Переклали Таша Ломоносова, Іван Шматко, Дафна Рачок

Джеремі Корбіна, лівого члена парламенту Великобританії від Іслінгтона, обрали керівником лейбористської партії в першому турі голосування, в якому він отримав 59,5% голосів. Примітним є і те, що Ліз Кенделл, тверда прихильниця блеризму, яка викликала захоплення у правих медіа, отримала всього 4,5% голосів. Лейбористська партія має нині найбільш лівого лідера з часів Джорджа Ленсбері у тридцятих роках.

Це набагато краще, ніж ми могли би передбачити. У своїй першій промові вже у ролі лідера Корбін зіграв на всіх лівих нотах. Він привітав як нових членів, так і давніх, яких відігнав блеризм. Він розкритикував антипрофспілкові закони консерваторів, підтримав соціальне забезпечення, атакував імперію Мердока та виступив на захист біженців. Його перший крок як лідера — приєднання до маршу на підтримку біженців, що відбувся у центрі Лондону — зустріли із захватом.

Наразі реакція на його обрання переважно виражається в повністю виправданому захльобуванні блейристськими сльозами. Ніяке залякування, моральний шантаж та поблажливість не змогли приховати їхнього страху та переконати членів партії, натхненних унікальною, неочікуваною можливістю, адже їм до смерті набридла зверхність недемократичного зброду менеджерів у верхівці партії.

Настав час святкувати. Це наше ОХІ. ОХІ політиці строгої економії, ОХІ блеризму, ОХІ управлінській політиці, ОХІ медіа, які увійшли в режим поширення страху в ту ж мить, коли Корбін отримав шанс, ОХІ расизму і політикам, що допускають расизм серед «поважних людей», ОХІ неоліберальному консенсусу.

Все це було буквально немислимим ще кілька місяців тому. Коли Корбін з самого початку висунув свою кандидатуру, він зовсім не очікував перемогти. Здоровий глузд партійної верхівки полягав у тому, що виборці свого часу відкинули Еда Мілібенда як надто лівого. Це був той консенсус, який Джон Краддес, партійний функціонер так званих «синіх лейбористів», намагався підкріпити за допомогою одного підробленого дослідження місяць тому.

Тоді чому члени парламенту від лейбористської партії взагалі спромоглися затвердити кандидатуру Корбіна, чому дозволили йому потрапити у бюлетень? Через Шотландську національну партію та Зелених. Через загрозу, що Великобританія отримає свою СИРІЗу чи Подемос. Включення Корбіна у бюлетень було спробою продемонструвати, що лейбористи все ще є широким конгломератом, що може дати місце лівим.

Як підкреслив Пол Мейсон, вони недооцінили гнів та підпільну радикалізацію низів. Також вони занадто вірили у свою ж маячню про те, що виборці нібито схиляються вправо. Головною причиною програшу Еда Мілібенда у 2015 було те, що виборці, у більшості своїй молоді представники робочого класу, які обіцяли віддати свій голос за лейбористів, не прийшли на вибори.

Якщо ж вони і голосували, то віддавали свій голос за Зелених, Партію Уельсу,  Шотландську національну партію або за якусь іншу реформістську партію. А ще вони підтримали великий протест проти строгої економії, що відбувся до того на початку року.

Марксисти часто припускають, що кризи капіталізму поляризують. Але це не завжди є правдою в прямому сенсі. У британському контексті панівною реакцію був пошук певного обнадійливого центру та довіра до постаті середняка, який був би принаймні відносно чесним та справедливим у подоланні кризи.

Це стало основою для короткого і прикрого «клеґазму»[1], який допоміг Ліберальній партії проповзти до коаліційного уряду. Але невдовзі, коли «політику затягування пасків» прискорили та поглибили, поляризація стала більш очевидною: спочатку під час студентського руху в 2010 році, а згодом, як результат, під час крену вправо після заворушень в Англії у 2011 році.

По цьому настали спустошливі роки занепаду для лівих, посилені подальшою моральною панікою та різким нагромадженням голосів та посиленням уваги з боку медіа до расистського утворення — Партії незалежності Сполученого Королівства (United Kingdom Independence Party, UKIP). І лише тепер, через 8 років після кредитної кризи, найдовшого періоду падіння рівня життя з часів війни, років скорочення соціальних видатків (особливо для наймолодших) і очікувань на ще нові скорочення, поляризація нарешті стала перевагою для лівих.

Ця перевага залежала від здатності правого крила лейбористів недооцінити властиву їм вразливість, водночас кон’юнктурну (повний провал у Шотландії дуже послабив їх) і структурну (традиційні структури політичного лідерства руйнуються у всіх капіталістичних демократіях). Ця вразливість може пояснити, чому наявності у правих ахілесової п’яти вистачило, щоб уможливити рух Корбіна до перемоги.

Причина не в тому, що ліві є сильними. Вона в тому, що праве крило лейбористів ідеологічно порожнє і історично безглузде. Був час, коли блеристи видавалися динамічною силою всередині Лейбористської партії, а їхня риторика про демократизацію та реформування партії здавалася надзвичайно актуальною. Сьогодні ж вони виглядають просто нудними та зарозумілими.

Кожен, хто дивився дебати кандидатів на лідерство в партії, міг побачити, наскільки сірим, похмурим і крихким стало праве крило Лейбористської партії.

Іншим чинником став сам Корбін, чия унікальна комбінація чеснот зіграла йому на користь на цих виборах. Він не є найбільш харизматичним спікером, але чарівним чином не має зарозумілості. Його манера не договорювати схиляє інтерв’юерів до того, щоб недооцінювати його, але водночас він має за плечима десятки років парламентського досвіду — і це видно, коли він з’являється в медіа.

Ці десятки років політичного досвіду затаврували його як такого, що «не має шансів бути обраним» до Вестмінстера[2], але вони означають його вправність у різновиді популярної політики, від якої відмовилися старі партійни еліти, керовані професіоналами та політичними найманцями.

Але зараз, після перемоги Корбіна, вже можна помітити опір з боку блеристів. Величезна кількість колишніх основних міністрів або подали у відставку, або ж оголосили, що не стануть співпрацювати з Корбіном у його команді. Партійні функціонери та експерти вже голосять із-за своїх столів та кафедр про кінець партії.

Ось як Енді МакСміт, журналіст, близький до верхівки Лейбористської партії, пояснив їхнє потенційне майбутнє:

Критики Корбіна в Лейбористській партії були і поки що залишаються доволі стриманими. Вони говорять про те, що не мають нічого проти Джеремі особисто, кажуть, що він хороший хлопець, а заперечують вони лише проти його політики. Проте вони не просто перехожі, які вбачають політичну участь у тому, щоб залогінитися, проголосувати за Корбіна й розказати про це своїм друзякам на Фейсбуці, вони професіонали, які інвестували свої кар’єри в Лейбористську партію. Вони хочуть сидіти в уряді знову.

Тобто, люди, які створили систему, в якій кожен може зареєструватися як «прибічник» і отримати голос на виборах, тепер висміюють її і знущаються з таких виборців, називаючи їх лише «кліктивістами».

Якщо ж говорити по правді, то вони злі тому, що ці виборці є не тільки «кліктивістами». Вони не лише голосують, ставлять лайки, ретвітять і шерять. Їхня онлайн-діяльність трансформувалася у національну кампанію масових зібрань та агітації і час від часу нагадувала справжній соціальний рух.

І це проблема: «професіонали», які захопили Лейбористську партію, не бажали мати активних членів партії. Вони хотіли мати пасивну внутрішню електоральну базу, яка б закріпила партію на незмінно правих позиціях та була б одночасно дійною коровою та кормом для неї, яка б давала голоси, необхідні для існування партійної машини. Таким чином, сьогодні існує загроза для їхнього способу вести політику, і вони будуть запекло боротися за збереження цього контролю.

Навіть попри приголомшливу перемогу Корбіна з великою перевагою в усіх секціях Лейбористської партії, його позиція залишається надзвичайно вразливою. Звичайно, сильний результат Корбіна і нищівна поразка Кенделл означає, що не буде жодних швидких дій для усунення Корбіна. Партійна машинерія хотітиме стабільності й легітимності у процесі, а не післявиборних скандалів. Видається малоймовірним, що, маючи такий жалюгідний рейтинг, блеристи просто демонстративно підуть — у цій ситуації це було б рівноцінно стрибку зі сходів.

Блеристи та їхні союзники вичікуватимуть. Вони будуть зализувати свої рани, уповноважувати своїх людей та чекати в окопах на час, коли можна буде діяти. Тому у доступний проміжок часу (а він не буде довгим) Корбін і його прихильники можуть підготуватися до окопної війни, номінувати своїх прихильників до партійних органів і дочекатися їхнього обрання, почати писати чернетку пропозиції про демократичну зміну в партії та готуватися до відбору кандидатів до парламенту та місцевих рад.

Тому що в Лейбористській партії почнеться війна. Поширення страху було лише панічним та очевидно неефективним початком. І в цій війні праві будуть мати підтримку з боку медіа, «привидів»[3], державних служб і багатьох членів партії.

Але окрім відкритих військових дій будуть також інші, більш витончені способи протистояння. Як-от тиск на Корбіна, щоб змусити його задля пошуку компромісу крок за кроком відмовитися від основних пунктів своїх програмних зобов’язань, аж до тієї межі, поки він не розгубить підтримку низів і буде остаточно ослабленим.

Звичайно, він буде змушений піти на компроміс у деяких питаннях. Хоча б тому, що йому все одно доведеться працювати із Лейбористською партією в парламенті. Партією, яка досі має баланс сил, сформований декілька років тому, а отже — все ще є великою мірою правою партією. Але якщо він піде на компроміс щодо справді принципових питань, як-от ядерна зброя, то неодмінно втратить своїх прихильників, і йому доведться полишити надії знову отримати підтримку для лейбористів у Шотландії. Таким чином, Лейбористська партія Корбіна від самого початку стане полем бою.

Корбін говорив про те, що суть його кампанії — перетворити Лейбористську партію на суспільний рух. Це єдиний шанс для нього та його прихильників. Часи племінної партійної лояльності, коли могутні бюрократії були поєднані з організованими масами, минули. Соціальна база Лейбористів, якщо вона відродиться, буде багатомовна, а їхні прихильники будуть політично поліамурними. Ось що прихильники чистоти в рядах Лейбористської партії не змогли зрозуміти.

У майбутньому прихильники лейбористів матимуть кілька різних політичних присяг на вірність, зроблених у недавньому минулому: чи то Зеленим, чи націоналістам, троцькістам, чи незалежній кампанії. Люди робитимуть те, що корисно, й об’єднуватимуться з тими, з ким корисно співпрацювати. Ідея про партію як про інклюзивний та об’єднавчий суспільний рух передбачає розуміння цього.

Це стане єдиною можливою противагою укоріненій інституційній силі правих.

Джерело: Jacobin

Примітки:

[1] Імовірно, йдеться про невідповідність обіцянок діям. Нік Клеґґ, лідер лібералів та колишній віце-прем’єр-міністр, пообіцяв не підвищувати плату за навчання, проте після коаліції з консерваторами зрадив усі передвиборчі обіцянки, у тому числі й про плату за навчання, яку підвищили утричі. — Прим. перекл.

[2] В оригіналі Westminster Village — словосполучення, що означає вузькі кола, до яких належать члени парламенту, політичні журналісти та інші наближені. — Прим. перекл.

[3] Жаргонізм, що позначає співробітників розвідки. — Прим. перекл.

Читайте також:

Йоріс Леверінк. Перемога НДП — бар’єр проти автократії в Туреччині

Алекс де Йонг. За геїв і проти ісламу: підйом голландських ультаправих

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.