Переклала Катерина Семчук

Я — одна з тих жінок, котрі ненавидять видаляти волосся. Я не знаю, чи багато нас таких, але підозрюю, що так. З першого дня, коли я, ще підліток, вирішила позбутися волосся на своїх ногах та під пахвами, я провела цілий день в тортурах усування волосся. Це марна трата часу, що принесла мені страждання. Маячня, насправді. Та водночас я не ставила цю процедуру під питання. Зрештою, я жінка, і ми мусимо позбуватися волосся на тілі, правильно?

Чи я мала вибір? Протягом довгого часу я відчувала, що вибору не маю, тож тільки намагалася повністю мінімізувати свої періоди страждань. Я вирішила не голитися взимку. Адже в цю пору року я закутана з ніг до голови, і ніхто не дивиться на мене… Саме в той час я почала усвідомлювати, що дарма я голилася, що я робила це тільки тому, що цього від мене очікували як від жінки. Я насолоджувалася своїми волохатими ногами взимку, але водночас продовжувала майже щотижня піддавати себе тортурам гоління влітку.

Так, я волохата жінка. Я маю дуже білу шкіру та дуже чорне волосся. Мої ноги та пахви — справжні джунглі. Я знаю, що існують жінки з гладкою шкірою, котрі голяться дуже рідко та мають тонке світле волосся на тілі. Та це не мій випадок, тож намагання замаскуватися та вдавати, наче волосся там не має, в моєму випадку не працює. До того ж, я мешкаю в Малазі: більшу частину року тут тепло, і пляж так чекає, поки ти прийдеш розслабитися…

Через три місяці без гоління, три місяці насолоди моїми чорними джунглями, почав цокати годинник. Вийшло сонце. Стало спекотно. Надходить літо. Ніііііііііііііі! Я мусила почати вдягати короткі спідниці та відкриті майки. І разом зі зміною пори року прийшла й моя внутрішня боротьба між моїми потребами та бажаннями і потребами та бажаннями суспільства, в якому я живу. Цього року я серйозно обмірковую: голитися мені чи ні?

Я дуже свідома, чого хочу — тобто, якби це залежало від мене, я би не голилася. Та чи справді це залежить від мене? Логічно, що я можу робити зі своїм тілом що забажаю, та я не хочу перетворювати вихід на прогулянку на сварку й не хочу скасовувати плани тільки тому, що в мене таке відчуття, наче я мушу ховатися. Тому що, так, я це визнаю: я не готова вислуховувати критику чи терпіти витріщання. Я не революціонерка. Поки що.

Як ми опинилися в цій ситуації? Я вражена, що ми дійшли до того, що жінка, котра не позбувається волосся на тілі — волосся, що росте природно — є рідкісним видом. Я не засуджую мільйони жінок, які депілюють волосся тому, що хочуть (хоча треба було б копнути глибше, щоб дізнатися, чому саме вони цього хочуть), та я критично ставлюся до того, до чого ми дійшли — до того, що ми не маємо вибору, усувати волосся на тілі чи ні. Це даність — і крапка.

Я читала статті в інтернеті, в яких жінки відстоюють своє право не голити лобкове волосся. Ми бачимо як, крок за кроком, воскова депіляція зони бікіні перетворюється на щось само собою зрозуміле. Я цим не займатимуся, і все тут, але припускаю, що за кілька років це стане нормою. Я читала, що молоді чоловіки цього вимагають, що вони бажають жінок без волосся на статевих органах. Що ж, мені байдуже, чого ті хлопці вимагають. Вони мене не цікавлять.

Однак після досить широкого онлайн-пошуку (як англійською, так і іспанською) я знайшла зовсім небагато статей про неусування волосся на ногах та під пахвами. Я прочитала безліч статей про Емер О’Тул, ірландську журналістку, що вирішила не голитися протягом вісімнадцяти місяців. Ви можете подивитися відео, де видно її неголені ноги та пахви. Я знайшла ще кілька матеріалів на цю тему:

Причини, чому я не голюся

Є також групи в Facebook, де жінки виставляють свої неголені пахви — як-от, наприклад, ось ця англійською та ось ця шведською мовою. Також якийсь час тому я чула згадку про документальний фільм на цю тему під назвою Pitstache, котрий, здається, ще не випустили.

Але негоління — досі табу. Тема, про яку не говорять. Тема, про яку люди не хочуть говорити. Саме тому я вирішила написати цю статтю — бо думаю, що ми маємо винести цю тему на обговорення. Жінкам необхідно знати, що вони мають інші варіанти, і при цьому не мусять виглядати як революціонерки. Жінкам необхідно знати, що у нас є вибір, що видалення волосся не є обов’язком, що випливає з самого факту буття жінкою. Дівчата-підлітки, коли в них починає рости волосся, мають знати, що вони можуть вибирати — що саме вони вирішують, чи хочуть вони голитися, чи ні. Що обидва варіанти цілком обґрунтовані. Сьогодні це не так. Для мене свого часу було майже неможливо знайти фотографії жінок із неголеними ногами (неголені пахви — значно легше), тому я публікую свої фото, щоб волохаті жіночі ноги змогли побачити світ, щоб їх могли бачити.

Коли я попросила свого хлопця зробити ці фотографії, він відмовився. Думаю, він не хотів оприлюднювати мої волохаті ноги. Він уже досить натерпівся, змушений зносити цей план (ха!). У нас була цікава розмова, і через кілька секунд він визнав, що був неправий, і погодився зробити фотографії. Він сказав мені, що фотографії були злочином проти естетики. Я погоджуюся. Вони є злочином проти естетики, проти образу жіночої краси, закоріненого в нашій культурі та нашому суспільстві. Той самий образ, який я хочу змінити — просто тому, що він несправжній. Жінки мають волосся на ногах. Ми маємо волосся під пахвами. І на лобкові. А також в тисячі інших різних місць. Ми волохаті, як і чоловіки. І це справжнє. Це реальність, яку жінки наполегливо ховають під тиском одна одної.

Я досі не знаю, чи цього року я піддамся тиску, чи я знову поголюся. Я ще не вирішила, та я дуже свідома того, що, якщо я це зрештою зроблю, то це буде для інших, і це віддаляє мене від мого істинного я.

Джерело: Huffington Post

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.