Дехто з людей, які читатимуть цю замітку, може бути знайомим/ою зі знаменитою аферою Алена Сокала, який у 1996 році в журналі Social Text опублікував статтю «Transgressing the Boundaries: Towards a Transformative Hermeneutics of Quantum Gravity». Сокал задумував свій вчинок як спробу викрити редакцію постмодерністського видання і саму інтелектуальну традицію, подавши текст, що містив певні стилістичні маркери, але загалом був позбавлений сенсу. Наукові тексти, що складаються з «правильно оформленої» нісенітниці, однак, можуть використовуватись інакше. Якщо Ален Сокал намагався викрити «інтелектуальну лінь» редакції Social Text — їхнє небажання вчитуватись в текст та критично оцінити його, — то дехто свідомо користується цією інтелектуальною лінню.

У світі існує цілий ринок академічних журналів з переконливими назвами, що публікуватимуть будь-що за деяку платню. Існують екстремальні приклади: науковці зі Стенфорду і Гарварду опублікували статтю в низькосортному ніби-то «peer-reviewed» журналі, котрий регулярно присилав їм на електронну пошту запрошення. Стаття складалась з більш ніж 800 повторів фрази «Get me off your fucking mailing list». Після цього інший вчений «сплагіатив» цю статтю, опублікувавши її знову в цьому ж виданні. Найбільш ефективні рішення, звісно ж, походять з передових навчальних закладів. В 2005 році студенти MIT створили автоматичний генератор наукових статей з інформатики (з графіками, цифрами і посиланнями). І ці статті (так само позбавлені будь-якого сенсу) періодично публікуються. Автоматично згенеровані назви конференцій і навіть тексти доповідей так само вже існують.

Для людини, що не знайома зі специфікою західного академічного життя, ці приклади можуть здаватись щонайменше дивними. Але все, описане вище, — це лише спроби висміяти наслідки глибоко вкоріненої «культури аудиту». Її суть полягає у намаганні вивести чіткі оцінки якості роботи науковців для можливості перевірки останніх та стимулювання конкуренції. Наприклад, рейтинги університетів (QS та THE) включають в себе показники кількості публікацій та кількості цитувань, що мають на меті оцінити дослідницький потенціал. Університети, що конкурують між собою, намагаються наймати викладачів, що публікуються частіше, та тих, чиї роботи більш цитовані. В результаті має місце феномен під назвою «publish or perish» — регулярна публікація у рейтингових академічних журналах стає синонімом успішної кар’єри, відсутність публікацій означає неодмінні труднощі у пошуках роботи.

Це все призводить до цілком очевидних наслідків: публікації все більшої кількості статей у співавторстві, публікації всіх результатів найменшими можливими частинами, самоплагіату та повторної публікації тих самих ідей в інших формулюваннях, самоцитування, — арсенал можливих технік безмежний. У конкурентному академічному середовищі виживають найбільш пристосовані і дехто вдається до відверто брудної гри — тут на допомогу приходять другосортні академічні журнали. Безумовно, викриття таких журналів — цікава річ, але на місце одних приходять інші, а проблема лишається.

Здавалося б, до чого тут Україна і реформа вищої освіти?

Читайте також:

Звільнене навчання у Рожаві (Дженет Біель)

Про гуманітарні дисципліни у вишах (Єгор Стадний)

Іноземні студенти втрачають мрію працювати у Великобританії (Аланна Петрофф)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *