У Фейсбуці мій погляд зупинився на публікації зі звично «гучною» назвою: «Турецкий фотограф ххх освобождает обнаженные тела от запретов». Виявилося, що цей не відомий мені автор сфотографував численних моделей у фотосесії під назвою «Red room». На його фото оголені дівчата позують в еротичних позах разом із різними предметами сучасного фетиша: червоні повітряні кульки, мотузки, метелики і змії, червоне яблуко та навіть фото з монтажем, де оголена дівчина врешті виявляється майже без шкіри.

Найбільше під час перегляду красивих білошкірих тіл цих одиноких дівчат мені бракувало відчуття, що бодай хтось із нас у цій ситуації звільняється від якихось заборон. Так чи інакше, глянець живе вчорашнім днем, нав’язуючи нам думки про те, ніби свобода та насолода — відчуття суто індивідуальні. Намагаючись вгадати об’єкти бажання кожного, масова культура готова зняти з людини шкіру, щоб стерти будь-які її відмінності від інших, але уникає навіть натяку на подолання головної заборони, а саме — дотику до іншого, до того тіла, котре перебуває поряд із нашим. Російський філософ Валєрій Подороґа у своїй розмові з Жаном-Люком Нансі про сакральність і святість у сучасному світі так пояснював цю заборону: «Я можу торкнутися матеріального тіла, не заторкуючи його “нутрощів”, але я не можу торкнутися іншої людини, не торкаючись її душі».

Оксана Брюховецька. Нетотожна дзеркальність. Фотоколаж. 2015

Оксана Брюховецька. Нетотожна дзеркальність. Фотоколаж. 2015

Постіль на фотографіях Оксани Брюховецької, як і наша з вами, є одним із тих сакральних місць, у яких можливе подолання такої заборони через близькість — місцем, що уможливлює хитку єдність любовного союзу, котрий визначається, словами Жоржа Батая, перетіканнями життєвих токів від одного до іншого. У розніжені моменти марнотратної дрімоти, тілесної близькості, сповненої сексуальної напруги, люди вступають у інші стосунки з дійсністю, інші взаємини Еросу і Танатосу. У момент злиття в обіймах двох, як писав Поль Рікер, ці двоє «…не знають, чого хочуть, не знають, чого прагнуть, не знають, що здобудуть».

Цікаво, що, кожен по-своєму, ці два автори виявляють певну закономірність: таке переживання сексуальності нетривке й не приводить до формування стійких суспільних структур. Ми можемо виявити ще одну закономірність: саме у цю точку між Еросом і Логосом націлені були погляди як цих, так і багатьох інших філософів у різні часи.

Попри показну невинність, робота Оксани Брюховецької є справжнім прикладом розпусти й трансгресії, подолання заборони. Допускаючи нас до такої специфічної зони, якою є власне ліжко у найбільш інтимний момент, вона урівнює нас у праві володіти цими відчуттями напруги, які переживала сама авторка/героїня зі своїм партнером, котрий лежить на фото поряд із нею. Уже не лише ця пара опиняється у дивних дзеркальних стосунках, про які йдеться в авторському тексті*, але й кожен глядач може знайти у фото життєдайну близькість у сьогоднішній атмосфері «після оргії». Саме у таких роботах, як «Нетотожна дзеркальність», слово порнографія знаходить той свій позитивний відтінок, про який йшлося Аґамбену у його роздумах про порно, адже для нього оголеність тіл є безсумнівною ознакою утопічного, ідеального суспільства, позбавленого будь-якого класового маркування — у тому числі маркування одягом. Саме така кімната, як на фото Оксани Боюховецької, заслуговує називатися «Red room», сподіваюся, що далі, то більше людей до неї зможуть увійти.

Оксана Брюховецька. Нетотожна дзеркальність. Фотоколаж. 2015

Оксана Брюховецька. Нетотожна дзеркальність. Фотоколаж. 2015


* Нетотожна дзеркальність

Люди в обіймах, які перебувають у стані між активністю і сном, стають по-особливому близькими. Вони намагаються дотикатися одне до одного якомога більшою поверхнею тіла, сплітаючись руками і ногами, притуляючись животами та спинами, і просто лежать — розслаблені, призупинені, бездіяльні. Вони не здійснюють дій, не виконують ролей, мовчать, і через це стають несподівано рівними. Це момент близькості через зникнення відмінностей, які більше ніяк не проявляють себе. Заплющивши очі і дихаючи в такт, вони можуть відчути себе дуже подібними. У цей момент кожен стає віддзеркаленням тепла іншого. Інший відображає наше власне прагнення тепла.

Але вони знають, що, прагнучи зустріти в іншому себе, завжди стикаються з чимось відмінним. Це віддзеркалення завжди не тотожне. Коли ж обоє перебувають по цей бік дзеркала і намагаються побачити їхнє спільне відображення, — кожен бачить завжди своє, трохи відмінне від того, що бачить інший.

Проте той момент, що можливий у проваллі-проміжку між життєдіяльністю і сном, втілює подібність попри відмінність, нетотожну дзеркальність, витворює реальність бажаної рівності.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.