Переклала Таша Ломоносова

Чому польська конституційна криза є загрозою для Європи?

Нещодавно обрана консервативна більшість у парламенті та зокрема партія «Право і справедливість» (Prawo i Sprawiedliwość, ПіС) узяли інститути ліберальної демократії в Польщі в облогу, якщо не відверто атакували. Я знаю, така риторика може звучати дещо перебільшеною, проте питання щодо цієї проблеми є серйозними, а їхні потенційні наслідки — глибоко тривожними. Ставки також високі: те, з чим ми маємо справу — питання, чи збереже Конституційний трибунал Польщі свій статус автономної інституції, якою його розробили творці нашої конституції, чи ж він стане скоріше «дорадчим органом» узагалі без жодної влади над законодавчими процедурами двох інших владних органів — президента та парламенту. Звучить нудно? Можливо. Проте, лишайтеся зі мною, і я спробую пояснити конституційну кризу, яка охопила Польщу, у найпростіший із можливих способів, і показати, чому вона має значення не лише для Польщі, але й для майбутнього всього європейського проекту.

Питання Конституційного трибуналу — як усе починалося?

Спершу факти: польський Конституційний трибунал покликаний перевіряти, чи прийняті у парламенті закони відповідають стандартам конституції — чи її межі не порушено і чи права, гарантовані громадянам, інституціям, об’єднанням, меншинам та підприємцям не применшено. Трибунал складається з 15 суддів найвищої заслуги, обраних парламентом на відповідні строки своєї служби. Протягом останніх же місяців сталося таке: попередній уряд проголосував за довгоочікувані норми стосовно Трибуналу (зміни, затверджені і частково розроблені самим Трибуналом), проте, скориставшись нагодою, обрав також п’ять нових суддів (урядовці вчинили так, знаючи, що вони з великою ймовірністю втратять владу і будуть неспроможні зробити це пізніше), в той час як повинні були обрати лише трьох на ті місця, що мають звільнитися у найближчі строки. Нинішній же уряд, ясна річ, оскаржив це рішення і поспішно склав новий закон, не дотримуючись необхідного часу для консультацій та звичних процедур, і обрав нових 5 суддів, в той час як мав вибрати лише двох — на ті місця, обирати на які не мав права попередній уряд. Самому Конституційному Трибуналу як органу, покликаному перевіряти прийняті закони, довелося робити скликання двічі (для двох законів, що були оскаржені), аби  прояснити, хто зловживав законом і коли. Тепер ситуація має бути зрозумілою: ми знаємо, хто і коли приймав рішення законно, а хто ні; Трибунал також надав керівні принципи щодо того, як призначати суддів. Але ось у чому заковика.

Заковика в тому, що президент Анджей Дуда, який походить із правлячої партії, вже підписав призначення п’яти суддів, яких запропонувала його партія, відмовившись підписати призначення тих п’яти суддів, що їх обрав попередній уряд. У результаті ніхто не знає, хто є суддею, а хто ні — і як Трибунал взагалі може працювати за такої колізії. Звісно, якби президент так не поспішав (а він поспішав із політичних причин, просуваючи план свого табору), такого надміру суддів би не виникло. Але він є. За браку волі закінчити гру звинувачень прем’єр-міністр та її кабінет не тільки публічно оголосили обидва вироки трибуналу «необов’язковими точками зору», але і відмовилися опублікувати їх в офіційному законодавчому реєстрі, намагаючись зробити так, щоб вони не існували юридично. Прес-секретар президента навіть сказав, що «немає потреби» затверджувати юридичну чинність будь-яких рішень Трибуналу, оскільки «президент уже прийняв своє рішення». Простіше кажучи, правляча партія не тільки не визнає вердикту найвищого суду держави, але й публічно знецінює його роль і відверто натякає, що або матиме власних суддів у Трибуналі, або зробить Трибунал нечинним. Лідер партії Ярослав Качинський, виступаючи на консервативному каналі Republika, дав зрозуміти, що Трибунал є «посткомуністичною інституцією […] з дуже обмеженою правовою легітимацією і надлишком влади», яка «захищає все, що є неправильного в Польщі». Тим часом дедалі більше  депутатів говорять про прямі зміни до конституції, які скалічений Трибунал неспроможний зупинити.

Все просто: або по-нашому, або ніяк. Немає потреби пояснювати, чим це «по-нашому» закінчиться: правляча більшість отримає владу приймати будь-які закони, і система  стримувань і противаг зведеться до посміховиська. Не знаєте, як це працює в демократичній системі? Звісно, тому що в демократичній системі все не може працювати так. Але не потрібно далеко ходити: достатньо подивитися на Росію чи Туреччину, аби побачити, як така система більшості працює на практиці. Ми чудово розуміємо, чому це небезпечно в одній країні, але чи є це загрозою для інших? Дозволю собі припустити, що так.

За межами Польщі: замкнуте коло популізму

Політичний ландшафт довкола останньої зміни влади у Польщі — від центристських правих до націонал-консервативних правих — є добре відомим: криза біженців на півдні, Україна і Росія у стані війни на сході, занепад традиційних партій усюди деінде і невпинний на вигляд підйом популізму на вершині усього цього. Чому ж за таких похмурих обставин крах однієї установи в одній із держав-членів ЄС повинен мати значення для інших? А тому, що, коли політична система одного члена ЄС стрімко вилітає із загальної норми в будь-якому напрямі політичного спектру — байдуже, чи йдеться про правління СИРІЗи у Греції, чи «Фідесу» в Угорщині — європейським інституціям рано чи пізно доведеться сказати: «Стоп». З того, що ми вже знаємо, можливими є два сценарії. Один із них, як у випадку з Грецією, передбачає використання фінансових інституцій та економічних заходів, аби натиснути на уряд — і це неможливо в нашому випадку, поки бюджетний дефіцит і державні фінанси в Польщі відповідають європейським стандартам. Найбільш ймовірним наслідком цього сценарію, за яким ЄС намагається принизити або залякати одного зі своїх членів, аби змусити його підкорятися, є народний опір у відповідь — як це було і з Грецією, і з Угорщиною — що лише підсилює антиєвропейські настрої в країні та озброює популістів, ізоляціоністів та прихильників більш автаркістського, неліберального «третього шляху». Це відкриває шлюзи для ще гіршої законотворчості, сміховинних політичних практик та зневажання особистими та суспільними свободами громадян. Що, в свою чергу, означає, що ЄС повинен реагувати якимось чином, і це повертає нас до вихідної точки — це і замкнуте коло реакцій.

Зростання невдоволеності позицією Польщі у ЄС і гаданий занепад ЄС у цілому були серед причин, чому консерватори прийшли до влади у країні: незалежно від (браку) якості такої аргументації, дедалі більше людей вірять, що спільна європейська кліматична, міграційна, оборонна та економічна політика погіршить їхній статус і розтопче консервативні цінності та національну автономію. Ярослав Качинський під час згаданого вище інтерв’ю намагався переартикулювати переважно символічний та емоційний конфлікт між його партією та ЄС, передусім з Німеччиною, як питання історичних «економічних та моральних» зобов’язань Німеччини і Заходу перед Польщею, повертаючись до Другої світової війни та Голокосту як їхнього коріння. Це така собі атака на випередження — так, ніби він очікує, що зіткнення із сусідами та партнерами на Заході у тій чи іншій формі рано чи пізно є неминучим.

І все це почалося з питання Трибуналу: що більше польські (та іноземні) медіа сповіщають про тривогу, що більше європейська громадська думка приділяє уваги цьому  питанню, то більш агресивну позицію займатиме уряд. І якщо Трибунал зрештою зазнає поразки, тим гострішою буде потреба, щоб інші звернули на це увагу. Тих, хто критикує і засуджує правлячу партію в Польщі — знову ж таки, за словами Качинського, не без допомоги німецьких журналістів і політиків — уже означено як «зрадників» і «поляків гіршого ґатунку». Що ефективніше дії правлячої партії будуть оспорювати в Польщі, то більше вона буде звинувачувати ЄС і Захід у цілому — не будучи готовою повірити в те, що такий «мерзенний напад на Польщу» може бути скоординований без участі іноземних сил.

Спільна слабкість

Проте наразі консервативні сили зростають і в силі, і в чисельності, думаючи: «Якщо ЄС нічого не може зробити з нами, коли ми сміємося йому в обличчя, чому ми взагалі повинні турбуватися?» Давайте побудуємо стіну, давайте заборонимо аборти, давайте криміналізуємо те і те — і так, це можливо. Подивіться на терористичні закони і у Великобританії, і в Угорщині, подивіться на систему державного нагляду у Франції, подивіться на залякування медіа в Угорщині і на Конституційний Трибунал у Польщі. Якщо одні можуть зробити це, чого ж не зможуть і інші? Слабина наших взаємних стримувань і противаг ніколи не була більш помітною, ніж сьогодні. Як і слабкість звичних реакцій на популізм та розпалювання страху — ні ТТІП[1], ні «угода щодо біженців» із Туреччиною ніяк не відповість на проблеми людей тут і зараз. І засоби, що ми їх маємо у своєму розпорядженні, лишаються слабкими, якщо єдиними проблемами, якими ми переймаємося як союз, є заходи жорсткої економії і «стримування міграційного потоку». Ця слабкість є достатньо очевидною, щоб її побачив кожен. Це, у свою чергу, лише надає енергії партіям у країнах-членах союзу використовувати сумнівні методи здобуття підтримки і зміцнює їхні шанси на майбутніх виборах. І, словами одного відомого філософа, «і так далі, і так далі». Щойно виявляється, що система дає тріщину (і, будьмо чесними, так і є) все що ви можете — це лише приховувати це впродовж деякого часу. Але, як каже польське прислів’я: «річку не повернеш, гребучи у ній палицею».

Примітки:

[1] Трансатлантичне торговельне та інвестиційне партнерство. — Прим. перекладачки.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.