Переклав Юрій Черната

Фільм режисера Мартіна Когута «Чеський шлях» (Česká cesta) був презентований минулої осені на фестивалі документального кіно в Їглаві. У ньому йдеться про походження, здійснення та наслідки «ваучерної приватизації» в Чехословаччині та пізніше в Чеській Республіці, в ході якої громадяни могли купувати ваучери, що були еквівалентами акцій державних компаній. Когут уже торкався теми економічної трансформації у своєму попередньому фільмі «Невидима рука ринку», який зосереджувався на приватизації кіностудії «Баррандов» у Празі. І це інтерв’ю саме про трансформацію в Чехії після 1989 року.

Ярослав Фіала: Чому Ви вирішили зняти фільм про ваучерну приватизацію?

Мартін Когут: Тому що це те, чого бракувало Чеській Республіці. Цією темою ніхто серйозно не займався, і це показує, що суспільство нездатне достатньою мірою рефлексувати над базисом системи, в якій ми живемо. Ми часто чуємо, що режим, який з’явився після 1989 року — це щось нове, протиставлене старому, що це просто-напросто дві протилежності. Але якщо ми уважніше поглянемо на економічну трансформацію, то побачимо, що не все так просто.

Ваш фільм називається «Чеський шлях». Яких специфічних рис набула побудова капіталізму в Чеській Республіці?

Нашу модель економічної трансформації називали «чеським шляхом» іще в дев’яностих. Причиною було те, що при передачі державного майна перевагу мали чехи, а не іноземці. І так і було: переважно ми просто обмінювалися активами між собою. Крім того, весь процес супроводжувався радикальною правою риторикою. Наголошувалося на швидкості змін. Це відрізнялося від панівних настроїв у Словаччині, наприклад. Там були інші соціальні умови, і словаки по-іншому уявляли собі економічну трансформацію.

Чому швидка економічна трансформація завоювала таку підтримку в Чеській Республіці після падіння попереднього режиму в листопаді 1989?

Люди вірили, що вони швидко розбагатіють і стануть підприємцями та мільйонерами. Всі були такі збуджені щодо ваучерів і щодо отримання активів, які, як стверджувала пропаганда попереднього режиму, належали всім. Ну, і потім ще був уже згаданий революційний радикалізм. Люди думали, що найкращий спосіб поквитатися з попереднім режимом — це робити все точно навпаки. Тож усе те, що раніше було в державній власності, тепер мало стати приватним. Населення, котре підтримувало існування режиму, хотіло таким чином реабілітуватися, і радикалізм дав людям можливість приховати свою провину.

Як це виглядало на практиці? Ну, вони зізнавалися в коханні до Вацлава Гавела або заявляли про відданість Вацлаву Клаусу, вірячи, що таким чином стають «порядними людьми». Потрібно розуміти, що попередній режим впав не в результаті тривалого тиску з боку громадянського суспільства. Порівняно з шістдесятими такого тиску взагалі не було. Люди не знали напевне, чого вони хочуть, і в них не було конкретної політичної програми, яка вказала би шлях. Їхній світ ідей був пустим, і заповнити цю пустку могли саме такі фігури, як Гавел або Клаус.

Ваш фільм містить унікальні архівні кадри. Наприклад, зображення, які демонструють колосальну популярність Вацлава Клауса на початку дев’яностих. Чому Клаус був таким популярним?

Клаус відчував прагнення до радикальних змін у суспільстві. Крім того, він виглядав упевнено і як економіст справляв враження людини, що розбереться з проблемами народу. Кажуть, що нація, якій бракує впевненості, потребує самовпевнених лідерів, і в цьому сенсі ніхто не здатен був протистояти Клаусу. Дисиденти зазвичай були не природженими політиками, а інтелектуалами, котрі не знали як або навіть не хотіли боротися за владу. Більше того, геніальним прийомом Клаус обіграв їх за допомогою антикомунізму.

Як це трапилося?

Клаус заявив, що не існує третього шляху між ринком та державою, тобто між капіталістичним вільним ринком з одного боку та центральним плануванням з іншого. І він почав заявляти, що колишні дисиденти є інтелектуалами, котрі історично завжди схиляються вліво, а ліве, звісно ж, означає марксизм, комунізм і, як результат, тоталітаризм… Таким чином він успішно звалив усіх в одну купу: комуністів, комуністів-реформістів з 68-го та колишніх дисидентів, яких почали називати «рожевенькими».

Кажуть, що державу підтримують ідеї, на яких вона заснована. Чи вважаєте Ви, що в основному саме Клаус визначив пост-листопадову систему?

Американський історик Джеймс Крапфл вивчав революційні гасла, які скандували люди на площах. Переважно це були досить загальні терміни на кшталт «порядності», «ненасильства» або «свободи». Виглядало, ніби суспільство раптом прокинулося в казковій країні і згадало, що добро має перемагати зло. Найважливішим було те, хто наповнить значенням ці порожні терміни — і це зробив Клаус.

Він заявив, що держава — це корінь усього зла, і кожен має піклуватися про себе. Він проголосив, що кожен індивід повинен мати найбільший можливий обсяг свободи вести бізнес і, зрештою, красти, тому що ніхто не матиме права пхати носа до його справ. До речі, тут треба озвучити цікавий момент. Люди бачили, як члени ODS (Громадянська демократична партія Клауса) крадуть: можна згадати, наприклад, скандали з Мацеком та продавцями книжок. Але вони їм пробачали, майже ніхто не вимагав виправлення помилки. А чому? Тому що більшість людей були такими самими — вони також звикли до чорних ринків та дрібних крадіжок періоду нормалізації. Зрештою, сам Клаус пізніше сказав, що крадіжки під час нормалізації були підривною діяльністю проти режиму.

Ваучерну приватизацію свого часу назвали флагманом економічних реформ. Що Ви думаєте про її результат?

Результат був повною протилежністю того, як його спочатку подавали. Ваучерну приватизацію представляли як те, що дасть шанс кожному, що розподілить державне майно буде серед людей у формі інвестиційних ваучерів. Але насправді все пішло не так. Майно в основному осіло в кишенях кількох найбільших олігархів. Звісно, я не стверджую, що ніхто, крім них, не отримав вигоди від цього. Але все можна було зробити набагато краще.

Якою, на Вашу думку, була головна проблема ваучерної приватизації?

Проблем було кілька. По-перше, людям роздали мільйони акцій державних концернів. Але коли пересічному громадянину раптом видають якусь кількість акцій, не можна очікувати, що він поводитиметься як відповідальний акціонер. Він захоче просто монетизувати свої акції. Тому люди намагалися продати свої акції та розбагатіти на дивідендах. Але оскільки вони не володіли інформацією про ринок, громадяни звернулися до приватизаційних фондів та їхніх «експертів», котрі мали керувати акціями замість них. І саме тут була захована пастка. За збігом обставин, в законі про приватизаційні фонди було пропущено параграф, який би чітко розмежовував володіння й управління фондами. Фонд повинен був керувати акціями, але завдяки цьому закону він також міг автоматично заволодіти ними. Люди, які довірили фонду свої акції, пізніше втратили контроль над своєю власністю.

Сьогодні ваучерну приватизацію критикує навіть один із її авторів Томаш Єжек. Колишній міністр Ян Странський сказав, що «єдиний спосіб дати людям можливість розбагатіти — це дозволити їм красти». Таким чином, чи було результатом приватизації вкрадене майно?

Сьогодні відомо, що близько двох третин населення скористалися послугами приватизаційних фондів — і, згідно зі статистикою про їхні інвестиції, десь третину з них просто пограбували. Бізнесмени Павел Тикач або Петр Келлнер отримали свої статки саме в такий спосіб — привласнивши те, що їм не належало. Втім, існувало й багато інших трюків, щоб швидко розбагатіти. Приклад приватизаційних фондів, де менеджер ставав власником чиєгось майна, просто є найбільш очевидним.

Отже, прибутки було приватизовано, а втрати соціалізовано — перекладено на плечі звичайних громадян…

Стверджувалося, що приватні власники є більш відповідальними, ніж держава, і вони проведуть реорганізацію дисфункціональних компаній, просто виявлять проблеми і піднімуть колишні державні компанії з колін. Але у приватних власників не було на це грошей, тому в них, по суті, були два варіанти дій: або пограбувати концерн, забрати все і втекти на Багами, або позичати гроші. І багато з них вибрали другу опцію. Позичали, знову-таки, у держави — звідси відомий термін «банківський соціалізм». Державні банки несамовито роздавали позики приватним власникам, хоча часто знали, що вони не будуть виплачені. Банки кишіли людьми, які мали зв’язки з правлячими партіями, і, з різних причин, вони дуже рідко відмовляли. У результаті борг банків виріс до рівня, який загрожував колапсом всього банківського сектору. Тоді держава знову втрутилася, перейнявши борги банків за допомогою так званої Консолідаційної агенції. Потім це все перейшло в державний борг, який ми маємо до сьогодні. Кажучи іронічними словами журналіста Вацлава Жака в моєму фільмі, платники податків на сто відсотків у захваті від можливості зробити внесок в побудову чеського капіталізму…

Ви казали, що економічну трансформацію можна було провести краще. Ваш фільм показує, що існували альтернативи до шляху Клауса. Чи могли би Ви про них розповісти?

Основних альтернатив було дві: одна під керівництвом віце-прем’єр-міністра Франтішека Власака, інша під керівництвом економіста Яна Врби. Обидва плани передбачали поступову приватизацію і були в опозиції до шокової терапії Клауса. За цими планами, концерни слід було повільно приватизовувати, і лише після цього продавати. Звісно, тут можна заперечити, що якби приватизація була поступовою, концерни би швидко порозкрадали, і в цьому запереченні є частка правди. Але все одно ще залишається пропозиція Врби, за якою 35 найбільших концернів мали продати за кордон, але в розумний спосіб, а не як Aero Vodochody, проданий Боїнгу, який довів його до банкрутства. Процес мав бути таким, як зі Škoda. Спочатку за кордон продається близько 40% певного концерну, і якщо новий власник хоче купити більше, він має спочатку інвестувати в компанію. Ряд дрібніших концернів були би прив’язані до цих 35, і таким чином вони отримали би ширшу дистрибуцію та продажі.

Чому цей варіант не пройшов?

У цих економічних групах активними були комуністи-реформісти — так звані «шістдесятвосьменики». Клаус просто навісив на Влашака ярлик криптобільшовика, а Врбу звинуватив у бажанні розпродати нашу країну іноземцям. Він розіграв проти нього націоналістичну карту.

А як сприймали ці кроки словаки? Чи не доклалася шокова приватизація до розпаду Чехословаччини?

Словацьке суспільство почало всерйоз висловлюватись проти впровадження реформ. Рівень безробіття у Словаччині був набагато вищим, і люди були не особливо в захваті від Клауса. До того ж, до трансформації майже не доклалися словацькі економісти. Банда Клауса піклувалася лише про власну славу й ігнорувала заперечення, які надходили від Словаччини. Дуже скоро настрої в Словаччині повернулися проти трансформації. І тут з’являється Мечіяр, відчуваючи, що зміна суспільної думки може привести його до влади. Звісно, економічна трансформація була не єдиною причиною розділу Чехословаччини. Але це точно був важливий фактор, який прискорив процес.

Нині ми спостерігаємо хвилю ксенофобії та ненависті проти біженців. Як ви вважаєте, чи є якийсь зв’язок між цим явищем та економічною трансформацією з її наслідками?

Людське мислення досі є дуже обмеженим. Чехи, яких легко було переконати в трансформації через шокову терапію, сьогодні так само легко піддаються ксенофобським почуттям. Вони це не продумують. Досі в моді думати, що ми всі тут самі за себе. Демократія служить лише задля артикуляції мого его. Люди говорять про політику, але підтримують лише власні приватні життя: вони скаржаться на ромів, але не можуть зрозуміти функціонування системи. Ми не спромоглися створити систему цінностей, у нас досі панує порожнеча гасел 89-го. А без цінностей усе, що нам лишається, — це его, індивідуалізм, і, зрештою, крадіжки. Ніякої солідарності. Люди вірять, що якщо ти не в змозі подбати про себе — ти слабкий, а якщо допомагаєш іншим — ти дурний. І є ще дещо. Попередні уряди урізали соціальну сферу, все в ім’я вищих цілей. Вони змушували людей приносити жертви, і люди зрештою зрозуміли, що елітам взагалі все одно. А потім, коли частина тих самих еліт довкола Карела Шварценберга закликає їх до солідарності з біженцями, люди їм не вірять.

Чи отримували Ви якісь реакції від публіки?

Ще ні. Але фільм про приватизацію студії «Баррандов» я знімав у такому ж стилі. Я, наприклад, демонстрував його в Муніципальній бібліотеці Праги, і глядачі були досить розгніваними. Було очевидно, що публіці бракувало у фільмі злодія. Вони запитували: чому ми маємо слухати загальні розповіді? Нас цікавить лише, хто все вкрав… Але я намагаюся показати, що в якомусь сенсі провину несуть усі. Клаус і фінансист Віктор Кожени не просто раптом прийшли, всіх обдурили і все вкрали. Виходу на передній план певних фігур сприяла атмосфера того часу. Історична ситуація зіграла на руку деяких індивідів. І звичайні люди відмовляються визнавати, що вони цього теж хотіли і підтримували, і відмовляються брати на себе відповідальність.

Чи існує вихід із ситуації?

Ми повинні зрозуміти, що ідеології, які заявляють, що в кожного є шанс, просто не в’яжуться купи. Навпаки, користь від них отримують саме найбагатші. Якщо мають бути надані рівні можливості, то в кожного має бути доступ до безкоштовної медицини та освіти, і кожен має бути впевненим, що якщо він два місяці не зможе платити оренду, він не опиниться на вулиці. Саме це має бути нормальним станом речей.

Джерело: Political Critique

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *