З 19 листопада по 21 грудня у Центрі візуальної культури в Києві проходить польсько-українська феміністична виставка «Що в мені є від жінки?». Пропонуємо аналіз роботи української художниці Гриці Ерде «Don’t Eat My Food», представленої в експозиції виставки.

На перший погляд, відео Гриці Ерде «Don’t Eat My Food» прочитується лише як особиста історія хворої на булімію жінки. Протягом більшої частини відео художниця, дивлячись в об’єктив камери, жадібно поглинає їжу, яку згодом вибльовує, відвернувшись убік. Закадровий голос, який також належить Гриці Ерде, поетичною мовою описує її психологічний стан та особисті переживання. Художниця називає цю роботу відеопоезією, де візуальний супровід є ілюстрацією до її власних текстів.

З другого боку, це відео, як, загалом, і проблематика харчових розладів, заходить на територію значно ширших питань про жіночу суб’єктивність та владні відносини у патріархальному суспільстві. Подібно до американських художниць 1980-х років – таких як Венелін Ґрін, Івонна Райнер, Марта Рослер та ін., – робота яких давно вважається класикою феміністського відео, Гриця Ерде намагається зосередитися не лише на несвідомих процесах, що впливають на формування гендерної ідентичності окремих суб’єктів, проблемах «жіночності», «жіночної репрезентації» та «жіночого споглядання», а й на соціальних інститутах, які своїми практиками підтримують наявний патріархальний порядок (Gever, 1990, с. 227, 229).

Жоден суб’єкт, тіло чи хвороба не є ізольованими від культурних контекстів. Харчові розлади у жінок однаковою мірою повинні трактуватися і як наслідки особистих травм, і як симптоми гендерного розподілу, який через механізми культури нав’язує дівчатам штучні та хворобливі норми жіночності. У сучасних дослідженнях харчові розлади розглядають як карикатурне втілення всіх суперечностей нинішнього патріархального порядку, котрий вимагає від молодих жінок узгодження особистої автономії зі співучастю в ньому, зберігаючи численні дискримінаційні практики. Ці суперечності скупчуються на поверхні жіночого тіла, набираючи об’єктних характеристик. На рівні індивідуальної психології це проявляється у розщепленні тілесного Я. Через інкорпорований погляд іншого «жінки бачать самих себе як тих, на кого дивляться», стають «водночас і суб’єктом, і об’єктом у процесі власного усуспільнення», у зв’язку з чим власне відчужене тіло проживається як об’єкт, «набуває “характеру знаку”, який вислизає з-під контролю дівчини» (Цеетнер, 2014, с. 129–130).

Гриця_1

Саме такий розкол всередині суб’єкта і намагається відобразити Гриця Ерде у «Don’t Eat My Food». За її ж словами, основною ідеєю її роботи є роздвоєння особистості молодої жінки, яка відчуває себе краще в образі чоловіка. Хвора на булімію проводить межу між собою і зовнішнім світом всередині свого Я, що виливається в амбівалентність її стратегії: з одного боку, вона прагне дотримуватися панівних ідеалів жіночності, з другого – таємно проти них протестує. У приступах ненажерливості булімічної жінки проявляються такі емоції, як жадібність та агресія, які є виключеними із патріархального конструкту жіночності, оскільки традиційно приписуються чоловікам. Хворі на булімію зазвичай страждають через почуття провини щодо своєї поведінки, тому їхні приступи зазвичай відбуваються у приватному просторі, в той час як «зовні видно лише ідеальний фасад контрольованої успішної жіночності»[1] (Цеетнер, 2014, с. 136–137).

У вступній сцені, що триває протягом перших двох хвилин, Гриця Ерде, стоячи перед дзеркалом, періодично зливається в поцілунку із власним відображенням. Героїня Ерде по-нарцисичному замилувана своїм уявним двійником – ідеальною стрункою жінкою, образ якої відповідає суспільним стандартам. «Я хочу знати, як почати пахнути гарною маленькою жінкою. І не віддалятись від світу при появі наступного присвячення часу якимось зовсім не вічним ідеям», – промовляє художниця трохи згодом. Хвора булімією жінка у багатьох дослідженнях представлена як надзвичайно марнославна, досить приваблива та успішна. Така ідентифікація, пише Беттіна Цеетнер, «дуже симптоматична для сучасної “супержінки”, яка в часи так званого постфемінізму нібито без зусиль виконує все, що від неї вимагається, – кар’єра, домашнє господарство, діти, стосунки тощо» (Цеетнер, 2014, с. 139). Але такий нарцисизм, насправді, є станом постійної фрустрації, оскільки власне Я за цих умов трансформується у спроектований об’єкт, з яким воно ніколи не може по-справжньому зрівнятися (Krauss, 1976, с. 58). Ця фрустрація є результатом руйнування і фрагментації власної суб’єктивності й виражається як приховане «вибльовування» всіх нав’язливих і суперечливих суспільних норм та вимог прямо в пику патріархату.

Гриця_7

«Навколо мене багато дуже красивих, божевільних, маленьких жінок. Я б хотіла побути кожною з них, хоч би по півгодини, аби також зійти з розуму і стати трохи більш малою», – каже закадровий голос Гриці Ерде. Не випадково тут йдеться про божевілля, адже розколота суб’єктивність, що міфологізується за допомогою таких концептів, як звільнення та свобода пересування, власне, і є ознакою справжнього безумства. Парадоксально, але харчові розлади в цій ситуації можна трактувати як намагання впоратися із нестерпною і надмірно вимогливою до жінки зовнішньою реальністю. Це найбільш очевидно проявляється у поведінці хворих на анорексію: їхнє заморене голодом, спотворене тіло відмовляється від ненажерливого погляду чоловічого суб’єкта-який-дивиться, змушує його з відразою відвернутися. Тому «анорексію можна також інтерпретувати як захисний механізм збереження екзистенції від загрози фрагментації Я», як «спосіб залишатися суб’єктом власного тіла» (Цеетнер, 2014, с. 132, 133).

Цікаво, що у «Don’t Eat My Food» розкол суб’єкта представлений не лише на рівні змісту, тобто в особистості героїні відео. Роздвоєність присутня тут і на формальному рівні, тобто в художній стратегії самої Гриці Ерде. Художниця представляє нам практики булімічної жінки у підкреслено театралізованій формі, зіставляючи цю постановочність із феміністським віршованим монологом, своєрідною сповіддю. Таким чином, Ерде-художниця постає перед нами водночас і як мовець, і як спектакль, як суб’єкт і об’єкт, як чоловік і жінка. Вона випробовує своє право функціонувати як суб’єкт, що говорить, використовуючи медіум відео для політичних цілей, що завжди було досить типовим прийомом серед художниць-феміністок, які робили автобіографічні відео (Tamblyn, 1990, с. 406). Постановочність у поєднанні з критичним закадровим коментарем художниці дозволяє денатуралізувати – і, таким чином, політизувати – прийняті соціальні порядки, поставити їх під питання.

Гриця_4

У вже згаданій вступній сцені персонаж Гриці Ерде відривається від свого дзеркального відображення. На якийсь короткий момент її двійник у дзеркалі завмирає, спрямовуючи свій погляд прямо на глядача. У цьому застиглому спантеличеному погляді сформульовано саме це ключове питання: «Що в мені є від суб’єкта?»

Примітки:

[1] У випадку булімії саморуйнівний ефект не так очевидно позначається на тілі жінки, як у випадку анорексії. На відміну від гротескного, надмірно худорлявого тіла aнорексички, тіло булімічної жінки є доглянутим і відповідає наявному ідеалу краси, а у багатьох хворих навіть стандартизована «ідеальна вага» (Цеетнер, 2014, с.136).

Посилання:

Цеетнер Б. «Жінка на вагу» – Харчові розлади – Анорексія та булімія // Образ, тіло, порядок. Гендерні дослідження в міждисциплінарному спектрі. Антологія / Пер. з англ. та нім.; за ред. К. Міщенко, С. Штретлінг. – К: Медуза, 2014. – С. 127–141.

Gever M. The Feminism Factor: Video and its Relation to Feminism, in Illuminating Video: An Essential Guide to Video Art, New York: Aperture, BAVC, 1990. – P. 226–241.

Krauss R. Video: The Aesthetics of Narcissism, in October, Vol. 1 (Spring, 1976). – P. 50–64.

Tamblyn C. Significant Others: Social Documentary as Personal Portraiture in Women’s Video of the 1990s, in Illuminating Video: An Essential Guide to Video Art, New York: Aperture, BAVC, 1990. – P. 405–417.

 

Читайте також:

«Жінка на вагу» – Харчові розлади – Анорексія та булімія (Беттіна Цеетнер)

Після сімейної зарплати: гендерна рівність і соціальна держава (Ненсі Фрейзер)

«Спокусливий» фемінізм? (Ольга Лугай)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.