Минулого тижня недалеко від залізничного вокзалу в Києві з’явився черговий мурал. На стіні будівлі районного відділу поліції в рамках проекту CityArt було зображено «гетьмана України» Павла Скоропадського. Що про наше суспільство говорить поява муралу із цією вельми неоднозначною історичною постаттю? Хто і чому героїзує Скоропадського та хто наступний з’явиться в оновленому «пантеоні героїв»? Про примхи історичної пам’яті та нову державну ідеологію розмірковують історики Сергій Гірік, Яків Яковенко та Святослав Стецькович.

Сергій ГірікСергій Гірік, історик

Поява стінопису з зображенням Павла Скоропадського на одному з київських будинків не випадкова. Спроби героїзувати цю постать, представивши його як чи не головного «борця за незалежність України», в Україні можна спостерігати вже від початку 1990-х років, хоча вони ніколи не носили масового характеру. Намагаються включити його до канону центральних фігур українського національного руху 1917—1921 років передусім дослідники й публіцисти, пов’язані з «гетьманським рухом» — монархічними організаціями, що діяли на еміграції з початку 1920-х років і перенесли свою діяльність в Україну після розпаду СРСР.

Основні аргументи на користь цієї постаті — здобутки в галузі культури (передусім української, але не лише), що мали місце у роки правління Скоропадського. Так, справді, вагу створення Української академії наук в останні тижні правління гетьмана складно переоцінити, однак його роль у цьому обмежилася підписанням відповідного закону. Сама ж академія творилася «знизу», шляхом самоорганізації науковців. Дещо іншою виглядає ситуація з налагодженням роботи українських університетів у Києві й Кам’янці-Подільському, історико-філологічного факультету в Полтаві й російського університету в Катеринославі. Однак тут центральну роль відіграла фігура тогочасного міністра освіти Миколи Василенка, а не Скоропадського.

Натомість уможливлена гетьманом втеча до України маси по-антибільшовицькому налаштованих військових і чиновників із Росії створила ґрунт для розгортання тут білого руху після падіння Скоропадського і швидкого наступу військ Антона Денікіна у 1919 році. Останнім же аж ніяк не можна закинути жодного «українофільства».

До «державотворчих» здобутків гетьмана можна записати й створення умов для повернення до сіл вигнаних селянами поміщиків, репресії проти селянства, сплату величезної натуральної «данини» Німеччині, неспроможність створити бодай трохи боєздатну армію (по суті, у місяці його правління діяли виключно поліцейські збройні формування, а також Запорізька й невелика сердюцька дивізія, стратегічне значення яких було мізерним — більшого не дозволяли «протектори» з Німеччини). До них же треба зарахувати розквіт російської правої преси й тиск на друковані органи українських партій.

Налаштувавши проти себе селянство, що становило на той момент переважну більшість населення, Скоропадський створив умови для початку війни «всіх проти всіх» на селі. Загнавши в підпілля такі політичні групи як ліве крило УПСР (майбутніх боротьбистів) і закривши їхні газети, він зруйнував можливість для бодай якоїсь парламентської боротьби й підштовхнув їх до збройної боротьби. Цим він і його оточення заклали під свою «державу» міну уповільненої дії. Щойно зникла зовнішня сила, що їх підтримувала, картковий будиночок цієї «держави» почав розсипатися.

Не беруся судити, чи вартий він після цього помпезних муралів на стінах будинків у середмісті.

yakivЯків Яковенко, історик-радянолог

Можна багато і цікаво говорити про Скоропадського, його виховання, оточення, позитивні та негативні з певних точок зору моменти у біографії та політиці. Проте йдеться не про історичну персоналію, а про той чи інший його образ — і ці образи можуть бути дуже різні.

Це людина дивовижної долі та, напевно, суперечливої ідентичності. Ад’ютант російського імператора, взірець «малоросійства», толерованого серед російського дворянства козацького походження, керівник «Української Держави» під німецьким протекторатом, симпатик «єдиної і неподільної» Російської Імперії — українські соціалісти бачили у ньому не лише ворога соціального, але й ворога національного звільнення.

Врешті, Скоропадський — невдаха. Не менший невдаха, ніж Грушевський у сфері політики, хоча другий з них не мав такого ресурсу, ставив перед собою складнішу мету і був непересічним ученим свого часу. Нагадаю, що мурал із Грушевським з’явився не так давно на вулиці Січових стрільців (колишній вулиці Артема).

Але струнка постать і мундир роблять дива, і Скоропадський став однією з ікон українських «державників» — прихильників авторитарних форм правління для незалежної України. Оцінити внесок Скоропадського у царину організації держави та армії досить важко, проте великою мірою те, що вважають його успіхами, є досягненнями тодішніх «волонтерів», консервуванням царської системи управління (що у хаосі громадянських війн робило проект більш симпатичним), а головним чином — успіхами німецької армії. Коли її не стало, навіть Директорія з отаманами спромоглася скинути гетьмана. Що не завадило йому стати символом українського мілітаризму.

Якби у ті часи існував Фейсбук, то «зрадометр» та «ганьбометр» Скоропадського накручували б оберти щотижня. Землю повернули поміщикам — здебільшого симпатикам імперії. Тодішній «беркутівці» з царської поліції та армії поверталися на свої посади. Царські чиновники з надією дивилися на Київ як на зародок відновленої у майбутньому сильної Росії.

Наша історія рясніє героїзованими невдахами, мучениками та різунами. Часто всі вони ще й були маніпульованими ззовні, їх використовували більш серйозні політичні гравці. Наскільки це впливає на наше сьогодення — важко сказати, але якщо впливає, то, напевно, не дуже добре. Але чому зараз, що це за мода на мурали? Врешті, поява муралу зі Скоропадським сьогодні мало стосується його як людини і політика, а радше говорить нам щось про сьогодення.

Відповідь дуже проста: це продовження дії закону «про борців» у символічному полі. Ми вже згадували про Грушевського — політичного противника Скоропадського, чий мурал з’явився раніше і який також належить до пантеону борців за незалежність. У цьому є певна іронія, але не певен, що реальні Скоропадський і Грушевський її б оцінили. Закон цей у реальності тотально політично інструменталізованої доктринальної історії (і суспільного запиту на таку історію) є фактично законом про офіційну державну ідеологію, екстрапольовану у минуле. За Скоропадським послідують інші герої з запропонованого у законі списку, якщо мурал гетьману не викличе обурення (у чому я сумніваюся) або не зіграють інші фактори. Можна вже закладатися, чий портрет з’явиться наступним.

І про яку державну ідеологію йдеться? Ця ідеологія передусім еклектична, але ж будь-який популізм еклектичний, адже намагається інтереси еліти представити у формах загальних, універсальних, анонімних. У цьому випадку це право-авторитарна, державоцентрична ідеологія, ідеологія уламку СРСР, що намагається заповнити вакуум, який до цього займав «марксизм-ленінізм» — велике і гучне партійне дишло, яке повертали на різні боки, аби виправдовувати актуальну політику. Це ідеологія конформістів і кон’юнктурників, які, подібно до Скоропадського у ранній період його владарювання, намагаються законсервувати цей уламок минулого ладу, побудувати незалежну радянську республіку, зі своїм, щирим відповідником Вищої партійної школи при ЦК КПУ, зі своєю партократією та неосяжним бюрократичним апаратом — набагато більшим, ніж був за УРСР. Це також ідеологія невдах для невдах, що знов і знов стають об’єктами маніпуляцій.

Паркани незаконних забудов та захоплених рейдерами будинків фарбують у кольори національного прапору, перейменовують вулиці — дещо схоже можна було спостерігати й у часи Скоропадського. Так стара система, стара еліта підлаштовується під нові умови існування, зберігає і примножує свою владу, відтворює архаїчні та малоефективні моделі управління.

Можливо, Скоропадський для них герой, бо вони впізнають в одному з його образів покращену версію себе? Чи вони слідують за течією настроїв населення, як вони їх уявляють? Я не знаю. Знаю точно, що обов’язково доживу до того часу, коли зі стін київських будинків на нове покоління українців дивитимуться композитори, лікарі, науковці, поети національного і світового значення нормального розміру, а не циклопічні зображення мертвих вождів, що виправдовують актуальну державну політику.

Святослав СтецьковичСвятослав Стецькович, історик, Берлін

Історія з муралом із зображенням гетьмана Української держави Павла Скоропадського, здавалося б, не викликає бурхливих емоцій у більшості — адже Скоропадський все-таки не Бандера, не Шухевич і навіть не Грушевський (який віднедавна теж має свій мурал у Києві), і він сучасне українське суспільство не поляризує. Крім того, більшості пересічних українців ця постать узагалі невідома, і через його титул («гетьман») Скоропадського зазвичай відносять до доби козацтва, десь поруч із Богданом Хмельницьким.

Те, що саме необізнаність чи навіть невігластво щодо ролі гетьмана Скоропадського є ключовою причиною спокійної реакції на нього загалом і на мурал зокрема з боку зазвичай активних у критиці правих (праворадикальних) кіл, добре показує ситуація з номінуванням гарвардського вченого Григорія Грабовича на Шевченківську премію, яка викликала цілий шквал емоцій різного роду.

Різниця в тому, що Грабович живий і говорить та пише незручні для дечиїх уявлень речі, а Скоропадський давно помер, запам’ятавшись у першу чергу не тим, що не був прихильником української незалежності, бачив Україну частиною Російської федерації, був приведений до влади іноземною інтервенцією і взагалі при ньому в правлячих колах абсолютно домінувала російська мова, і не введенням 12-годинного робочого дня, а своїм титулом і хвацьким виглядом на фотографіях. Саме вони, безумовно, і привели до сучасного Києва мурал із його зображенням.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.