Переклала Катерина Семчук

У світлі смертельних атак у Парижі можна очікувати, що голови західних держав зроблять те, що вони завжди роблять у таких випадках: оголосять тотальну та неослабну війну проти тих, хто призвів до цього. Насправді вони це кажуть несерйозно. Керівники держав мають засоби для викорінення та знищення Ісламської Держави ось уже понад рік. Вони просто відмовлялися ними скористатися. До того ж, поки світ спостерігав, як лідери виголошують заяви про свою непримиренну рішучість на саміті «великої двадцятки» в Анталії, ті самі лідери бенкетували з Президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом — людиною, чия мовчазна політична, економічна та навіть військова підтримка спричинилася до здатності ІДІЛ здійснити звірства в Парижі, не кажучи вже про безкінечний потік жорстокості всередині Близького Сходу.

Яким чином можна було би знищити ІДІЛ? У регіоні це кожному відомо. Все, що насправді для цього необхідно, — це спустити на ІДІЛ численні курдські війська Загонів народної оборони YPG (партії «Демократичний союз») у Сирії та партизанів Робітничої партії Курдистану (PKK) в Іраку та Туреччині. На даний момент це основні сили, що насправді воюють з ІДІЛ на місцях. Вони продемонстрували надзвичайну військову ефективність та протистоять реакційній ідеології ІДІЛ в кожному її аспекті.

Але натомість територія під контролем Загонів народної оборони в Сирії перебуває під повним ембарго з боку Туреччини, а військові сили Робітничої партії Курдистану — під постійним бомбардуванням турецьких повітряних сил. Ердоган не тільки зробив майже все можливе, щоб паралізувати війська, які реально борються проти ІДІЛ — існує чимало свідчень про те, що його уряд останнім часом принаймні мовчки допомагав самій же ІДІЛ.

Припущення, що такий член НАТО як Туреччина може хоч в який-небудь спосіб підтримувати організацію, що холоднокровно вбиває західне цивільне населення, може здатися обурливим. Це було б так, ніби член НАТО підтримує «Аль-Каїду». Але насправді є причина вважати, що уряд Ердогана таки справді підтримує і сирійську гілку «Аль-Каїди» — Фронт Аль-Нусра (Jabhat al-Nusra), разом із нез’ясованою кількістю інших повстанських угруповань, що поділяють їхню консервативну ісламістську ідеологію. Інститут дослідження прав людини при Колумбійському університеті склав довгий список свідчень того, що Туруччина підтримує ІДІЛ у Сирії.

До того ж, існують власне задекларовані позиції Ердогана. Минулого серпня Загони народної оборони щойно після їхньої перемоги в Кобане та Гіре-Спі були готові здобути Джераблус — останнє місто, окуповане ІДІЛ на турецькому кордоні, який ця терористична організація використовувала для поповнення запасів зброї, матеріалів та рекрутів у своїй столиці Рацці — канали постачання ІДІЛу проходять безпосередньо через Туреччину.

Коментатори передбачали, що за втратою Джераблуса дуже скоро послідує і Ракка. Ердоган відреагував проголошенням Джераблуса «червоною лінією»: якщо курди нападуть, то його збройні сили здійснять військове втручання — проти Загонів народної оборони. Тож Джераблус донині залишається в руках терористів, де-факто під військовим захистом Туреччини.

Як Ергану це зійшло з рук? Головним чином завдяки ствердженням, що ті, хто бореться з ІДІЛ, самі є «терористами». Це правда, що Робітнича партія Курдистану справді вела місцями потворну партизанську війну з Туреччиною в дев’яностих роках, у результаті чого вона опинилася у міжнародному списку терористів. Однак протягом останніх десяти років вона повністю змінила свою стратегію, відрікаючись від сепаратизму та приймаючи строгу політику ніколи не шкодити цивільному населенню. Робітнича партія Курдистану була відповідальною за порятунок тисяч цивільних єзидів, котрим загрожував геноцид з боку ІДІЛ у 2014 році, а її сестринська організація YPG — за захист християнських громад у Сирії. Їхня стратегія зосереджена на проведенні мирних переговорів із урядом, водночас заохочуючи локальну демократичну автономію на курдських територіях під егідою Демократичної партії народів (HDP) — за походженням націоналістичної політичної партії, що перевинайшла себе як голос демократичних лівих усієї Туреччини.

Вони довели свою надзвичайну військову ефективність, а також, прийнявши низову демократію та права жінок, протистоять кожному аспектові реакційної ідеології ІДІЛ. Успіх Демократичної партії народів на виборах у червні відібрав у Ердогана його парламентарну більшість. Його відповідь була кмітливою. Він закликав до нових виборів, оголосив, що «йде на війну» з ІДІЛ, здійснив одну номінальну символічну атаку на них, а потім перейшов до скерування всієї сили своєї армії проти Робітничої партії Курдистану в Туреччині та Іраці, водночас засуджуючи Демократичну партію народів (HDP) як «прихильницю терористів» за її зв’язок із ними.

Далі була низка дедалі кривавіших терористичних бомбардувань у самій Туреччині: в містах Діярбакир, Суруч та, врешті, в Анкарі — атаки, які приписують ІДІЛу, але котрі, з якихось загадкових причин, постійно обрали за мішень тільки цивільних активістів, пов’язаних із Демократичною партією народів. Жертви неодноразово розповідали, що поліція перешкоджала машинам швидкої допомоги евакуювати поранених або навіть розстрілювала сльозогінним газом тих, хто залишився живим.

У результаті Демократична партія народів була змушена навіть облишити проведення політичних мітингів за кілька тижнів перед новими виборами в листопаді через страх перед масовими вбивствами, і достатній кількості виборців HDP не вдалося з’явитися на виборчих дільницях, через що партія Ердогана забезпечила собі більшість у парламенті.

Про точний зміст стосунків між урядом Ердогана та ІДІЛ можна сперечатися, але в деяких речах ми можемо бути відносно впевненими. Якби Туреччина наклала таку саму абсолютну блокаду на території ІДІЛ, як вона зробила з частинами Сирії, що належать курдам, не кажучи вже про таке саме «доброзичливе нехтування» Робітничою партією Курдистану та Загонами народної оборони, яке вона проявляє до ІДІЛ, цей закривавлений халіфат давно би вже зазнав краху — і, можливо, атаки в Парижі могли би ніколи не відбутися. І якби Туреччина зробила це сьогодні, ІДІЛ, ймовірно, розвалилася б за кілька місяців. Але ж чи хоч один із західних лідерів закликав Ердогана зробити це?

Наступного разу, як ви почуєте одного з тих політиків, що проголошують необхідність придушити громадянські свободи чи права іммігрантів через необхідність абсолютної «війни» проти тероризму, майте все це на увазі. Їхня рішучість настільки «абсолютна», наскільки політично вигідна. Туреччина, зрештою, є «стратегічним союзником». Тож після таких декларацій вони, найімовірніше, попрямують дружньо розділити чашку чаю саме з тією людиною, що дає можливість ІДІЛ продовжувати існувати.

Читайте також:

Іван Шматко. Рожава — альтернатива сектантським війнам Близького Сходу

Іво Фіцгерберт. Вибори в Туреччині: правляча партія рішуче перемагає, курдська — проходить у парламент

Дафна Рачок. К визиту президента Турции в Киев

Іван Шматко. Курди і Туреччина

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.