Серед робіт, представлених на виставці «Що в мені є від жінки?», яка проходить з 19 листопада до 21 грудня у Центрі візуальної культури в Києві, тема жіночого тіла є однією з найважливіших. Саме в мистецтві жінок-художниць ми спостерігаємо випадання жіночого тіла із місця, традиційно визначеного для нього історією мистецтв і масовою культурою.  Привабливе для споглядання тіло-об’єкт більше не є чинним, хоча можливість дивитися на нього залишається. Проте тепер це шоу сконструйоване так, що змусить глядача здригнутися від подиву і, можливо, замислитись.   

Відео Аліни Клейтман «Щоденні рекорди» (2015) складається з двох частин. У першій із них художниця, яка завжди є головною героїнею своїх відеоробіт, занурюється у страхітливі нутрощі розтрощеного телевізора. Телевізор тут уособлює певний соціальний імператив, певну доксу, з-під влади якої виходить головна героїня-жінка. Його не так легко змусити замовкнути, адже він є монстром. На відміну від роботів нового покоління, які мають вигляд живих істот, а всередині приховують механістичні нутрощі, монстр, що зовні виглядає як механічна коробка телевізора, приховує всередині живе «м’ясо», до якого добирається художниця.

Тут постає питання про сутність медійного образу і про те, як він співвідноситься з реальністю. Переглядаючи картини катастроф, війн, терористичних актів, у який спосіб ми переживаємо їх? Якась частина справжнього жаху, «м’яса» цих подій залишиться прихованою від нас: дивлячись новини, ми не відриваємося від своєї чашки чаю, а рекламна пауза допоможе нам стерти з пам’яті щойно побачений сюжет. Величезну кількість інформації, що проходить крізь нас, ми сприймаємо напівсвідомо і часто не фіксуємо, яким чином вона конструює наше тіло і в який момент думки, що звучать у телевізорі, стають нашими власними. Героїня відео, витягаючи з телевізора його кишки, буквально обплутує ними своє тіло. Ми бачимо не пасивну споживачку телебачення, а майже хижачку, яка здатна розчленити, деконструювати головний інформаційний медіум. Водночас ці кишки нагадують пуповину, яку невідомо, як перерізати, і яка може задушити, перш ніж ти народишся іншою, оновленою людиною.

Аліна Клейтман Щоденні рекорди_1  відео 2015

У другій частині відео художниця розробляє тему тіла, що «приймає в себе» і «народжує з себе». Сама по собі ця метафоричність жіноча. Тіло тут може уособлювати людську особистість цілком, а речовина, яку тіло всотує в себе, є метафорою будь-якого втручання чи конструювання: ліки чи наркотики можуть символізувати як пряме тілесне втручання, так і інформаційний потік. Те, як він вливається в наше тіло і міняє нашу свідомість, видно з наших повсякденних практик, продиктованих рекламами індустрії краси, чи з наших поглядів, що «раптово» починають збігатися з поглядами правлячого уряду. Проте наше тіло, вбираючи щось, не тільки випорожняє відходи, але й «породжує» власний продукт для застосування в описі світу й поширення. Художниця народжує в муках свій власний язик. Поступово вилазячи з гортані, немов в імітації жіночих пологів, цей язик перевершує всі мислимі розміри. Він може символізувати мову, яка власне втілює наші уявлення і погляди. Чи це буде мова, що артикулює непроявлені речі, чи це буде хейт-спіч — залежить від того, яким видом монстрів ми є. В кожному разі, наша мова перевершить нас і піде далі у світ — і ми або служитимемо ідеологіям «зомбоящика», або артикулюватимемо якісь власні стратегії. Цей язик також демонструє блювотне відторгнення себе самого, щось, що розпирає й душить нас настільки, що ми не можемо цього не позбутися. Як перформерка, Аліна Клейтман втілює ці образи власним тілом. Проте тіло тут видиме не лише поверхнею, до якої ми звикли. Воно мовби виштовхує із себе свої нутрощі, які є образом сутності, що є актом майже непристойної відвертості. Така ж відвертість і прагнення добратися до суті спричиняли й занурення у черево телевізора.

Аліна Клейтман Щоденні рекорди_2  відео 2015

Метафорична мова художниці сповнена жіночих архетипів і конкурує з фалічним метафоризмом. Жорсткий фізіологізм її образів апелює до витісненого «жіночого». Вона нагадує нам про те, що створена патріархальним світопорядком «Жінка», яка мусить втілювати красу і покірність, — всього-на-всього ширма, за якою приховується жінка реальна, гнів якої викривальний, фізіологічні прояви якої (як-от пологи) неприємні на вигляд для нормативної естетики, проте саме вони стають образом появи будь-чого на світ. Її жінка-монстр із величезним язиком замість того, щоб чарувати і зваблювати, навіює жах.

Перформанс Валентини Петрової, який відбувався під час відкриття виставки, був присвячений темі контролю над жіночим тілом і межам тілесної свободи. Численні образи жіночих тіл, що продовжують насичувати нашу культуру, підтверджують наявність жорсткої регламентації і норми. Це стосується як неконвенційних тіл, так і обмеження власного права на оголеність, яка майже відразу перетворює жінку на об’єкт, а в гіршому випадку на жертву. Ось як коментує свою роботу сама художниця: «Жіноче тіло є більш нормативним і затребуваним, аніж чоловіче, тому жінці простіше себе показати. Якщо це дозволено, то її у цьому навіть заохочують. Водночас, якщо жінка захоче оголитися сама в публічному місці — вона ризикує бути підданою насиллю. Коли хочуть жіночої наготи — за нею приходять і її беруть. Відвертого вигляду реклама чи вивіска, проституція, стриптиз-танці — це нормально, проте я топлес на вулиці — це поза нормою, це викликає осуд більшості».

Перфоманс полягав у тому, що художниця раптово оголювалася перед публікою, проте не перед усією одночасно — у такому випадку ми були б пасивними і безвідповідальними глядачами, які традиційно споживають жіночу наготу за спинами інших. Вона обирала собі індивідуальних «жертв», фактично співучасників, співрозмовників, і перед ними розгортала плащ, демонструючи під ним наге тіло. Її жест — не стриптиз, не жіноче спокушання, це непристойний жест ексгібіціоніста, що виринає перед нами мовби з-за кущів. Вона заскочує раптово, здійснюючи над нами своєрідне насильство і символічну кастрацію, до чого тіло-об’єкт не було би спроможне. Проте зброя, якою вона здійснює це насильство, — це щось найбільш крихке і вразливе, незахищене покровом, те, що зазвичай саме легко може бути піддане насильству.

Водночас вона представляє нам своє тіло як дар — якого ми не просили і не заслужили, який являється нам у певному жесті щедрості і відкритості. Вона звертається до нас своєю наготою як особистість, як суб’єкт і хоче спровокувати нас на розмову. Це перший виклик. Другий — це пропозиція купити листівку на пам’ять про власне цей самий момент першого виклику. На листівці зображена та сама художниця з розчахнутим плащем, але без голови. Вона свідомо пропонує відбиток своєї наготи як товар, маніфестуючи це актом продажу і самоусуненням особистості через усунення свого обличчя.

Здавалося б, нічого дивного немає у цій листівці: вона стоїть в одному ряду з будь-якою листівкою-репродукцією ню відомого художника з крамниці у художньому музеї, репродукцією безголової, безрукої і безногої античної Венери, рекламою крему для засмаги, яку нам підсовують разом із купоном на знижку, порнографічною рекламою, що промигує в інтернеті, і безліччю інших зображень жіночої наготи чи напівнаготи, які ніколи не змушують нас замислюватися над особистістю, зображення тіла якої ми споживаємо. Та водночас ця листівка документує ситуацію, в якій тіло явилося нам — і тільки нам — як певна подія і суб’єктивність. Художниця ставить нас перед складним вибором: відмовившись купити листівку, ми відмовляємося від інтерактивності, комунікації, прийняття цієї події, а купивши її, ми погоджуємося перетворити цю комунікацію на традиційне товарне споживання жіночого тіла.

Можливо, нам слід обрати якийсь третій варіант? Оскільки ця листівка — це «листівка на пам’ять», то, можливо, саме ефект пам’яті зведе це протиріччя у єдине ціле, що і стане тим третім варіантом відповіді. Споглядаючи цю картинку-об’єкт, ми пам’ятатимемо суб’єкта-жінку, завжди матимемо її на увазі. І можливо, наступного разу, коли ми бачитимемо в черговий раз жіноче тіло як порожній означник, нам не вистачатиме цієї зв’язки, не вистачатиме живого означуваного тіла, котре може говорити саме за себе і говорити саме до нас.

Валентина Петрова і Ірина Кудря Перфоманси

Під час відкриття виставки відбувався ще один перформанс, а точніше, за визначенням авторки Ірини Кудрі, глядачі могли спостерігати живу інсталяцію. Художниця стояла під стіною, а на рівні її шиї була розміщена полиця, яка візуально відділяла її голову від тіла. Художниця стояла по інший бік полиці, мовби в задзеркаллі, знерухомлена й ув’язнена. Звичайна домашня поличка, на якій найчастіше складається усякий дріб’язок, нагадувала гільйотину, що робить тіло безпомічним і залежним.

Ірина Кудря проблематизувала стереотипну, буденну ситуацію, в якій, слідуючи логіці бінарного розподілу обов’язків, жінка не може сама прибити полицю до стіни — для цього їй необхідний чоловік. Такі стереотипи, котрі редукують стать до певних визначених ролей, обертаються кошмаром — полиця «стає поперек горла». Розіграна ситуація нагадує також загальновідому сентенцію про те, що місце жінки «вдома». Це намагання усунути жінку з публічної сфери, ув’язнивши її домашніми обов’язками, Ірина Кудря доводить до абсурду, реально «ув’язнивши» себе предметом домашніх меблів. Займаючи позицію «по той бік», художниця закликає нас подивитися на зворотний бік речей. Водночас її тіло стає своєрідним дзеркалом, яке відображає зведення статі до її начебто «природних» передумов. Результатом такого мислення є розчленування, розпад цілісної істоти: зверху, на важливій поверхні полиці опиняється голова — вмістилище нашого світогляду, в той час як відокремлене тіло прикуте і обмежене у своїх можливостях. Що робить і як почувається наше тіло в той час, як ми презентуємо своє лице? Чим є наше лице, як не маскою певної ролі в суспільстві, яка може зовсім не відповідати нашому тілесному «я»?

Ірина Кудря Резиденція_1 Жива інсталяція

У обох роботах — Валентини Петрової та Ірини Кудрі — ми стикаємося з мотивом тіла без голови, розділеного тіла, що символізує як певне розщеплення особистості, так і розщепленість зовнішнього сприйняття жіночого тіла. Парадоксально, але художниці розставляють різні означники щодо тіла, демонструючи, що поле для пошуку метафори — безмежне. Якщо у Валентини Петрової відділене тіло перетворюється у фетиш, товар, в той час як голова і обличчя є знаками особистості, то у Ірини Кудрі відділене тіло набуває ознак хоч і травмованого, але самостійного суб’єкта, а голова радше є втіленням докси.

Водночас посил обох художниць однаковий: вони закликають до об’єднання голови з тілом, до цілісності і суб’єктності, які поєднують тіло жінки й особистість. Вказуючи на травматичні жіночі досвіди, обидві роботи несуть емансипативний феміністичний меседж.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.