Оригінал цієї статті був опублікований 13 листопада — невдовзі після того, як консервативний уряд Португалії пішов у відставку, не протримавшись і двох тижнів після свого формування. 26 листопада прийняв присягу новий уряд на чолі з лідером Соціалістичної партії Антоніо Коста. Попри це, пропонована стаття не втрачає своєї актуальності, адже вона містить чимало цікавих фактів та аналізує розподіл політичних сил Португалії, враховуючи непросте економічне та соціальне становище цієї країни, яка на власному досвіді відчула результати європейської політики жорсткої економії.

Переклала Марина Коток

Уже більше місяця минуло з моменту національних виборів у Португалії, але країна все ще охоплена політичною невизначеністю.

Протягом тижня після виборів 4 жовтня коаліція лівих та радикальних лівих обіцяла покласти край чотирьом рокам болючої політики жорсткої економії, закріпивши абсолютну більшість у парламенті. Проте Анібал Каваку Сілва, правий президент Португалії, виступив проти.

Покликаючись на більш важливий імператив, ніж демократія — умиротворення зарубіжних фінансових ринків та інвесторів Єврозони — Каваку Сілва на початку листопада проголосив, що радикальні ліві не матимуть жодного місця у владі, і присягнув у відданості коаліції правої меншості. Менш ніж два тижні по тому уряд пішов у відставку, розділивши країну до небаченої за останні десятиріччя міри.

Бурхлива підтримка радикальних лівих і народне невдоволення безкомпромісним консервативним істеблішментом прискорили безпрецедентну за сорок років демократії політичну кризу. Як ми потрапили у цю ситуацію і що ми тепер можемо очікувати?

Гойдання ліворуч

Місяць тому мало хто міг передбачити теперішній вир. The Economist  святкував перемогу на виборах чинного прем’єр-міністра Педру Пассоса Коелью. Хоча він втратив більшість у парламенті, цей журнал припускав, що права коаліція Пассоса Коелью «Португаліє, вперед» (PaF), утворена з правоцентристської Соціал-демократичної партії (PSD) та правої Народної партії, не матиме жодних проблем з управлінням разом із лівоцентристською Соціалістичною партією (PS).

The Economist запевнив своїх читачів, що «глибокі ідеологічні розбіжності» між лівими виключають можливість будь-якої іншої альтернативної коаліції, а також процитував політичного консультанта, який охарактеризував соціалістів як «засадниче помірковану та безсумнівно проєвропейську партію», яка з радістю ходитиме струнко. Тож вибори слід вважати реабілітацією правої політики жорсткої економії, про що говорили також і такі лідери єврозони як міністр фінансів Німеччини Вольфганг Шойбле.

З часу Революції гвоздик у 1974 році, котра мирно повалила диктатуру Нової держави і призвела до відмови Португалії від колоній в Африці та Східного Тімору, в політиці Португалії домінували два центристські політичні утворення: лівоцентристська Соціалістична партія та правоцентристська Соціал-демократична партія. Криза єврозони перевернула все догори ногами, закінчивши в 2011 році шість років урядування Соціалістичної партії та дозволивши соціал-демократичній партії Пассоса Коелью прибрати до рук владу в коаліції з правою Народною партією.

78 мільярдів допомоги Європейського Союзу та жорстка економія, запроваджена Трійкою, послідували за урядуванням СДП. Видатки у державному секторі та виплати пенсій були скорочені, а соціальне забезпечення заблоковане, просуваючи країну до найгіршої за сорок років рецесії. Наслідками стало зубожіння народу та рекордні 17,7% безробіття, що розпалило спогади про роки диктатури.

Уряд Португалії зверхньо поставився до страждання народу, нагадавши людям, що безробіття є «можливістю змінити своє життя» та пропонуючи еміграцію як спосіб вирішення ситуації. Протягом наступних чотирьох років приблизно півмільйона португальців скористалася цією порадою, а приблизно чверть із тих, хто лишився в країні, живуть за межею бідності.

Жорстка позиція уряду розігріла гнів громадськості, про що свідчить величезна кількість мітингів проти політики жорсткої економії — найбільша згуртованість з часів падіння диктатури — і загальнонаціональний страйк у 2013 році. Поява нових політичних лівих рухів сприяла оптимізму, і Соціалістична партія на чолі з колишнім мером Лісабона Антоніо Костою насолоджувалася явним лідерством, про яке свідчили опитування.

Тим не менш, до вересня цього року оптимізм ослаб, і «Португаліє, вперед» та Соціалістична партія йшли пліч-о-пліч. Невдоволеність правими, які пообіцяли посилення жорсткої економії попри офіційне закінчення надання допомоги від Європейського Союзу, досі зростала, проте кампанія Народної партії не надихала і часом була просто некомпетентною. Посеред перегонів колишній прем’єр-міністр від цієї партії Хосе Сократес був звинувачений у корупції та кинутий до в’язниці (нині він очікує на суд).  

Коста говорив про «перегортання сторінки економії», проте пропонував мало конкретних заходів, щоб позначити, що Народна партія могла би зробити фундаментальний розрив із попередніми чотирма роками. Замість цього вірність бюджетним правилам єврозони та всеохопної риторики фінансової відповідальності залишилася домінантним дороговказом у політичному центрі Португалії.

На виборах у жовтні «Португаліє, вперед» отримала 38,6% голосів (зменшення з 50% у 2011 році) порівняно з 32,3% Соціалістичної партії. Вони швидко проголосили себе переможцями. Проте якщо соціалісти довели передбачувану ненатхненність, неспроможність привабити зневірених жертв жорсткої економії своєю полегшеною версією економії, радикальні ліві спромоглися отримати бали на їхній слабкій продуктивності.

Радикальний Bloco de Esquerda, або Лівий блок (BE), отримав безпрецедентну підтримку 10,2% виборців, що представляють більш ніж півмільйона голосів, тоді як Комуністична партія (PCP) в коаліції з Зеленою екологічною партією виграла 8,25%. Із таким розподілом голосів майже 20% нового парламенту є антикапіталістами та євроскептиками.  

Успіх Комуністичної партії не був неочікуваним. Заснована у 1921 році як португальський сектор Комуністичного Інтернаціоналу, вона була провідною підпільною опозицією диктатурі Салазара та гучною прихильницею визвольних рухів в Анголі, Мозамбіку та Гвінеї-Біссау з 1957 року.

З часів революції Комуністична партія утримувала сильну соціальну базу та послідовно здобувала представництво в парламенті. Сьогодні (на чолі з Хероніма де Соуза, колишнім машиністом металургійного заводу та парламентарієм від Комуністичної партії протягом більшої частини постдиктаторської ери) партія сильніша, ніж вона коли-небудь була після 1999 року.

Тоді як Комуністична партія насолоджується передбачуваним і стабільним рівнем підтримки, Лівий блок є більш молодим утворенням, і його еволюція у велику політичну силу є істотною для португальських лівих. Заснований у 1990 як виборчий альянс політичних об’єднань Троцкістської, Маоїстської та дисидентської Комуністичної партії, він стабільно зростав під керівництвом Франсіско Лоуси, економіста та колишнього голови Революційної соціалістичної партії, від виборчої неспроможності до ефектного здобуття 9,81% голосів та 16 місць на португальських парламентських виборах 2009 року.

Лівий блок боровся за прогресивні законодавчі зусилля, серед яких були закони про насильство в сім’ї, одностатеві шлюби та захист трудових прав. Позачергові вибори у 2011 році коштували Блоку половину його депутатських мандатів, проте відтоді він відновився під керівництвом комісії, що складається з шести членів на чолі з Катаріною Мартінс, колишньою акторкою театру та депутаткою парламенту з 2009 року.

Лівий блок проводив кампанію проти політики суворої економії та висловлював пекучу критику катастрофічної соціальної політики, впроваджуваної протягом останніх чотирьох років. Як сказала Мартінс у своїй післявиборчій промові, пріоритетом Лівого Блоку є

те, що насправді життєво важливо: соціальна криза, життя і проблеми людей, проблема того, що одна дитина з трьох живе у бідності, мільйон безробітних та більш ніж мільйон пенсіонерів, які живуть на менш ніж 10 євро на день, оплачуючи комунальні платежі, купуючи їжу, забезпечуючи себе. Це проблеми, які стосуються нашої країни.

Не менш важливим також є принципове послідовне протистояння Лівого блоку недемократичним інституціям Європи — його гостре усвідомлення потреби перегляду державного боргу і наполягання на тому, що соціальне забезпечення та економічний суверенітет, не кажучи вже про гідність народу, не можна класти на вівтар євро.

Відкинуті центристами та правими як безвідповідальні ідеологи, представники Лівого блоку запропонували гідну довіри єврокритичну програму проти жорсткої економії, що досягла успіху у залученні скромної, проте істотної невдоволеної частини традиційної соціальної бази центристів та відкрила простір для радикальної лівої політики.

Це, безсумнівно, вражаючі здобутки, проте, як припустили більшість коментаторів, вони незначні в ситуації безпосередньо після виборів. Каваку Сілва закликав Соціалістичну партію та Косту підтримати Пассоса Коелью в продовженні політики жорсткої економії, яку впроваджували протягом останніх чотирьох років. Крім того, не лише The Economist передбачав продовження правління уряду на чолі з «Португаліє, вперед» — хоча цього разу за підтримки Соціалістичної партії. Навіть ліві коментатори зазначили, що передвиборча програма Соціалістичної партії докорінно розходиться з позиціями Лівого блоку та Комуністичної партії, відкидаючи можливість коаліції лівих, спрямованої проти політики жорсткої економії.

Йдучи врозріз із цими зручними припущеннями, Коста відмовився виключати можливість переговорів із лівими, увімкнувши тривожний сигнал для європейського істеблішменту. «Нам би дуже не хотілося оплачувати борг Португалії», — застеріг один північноєвропейський банк, в той час як Ангела Меркель не лишила жодних сумнівів щодо уподобань Берліна: «Ми сподіваємося, що у Педро вийде сформувати уряд», — сказала вона про лідера Соціал-демократичної партії.  

У Португалії думка істеблішменту викликала страх перед червоними, оцінюючи кроки Соціалістичної партії як рівнозначні перевороту, називаючи Косту «узурпатором», а вплив Комуністичної партії — загрозою демократії. Риторика перейшла до царини фантастики, коли спад на лісабонській фондовій біржі — попри те, що він був частиною загальноконтинентальної тенденції — був проголошений наслідком зустрічі між Соціалістичної партії та Лівого блоку та супутньої «знервованості» з боку ринків.

Найгучніші попередження надійшли від власної партії Кости. Франсиско Асcіс, європейський парламентар та провідна постать правого крила Соціалістичної партії, напав на «фантазії лівих» у Соціалістичній партії та проголосив, що він «виступає цілком проти» уряду лівої більшості, віддаючи перевагу натомість уряду меншості коаліції «Португаліє, вперед».

Хоча політичне банкрутство соціал-демократії в Португалії далеко просунулося, та воно ще не доконане. До честі Кости, він не піддався покірно правим, а замість цього згуртував ліве крило своєї партії в підтримці співпраці з радикальними лівими. При цьому він порвав із традицією ворожості між Соціалістичною партією та Комуністичною партією. Через два з половиною тижні після виборів Соціалістична партія, Комуністична партія та Лівий блок оголосили, що вони домовилися про основу для альянсу та готові формувати уряд більшості.

Оголошення спричинило обурення офіційної думки, а коментатори від істеблішменту наполягали, що лівому уряду більшості не вистачатиме політичної легітимності. Підтримуючи ці звинувачення, Пассос Коелью використовував специфічне для Португалії занепокоєння кількістю голосів за окремі партії як обґрунтування твердження, що тільки коаліція «Португаліє, вперед» може претендувати на демократичний мандат як переможиця виборів, оскільки вона отримала більше голосів, ніж будь-яка інша окрема партія.

«Час сказати голосно і чітко, що Соціалістична партія програла вибори», — сказав Коелью. Його ідеологічний союзник в Іспанії — правий прем’єр-міністр Маріано Рахой — підтримав його, зробивши ексцентричне зауваження, що «коаліція невдах хоче об’єднати зусилля, щоб покінчити з поміркованою більшістю в нашому суспільстві, щоб досягти за допомогою угод те, що вони не отримали від скриньки для голосування».

Ця заява отримала відгук у президента Португалії, і наприкінці минулого місяця Каваку Сілва заявив у телезверненні, що він запросив Пассоса Коелью сформувати уряд меншості. «За сорок років демократії, — проголосив він, — жоден уряд Португалії ніколи не залежав від підтримки антиєвропейських сил». Партії, що критично ставляться до європейських інституцій, таких як нежиттєздатна фіскальна угода, або ті, хто вболіває за закінчення валютного союзу та вихід із НАТО, — пояснив президент, — не мали місця при владі.

Каваку Сілва зручно проігнорував те, що Лівий блок та Комуністична партія для досягнення взаєморозуміння з Соціалістичною партією домовилися відкласти багато з «антиєвропейських» вимог, щоб зосередитися разом із Соціалістичною партією на «розриві порочного кола зубожіння».

Тоді як напівпрезидентська конституція Португалії дає Каваку Сілві право призначити уряд меншості коаліції «Португаліє, вперед», його безцеремонне обґрунтування такої дії сильно здивувало навіть консервативний Telegraph у Великобританії. Мала місце одностороння заява про те, що визнання інституційного та економічного статус-кво — європейськийх фіскальних правил, євро, участі у військових авантюрах НАТО — було передумовою для участі в уряді.

Заявляючи, що будь-який сценарій є кращим, ніж уряд за участі Комуністичної парті і Лівого блоку, президент проявив своє небажання дозволити лівій більшості керувати у парламенті — незважаючи на наслідки цього для демократії Португалії. Той факт, що він зробив це, апелюючи до потурання іноземним фінансовим ринкам та інвесторам єврозони, є навіть більш тривожним.

Більший прихильник Тройки, ніж сама Тройка

Не дивно, що Каваку Сілва використовує свою посаду для продовження правої ідеологічної повістки проти народної опозиції. Попри те, що його докторська дисертація в Університеті Йорка є викладом захисту кейнсіанської економіки, до 1980-х він був у більшому захвати від Тетчер. (Португалія за Каваку Сілви, Великобританія за Тетчер та США за Рейгана були єдиними трьома країнами, які в 1987 році виступили проти резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що проголошувала солідарність із визвольною боротьбою проти апартеїду в Південній Африці та висувала вимогу звільнити Нельсона Манделу.)

Як прем’єр-міністр уряду Соціал-демократичної партії з 1985 до 1995 року він контролював програму зниження податків, лібералізацію ринку праці та дерегуляцію економіки, разом із Філіпе Гонсалесом в Іспанії ставши головними впроваджувачами неоліберальних реформ на Піренейському півострові.

Те, що біржа і Бундестаг, а не португальські виборчі дільниці є арбітрами легітимності Каваку Сілви, також не дивує. Хоча колись африканські колонії цієї країни пропонували португальським елітам претензії на світову значимість, тепер підлабузництво перед північноатлантичною владою є нормою.

Відвертий у своїй підтримці агресії НАТО в Косово та втручання США в Ірак, незважаючи на народні протести проти останнього, і енергійний союзник під час ери Буша, Лісабон довго грав роль покірного слуги Вашингтона. В епоху євро португальський істеблішмент також став підлабузником перед німецькою економічною потугою. Коли Берлін шантажував Афіни цього літа, мало хто так гучно вимагав покірності диктату Тройки, як уряд Португалії.

Дедалі більш деспотична Європа, якою керують із Берліна, Франкфурта та Брюсселя, без сумніву, тримає Південну Європу в сталевих лещатах. Проте, як би риторика Каваку Сілви не підкреслювала необхідність для португальців лишатися мовчазними, зустрічаючи вимоги іноземних ринків та інвесторів, неправильно покладати відповідальність за політику жорсткої економії в Португалії на зовнішні сили. Португальські еліти були більш ніж задоволені спостерігати, як втілюється їхнє власне неоліберальне бачення.

Політика жорсткої економії та консолідація неоліберального капіталізму є настільки ж португальським проектом, наскільки нав’язуванням німецького шовінізму. Відмова від соціальних та економічних реформ, досягнутих у результаті Революції Гвоздик, була довготривалим проектом португальських неоліберальних правих, і вимоги Тройки скоротити державні видатки лише надали можливість впровадити політику їхньої мрії.  

Дійсно, політика жорсткої економії Пассоса Коелью протягом останніх чотирьох років перевищила будь-які зовнішні вимоги. «Ми просуваємося далі меморандуму Тройки, — сказав він про державний бюджет 2012 року, з гордістю перетворюючи критику лівих про те, що Коелью — «більший прихильник Тройки (troikista), ніж сама Тройка» — на орден пошани. Що ж до лівих, «нафіг Тройку» — потужне гасло, проте нездатність оспорити це винесення відповідальності назовні тільки підкріплює твердження правих про те, що альтернативи немає.

Якими б не були його мотиви, політичні махінації президента наприкінці жовтня викликали негайне обурення з боку Соціалістичної партії. «Узурпувати виняткові повноваження парламенту — неприйнятно», — сказав Коста, наполягаючи, що «соціалісти не будуть брати приклад з професора Каваку Сілви у справі захисту нашої демократії».

Лідер Комуністичної партії Джероніму де Соуса був більш різким. Президент, — застеріг він, — «переступив свої функції, зневажив повноваження, що конституційно покладені на нього, порушив основи демократичного режиму [та] вважає себе не Президентом Республіки, а представником Соціал-демократичної партії».

Жовтень закінчився, уряд меншості був приведений до присяги невдовзі після цього, і Пассос Коелью представив парламенту свою чотирирічну політичну програму. Ліві партії негайно пообіцяли відхилити пропозицію. Відповідно до Конституції Португалії, відхилення програми уряду абсолютною більшістю — 116 депутатів — є підставою для відставки уряду.

Коста також обіцяв, що його партія проголосує проти уряду, знову сприяючи внутрішнім розколам у Соціалістичній партії, адже Асіс та його прихильники засудили поворот Соціалістичної партії вліво. Президент наполіг на тому, що «тепер повага до програми уряду залежить від парламенту». Неявно спрямовуючи свої зауваження до правого крила Соціалістичної партії, він переконував депутатів голосувати в «найвищих національних інтересах» та проявити свою «особисту відповідальність», що слід було розшифрувати як розрив із партією.

Тим не менш, коментарі президента викликали протилежний ефект. Депутати Соціалістичної партії згуртувалися навколо свого лідера та проти спроб Каваку Сілви радикалізувати політичний глухий кут. 10 листопада пропозиція відхилити урядову програму знайшла підтримку всіх 86 депутатів від Соціалістичної партії. Навіть партія «Люди-тварини-природа», котра має тільки одного депутата та всього кілька значимих політичних пунктів, виступила на боці лівих.

Тактичні рухи

Таким чином, уряд Португалії розвалився, а Пассос Коелью подав у відставку. Але що далі?

За Конституцією, президенту заборонено скликати нові парламентські вибори протягом останніх шести місяців своїх повноважень. У Каваку Сілви лишилося тільки два місяці, оскільки наступні нові президентські вибори будуть у січні.

Лишаються дві можливості. Каваку Сілва міг би попросити Соціалістичну партію сформувати уряд за підтримки Комуністичної партії та Лівого блоку. Або ж він міг би попросити Пассоса Коелью залишитися прем’єр-міністром та очолити тимчасовий кабінет. Як він неодноразово дав зрозуміти, він не схильний робити перше, проте останнє є дедалі менш привабливим навіть для політичного істеблішменту, який насторожено ставиться до Комуністичної партії та Лівого блоку.   

Неспроможний уряд лякає представників капіталу навіть більше, ніж уряд лівих. Європейська комісія вже застерегла проти такого розвитку подій, скаржачись, що 15 жовтня Португалія пропустила дедлайн презентації бюджету на 2016 рік Брюсселю.

Тим часом мейнстрімна преса країни почала повертатися проти президента. Público, головна щоденна центристська газета, описала його коментарі — хай і ще не його дії — як «глибоко ідеологічні та часом панічні».

Оскільки призначення лівого уряду зараз виглядає найбільш імовірним результатом, Соціалістична партія, Лівий блок та Комуністична партія врегулювали деталі свого пакту «Потрійна лівиця».

Комуністична партія та Лівий блок погодилися підтримати уряд Соціалістичної партії, відклавши вимоги виходу з єврозони та полегшення боргових зобов’язань та обіцяючи  Соціалістичній партії парламентську більшість, але не вдаючись до формального вступу до лав нового уряду. У свою чергу, Коста погодився з лівими вимогами, серед яких відмова від урізання зарплат у бюджетному секторі, розмороження пенсій, закінчення приватизації, просування прогресивної податкової реформи та збільшення мінімальної заробітної плати.

Тим часом реакційні сили швидко відновилися, змінюючи тактику на знешкодження, якщо не знищення уряду Соціалістичної партії. Телебачення та газети країни гуртом застерігають про вартість лівої політики — 450 мільйонів євро за припинення скорочення заробітної плати — а також повторюють попередження голландських і німецьких банків про налякані ринки та сприяння «тремтінню рейтингів».

Насправді капіталу нема особливого сенсу боятися уряду на чолі з Соціалістичною партією. Коста доклав великих зусиль, щоб прославити удавані здобутки Європейських фіскальних правил, стверджуючи їх як священні понад будь-якою партійною політикою. «Європа може спочивати спокійно, — запевнив Коста ринки. — Соціалістична партія — це не СИРІЗА».

Комуністична партія та Лівий блок, — наполягає він, — відкинули свої радикальні вимоги, такі як вихід із НАТО, націоналізацію, перегляд державного боргу та вихід із єврозони. «Що я хочу передати, особливо для ринків, це те, що Португалія підтримуватиме стабільність своїх європейських зобов’язань».

Колега Кости Маріу Сентену, колишній економіст Банку Португалії та ймовірний міністр фінансів в уряді Соціалістичної партії, також наголосив, що Соціалістична партія не буде заручником Комуністичної партії та Лівого блоку. В уряду соціалістів немає шансів домагатися реструктуризації боргу — «ніхто зі здоровим глуздом не буде думати про несплату заборгованості, щодо якої вони взяли на себе зобов’язання», ні про вихід із Єврозони чи навіть оспорювання задушливих обмежень фіскального договору.

Залишається сподіватися, що Комуністична партія та Лівий блок усвідомлюють тактичні компроміси, які, як вони кажуть, необхідні для стратегії, спрямованої проти політики жорсткої економії. Їхнім пріоритетом є усунення правого уряду жорсткої економії від влади, тож вони поки що погодилися не чіпати недоторканність європейських фіскальних правил, а натомість зосередитися на компромісі між зобов’язанням Соціалістичної партії виконувати ці правила та власними пріоритетами соціального забезпечення.

Однак угоди такого типу мають короткий термін придатності. Фіскальний договір скоро проявиться як нездоланний бар’єр для вирішення численних соціальних викликів Португалії. Більш прискіпливі спостерігачі вже помітили, що помірні плани Соціалістичної партії щодо збільшення витрат на освіту та охорону здоров’я будуть несумісні з договором, що зобов’язує Португалію зменшити свій державний борг зі 128,9% ВВП до 60% протягом наступних двадцяти років.

Всупереч Сентену, питання заборгованості також не можна відкладати на невизначений термін. Хоча Комуністична партія та Лівий блок поки що погодилися відкласти їх, навіть Соціалістична партія мусить визнати, що заборгованість Португалії є нежиттєздатною, і вони скоро будуть зобов’язані обміркувати її перегляд. Проте після приниження СИРІЗИ в Греції вони будуть неохоче брати на себе ініціативу.

Зрештою будь-які тактичні переваги від де-факто участі в уряді будуть обмежені внутрішніми особливостями формації «Потрійної лівої». Попри нинішню солідарність проти коаліції «Португаліє, вперед», викликану непримиренністю Каваку Сілви, для багатьох із Соціалістичної партії залишається більш зручним голосування разом із правими, ніж із комуністами чи Лівим блоком.

Соціалістична партія надійно стала на шлях пасокіфікації, і багато з її головних постатей лишаються відданими якщо не політиці жорсткої економії Пассоса Коелью, то принаймні м’якішій програмі згортання соціального забезпечення. Сентену з Соціалістичної партії був досить відвертий щодо того, що він політично віддає перевагу статус-кво: «Ми кидаємо виклик не напрямку [останньої програми уряду щодо жорстскої економії], а швидкості руху».

Тож передусім важливо, щоб тактичний компроміс радикальних лівих лишався тільки тактичним. Ліві мають зберігати свої переконання та бути готовими йти далі, коли Соціалістична партія стане — а вона неминуче це зробить — перешкодою для значущих реформ.

У світлі цього таке рішення радикальних лівих опиратися спокусі владою та підтримувати Соціалістичну партію тільки ззовні може виглядати мудрим. Тим не менш, ця позиція все ще є вразливою. Мартінс відмовився виключити можливість критики уряду соціалістів у майбутньому, проте такий крок неминуче буде зображений — не в останню чергу з боку Соціалістичної партії — так, ніби Лівий блок руйнує лівий уряд та знову повертає країну до рук правих.

Як багато поступок Лівий блок (та Комуністична партія) зроблять перед тим, як вирішать, що перетнули забагато «червоних ліній»?

Двигун чи гальма?

Отже, появу радикальних лівих як однієї з головних сил у португальській політиці слід вітати, проте не без критики. Стоячи пліч-о-пліч із товаришами на мітингах проти політики жорсткої економії, коли лунає приспів Grândola Vila Morena Зеки Афонсу — пісні, що стала синонімом революційних потрясінь 1974 року, — легко відчути, ніби традиційно консервативне населення повертається ліворуч.

Проте політична апатія лишається поширеною: у жовтні проголосувала рекордно низька частка виборців — 55,8%. У той час, коли радикальні ліві, особливо Лівий блок, спромоглися залучити розчарованих виборців Соціалістичної партії, вони мають використати свою нову платформу для майбутньої мобілізації своєї бази та переконання деморалізованого населення в необхідності — і своїй здатності забезпечити — прийняття радикальної лівої програми, щоб показати, що це, насправді, є альтернативою стомленому кийку жорсткої економії.

Як показав грецький досвід, радикальна програма, спрямована проти політики жорсткої економії, вимагає конфронтації. Компроміс призводить тільки до капітуляції. Припинення жорсткої економії вимагає рішучих дій щодо заборгованості та  фіскальної гамівної сорочки єврозони. Це, у свою чергу, вимагатиме мобілізації португальських робітників на небаченому досі рівні. Проте чи виявляться післявиборчі маневри Комуністичної партії і Лівого блоку стимулом до масової боротьби, чи гальмом подальшої радикалізації — буде видно згодом.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.