Неймовірна медійна активність новоствореного Департаменту протидії наркозлочинності Нацполіції, який очолює одіозний Ілля Ківа, та резонансний обшук у клубі Closer знову підняли питання наркотиків в українському суспільстві, вивівши його на політичний рівень. І якщо для одних оголошена війна наркотикам — чудовий спосіб набути соціальний капітал, створивши образ непримиримих борців із найбільшим злом, то для інших — можливість поставити під сумнів ефективність репресивних методів боротьби з наркообігом і спробувати змінити ставлення суспільства до вживання психотропних речовин.

Дискусія ця не нова. За нею стоїть досвід багатьох країн, де ставлення до наркотиків протягом часу змінювалось декілька разів: від байдужості до безкомпромісної боротьби, а потім поступової декриміналізації чи легалізації. Тож ми пропонуємо звернутися до цього досвіду, щоб подолати пропагандистські міфи та страшилки і сприяти науковій дискусії навколо наркотиків та наркополітики.

Політична критика

Елвіс приходить до президента

Обідньої пори 21 грудня 1970 року Елвіс Преслі без попередження з’явився біля північно-західних воріт Білого дому. Президент Ніксон, який боровся з наркотиками з 1968 року, планував невдовзі офіційно заявити, що Америка оголошує їм війну. Розпочата в такий спосіб «війна з наркотиками» була найбільшою та найтривалішою в історії антинаркотичною кампанією, яку згодом підтримували наступники Ніксона. Уперше сучасна держава використала в боротьбі всі свої інституції — тюрми, школи, а також армію (як у межах країни, так і за кордоном).

Елвіс прийшов до президента саме у справі наркотиків. Охоронцеві біля воріт він подав шестисторінковий лист, написаний нерозбірливим почерком на папері American Airlines. Він висловлював свій захват президентом і пропонував свою допомогу. Зрештою, він чудово для цього підходив, адже: «Культура наркотиків, хіпові елементи, SDS[1], “Чорні пантери” тощо не вважають мене своїм ворогом або, як вони це називають, представником істеблішменту».

Преслі дещо неоковирно додав, що найбільше він прислужився би урядові як таємний агент з питань наркотиків. Тому попросив про повноваження агента.

Він поселився в готелі неподалік Білого дому під вигаданим прізвищем. «Я залишатимуся тут, доки не отримаю повноважень федерального агента. Я ретельно дослідив проблему надуживання наркотиків і комуністичні методи промивання мозку; до того ж, перебуваю в самому осерді, там, де можу зробити найбільше добра».

Як пише журналіст та історик «війни з наркотиками» Ден Баум[2], у Білому домі Ричарда Ніксона Елвіс зустрів єдиних в Америці людей, які не чули про його легендарні апетити до наркотиків. Один із президентських чиновників зателефонував близькому співробітнику Ніксона Еґілу Кроґу (якого згодом, під час Вотергейтського скандалу, було звинувачено в координації шпигування за демократами).

— Прийшов король, — почув зі слухавки Кроґ.

— Який ще король? — здивувався радник Ніксона. — Сьогодні в президентському графіку немає ніяких королів.

— Не божевільний король, а Король. Елвіс. Король рок-н-ролу.

Невдовзі Елвіс потрапив до кабінету президента (але перед тим охорона забрала в нього кольт 45-го калібру, який він приніс у подарунок). Він виголосив перед Ніксоном тираду проти Beatles, яких він вважав «антиамериканським» гуртом.

— Знаєш, — пояснив Елвісу Ніксон, — наркотики вживають передусім демонстранти. Так людей залучають до протестів і насильства.

— Пане президенте, я на вашому боці, — відповів Елвіс.

Ніксон пообіцяв йому відзнаку. Тоді Король рок-н-ролу зробив те, чого в консервативному й офіціозному Білому домі не наважувався робити ніхто, — він обійняв президента й потис йому руку. Персональний фотограф Ніксона так остовпів, що навіть не встиг зробити кадр.

Коли через шість років Елвіс помирав від передозування наркотиків, він усе ще був спеціальним асистентом у Бюро наркотиків і небезпечних речовин (Bureau of Narcotics and Dangerous Drugs).

Політична користь страху

Історію візиту Елвіса до президента варто розповісти не лише тому, що вона прекрасна у своєму сюрреалізмі, а й тому, що вона демонструє всю складність і парадоксальність антинаркотичної політики. Ніксон не був першим демократичним політиком, який помітив, що може перемагати на виборах завдяки страху пересічних людей (у своїй знаменитій промові він назвав їх «мовчазною більшістю») перед суспільними явищами, які здаються їм культурно чужими й незрозумілими. Проте він був першим, хто, перетворивши це на єдину ідею політичної кар’єри, досяг такого значного успіху. Його «мовчазну більшість» єднав страх перед контркультурою, комуністичноюагітацією, пацифізмом, сексуальною свободою, деградованими інтелектуалами з університетів, злочинністю та наркотиками. Зловісний геній Ніксона полягав у тому, що він умів змішати в головах виборців уявні та реальні загрози: від кінця 1960-х років наркотики та злочинність справді ставали дедалі актуальнішою суспільною проблемою.

Цей політичний проект виявився надзвичайно успішним: консервативний і антипатичний президент переміг кандидата від демократів і пішов на другий термін. «Війна з наркотиками» була суттєвою частиною цього проекту.

Ніксон захищав цінності «моральної більшості» у прагматичний і цинічний спосіб. Проте його фактична політика щодо наркотиків була набагато гнучкішою та ліберальнішою, ніж політика його наступників, які діяли вже під тиском створеної за президентства Ніксона атмосфери моральної паніки[3]. Хвиля страху перед наркотиками прокотилася Америкою вже в 1930-х роках, але за Ніксона цей страх назавжди оселився в американській політиці.

Майже одночасно, на зламі 60-х і 70-х років, проблема наркотиків постала і в Польській Народній Республіці (ПНР). Цікаво, що вона виринула в контексті, приголомшливо схожому на американський: влада, яка захищала моральний порядок, боролася з деморалізацією і розкладницькою контркультурою польських хіпі. Насправді їх було не надто багато: за окремими підрахунками, середовище хіпі налічувало загалом менше тисячі осіб, із яких 400 жили в Кракові та Варшаві[4]. У клаустрофобній атмосфері ПНР досить було самої лише їхньої присутності, щоб довести ґомулківсько-ґєреківських[5] міщан до моральної паніки.

У соціологічній розвідці, виданій на початку 70-х років Краківським відділенням Польської академії наук, це небезпечне середовище характеризувалося так:

Хіпі відкидають усі суспільні настанови, нехтують непорушними загальновизнаними моральними принципами, відкидають також працю, вважаючи її чинником обмеження особистої свободи. […] Рушійною силою експансії хіпі є наркоманія, еротизм і вільне сексуальне життя. […] Ідейно-програмні принципи хіпі антисуспільні, антиморальні й антидержавні, вони шкідливі й деморалізують дорослу молодь, зокрема шляхом заохочення її до наркоманії та вільної любові[6].

В іншій книжці, присвяченій хіпі, двоє краківських науковців писали, що цей рух сприяє «ворожій діяльності капіталістичних країн». Цю діяльність полегшує наркоманія, бо, як відомо, наркоман зробить усе, щоб знайти наркотик. Тому ним можуть легко маніпулювати чужі агенти — наприклад, змушуючи до шпигунства.

Програмні принципи руху призводять до невизнання держави, її суверенності та кордонів. Вони призводять до занепаду патріотичних почуттів і створюють податливий ґрунт для ворожої ідеологічної діяльності. Отже, потенційна криміногенна функція руху в цьому аспекті полягатиме в тому, що цей рух стане базою для всіх форм ворожої діяльності в нашій країні, справляючи розкладницький вплив на одну з головних сил держави — молодь, і закінчуючи шпигунством[7].

В іншому виданні польські дослідники пишуть про групові статеві акти, до яких нібито призводить уживання наркотиків, а також про те, що наркотики сприяють «гомосексуальним тенденціям». На жаль, автори не пояснюють, були оргії гетеро- чи гомосексуальними, залишаючи це надцікаве питання читачевій уяві.

Отже, ведучи «війну з наркотиками» в ім’я захисту громадського порядку й американських цінностей, Ніксон знайшов неочікуваних союзників у владі Польської Народної Республіки — з тією різницею, що вектор загрози був іншим. У Польщі наркотики вважалися знаряддям капіталістичної діяльності, водночас в Америці їх пов’язували з небезпечними лівацькими ідеями.

Якщо вимірювати політичну ефективність цих стратегій впливом на громадську думку, то в обох країнах влада здобула успіх. Відповідно до соцопитувань, проведених у 1970-х роках у Варшаві, аж 76% респондентів висловили категоричне засудження осіб, «які систематично вживають наркотичні засоби». Одностайніше було засуджено лише участь у колективному зґвалтуванні, зраду державної таємниці, грабіж, крадіжку приватної власності та вбивство. (Утім, варто зазначити: лише 8,2% поляків вважали на той час, що наркоманів необхідно карати; до проблеми покарання ми ще повернемося).

Влада ПНР намагалася використати проблему наркотиків із політичною метою ще раз. Упродовж перших десяти місяців 1981 року в офіційній пресі ПНР вийшло близько 300 статей, присвячених наркоманії, з яких понад 200 стосувалися польських реалій, — це більше, ніж за весь повоєнний період! Крім того, газети оприлюднювали абсурдно завищену статистику: 1981 року в Польщі нібито було 600 тисяч наркоманів — більше, ніж алкоголіків! Серед учнів шкіл у середньому 40% нібито вживали наркотики (тоді ж міліція підрахувала, що в Польщі 10 тисяч наркозалежних і 40 тисяч осіб, «які регулярно вживають наркотичні речовини»).

Це був прозорий елемент пропагандистської кампанії, яка мала продемонструвати полякам, що після серпневих страйків і заснування «Солідарності» їхня країна впевнено скочується у прірву. Польща розпадається: у крамницях нічого немає, бракує пального та електроенергії, частішають страйки, поширюється алкоголізм, злочинність і наркоманія. З такої ситуації кожен поляк мав виснувати, що країні потрібна «сильна рука», яка відновить порядок. Створення атмосфери небезпеки й відчуття катастрофи є лише дзеркальним відображенням пропаганди успіху. І перше, і друге служить владі.

Чи ефективні репресії?

Важко знайти людину, яка мала би сумніви в тому, що залежність від «важких» наркотиків є чимось поганим і завдає шкоди як наркоману, так і його оточенню.

Однак загальна згода в цьому питанні аж ніяк не означає безумовної згоди з будь-якою запропонованою державою політикою боротьби з цим злом. Така політика — як бачимо з наведених прикладів — узагалі не має керуватися чистою раціональністю, тобто певною сумою суспільних втрат і зисків, але вона завжди є випадковою сукупністю настроїв, страхів, моральних оцінок і різноманітних ігор, розрахованих на здобуття прихильної громадської думки (а в демократії — на наступні вибори). Тому, міркуючи про ведену державою війну з наркотиками, ми маємо відповісти на два запитання, які, хоч і належать до різних сфер, нерозривно пов’язані. По-перше: чи вживання наркотиків підлягає моральному осуду, і чи варто за нього карати? По-друге: чи криміналізація дасть змогу обмежити поширення наркоманії? Перше запитання належить до сфери моралі; друге стосується технічної проблеми. Залежно від того, як ми на них відповідаємо, ми висловлюємося на підтримку одного з двох типів наркополітики.

Перший тип наркополітики має мілітарно-репресивний характер. Держава визнає злочином уживання наркотиків і володіння ними. Вона запроваджує принцип «нульової терпимості». Вона виходить із того, що курець марихуани, випадково зловлений на вулиці з незначною кількістю наркотику, становить таку ж небезпеку для громадського порядку, як і наркоман, який вбиває порядних громадян заради грошей на наступну дозу. Упіймані торгівці та виробники можуть дістати навіть смертний вирок, а держава — задля обмеження доступу до наркотиків — без вагань направляє свою армію за кордон, у країни, звідки вони походять. Панацеєю у розв’язанні цієї проблеми має бути її тотальна криміналізація. Найближчої до ідеалу політикою цього типу була політика Сполучених Штатів, хоча навіть там її не було реалізовано в чистому вигляді[8].

Друга крайня модель наркополітики ґрунтується на переконанні, що залежність від наркотиків є насамперед проблемою здоров’я, і лише частково — кримінальною проблемою (якщо взагалі нею є). Держава легалізує так звані «легкі наркотики» (наприклад марихуану) і дозволяє їх контрольований обіг (хоча не завжди виготовлення: у Голландії, яка найповніше реалізує цей тип політики, продаж легалізовано, а виготовлення — уже ні). При застосуванні цієї моделі поліція намагається обмежити торгівлю й контрабанду наркотиків, але основну відповідальність покладено на соціальну політику. Ведеться облік наркоманів, адже вважається, що джерело залежності — згубний вплив соціального середовища (наприклад, за статистикою, наркотики вживають люди, виховані в неповних родинах чи у злиднях). У країнах, де виготовляють наркотики, — таких, як Колумбія чи Афганістан, — проводять не збройні кампанії, а соціальні. Замість посилати солдатів, які обприскують плантації з наркотичною сировиною отрутою з гелікоптерів (як робили, наприклад, американці в Колумбії), працівники неурядових організацій переконують місцевих селян, що вони можуть так само забезпечити життя завдяки легальному землеробству (так роблять, наприклад, європейці в Афганістані). Сьогодні найближчою до цієї моделі є наркополітика Європейського Союзу.

Котрий із цих варіантів ефективніший? Прибічникам ліберальної політики щодо наркотиків найважче погодитися з тим, що репресії (особливо якщо вони досить відчутні та послідовні) фактично призводять до зменшення кількості залежних і обмеження масштабів явища. Словом, вони діють, навіть якщо задля успіху слід урахувати чимало застережень (про які згодом). Це ще не означає, що криміналізація є хорошою ідеєю, але цей факт варто відзначити.

На користь репресивної політики свідчить історичний досвід. За даними американської армії, під час Першої світової війни один солдат на 1 500 призовників був залежним від опіатів (які на той час були дуже легкодоступними: до початку ХХ ст. їх можна було замовити поштою, а заборону імпорту опіуму було запроваджено лише 1909 року). У роки Другої світової війни залежним від наркотиків був уже один призовник на 10 тисяч. Про такі зміни свідчать дані Федерального бюро у справах наркотиків, яке наводило статистику: на початку 1920-х років на 400 американців припадав один залежний від опіатів, а наприкінці 1930-х років — лише один на 2 100.

Поширення вживання опіатів обмежила жорстка репресивна політика 1930-х років, яка призвела до того, що тюрми — уперше, але не востаннє в історії Америки — були заповнені наркоманами. Після війни Конгрес двічі (у 1951 та 1956 роках) ухвалив іще суворіші закони. У деяких штатах наркоманію трактували як злочин. За офіційними даними, 1958 року в Сполучених Штатах було загалом 42 тисячі (!) наркоманів, із яких половина жили в космополітичному, «розбещеному і зіпсутому» Нью-Йорку.

Може виникнути багато застережень до таких даних. Наприклад, рекордно низька кількість наркозалежних, починаючи з кінця 1950-х років, — наслідок того, що чимало залежних не потрапляли до поліцейської статистики. Аж 60% із зареєстрованих на той час наркоманів були афроамериканцями. Білі, заможні представники середнього класу, які нічим не вирізнялися на вулиці й не створювали проблем сусідам, могли легко прослизнути крізь поліцейське сито. Часто вони просто не відповідали прийнятому в суспільстві визначенню наркомана. У це визначення ідеально вписувався залежний від кокаїну чорний підліток, але аж ніяк не п’ятдесятирічна домогосподарка, яка надуживала барбітуратами. Війна проти наркотиків мала чітко виражений расовий і класовий характер, що могло впливати на достовірність статистики.

Остання хвиля репресивної політики прокотилася Сполученими Штатами на зламі 80-х і 90-х років, коли злочинність била всі рекорди, а виборці могли щодня й у всіх газетах читати про чергові безглузді вбивства, вчинені людьми під дією наркотиків. Популярний тоді «крек» — призначений для паління кокаїн у формі маленьких кришталиків, що має у 20—30 разів сильнішу дію, ніж його «нормальна» версія, — давав залежним відчуття ейфорії та відключав гальма. І на той час — що визнають навіть автори, критично налаштовані щодо ідеї «війни з наркотиками», — репресії мали певний ефект[9].

Проте прибічники покарань забувають, що в кращому разі це була піррова перемога, а в гіршому — ілюзорна. Наркоманів поменшало на вулицях, бо вони сиділи в тюрмах. На це було витрачено чимало коштів, хоч у тривалій перспективі це нікого не наближало до розв’язання проблеми. Було зрозумілим, що колись їх треба буде відпустити — не завжди вилікуваних, часто непристосованих до повернення в нормальне життя. Соціологи вказували ще й на те, що значно зменшилася кількість людей, які вживають наркотики «час від часу». Їх вдалося налякати репресіями. Однак джерелом переважної більшості суспільних коштів, пов’язаних із наркоманією у Сполучених Штатах, є люди залежні, які постійно приймають наркотики — а їх кількість у той самий час не лише не зменшилась, а й збільшилась.

На будь-яку війну потрібні кошти. Частиною плати за «війну з наркотиками» було, зокрема, запровадження законних процедур, які порушували елементарне почуття справедливості багатьох людей. Згідно з упровадженим тоді в деяких штатах «принципом трьох ударів» (three-strikes law, що можна перекласти як «з третього разу вдасться»), особу, утретє засуджену за будь-який, навіть незначний злочин, карали суворо й нещадно, непропорційно до її провини. Жертвами цього принципу стали чимало наркоманів, які порушували закон під час наркотичних «ломок».

Побічним ефектом суворої політики криміналізації та репресій стало також покращення організації підпільного ринку. Під час антинаркотичної кампанії з’явилися потужні й брутальні міжнародні банди, яким у бідних країнах, де вироблялися наркотики, часто вдавалося проникати навіть у найвищу державну владу. На початку ХХІ століття до великого переліку наркодержав Латинської Америки долучилася перша африканська країна — маленька Гвінея-Бісау, де контрабанда наркотиків стала майже офіційно визнаним основним джерелом національного доходу[10].

Отже, репресії не розв’язали проблеми. У кращому разі вони відстрочили її наслідки, отримавши за це конкретні суспільні кошти.

Стриманість як раціональний вибір

На жаль, ліберальний варіант наркотичної політики теж не ліквідував проблеми, хоч його вартість була нижчою. Наприклад, виявилося, що легалізація деяких наркотиків зменшує впливи й масштаби наркотичного підпілля, але не ліквідовує його. Нелегальну торгівлю «важкими» наркотиками не було витіснено легальною торгівлею «легкими» речовинами — так само, як легалізація проституції забезпечила проституткам законне страхування та кращі умови праці, але не ліквідувала проблеми торгівлі людьми чи проституції неповнолітніх. Лікування наркоманів виявилося надто дорогим і часто неефективним: у 70—80-х роках до життя без наркотиків поверталися після реабілітації 5—10% наркозалежних. Легалізація «легких» наркотиків вилилася в тривалі дискусії про те, чи викликають вони залежність, і чи куріння марихуани не є іноді прямим шляхом до інших, «важчих» наркотиків.

Пов’язаність схильності до наркотиків із життям у несприятливих суспільних умовах (вихованням у неповній родині, злиднями, безробіттям і безперспективністю) зовсім не виявилася очевидною чи однозначною. Частково цей зв’язок наявний, але річ не лише в цьому. Коли на початку 90-х років соціолог Ельжбєта Лучак досліджувала наркоманів у тодішньому Остроленкському воєводстві — типовому сільському й містечковому середовищі, — вона несподівано виявила, що, хоч серед них було досить багато молодих людей із так званих неблагополучних родин (тобто позначених злочинністю чи алкоголізмом, із низькими доходами та освітою), вони не становили більшості. Освіченість батьків молодих наркоманів (усі були молоді, бо мало хто доживав до тридцяти) була вищою за середню в регіоні, а дві третини респондентів не нарікали на свої життєві умови. Цікаво, що серед наркоманів практично не було дітей селян, хоча матеріальні умови життя в селі були набагато гіршими, ніж у місті (сільські діти ходили до міських шкіл, тому доступ до наркотиків не був для них нездоланною проблемою). У 90-х роках у Польщі (а набагато раніше — на Заході) виявилося, що люди середнього класу — матеріально забезпечені, цілком освічені, з активним дружнім і суспільним життям — теж стають наркозалежними, часто сприймаючи наркотики як утечу від стресів на роботі та джерело сильних вражень у монотонному житті, більшість якого вони проводять перед комп’ютерами в офісі.

То лікувати чи карати? Яка політика краща, якщо жодна з них не є ідеальною, жодна не ліквідує явища й кожна спирається на досить непевні передумови?

Якщо міркувати про цю суспільну проблему винятково в категоріях суми конкретних втрат і зисків, найкращу відповідь дасть не соціологічне, а економічне дослідження. Ґері Бекер із Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії з економіки та один із піонерів застосування економічних методів до аналізу соціальних проблем, 2004 року опублікував разом із колегами резонансну статтю на тему наркополітики — «Економічна теорія нелегальних благ» (The Economic Theory of Illegal Goods[11]) . У ній після цілої низки математичних графіків і моделей економісти доходили висновку, який варто процитувати:

Ми порівнюємо виробництво і ціну легального та оподаткованого товару з виробництвом і ціною того ж товару, коли він нелегальний. Ми доводимо, що податок, стягнений із легального товару, міг би забезпечити значніше зменшення виробництва та зростання ціни, ніж оптимальне втілення в життя заборони, навіть беручи до уваги те, що виробники можуть піти в підпілля для уникнення податку. Це означає, що ведення війни з наркотиками шляхом легалізації наркотиків і оподаткування вжитку може бути ефективнішим, ніж подальша заборона легального вживання наркотиків[12].

Висновки Бекера цікаві й з огляду на те, що у своїй публіцистиці, яку він чітко відмежовує від наукової діяльності, він не приховує своїх консервативних поглядів. Крім того, важко уявити доказ, ближчий до раціонального ідеалу обчислення суспільних втрат і зисків, ніж той, який було надано в рамках математичної моделі.

Однак соціальну політику неможливо звести до чистих моделей, бо політика не є сферою чистої раціональності. Страх перед наркотиками походить зі страху, викликаного культурними змінами і занепадом суспільного ладу, тому він іде в парі з ненавистю до контркультури. Інший мотив цього страху ще неприємніший. Казімєж Фріске писав [13]:

Наркомани викликають агресію як люди, котрі без докорів сумління користуються радістю, яку — згідно з більш чи менш сенсаційними міфами — приносять наркотики, радістю, в якій Ковальський[14], турбуючись про свою цілісність, мусить собі відмовляти. Вочевидь, дратує та викликає агресію думка про те, що існують такі види радості, щастя чи екстазу, які доступні без особливих заслуг; що існують категорії винагород, непідконтрольні суспільному ладу.

Отже, заздрість? Невже саме це крилося за зневагою порядного громадянина, який байдуже проходив повз наркомана, що лежав у канаві?

 

Цей текст був опублікований у першому номері друкованого видання «Політична критика», виданому у 2010 році. Центральною темою номера була тема наркотиків та наркотичної політики, що є «сліпою плямою» не лише української публічної сфери, а й політики загалом. Про ключову роль наркотиків у сучасному політичному житті свідчить бодай те, що торгівля наркотиками залишається одним із найприбутковіших занять на планеті, і нелегальний статус напряму узалежнює його від політичних режимів та державних репресивних апаратів. Основна тема цього альманаху — «Політичні наркотики» — вказує на цей взаємозв’язок.

Електронну версію журналу можна завантажити тут.

 

Примітки:

[1] Students for Democratic Society, ліва політична організація. — Тут і далі прим. авт.

[2] У якого я, зрештою, запозичив цю історію. Див. Dan Baum, Smoke and Mirrors: The War on Drugs and the Politics of Failure. — Back Bay Books, Boston, 1996.

[3] Див. Rick Perlstein. Nixonland: The Rise of a President and the Fracturing of America. — Scribner, New York—London—Toronto—Sydney, 2008, p. 652—653.

[4] Kazimierz Frieske, Robert Sobiech. Narkomania — interpretacje problemu społecznego. — Instytut Wydawniczy Związków Zawodowych, Warszawa, 1987, s. 179—180.

[5] Владислав Ґомулка — перший секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) у 1956—1970 рр. Едвард Ґєрек — перший секретар ЦК ПОРП у 1970—1980 рр. — Прим. ред.

[6] Див. прим. 4.

[7] Tadeusz Hanausek, Stanisław Radziejewski. Hippisi: Kryminologiczne i kryminalistyczne aspekty ruchu hippisów oraz niektóre zjawiska towarzyszące. — Warszawa, 1975. Цит. за: див. прим. 4.

[8] У Польщі теж з’явилися каральні проекти. На хвилі страху, викликаного СНІДом, 1992 року з’явився проект закону, який передбачав покарання за володіння наркотиками до п’яти років позбавлення волі. Див. Elżbieta Łuczak. Narkomania jako problem społeczny. — Wydawnictwo ART, Olsztyn, 1995, s. 32.

[9] Див., напр.: Eva Bertram, Morris Blachman, Kenneth Sharpe, Peter Andreas. Drug War Politics: The Price of Denial. — University of California Press, Berkeley, 1996.

[10] Kevin Sullivan. Route of Evil: How a Tiny West African Nation Became a Key Smuggling Hub For Colombian Cocaine, and the Price It Is Paying. — ”Washington Post”, 25.05.2008.

[11] Gary S. Becker, Michael Grossman, Kevin M. Murphy. The Economic Theory of Illegal Goods: the Case of Drugs. — National Bureau of Economic Research Working Paper nr 10976, 12.2004.

[12] Там само, с. 1.

[13] Там само, с. 292.

[14] Ковальський — загальноприйняте означення типового «маленького поляка». — Прим. ред.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.