податків». Деякі їхні потенційні виборці також належать до консервативно-націоналістичних протестних голосів, які раніше підтримували Павела Кукіза — колишнього рок-музиканта, який посів третє місце на президентських виборах — але які розчарувалися в ньому через його недостатні політичні навички. Для багатьох із них Качинський міг би бути «меншим злом». З іншого боку, багато з них, імовірно, залишаться вдома.

Якими є плани «Права та справедливості» у сфері зовнішньої політики?

Анджей Дуда, чинний президент від «Права та справедливості», виявився достатньо пасивним, попри його нещодавній виступ на засіданні Генасамблеї ООН. До виборів він стверджував, що буде продовжувати політику Леха Качинського, але насправді у сфері зовнішньої політики він діє не надто охоче. Лех Качинський був виразно проукраїнським політиком. Звісно, ПіС заявляють, що вони проти російського імперіалізму, але всередині партії можна простежити чітку тенденцію до відмови від месіанських ідей на кшталт підтримки країн Сходу проти Росії. Однією з причин цього є широко розповсюджений скептицизм щодо українців серед частини консервативно налаштованого електорату, передусім з історичних причин. З іншого боку, я думаю, що Ярослав Качинський не вірить, що підтримка сильної та незалежної України перебуває в центрі наших національних інтересів так само, як у це вірив Лех Качинський. У своїй риториці «Право та справедливість» виразно виступають проти Росії, але, мені здається, вони не мають чіткого уявлення, які інструменти можуть зупинити Росію на шляху подальшої агресії. Це вимагало б коаліції всередині ЄС (у тому числі з Німеччиною), яка діяла б на користь України, але ПіС навряд чи зараз здатна цього досягнути.

Чи стало питання біженців однією з основних тем передвиборчої кампанії?

Воно не було основним, але було важливим. Був конфлікт між урядом, який дуже не хотів займати чітку позицію в цьому питанні, але врешті пристав на пропозицію Німеччини стосовно перерозподілу мігрантів, та між опозицією, яка різко критикувала таке рішення, висловлюючи відкриту підтримку політиці Віктора Орбана. Опозиція та партії правої орієнтації дуже часто вдаються до досить расистської, антимусульманської риторики, що виходить далеко за межі звичного дискурсу «зіткнення цивілізацій». Я не впевнений, що це стане вирішальним фактором мобілізації, але це може ним стати для правих виборців. Хоча, звісно, це не означає, що вони обовязково голосуватимуть саме за «Право та справедливість», адже дрібніші праві партії так само використовують расистську риторику такого типу.

Ви згадали підтримку Павела Кукіза, що поступово слабшає. Чому він уже не такий успішний, яким був під час президентських виборів?

Одним із факторів є те, що на президентських виборах люди голосують за особу, а не за партію. Кукіз виявився достатньо харизматичним, щоб привернути увагу людей, спрямувати їхній гнів та розчарування у політичне русло з простою — навіть спрощеною — політичною метою, а саме провести виборчу реформу у напрямку «одномандатних виборчих округів». По суті, він казав: «Пошліть систему під три чорти, шахраї та злодії ідуть до пекла», — і вдавався до націоналістичної та консервативної риторики, а також риторики вільного ринку. Як рок-зірка, він, здавалося, заслуговував на довіру і отримував значну кількість «протестних голосів». Існує анекдот, що найбільш популярною фразою у гугл-пошуку в Польщі на наступний день після того, як Кукіз отримав 20% на президентських виборах, була «програма Кукіза» — а це означає що лише дехто з його прихильників справді цікавився його програмою, віддаючи за нього голос. Так чи інакше, вже через кілька тижнів після президентських виборів стало зрозуміло, що він повністю позбавлений необхідних комунікативних та політичних здібностей. Він занадто індивідуалістичний, не здатний співпрацювати з людьми, створити структуру; окрім цього, він налаштував проти себе своїх потенційних союзників. До того ж, він був цілковито дискредитований досить простими запитаннями журналістів, а тому, я думаю, його більше не сприймають серйозно. І, звісно, якщо на президентських виборах (принаймні у першому турі) ви можете голосувати за того, хто вам до вподоби, за того, хто радше озвучує ваші почуття, ніж політичні переконання, то партійні вибори —  це зовсім інша історія.

А як щодо інших невеликих партій, що виникли? Які шанси мають вони?

Польська аграрна партія (PSL), що насправді має давню традицію, ймовірно, увійде до парламенту. Тому що вона має справді потужну структуру у сільській місцевості. Також зрозуміло, що вона є центристською партією, а тому здатна утворити коаліцію з будь-ким. Побутував анекдот, що коли лідера Аграрної партії спитали, хто переможе на виборах, він відповів: «Наш майбутній партнер по коаліції».

Важливим явищем також є рух «Сучасна польща» Ришарда Петру. Це те, що я назвав би фейковою «антисистемною» партією. Фейковою, бо Ришард Петру — це людина, тісно пов‘язана з банківським сектором, він був впливовим неоліберальним економічним експертом і учнем неоліберального гуру Лешека Бальцеровича. Ця партія має ліберальну популістичну програму: зниження податків, підтримка приватного медичного страхування, покращення умов для підприємців, інноваційна економіка тощо. Насправді вони — більше антидержавницьке, аніж антисистемне утворення. В основному вони пропонують ліберальний популізм, орієнтований не на фрустрованих людей, як у випадку з Павлом Кукізом, а радше на честолюбний молодий середній клас. Вони можуть відібрати частку голосів від «Громадянської платформи», адже вони використовують деякі ідеї, що були в основі політичної програми «Платформи» п’ятнадцять років тому. Також важливо, що їх можна повністю ідентифікувати з однією людиною — Ришардом Петру, який є фактично всюдисущим у засобах масової інформації чи навіть «розкрученим» за їхнього сприяння.

Також маємо «Обєднаних лівих». Вони складаються зі старої посткомуністичної партії, але, з іншого боку, також включають більш низові ліві групи на кшталт Зелених, що дозволяє їм виглядати по-новому. Наразі опитування громадської думки показують, що вони отримують 10-12%, тобто трохи більше, ніж партія Петру.

Як коаліція, що складається з кількох менших груп, чи здатні Обєднані ліві запропонувати послідовну програму?

Звісно, існує певна напруга між, з одного боку, програмою прогресивного оподаткування чи розширеною соціальною політикою, а з іншого — дискурсом «підтримки підприємництва», який використовує переважно ліберальна фракція. Однак меседж лідера Обєднаних лівих Барбари Новацької виглядає явно прогресивним у «скандинавському стилі»: вищі податкові пільги для бідних і підвищення податкової ставки для багатих, покращення соціальної та медичної інфраструктури, особливо для молоді шкільного та студентського віку, орієнтацію на «зелені» рішення і, нарешті, велика кількість питань про права меншин, освіту, репродуктивні права і гендерну рівність, що дуже пасує до образу молодої лідерки та її команди. Важливим фактором є незаперечна харизма самої Новацької. Вона належить до молодшого покоління у порівнянні з посткомуністичною партією, фактично вона належала до «Руху Палікота». Вона виглядає надійною «прогресисткою», враховуючи її тривалий активістський досвід, до того ж, вона дуже добре говорить у ЗМІ. Іноді її звинувачують у браку досвіду, але вона дуже швидко вчиться, та й у Польщі поширена думка, що у старих лідерів зараз досвіду аж забагато. Питання в тому, чи може вона переконати виборців, що зможе перетворити цю ініціативу на нову політичну силу і що вона — не просто прикриття для старих бюрократів. Те, що вона домінує в образі коаліції, може бути вирішальним фактором, який вплине на результати голосування. Поки що вона добре справляється. Побачимо, що нам принесуть останні дні передвиборчої кампанії.

Якими є шанси іншої лівої партії — «Разом»?

«Разом» — це справді низова партія, яка представляє щось нове. Своїм великим успіхом вони завдячують справді ангажованим людям, вони є першою ініціативою за тривалий період, що проявляє багато ентузіазму. Вони спонтанні та достатньо ефективно використовують нові медіа, такі як Facebook, але також практикують політику «від дверей до дверей». Їхня програма — ліва і прогресивна, дуже зосереджена на соціальних та економічних проблемах, зорієнтована передусім на прекарних робітників та питанні низьких заробітних плат не лише у найбільших польських містах, а й поза їх межами. Насправді всі партії чудово розуміють, що зарплати у Польщі є занадто низькими. Але їхні рішення у більшості випадків виглядають ліберальним популізмом: якщо ви знизите податки, то зарплати зростуть — тож це, безпренечно, є питанням, яке ліві можуть артикулювати інакше, більш вдало. Я думаю, що найбільша проблема «Разом» полягає у доступі до мейнстрімних ЗМІ. Однією з їх ідей є думка про те, що політика Польщі занадто персоналізована, а тому у них самих немає лідера — принаймні так вони заявляють — адже вони мають бути всі «Разом». Одна річ — висловлювати свої ідеї в Інтернеті, але ми — не країна на кшталт Південної Кореї, де громадську думку визначає Інтернет. Боюся, що «Разом» надто пізно почали привертати увагу мейнстрімних ЗМІ і лише нещодавно з’явилися в опитуваннях громадської думки. Окрім цього, вони аж надто зосереджуються на критиці більшої лівої коаліції. Але якщо вони подолають поріг у 3%, що у Польщі надає партії право на бюджетну підтримку, у них буде шанс побудувати справжню низову політичну партію протягом наступних років, закладаючи можливість створити коаліцію між лівими та лівими у парламенті через чотири роки.

Лідерками всіх трьох найбільших партій є жінки. Чи вплинуло це якось на ключові проблеми передвиборчої кампанії?

По-перше, це ознака успіху Конгресу жінок та феміністичного руху, які дуже довго боролися за кращу представленість жінок у політиці. Зараз це «нова норма», принаймні в сенсі іміджу (можливо, за винятком Аграрної партії та закоренілих правих) — те, що жінка може бути лідером, і в цьому немає нічого особливого. Звісно, це не означає, що питання гендерної рівності закрито — і, скоріше за все, наступні чотири роки, на жаль, покажуть, наскільки далеко ми лишаємося від повного прийняття прав жінок: навіть питання консервативного «компромісу» щодо абортів вирішуватиметься на користь абсолютної заборони, також ми не знаємо, чи виживе державне фінансування програми штучного запліднення і так далі. По-друге, ми маємо пам’ятати, що серед трьох лідерок — прем’єр-міністерки Еви Копач, правої кандидатки від опозиції Беати Шидло та Барбари Новацької від Об’єднаних лівих — лише третю майже однозначно сприймають як самостійну лідерку. Шидло — не лише серед своїх опонентів, а й серед широкого загалу часто сприймають як маріонетку Качинського, про її консервативну й патріархальну програму можна навіть не згадувати. Що ж до Еви Копач, вона дуже старається вести партію, відомо, що вона особисто брала участь в орієнтованій на жінок політиці — як у випадку з штучним заплідненням — і загалом підтримує помірковану соціальну програму. Лише Новацька, якщо їй вдасться вибудувати навколо себе сильну команду, отримає шанс очолити одну з ключових політичних груп у Польщі з потенціалом сформувати уряд. Якщо вона, лідерка з про-жіночою програмою, стане прем’єр-міністеркою — це буде великим проривом у польській політиці. Сподіваюся, вона робить перші кроки в цьому напрямку.

Міхал Сутовскі — політолог, колумніст та редактор. Координатор Інституту передових студій (Institute for Advanced Studies) у Варшаві та перекладач з англійської та німецької. Редагував політичні тексти Яцека Куроня та Станіслава Бжозовського.

Примітки:

[1] Структурні фонди (англ. Structural Funds) — один із фінансових інструментів структурної політики Європейського Союзу, спрямованої на зменшення розриву в розвитку між різними регіонами та країнами ЄС і досягнення економічної та соціальної згуртованості. — Прим. ред.

[2] Авіакатастрофа польського президентського літака в Смоленську сталася 10 квітня 2010 року. Унаслідок катастрофи загинув президент Польщі Лех Качинський, низка високопосадовців країни, громадських діячів та представників духовенства — всього 96 осіб (включно з 7 членами екіпажу).

Джерело: Political Critique

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.