Переклали Олег Гринчук і Катерина Семчук

Коли я біг до свого офісу, спізнюючись на інтерв’ю з ARD[1], мій колега з редакції Микола Сиска (Mikołaj Syska) жартівливо написав мені в SMS-ці: «Попереджаю, на тебе чекає німецьке телебачення :)». Нова влада простацька, тому поляки стали більш іронічними. Панівну владу ображають вислови західних медіа та політиків, від котрих вони відмахуються звинуваченнями про донос Заходу в таких текстах, як ось цей. Громадське суспільство бореться з владою, використовуючи іронію, а влада, напевно, робить спроби їх пересилити соромотою. Засоромлений уряд шукає кожної нагоди, щоб сказати: «А у вас б’ють чорношкірих». Звідси і лист міністра Ващиковського (Witold Waszczykowski) до німецького МЗС. Досі не відомий як захисник жінок у Польщі, він знайшов досконалу нагоду, щоб попіклуватися про них — але в Кьольні.

Нинішній владі завжди був властивий пафос. Натомість новиною є повернення до пафосу з боку громадянського суспільства. На демонстраціях проти політичних змін у Польщі люди починають співати польський гімн. Повертаються також патетичні пісні з часів антикомуністичної опозиції. Проти влади лунають вигуки: «Геть комуну!»

Ані тих людей, ані пісень не було на вулицях з 1989 року. Це знак, що польська трансформація повернулася до вихідної точки. Ми вийшли з системи, в якій монопартія контролювала всі публічні інституції, і хоча до того ще далеко й не слід перебільшувати, однак табір Ярослава Качинського (Jarosław Kaczyński) переймає гілки влади одну за одною. Здебільшого ми чуємо про патріотизм і про те, що «нічого не трапилося» (комуністи говорили те саме), але протираємо очі з подиву, спостерігаючи цілковитий брак сумніву в просуванні законів, які навмисне ґвалтують дотеперішній конституційний устрій, переважно ночами і всупереч правилам Сейму.

Чи Захід, котрий феєрично спартачив справу в Угорщині, зможе допомогти втримати Польщу в рамкам ліберальної демократії? Передусім він мусить зрозуміти цю країну. Нижче наводжу короткий курс новітньої історії Польщі за допомогою німецької філософії. Якщо в Польщі ми справді повертаємося до методів, які використовували комуністи, то почнімо з Маркса (а насправді з Ґрамші).

І. Надбудова

Поділімо часи трансформації на три етапи. Два ми вже пройшли і, власне, вступаємо в третій. З «Круглого столу» 1989 року ми вийшли з «посткомуністичним поділом». Хоча партій було багато, більших і менших, але політичне життя було організоване навколо протистояння еліт, що вийшли з середовища «Солідарності» та посткомуністичних еліт. Головна ідеологічна суперечка точилася довкола питання декомунізації й люстрації. Проблема може не здаватися такою істотною, як економічний колапс або європейська інтеграція, а все ж вона відігравала найважливішу роль, бо найбільше мобілізувала виборців, політиків і журналістів.

Цей період закінчився, коли великий корупційний скандал у 2001 році звів посткомуністичний табір до ролі другорядної партії, з якої він уже не піднявся, аж поки не зник під час останніх виборів. Отже, «постсолідарні» еліти поділилися на два крила, а їхнє протистояння домінувало в політичному житті аж до останніх виборів. Назвемо цей період «постсолідарним поділом». Табір Качинського став протилежно до табору Туска (Donald Tusk), оголошуючи боротьбу з «укладом». Це слово домінувало ціле десятиліття й мало описувати перетягування на свою сторону бізнесу, медіа, політиків і мафії. Якщо в «посткомуністичному поділі» обіцяно було врятувати Польщу й оздоровити суспільне життя через вистеження агентів і відкриття архівів комуністичних служб, то тепер слід було викрити «уклад». Отже, не випадково, що перший уряд «Права і справедливості» (2005-2007), складався майже з самих тільки прокурорів. Цього разу не вистежували комуністичних агентів, проте творили власних для відстежування таємничого «укладу».

Як ніколи не було знайдено жодного серйозного агента (навіть несерйозних знайдено хіба кілька), так не виявлено і жодного «укладу». Шукали навіть в «Самообороні» — тодішнього коаліціянта Качинського, але це тільки закінчилося падінням уряду й програними виборами. У 2010 році катастрофа літака з президентом Лехом Качинським, братом Ярослава, поглибила поляризацію і принесла «Праву і справедливості» ще один міф. «Уклад» був замінений на «замах». Сьогодні і надалі смоленський міф відіграє певну роль, але, згідно з дослідженнями громадської думки, впливає тільки на 13% поляків. Тому, коли тільки з’явилася тема біженців, Качинський негайно сягнув по неї, говорячи про останніх у категоріях «рознощиків хвороб і бактерій». Можна іронічно сказати, що це символічний кінець інтеграції Польщі із Заходом, адже наша крайня правиця зосереджується на тому самому, що й її західні відповідники.

Між 2007 і 2015 роком «Право і справедливість» вісім разів поспіль програли вибори партії Дональда Туска, але це нітрохи не надламало влади Качинського. Не перешкоджало йому навіть те, що він завжди був «невиборний» і мав найбільший у країні антиелекторат. Маючи послідовників замість виборців (близько 30% населення), він міг виставляти маріонеток. Так і вчинив, коли перший раз здобув владу (прем’єром став Казимир Марцінкевич — Kazimierz Marcinkiewicz), і так само діяв цього разу, виставляючи Беату Шидло (Beata Szydło) на прем’єра і Анджея Дуду (Andrzej Duda) на президента.

Ще на початку каденції Дуди й Шидло Качинський про всяк випадок змусив їх (за допомогою механізмів, які схожі на посвяту в мафію) неодноразово порушити конституцію і за можливості паралізувати Конституційний суд. У такий спосіб, компрометуючи їх публічно, Качинський узалежнив їхнє політичне майбутнє від власних забаганок. Якби президентові Дуді прийшла в голову ідея відмовити Качинському в якійсь справі, то не опозиція, а сам Качинський поставив би його перед Конституційним трибуналом і зітнув голову. Він ніколи не вагався усувати з партії навіть найближчих приятелів і колег.

ІІ Качинський — не Орбан

І зараз найцікавіше. Формально Качинський керував Польщею тільки два роки, а як прем’єр — тільки рік, але насправді він безперервно керував з 1989 року, з часу, коли він був головним радником та ідеологом президента Леха Валенси (Lech Wałęsa), лідера постсолідарного табору, й аж донині. Ця теза не є перебільшенням, як може видатися спершу. Не потрібно читати Карла Шмідта, щоб розуміти: політика обертається навколо базового конфлікту. Хто його диктував — той і правив. Це важливіше, ніж перемога на виборах. Усі головні конфлікти після 1989 року — декомунізацію, «уклад», Смоленськ, біженців — диктував Качинський.

Тому Ярослав Качинський є ще більш істотною постаттю для розуміння ІІІ Республіки (яку він ненавидить і хоче змінити на ІV), ніж Віктор Орбан для розуміння політики Угорщини. Орбан — цинік, Качинський — фанатик. Між Польщею й Угорщиною є безліч відмінностей: інше ставлення до кордонів, Росії, брак меншин, сильніші традиції спротиву та громадянського суспільства ще з часів демократичних опозицій, незрівнянно менша компрометація попередньої влади, а також роль Католицької церкви. У Європарламенті «Фідес» є членом Народної партії, а «Право і справедливість» — у коаліції з консерваторами. Власні медіа, бізнес і олігархія не відіграють для ПіС такої важливої ролі, як для «Фідес». У цьому сенсі угорська партія завжди була сильніша. Партія Качинського ніколи не мала такої підтримки, якою розпоряджається Орбан, а також не розташована умовно по центру, що допомагає вигравати на виборах «Фідесу», який з правого боку має ще партію «Йоббік». Найбільша заслуга Качинського для польської демократії — вміння ефективно впоратися зі ще радикальнішою правицею.

У Польщі — втім, як і будь-де в посткомуністичній Європі — існував поділ не на left and right, а тільки на right and wrong. Хто right, а хто wrong — залежало від того, з якого боку дивитися. Замість конфлікту між різними баченнями модернізації ми мали конфлікт між модернізацією й антимодернізацією. У такій поділеній спільноті бракувало… власне спільноти, яка б обмежувала конфлікт. Звідси криза лібералізму й відхід від ліберальної демократії в Угорщині та Польщі, а також антиліберальний пакт циніка з фанатиком, який ускладнить вплив Євросоюзу на обох.

ІІІ Базис

Розмірковуючи про головні конфлікти в суспільстві, ми описали, що відбувалося в «надбудові», де свої культурні війни вів Качинський. Але він міг це вдало робити завдяки тому, що відбувалося в «базисі», тобто там, де на суспільство впливали економічні зміни. Трансформація в Польщі, вихідною точкою якої була «шокова терапія», з самого початку різко ділила людей на тих, хто виграв, і тих, хто програв унаслідок змін. Присутність посткомуністів і гегемонія неолібералізму протягом двох десятиліть ефективно блокувала саму можливість виникнення лівиці, яка б могла репрезентувати економічно виключених людей. Їхні фрустрації, відфільтровані польською церквою й історичною політикою правиці, в результаті дали електорат Качинського. Як і всюди у світі, реверсом неолібералізму виявився правий популізм — тільки в Польщі одне з іншим було радикальнішим, адже капіталізм на периферії завжди брутальніший, ніж у центрі.

Польська церква, яка уможливила заміну класової боротьби на протистояння у сфері культури, насправді є специфічною. Достатньо сказати, що більшість єпископату сьогодні є «радіомарійними» єпископами, а церква перебуває в коаліції з «Правом і справедливістю». Коли після публікації відомого тексту Glauben und Wissen до нас приїхав Юрґен Габермас, намовляючи лібералів вчитися, як пояснювати свої аргументи так, щоб їх зрозумів католицький консерватор, він викликав неабияке здивування. Нам потрібен Glauben und Wissen a rebours, який написав би польський Габермас — священик і краще без німецького походження й прізвища. Декілька пробували, але їх змусили замовкнути.

Хоча церква значно більше говорила про гендер, ніж про безробіття, саме вона творила наратив для постраждалих внаслідок трансформації. Євросоюз, даючи нам мільярди євро, ніде не записав, що одні на цьому збагачуються, а інші втрачають. Більшість грошей пішли на технічну, а не суспільну модернізацію, тобто на вигідну пропаганду «великої будови капіталізму» — наприклад, на стадіони й аеропорти. Суперово виглядає наша швидкісна залізниця «Пендоліно», мов космічна ракета. Але водночас за останні два десятиліття зникла чверть колій місцевого сполучення — у цьому аспекті ми лідери в Європі.

Модернізація Польщі — це найшвидший економічний ріст в OECD за останні 8 років (у 2008-2014 роках сумарне зростання ВВП становить 23,8%), але її символом можна також вважати аеропорт в Радомі. Працюють там 130 осіб, а коштувало воно 100 мільйонів. Відлітають з нього три літаки на тиждень до Праги, а останній відлетів без жодного пасажира.

Можливо, в тіні Качинського це все було максимумом можливостей. Словами Ніцше, Качинський був активний, а всі інші — тільки реактивні. Отже, деякою мірою модернізація в Польщі точилася паралельно з культурними війнами, які її супроводжували. Це прирекло нас на програму-мінімум під назвою «тепла вода в крані», яку відкрито визнавав Дональд Туск. Амбіції поляків зростали швидше, ніж ВВП, Качинський обіцяв гори золота, а взявся за blitzkrieg і, ґвалтуючи конституцію, переймає одна за одною незалежні державні інституції: суд, державні фірми, прокуратуру, медіа.

Що робити?

Сьогодні вирішальне значення має боротьба з партією «Право і справедливість» у медіа й на вулицях. Журналістку з ARD я заспокоїв, що в Польщі довести до кінця нічого ніколи не вдалося — не вдався ані нацизм, ані комунізм, тому качизм також не пройде в повній мірі. У нас занадто сильна традиція опору. Однак слід пам’ятати: поразка Качинського на виборах ще не є цілковитою перемогою. Качинського переможе той, хто виведе політику з дисфункціонального конфлікту модернізації з антимодернізацією. Лише тому вдасться захистити ліберальну демократію в Польщі.

Примітки:

[1] ARD (нім. Arbeitsgemeinschaft der öffentlich-rechtlichen Rundfunkanstalten der Bundesrepublik Deutschland) — Асоціація суспільного мовлення Федеративної Республіки Німеччина.

Джерело: Dziennik Opinii

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.