Передмова Таші Ломоносової

У січні цього року адміністрація Музею Вікторії й Альберта у Лондоні (The Victoria and Albert Museum, V&A) — найпершого і нині найбільшого музею декоративно-ужиткового мистецтва у світі — оголосила, що віднині всі найняті в майбутньому працівники більше не отримуватимуть права на пенсію, а їхній доступ до декретних та лікарняних виплат буде суттєво ускладнений. Тобто працівники музею фактично будуть фрілансерами без жодного соціального забезпечення. Віднині на всіх — від галерейних асистентів до кураторів — очікує працевлаштування не напряму, а за посередництва торгового підприємства з однойменною назвою (V&A Enterprises Ltd). Така приватизація обхідним шляхом, яку музей представляє як захід для заощадження коштів в умовах дедалі меншого фінансування з боку держави, також перекриває новим працівникам можливість вступати до профспілок та проводити колективні переговори у разі порушення їхніх трудових прав. Такі плани музею набули значного розголосу і призвели до гучної протестної кампанії у країні.

В Україні ж наприкінці грудня Верховна Рада прийняла закон №3628 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо стабілізації фінансового стану держави та вдосконалення окремих положень соціальної політики)». У цьому законі, серед іншого, йдеться зокрема про скорочення кількості працівників бюджетних установ на 10%, а самим державним та комунальним закладам культури, до яких належать і музеї, рекомендують «розширити перелік платних послуг», які вони могли би надавати. Вимушене переведення на «часткову самоокупність», а також формулювання на кшталт «побудова нової моделі надання послуг музеями» ставлять майбутнє українських музеїв — і передусім музеїв у регіонах та невеликих містах — під великий сумнів. З огляду на економічну ситуацію, що склалася в країні, чи зможе пересічний відвідувач українського музею заплатити за вхідний квиток удвічі чи втричі більше, дозволити собі пропоновану «оплату за фотозйомку у музеї» чи суттєво збільшити дохід останнього, купуючи «сувенірну продукцію»? В умовах, коли відвідування закладів культури для багатьох громадян досі є якщо не розкішшю, то точно не пересічною подією, а оплата праці музейних працівників залишає бажати кращого, замість того, щоб збільшити державну підтримку, урядовці в цьому законі пропонують музеям «розширити джерела фінансування» «шляхом стимулювання позабюджетного фінансування культури». Якщо подібні пропозиції лунатимуть дедалі частіше й наполегливіше, а бюджетне фінансування закладів культури урізатиметься й надалі, чи не перетвориться одного дня велика частка локальних музеїв на сховища, а їхні працівники — на безробітних чи низькооплачуваних робітників, які проводять більшість робочого часу в пошуках спонсорів та опікунів від бізнесу?

Така ситуація видається перспективою далекого майбутнього, але, для прикладу, в Боснії та Герцеґовині поступове, але постійне скорочення державного фінансування не лише ускладнило й без того непрості умови діяльності музеїв у невеликих містах: у жовтні 2012 року ситуація в галузі культури в цій країні зайшла значно далі, і через брак коштів[1] найстаріший музей Боснії — Національний музей (Zemaljski Muzej Bosne i Hercegovine), розташований у Сараєво — був вимушений закритися для відвідувачів після того, як його співробітники протягом року не отримували зарплати, а музей відключили від електропостачання. У такому «замороженому стані» музей, у якому зібрані найважливіші експонати археології, природничої історії та етнології країни, проіснував більше трьох років — великою мірою завдяки персоналу, 65 представників якого відмовилися залишати музей і працювали далі на ентузіазмі, добровільно й безоплатно охороняючи колекцію. Заново Національний музей відкрив свої двері лише у 2015 році, не без підтримки міжнародних донорів.

Поміркувати, яке майбутнє чекає на музеї, їхніх працівників та відвідувачів, і детальніше ознайомитися з ситуацією у Великобританії пропонує у своєму матеріалі Ольга Лугай — студентка магістерської програми «Музеї, галереї та сучасна культура» у Вестмінстерському університеті та авторка Політичної критики.

Сьогодні в багатьох країнах музеї переживають схожі тенденції: переосмислення власних цінностей, зміна архітектурного вигляду, впровадження характерних для прибуткових компаній стратегій, використання нових способів взаємодії з публікою. Однак те, що найбільше викликає дискусії серед музейних працівників та публіки — це поступове зменшення фінансової підтримки музеїв з боку держави. Для деяких установ такий брак коштів на утримання колекцій та проведення публічних програм стає приводом для закриття. В Україні переважна більшість музеїв залежать від державного фінансування, і для того, щоб повністю перейти на самозабезпечення, вони не мають ні ресурсів, ні навичок пошуку спонсорів. Чи не може кількість музеїв, закритих за останні роки, наприклад, у такій економічно розвиненій країні як Велика Британія, викликати питання серед української аудиторії? Адже така ситуація можлива (і починає виникати) і в наших умовах. Останні музейні новини у Британії рясніють фактами про закриття музеїв або впровадження плати за вхід до них (деякі музеї донедавна мали безкоштовний вхід для всіх), а також про кризу в музейній сфері. Можливо, невеликий нарис про ситуацію у Британії підведе нас до думки: наскільки взагалі необхідні музеї суспільству, якщо держава розглядає їх як можливість зекономити у бюджеті?

Стадія перша: закриття музеїв або введення плати за вхід

Восени 2015 року Асоціація музеїв Великої Британії провела дослідження щодо зменшення державних субсидій на музеї і його наслідки для музейної сфери. В опитуванні взяли участь 115 музеїв, 8% яких стверджували, що з цього року відвідувачі вже мають платити за вхід, а 12% — що планують невдовзі ввести плату за відвідування. Представник місцевого музею в графстві Йоркшир розповідає: «До 2017 року заплановано скорочення у бюджеті на 52%. У цілому з 2010 до 2017 року бюджет нашого музею скоротиться на 69%. Швидше за все, ми можемо втратити музейні будівлі, а також необхідно буде зменшити витрати на зберігання колекцій».

Загалом державне фінансування зменшилося на 2%, і одна п’ята музеїв-респондентів вже закрили одну з філій або планують це зробити в наступному році. Значна кількість британських музеїв пропонують безкоштовний доступ до своїх колекцій та низки заходів, щоб уможливити відвідування більш широких верств населення. На жаль, ця ситуація кардинально змінюється. Місцеве врядування знизило витрати на 25-30% з 2010 року; крім цього, заплановано скорочення ще на 7% з 2016 до 2020 року. Для великих музеїв у Лондоні, особливо привабливих для туристів, це означає певні обмеження у створенні публічних освітніх програм та більше зосередження зусиль на пошуку спонсорів та підтримці фондів. При цьому для регіональних установ це стане приводом не лише ввести плату за вхід, але й почати продаж предметів із колекцій.

Історик мистецтва Бендор Гросвенор каже: «Особливо хвилює те, що, попри результати роботи регіональних музеїв, їхні працівники залишаться без винагороди через місцеву адміністрацію, яка шукає легких способів скоротити бюджет».

Стадія друга: зміна умов праці в музеях та звуження культурних можливостей населення в регіонах

Згідно з дослідженням, 45% музеїв збільшили кількість неоплачуваних працівників за останній рік. Більшість музеїв підтримують взаємодію з відвідувачами та покращують досвід їхнього перебування в музеї саме завдяки волонтерам. Доволі показовою є нинішня ситуація з працівниками в лондонському Музеї Вікторії й Альберта. Представники музейної спільноти почали збирати підписи під петицією щодо нововведень, якими музей може обмежити права робітників. Відповідно до них, з майбутніми співробітниками з 2016 року буде укладати контракт не сам музей, а торгове підприємство під назвою музею (V&A Enterprises Ltd).

Нові працівники не матимуть доступу до пенсійної схеми та компенсацій, їм не будуть оплачувати декретну відпустку та лікарняні. Це є прямим наслідком спроби вирішити фінансову проблему через скорочення витрат державного бюджету на музей. При цьому, як стверджують представники музею, на співробітників, які працюють зараз, ці зміни ніяк не вплинуть. Чи можуть такі фінансові обмеження вплинути на перетворення музею на приватну установу? Чи зможе тоді музей сам обирати, як працювати з публікою, і взагалі чи зможе створювати доступні програми незалежно від їхньої комерційної цінності?

Інший наслідок, який потребує уваги, — це вплив на місцеві спільноти, з якими тісно взаємодіє музей. Регіональні установи мають змогу розробляти програми відповідно до потреб та зацікавлень місцевого населення. Також через відносну самостійність вони більш схильні до експериментів у презентації своїх колекцій та залученні публіки до участі в музейних програмах. Хоча це є і на порядку денному великих музеїв, таких як Національна галерея (National Gallery) та Британський музей (British Museum), такі туристичні гіганти мають більшу аудиторію та значну відповідальність як перед місцевою адміністрацією, так і перед численними фондами, що підтримують їхнє функціонування.

Шерон Хілл, директор Асоціації музеїв, висловила своє занепокоєння станом регіональних музеїв через нову політику фінансування:

Музеї, що працюють з місцевим населенням, справді мають позитивний вплив на публічну сферу, тому є небезпека того, що така соціальна взаємодія, створена завдяки музеям, може зникнути по всій країні, якщо скорочення будуть тривати.

Важливо, що до недавнього часу інвестиції в розвиток музеїв по всій Великій Британії забезпечили вихід цих установ на зовсім інший рівень якості: зросло відвідування, активізувалася робота з людьми, яких зазвичай неможливо побачити серед постійної музейної аудиторії через економічні, культурні чи соціальні причини, були впроваджені інноваційні способи комунікації з публікою (мультимедійні пристрої, зали з комп’ютерами чи програми для активного залучення людей). Що найбільш непокоїть музейників та відвідувачів, то це небезпека зникнення таких напрацювань і досягнень. Якщо Велика Британія залишається прикладом для багатьох країн за якістю та кількістю досліджень у сфері нових музейних практик та втіленні культурних ініціатив, то до чого може призвести урізання основи, завдяки якій це різноманіття ідей існує? Стефан Дойчер, голова Art Fund[2], висловив свою думку про цю ситуацію:

Особливо іронічно те, що музеї зараз кращі, ніж будь-коли раніше, вони краще представлені, краще працюють і в кращому стані. Ми зараз у точці, коли маємо пожинати всі вигоди інвестицій — і саме зараз фінансування скорочують тривожними темпами.

Стадія третя: перехід музеїв на самозабезпечення

Нинішні зміни — це перетворення виставок та освітніх програм на «товар» для тих, хто в змозі його «купити», чи подальше вдосконалення музеїв на користь суспільству? На це питання відповіді поки немає.

Хоча у Великобританії економічна, соціальна та культурна ситуація відрізняється від українських реалій, такі новини можуть стати підставою для дискусії. Чи має держава обмежувати підтримку музеїв? Чи можуть музеї існувати за рахунок власних коштів так, щоб це не впливало на якість їхньої діяльності? Чи є ця інституція необхідною для суспільства? Чи потрібні музеї нам? Саме час почати пошук відповідей.

Примітки:

[1] Проблеми з фінансуванням пов’язані з неврегульованістю і фактично відсутністю опікування культурою як такою та її фінансування на державному рівні, а також неврегульованістю правового статусу Національного музею, зокрема після закінчення боснійської війни (1992-1995). Через це музей фінансували частково з федерального та місцевого (міста Сараєво) бюджетів, а також допомогу надавали Міністерство громадянських справ і фонд ЮНЕСКО. У 2011 році внутрішнє фінансування було фактично припинене.

[2] Art Fund — національний благодійний фонд для мистецтва у Великій Британії.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.