Саме зранку місто очищується, аби наступні двадцять чотири години людство могло знову вільно смітити. По вузьких проходах між високими та похмурими паризькими будинками, що налягають один на одного, час від часу пробігають щури чи люди, по тротуарах розкидані сміттєві баки, і на цьому тлі їздять зелені сміттєвози та ходять прибиральники з пластмасовими мітлами в салатних комбінезонах. Сьома година — і на місто налітають тисячі квадратних машин, ревуть двигунами, поршні стогнуть, і сміттєвози поглинають відходи мільйонів парижан смердючими пащеками й вивозять бруд за місто. Пусті баки об асфальт — туди-сюди розносять звуки, наче збільшені бонго, на котрих виграють прибиральники, виконуючи ритуали свого племені.

А я о шостій ранку вивалююся пластом зі свого ліжка. Треба встигнути, доки прибиральники не почали збирати сміття. Крізь сон одне хвилює — встигнути. Та навіть заради виживання часом дуже важко себе змусити піднятися з ліжка. Ледь протираючи очі, зважую всі за і проти: чи йде дощ, під ковдрою тепліше, недовго спала, невідомо, чи сьогодні щось буде у смітнику, а може, якраз викинуть саме цього ранку коробку цукерок, а мене не було, і її отримає хтось інший, котрий сьогодні день?, у середу, як відомо, майже немає відходів, мороз, нема що одягнути, не хочу і не буду. Та завжди знайдеться неспростовний аргумент: брак їжі на полицях та в холодильнику. Приходжу завчасно (наче це щось змінить, пф), і зазвичай ще нікого немає. Невідомо, скільки прийде, і, відповідно, чи випаде тобі більша, чи менша частка. Потім вони поволі стягуються зі всіх куточків, стають трохи далі від магазину, і ми разом чекаємо на прихід людини сміття, котра нам вивезе два середнього розміру (є малі для малих будинків та ресторанів, середні, а також великі для великих будинків, супермаркетів і ресторанів) темно-сірі сміттєві баки з зеленими кришками.

Чи кожна доросла людина стикається з питанням, як прогодуватися? Мабуть, ні. Небагатьом спадає на думку, що в майбутньому вони голодуватимуть, якщо вони походять із середовища, де жоднісінького разу не пропустили обіду.

А голод може прийти зовсім неочікувано. Для завжди ситої людини голод — незвичне відчуття. Спочатку навіть охоплює почуття повної поразки. Сьогодні жити — це змагатися, хто кращий у справі життя. І ніде поразка не є такою болісною, як у Парижі: це суцільний комерційний конгломерат — тільки якщо ти успішний та з грошима, тобою будуть захоплюватися. Твої рейтинги падають, а почуття самовпевненості знищується, коли ти обмежений у можливості купувати. У Франції тільки банківська картка відкриває деякі двері, ба, навіть більшість публічних дверей. Без неї ти не існуєш. Такі дрібниці: телефонний номер отримаєш тільки з карткою, квартира — лише якщо наявна офіційна зарплата на рахунку, річний проїзд на метро за папірчики не здобудеш. Тут кожен щось купує, і все створено для того, щоб хотілося витрачати у магазинах, де передбачили кожне можливе людське бажання. Усякий стежить за тим, що інший може собі дозволити за свої гроші.

Якщо ти опинився за межею бідності у Парижі, маєш кілька шляхів протриматись. До прикладу, українські жінки, що приїжджають сюди здебільшого прибирати, купують різновид «гуманітарної допомоги»: даєш 20 євро — і тричі кожної другої суботи отримуєш коробку з базовими запасами. А що як не маєш двадцяти євро? Є волонтерські організації, які роздають їжу (нещодавно у Франції прийняли закон, що забороняє супермаркетам викидати прострочену їжу, натомість зобов’язує віддавати її благодійним організаціям), влаштовують дні роздачі супу для певних соціальних прошарків, як-от для безпритульних підлітків. Ще є такі, що роздають хліб, котрий би малі пекарні викинули на смітник перед вихідними. Загально відомий спосіб — пройтися по вагонах метро і голосно розповісти, що ти в гіршій ситуації, ніж будь-хто із вас, люди, та інші способи уповати на милосердя. Однак ніщо з цього не витягне з життєвого гівна. Тобі просто подають їжу в клітку.

Натомість я сягнула пункту нуль видатків. Все виглядало так: ні копійки, нема де взяти копійку, голод свердлить дірки в шлунку. Вихід прийшов в образі знайомого з університету, що випадково поділився зі мною тим, як він сам харчується. З ним я відчула, що мій двозначний статус іноземця-невдахи й освітянина зайве автоматично прилаштовувати до голоти мігрантів, безпритульників та алкоголіків тільки тому, що я не на гребені паризької хвилі. Ми з ним рівні в недолі, і при цьому він — француз. З його слів, можна добувати їжу зі смітників. Так мені відкрився прошарок суспільства, котрий добре ховається за стінами торжища й за віддаленою картинкою хорошого європейського життя. Знайомий поділився зі мною адресою, дав приблизний час вивозу сміття, надію, трохи сміливості та заохочення. Перший раз був хвилюючий.

Магазин, сміттям якого я збиралася харчуватися, відомий продажем дорогих заздалегідь приготованих та запакованих якісних страв. Таких, що купив, прийшов додому, розігрів — і вже ситий. Тобто відходів мало бути багацько.

Коли я вперше прийшла до цільової точки, там вже зібралися п’ятеро осіб. Я не знала ще, як ця вся система працює, але згодом швидко опанувала її. В уяві я собі вигадала, що будуть самі безхатченки, котрі вдень тут тиняються і сплять у наметах, зі всією атрибутикою: собаками, пляшкою, подертим одягом і їдким запахом. Пізніше прийшло усвідомлення, що цим людям уже не до їжі. Бо насправді по харчі прийшли незабезпечені особи. Можливо, й було серед них кілька дуже нужденних, але також потребу в їжі мали мігранти, старші люди, та й ті, хто просто погано був влаштований у житті. Це перший несподіваний поворот. Оскільки я нова людина, першого разу вирішила триматися здаля, не хотіла от так вриватися на чужу територію. Десь чула, що у безхатченків такі звичаї. Насмілилася підійти, коли ритися в сміттєвих баках залишилося двоє людей, а решта розійшлися. І собі засунула туди несміло руку. Того першого ранку я знайшла хліб, сандвіч і якісь незрозумілі тістечка. Скільки було того щастя!

Ця перша вилазка мене вмотивувала. Я стала ходити частіше, ледь не кожного дня. Впізнавала всіх своїх колег, хоча ми не спілкувалися і жодного разу не обмінялися якимось репліками. Навчилася правил гри: «Хто перший — тому краще». А згодом ще й отримала урок: «Хто наполегливіший і не боїться сунути руку в найбільший бруд та сморід — тому ще краще». Дарма що ми друзями не стали, їжею не ділилися, та я все одно відчувала до них якусь групову приналежність. Всіх, хто туди приходив, спочатку мені було дуже шкода. Та згодом почуття притупилося в міру того, як кожен демонстрував, що дбає тільки про себе. І якщо ти не був достатньо егоїстичним, то їв гірше. Можна проявити доброту і щось комусь віддати, але взаємності чекати — це ідіотизм. І прийняти від іншого щось не пасувало (тим більше, віддають тільки те, чого самі не хочуть), бо це вимагає відплати в майбутньому.

Першими, з ким я запізналася, були низенький чоловік, вочевидь, єдиний серед нас безпритульний (бо найбільш покоцаний — втім, важко стверджувати, якщо ніколи з людиною не розмовлялося), та жінка середнього віку в червоній куртці та хустці — латиноамериканка, скоріш за все. Вони завжди трималися разом і єдині один про одного дбали, набирали продуктів на спілку. Попервах я думала, що їх щось об’єднує, принаймні спільний побут, і це сповнювало мене вірою в людство. Та потім стало зрозуміло, що жінка ним просто керує, а він несміливий, весь час на неї спирався і ніколи не змагався за їжу. На обличчі чоловіка викарбувався меланхолійний спокій. В його очах можна було прочитати цілу розповідь про те, яким жорстоким є життя на вулиці. І яка б кепська не траплялася ситуація, мені здається, що для нього ніщо не переважало рівня «нормальності».

Другою визначною героїнею була невисокого зросту старенька азіатка. Вона мала сиве пухнасте волосся, що виступало, як у пуделя, з нятягнутої на чоло зюйдвестки. Її невід’ємними атрибутами були ровер та великий кошик. Про неї я склала собі історію, що це стара одинока жінка, що немає нічого й нікого, тому змушена зранку шукати їжу, щоб пережити ще один день у своїй маленькій сумній квартирі. Та якось я випадково натрапила на неї у басейні і зрозуміла, що то пенсіонерка, для котрої вишукування харчів зранку по смітниках — це частина способу життя, корисливий вибір. З нею в нас було найбільше проблем. Чомусь стара була завжди проти всіх агресивно налаштована, дуже бойова, могла тільки на себе натягнути сміттєвий бак і тим самим іншим відрізати можливість щось знайти. Звичайно, що це великий злочин у нашій ситуації. Інша жінка найбільше раділа, коли стерво раптово вивітрювалася: «Elle est parti cette pétasse ?» [1] — тріумфувала. Зрештою, ми всі з полегшенням видихали, коли тої жінки не було. Одного ранку між нею та здоровим французом, що зрідка з’являвся, виник конфлікт. Так як стерво в кишеню за словом не лізе, вони почали голосно обмінюватися погрозливими й ядовитими репліками, бо щось не поділили, чи то вона йому відрізала доступ до смітника. Та коли той почав погрожувати їй фізичною розправою, я націлила в нього сандвіч, який рукою намацала у смітті, і пригрозила, щоб він не смів підняти на неї руку. Але моє втручання з апелюванням до спільної гідності на жодному з них не відбилося, і вони продовжили вербально гамселитись. А решта мене втихомирила — більше за все ми боялися підняти околицю, щоб на нас не поскаржилися. Нікому не хотілося втратити через це золоту жилу.

Ще одна прихована персона — старший чоловік, трохи згорблений, у чорній шапці з червоним написом «Chicago» — дуже бідний сивий араб. Йому було приємно спілкуватися тільки зі старшими чоловіками, наче він прийшов пограти в шахи або в петанк у сонячному парку. Через те, що старий завзято приходив щодня, жодного разу не допустивши відсутності, і вишукував їжу так, наче від цього все його життя залежало, я собі уявляла, що десь на периферії Парижа він має маленьку тісну квартиру, по якій бігає з десяток онуків, живе він з власними дітьми, котрі, хоч і важко працюють, грошей до хати багато не приносять, а його вже старенька жінка готує на всіх та дбає про групу малюків. А при його слабкості та в його віці такий спосіб ходити ранком і приносити до хати їжу — єдина можливість зробити свій внесок у добробут сім’ї. Ким же він був на справді?

Час від часу з’являвся один росіянин. Я знала, що він рускій, бо сплутати цей акцент ні з чим іншим неможливо. Нахабності йому не позичати. Одного ранку нам вивезли повні баки їжі, але це було після різдвяних свят, тому більшість їжі була непридатною вже понад тиждень. Одні перебирали, шукали щось свіжіше. Той? Нагрібав усе. Йому кажуть: «То ж недобре! Викинь!», а він: «Добре-добре, в мене цілий автобус туристів приїжджає. Треба ж дати їм щось поїсти!» Я в нього спитала, про що це він говорить, а він мені каже, що заробляє на туристичному бізнесі: йому возять туди-сюди російських туристів на автобусі, а він працює їхнім гідом по Парижу, годує їх та дає ночівлю. «Все їм добре, — приказує, шкірячи зуби та водночас гребучи одною рукою підгнилого салату, — вони смачно їдять, нащо їм знати, звідки воно? Та, як добре, що є цей смітник! Тут взагалі добре, ге? От уяви собі, я сюди приїхав десять років тому, спав на вулиці, в ось тій телефонній будці, отримав документи, потім до соцвиплат дожився, згодом видали житло під Парижем, і я тут ні разу не працював!, — з захватом викрикнув росіянин. — Ах, хороша матушка Франция!»

Найбільш загадковою особистістю можна вважати чорношкірого чоловіка в затемнених окулярах. Одягнений він теж завжди був у чорне, шкіряні блискучі штани та куртку. А найцікавіше, що він постійно тягався з вантажем: мав одну величезну валізу, а на ній згори ще одна сумка, в іншій руці дві великі спортивні торби, через обидва плеча ще два речові мішки з кожного боку, і плюс ранець на плечах, котрий жодного разу не скинув (певно, там ховалося найцінніше). Він волік всюди за собою той в’юк, а коли приходив, то розміщував торби завжди в одному й тому самому кутку. Тримався осторонь, постійно мовчазний та несміливий, набирав їжу неагресивно, чекав, поки залишаться рештки. Постійний клієнт. Досі його бачу. І я, хоч трісни, не можу зрозуміти, чому він ходить з цілим набором торб, але при цьому бере їжу, яку можна приготувати чи спекти тільки на власній добре екіпірованій кухні? Чи в нього просто звичка все своє завжди носити з собою? Чи він без хати, але вміє доглядати за собою і ходити в чистих речах та натертих черевиках? Чекає на вивіз сміття у навушниках, секретно витягує завернутий у кофту — а кофта глибоко в сумці — андроїд. Де він ходить з тими торбами? Чому він кожного ранку приходить такий відпочилий, наче йому спати й не потрібно? Ці всі сумки тільки плутають мене в питанні його походження та схованої за ними історії!

Ось так виглядало наше товариство. Зрештою приходити зрання по їжу стало приємною частиною мого життя. Та тільки доти, поки ця гра не обернулася на надто брудне заняття, як у ті зловісні часи лихих дев’яностих.

— Bon journée, — каже мені якийсь незнайомий чоловік зі звисаючими на сідницях штанями, що підпирають балоновий живіт. Усі вже розійшлися, тільки я одна залишилася ритися в смітті, шукаючи раптовий скарб, якого інші не підмітили.

— Bonjour, — відповідаю йому з-під баку, копирсаючись брудними і тхнючими руками. Я ж хотіла показати, що попри те, що я тут посеред вулиці риюся в смітті, в мені ще залишилися навички з цивілізації. Думаю, певно, здоровкається, бо хоче спитати, що я тут роблю, допомогти, самому полізти в смітник. А він так озирнувся спочатку позад себе, і питає тихим голосом:

— Tu veux pas qu’on se voit plus tard ? [2] — мимоволі виконуючи рух рукою, що скеровує погляд на його пахвину.

Мені треба було кілька секунд, щоб второпати, про що це він каже, легко дригаючи головою кудись убік.

— NON! — голосно і якнайрішучіше вигукнула, так, як псу кричиш, перед тим як він насре не там, де треба.

Зранку також вешталися цигани по околиці, провіряючи всі сміттєві баки. Знадобилося небагато часу, перш ніж вони дізналися про нашу точку. І справді, одного дня дві ромки, котрих я раніше зустрічала на сусідніх вулицях, скумекали, що тут у нас відбувається. На початку стався конфлікт. Як новоприбулі учасники, вони накидувалися агресивно, мов ішли у запеклий бій, як у криваву боротьбу без правил за той сміттєвий бак (очевидно, відсутність справдливості у їхньому світі була буденністю, особливо для жінок). Вони все розкидували, сміттєві мішки викладали на тротуар — після них залишався справжній розгардіяш. Ми ж бо намагалися не злити працівників магазину, були якомога акуратнішими, зачиняли кришку на баках, щоб, коли приїдуть прибиральники, їм було зручно робити свою справу. А тут в один день із магазину не виставили на вулицю сміттєвих баків. І на наступний. Усі знали, кого за це звинувачувати.

Так ромки засвоїли урок і навчилися зважати на наші правила (здається, тим то їм у нас і сподобалося, бо які не які правила, але дієві). Ситуація дещо покращилася. Навіть ділилися чимось. Звісно, для того, щоб задобрити, підкупити. Невдовзі з двох ромок зробилося кільканадцять. Жінки по черзі почали приводити чи то родичів, чи знайомих. Перебували в змові румунською чи болгарською, не розбереш. З французької я від них чула тільки претензійне «мадам», коли розштовхували інших ліктями. Якщо я не довіряла в цілому компанії, то їм найбільше. Вони з того братства, що в кожному куточку Парижу продають нарциси (звідки?), — одну свою подругу по сміттю я бачила за цим ділом. З того, в котрому малі дівчата бігають по туристичних місцях, вдаючи німих, щоб іноземці підписалися на ліву петицію і дали грошей. З того братства, що в метро та на вулиці сидять з дітьми або тваринами, закутані в ковдри, і просять грошей.

Охочих на два сміттєві баки стало вже забагато — стало тісно, як у казці про рукавичку. Через збільшення кількості голодних ротів зросла конкуренція, і гра стала бруднішою. Навіть той факт, що це все безкоштовно, зненацька припинив тішити, а приходити до магазину мені ставало все менш приємно. Один із випадків вдарив боляче у пахвину. Як і всі попередні рази, щойно вивезли баки, я кинулася вперед у надії першою вихопити найкраще. Мої руки глибоко в темряві смітника, змагаються з десятком інших рук. Витягуєш, вкидаєш у торбину, а потім вже розбираєшся, що тобі вдалося здобути. В один момент я краєм ока зауважила, що зліва повільно наближається якийсь чоловік із пластиковим стаканом кока-коли і паперовою сіткою з Макдональдсу. Я усміхнулася, думаючи, що він просто споглядає із зацікавленням цей весь курятник — воно мало збоку виглядати кумедно. Та він і собі запихає руку, бо, очевидно, бачить, що тут пахне халявою. « Je prends ça… ça… et ça », [3] — каже, витягуючи один за одним продукти. Я відступаюся і переходжу на інший бік сміттєвого баку. Хто отримав своє, поволі розходяться. Той біловолосий француз, очевидно, п’яний і голодний після довгої ночі забав, починає все, що йому недобре лежить у смітнику, викидати на асфальт. Я йому роблю зауваження, щоб не розкидував. А він мені відповідає обурено: « Un peu de respect comme même ! » [4]  Добре, але хто то буде прибирати? Нам же за це відріжуть надходження. (Він тут один раз, а нам з цим ще потім жити.) « Tu veux que j’appelle la police ? A ? Tu veux ? » — « Vas-y !», [5] — відповідаю. Чортовий білий француз, думав, що він чимось кращий за тих, з ким зараз риється у смітнику. Що через сам факт його білості та привілейованого розміщення на соціальній драбині йому природно першому належиться те, що викинули на вулиці Парижу, бо це його країна. Він думав, що тут один суспільний набрід зібрався, і він страшить поліцією! Не тямлячи себе від роздратування, я припинила ритися. Сягнула по свою сітку. А її нема! І я розумію, що хтось її спиздив. Але хто? В нас же ж правило — що потрапило в твою руку, те належить тобі. Ніхто ніколи навіть із сумки нікому нічого не витягував. І тут я пригадую, що в мить, коли я намагалася навчити француза манер, щось коротконоге пробігало. Один із друзів ромок взяв собі те, що вільно лежало зі здобутками. Я відчула себе ображеною. Мало того, що ти в принизливій ситуації, її ще й роблять ще більш брудною й ганебною, вдаючись до крадіжки.

Відтоді все припинило бути таким, як воно було раніше. Зараз правила починають втрачати свою силу. Роми залюбки б нас витурили з території, та ніхто не збирається покидати це місце. Я розумію, що немає ані найменшого шансу, що хтось здасться. Коли щось стає безкоштовним, ціна його значно злітає вгору. Всі будуть і далі приходити, не дивлячись на жорстокість процесу здобування, бо кожен триматиметься за те, що можна мати за просто так. Тепер щоранку я прокидаюся о шостій годині, щоб відбути чергову боротьбу за те, що впаде в сміттєвий бак.

Без сумніву, читаючи мою розповідь, ви пригадуєте таке собі поняття «фріганізм» — новий рух, що його якісь вар’яти вигадали десь там у далекій Європі, чи пак Америці. Так, це гарне розв’язання слабких точок капіталізму. Інші скажуть, що мені пощастило, бо в Україні зі смітника харчуватися немає навіть шансів — у супермаркетах перештампують дату на зіпсутих харчах і знову виставлять на продаж. Та спускання у воду нерентабельних товарів, тільки б вони нікому не дісталися, щоб утримувати клієнтів голодними — також свого роду ошукання людства. Так, французька свідома молодь, і, як вже було згадано, громадські волонтерські організації, знаходять сміттю нове застосування в ім’я хорошої справи. Та, з мого досвіду, єдині, кому сміття це потрібне і хто за ним справді приходить, — це люди, що є творіннями соціальної нерівності. Те, що хтось зробив вільний вибір харчуватися зі сміття — це чудово, він в оригінальний спосіб живе. Але такі особи обов’язково при баці зустрінуться з такими як ми — котрі будуть боротися за їжу, бо для нас це питання, чи ми будемо їсти сьогодні, чи ні.

Вже близько року ці два сміттєві баки для мене є суцільним спасінням. Найчастіше перепадало, звісно, те, що довго не триває: сандвіч, хліб, м’ясо, молочні продукти, часом підгнилі фрукти та овочі. Спочатку я все гребла, дивувалася, що інші перебірливі. А потім, як уже почала знатися на тих продуктах, і сама стала перебірливіша й стала чекати на щось краще. Часом щастило — це мав хтось із працівників щось потрощити, або дещо партіями виходило з придатності. Чудові дні — це коли я знаходила більше, ніж могла з собою забрати. Знадобилася габаритніша торба. Картопля, йогурти, апельсиновий сік, фрукти, молоко, солодке, хліб, зелень, салат — часом фестиваль був неймовірний. Я стала харчуватися краще, ніж коли мала гроші — фрукти, які ніколи не купиш, бо не вистачає чи шкода грошей. Хоча, з іншого боку, ти не контролюєш, що їси — що випаде, те й маєш. І в заздалегідь приготованих продуктах немає віри, натомість всюди цукор. Часом маєш дулю з маком чи якісь зовсім зіпсуті продукти. Можна чекати годину чи й більше на холоді, поки винесуть сміття. Зрештою, жодні обставини мене ніколи не зупиняли.

Можна вважати, що ритись у смітті — це своєрідна поразка. Чомусь на моїх знайомих сильніше діяли мої вільні розповіді про те, що я сьогодні зранку знайшла в смітнику, ніж сором’язливе зізнання, що я не маю що їсти. Всі кинулися допомагати після словосполучення «ритись у смітнику» прудкіше, ніж коли людина каже, що не їсть. Чому знедоленість залишає людей більш байдужими, ніж ганебна в чиїхось очах дія? Я маю що їсти, маю чим пригостити і не відчуваю ані привілею, ані сорому через свій досвід.

Примітки:

[1] «Ця сука вже пішла?» (тут і далі з франц.).

[2] «Не хочеш побачитись пізніше?»

[3] «Я беру це … ось це… і ось це».

[4] «Ей, стеж за своїм язиком!»

[5] «Ти хочеш, щоб я викликав поліцію? Ти цього хочеш?» — «Давай!»

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *