Онфре. Сила життя. Обкладинка

Мішель Онфре. Сила життя. Гедоністичний маніфест (Оригінальна назва: La Puissance d’exister: Minifeste hedoniste.) / пер. з фр. Андрія Рєпи. 2016.192 с. Видавництво Ніка-Центр.

Публікуємо уривки з книги французького філософа Мішеля Онфре «Сила життя. Гедоністичний маніфест», що була перекладена українською і видана у видавництві «Ніка-Центр» у березні цього року. Мішель Онфре (Michel Onfray) — французький філософ, засновник Народного університету Кана, де він читає лекції з історії філософії, викладаючи її у відповідності зі своїми гедоністичними і лібертарними поглядами, які суттєвим чином розходяться з офіційною університетською філософією. За словами Онфре, народний університет — це філософська спільнота, що прагне не до ідеологічної однозначності, а до зв’язності: до екзистенційної, веселої і політичної практики філософії, лівого ангажування, яке передбачає, що ми не накопичуємо знання для особистих цілей, а ділимося ними, віддаємо їх і розподіляємо серед тих, хто їх зазвичай позбавлений — серед народу народного університету.

У «Гедоністичному маніфесті» філософ ділиться своїми світоглядними, політичними, екзистенційними переконаннями. У цій праці Онфре стверджує, що політичний вимір гедонізму сягає від Епікура до Джона Стюарта Мілля, охоплюючи таких мислителів, як Джеремі Бентам і Гельвецій, проголошуючи головне: його метою є досягти «найбільшого щастя для найбільшої кількості індивідів».

У квітні цього року Мішель Онфре відвідає Україну в рамках VI міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», який проходитиме 20.04 – 24.04 в Мистецькому Арсеналі у Києві. Детальнішу інформацію про зустріч із філософом можна буде зайти на сайті закладу. Також слідкуйте за нашими анонсами.

Переклав Андрій Рєпа

ШОСТА ЧАСТИНА

Лібертарна політика

[…]

ІІІ

Практика спротиву

  1.     Революційне становлення індивідів

Більше ніхто не вірить у революцію, як її задумував Оґюст Бланкі: революцію в формі повстання. Навіть ліберальний капіталізм відмовився від державних переворотів, над природою яких теоретизував Малапарте. Ідея Маркса, за якою зміна економічного базису автоматично спричиняє зміни ідеологічної надбудови, більше ніде не має успіху. Колективна і насильницька апропріація засобів виробництва нічого не змінює по суті: ідеологія функціонує за іншою логікою, вона не зводиться до фізіологічного виступання поту на поверхні способів виробництва… Ідеї живуть не таким куцим життям.

Капіталізм має пластичний характер. Він не відмовиться від існування або не визнає себе переможеним, поки не спробує застосувати безліч хитрощів і маніпуляцій. […]

Чи означає цей відхід від моделі повстання та від її можливостей кінець будь-якої практики? Чи потрібно назавжди розпрощатися з революційною дією? Чи ще є якась надія, і якщо так, то в якій формі? Чи залишається революція ідеалом, який варто захищати? За яку ціну? Навіщо? З ким? Щоб прагнути до чого? Як за наших часів повівся би Бланкі? Чи прагнув би він учинити державний переворот, налаштовуючи проти себе громадську думку, коли було б досить звичайної хитрості, щоб облаштуватися при владі на довгий час? Відповідь Оґюста Бланкі не треба шукати ані в його текстах, ані в драмі на барикадах, ця відповідь у дусі самого його існування: нам слід мати на меті створення революційних наслідків.

Затримаймося на хвильку на понятті революції. Що вона означає в наш час? Не треба розуміти революцію лише в астрономічному сенсі: так, будь-яка революція передбачає переворот, але й повернення до вихідної точки. Доволі часто все відбувається так: звичайно, російська революція повалила царизм, але тільки для того, щоб встановити інший режим – іще брутальніший, ніж царський «кнут»! Така фальшива переміна не бажана: вона підтримує ілюзію, надовго розчаровує і позбавляє надії.

Революція більше не полягає в радикальній зміні, скасуванні минулого, «чистій дошці». Знищення пам’яті ніколи не допомагало створити щось міцне й довготривале. Ненависть до минулого, історії, пам’яті (а це симптоми нашої сутінкової епохи…) породжували міражі, фантоми й історично безплідні періоди. Аутодафе, підбурення до іконоборства, підпали споруд та й інший різноманітний вандалізм наближають до звірячого стану, але аж ніяк не сприяють поступові розуму.

[…]

Що робити? Взяти на озброєння думку Етьєна де Ля Боесі, друга Мішеля де Монтеня. Варто відродити його головну ідею: влада, як він стверджував, живиться лише згодою тих, на кого вона поширюється. А що як більше ніхто не стане погоджуватися? Раптом ця згода випарується? Тоді влади немає, вона губить своє підґрунтя. Адже колóс на глиняних ногах (це метафора з самого «Дискурсу про добровільне рабство») стоїть лишень на погодженні людей, яких експлуатують. Це дивовижна формула Ля Боесі: «Наберіться відваги більше не слугувати, і ось ви вільні!» Відтоді – після XVI століття – нічого не змінилося. Брутальність лібералізму існує лише зі згоди тих, хто його зносить. І щойно вони відмовляються займатися цим колабораціонізмом (я недаремно вживаю цей термін), як ця твердиня обертається на купу каміння.

Ліберальне насильство – не платонівське, не зі сфери «чистих ідей»; воно не впало з неба, емануючи від чистих понять. Воно виростає із землі, постає з ґрунту, втілюється, набуває людської подоби, використовує осяжні для зору та слуху доріжки, провулки й пасажі, які були створені конкретними людьми з чіткими обличчями. Воно існує завдяки тим, хто докладає зусиль до генеалогії та тривкості цього жахіття. Насильство втілюється у місцях і особистостях, у ситуаціях і випадках; його можна побачити на власні очі; воно помітне, а отже, крихке й ламке, досяжне й виставлене на огляд. Отож його можна розбити, побороти, заплутати, зупинити.

Сама природа мікрофашизмів спонукає нас застосувати мікроспротиви. Є чимало способів зупинити поширення темної енергії силами у відповідь. Будьмо номіналістами: лібералізм – це не платонівська сутність, а реальність – дотикальна, втілена. З поняттями не воюють як із конкретними речами. В іманентній площині революційна дія визначається відмовою ставати привідним паском негативності.

Треба діяти тут і тепер, а не завтра або заради світлого майбутнього. Адже завтра – це ніколи не сьогодні… Революція не чекає добромисності з боку Історії з великої літери. Вона втілюється в множинних ситуаціях на місцях, там, де її активізують: у своїй сім’ї, майстерні, офісі, в парі, вдома, під родинним дахом, будь-де, щойно до справи залучено іншого. Ніяких відмовок відкласти на завтра те, що, зрештою, не робиться ніколи. Яке місце і час, сприятливі обставини та добра нагода для революції? Це теперішня мить. Констатуючи кінець будь-якого ймовірного революційного повстання, Дельоз у відповідь закликав до революційного становлення індивідів. Ця підказка має силу та потенціал і в наші дні.

Звісно, ця відмова виграє, якщо вона не самотня: адже ліберальна машина панування володіє ефективними засобами «вправляти мізки» кожному бунтареві, якого легко ізолювати, деморалізувати, розчавити й викинути. Кожна розпорошена дія можcе бути негайно придушена. Якщо не йдеться про покликання бути мучеником (непотрібна постава, що призводить до протилежних результатів…), героїзм без кооперації витрачає цінну енергію в чистій траті. Постійний, невтомний спротив – це добре; розбудова свого існування на таких засадах, щоб не бути гвинтиком механізму в цій згубливій машині, – ще краще, але в реальності ми маємо скооперуватися, об’єднати зусилля, щоб підвищити шанси на перемогу нашої мети: сповільнити, загальмувати, спинити, припинити, вивести з ладу цю машину й знерухомити її. Від гальмування системи – до саботажу.

  1.   Спілка егоїстів

Макс Штирнер, який добре знався на тому, як уберегти свою суб’єктивність і одиничність, розумів, наскільки дії Єдиного обмежуються органами влади. Той, хто не терпів ніяких перепон вільному розширенню свого «я», хто ставився до свого «я» немов богомільний до свого божества, винаходить потужну ідею: егоїстові потрібна спілка егоїстів. Звичайно, він уславлює повну свободу для індивіда, але заразом він збагнув важливість для цього індивіда не залишатися самотнім. Надмірна відкритість перед зовнішніми ударами може бути занадто небезпечною для власної самості.

[…]

Глобальне панування, на яке сподіваються ліберали всіх континентів (якщо тільки мрія вже не справдилася…), вимагає від нас реагувати у відповідь. По-перше, потрібно сформувати ідеал для розуму: ризоматичний спротив. По-друге, маючи чітко визначені завдання і цілі, беремося створювати гедоністичну політику. Це можливо, якщо маємо мету і засоби для її досягнення. Політика відродиться не завдяки продукуванню великих незастосовних систем, а завдяки невеличким, але загрозливим способам протидії, як-от піщинка, що потрапляє у коліщата досконалої машини. Так, скінчилася велика й нескромна історія, але розпочалась історія хоч і скромна, однак ефективна.

Ризоматичний спротив розгортається в індивідуальній сфері діяльності (на прикладі життя в спротиві чи накопичення ситуацій спротиву) або, ширше, в колективних сферах, у сферах «спілок егоїстів». Ці альтернативні мережі відразу стають ефективними, якщо творчість у них спонтанна, добровільна й осмислена. Домовленість щодо спільної дії в цих спілках точкова, обопільно узгоджена і може поновлюватися або відкликатися за будь-якого моменту. Таке об’єднання зусиль має збирати в одне ціле енергію, потрібну для загальмування системи або саботажу. Тільки-но результат досягнуто, спілка розходиться, розпадається і зникає в природі.

[…]

На ґрунті конкретної політики ці принципи надихають координацію дій. Раніше вертляві олігархи безнастанно водили за носа неповороткі профспілки, нині ж таким профспілкам є альтернатива: індивіди об’єднують свої сили заради спільної дії. Такі об’єднання номадичні, динамічні, активні, вони беруть гору над інертними, застійними і зашкарублими профспілками, які тільки й уміють, вийшовши на вулицю, бундючно надувати щоки. Проти профспілок, які йдуть на колаборацію з системою, проти синдикалізму, який, лише знай, систематично стає на роги, не пропонуючи ніякого конструктиву, активні координації індивідів ефективно впливають на соціальну сферу. Боси не знають, як їх приборкати, бо їхня логіка для них невидима, вони не можуть підкупити активістів у традиційний спосіб, як це робили раніше. Це абсолютно нова конфігурація спротиву, але вона надихається духом давнього революційного синдикалізму в дусі Фернана Пеллутьє та його колег.

  1.   Гедоністична політика

Але чому ми називаємо цей механізм спротиву гедоністичним? Та й взагалі чи існує гедоністична політика? І якщо так, то яка вона? Адже гедонізм традиційно осуджують за те, що він нібито виправдовує індивідуальні й егоїстичні насолоди, відкидаючи будь-який політичний вимір… Говорити так означає погано знати історію політичного гедонізму, який від Епікура до принаймні Стюарта Міля, минаючи Гельвеція і Бентама, доводить наявність у ньому колективного й об’єднавчого виміру.

[…]

Постмодерна гедоністична і лібертарна політика прагне сформувати такі точки, ділянки, звільнені зони, номадичні спільноти, які б керувалися вищезазначеними принципами. Це не революції в національному чи світовому масштабі, а моменти, що вислизають з-під контролю панівних моделей. Революція розпочинається навколо власного «я», поступово залучає обраних індивідів, щоб брати участь у випробуваннях нового братерства. Ці обиральні мікротовариства задіюють мікроспротиви, що здатні на певний час розладнувати панівні мікрофашизми. Мікрологічна ера, в якій ми опинилися, спонукає до перманентної дії та невтомної ангажованості.

Прагнути кращої держави, мирного суспільства, щасливої цивілізації є в чомусь інфантильним бажанням. У світі міцних ліберальних тенет будуймо конкретні утопії, невеличкі острівці, задумані на кшталт Телемського абатства Франсуа Рабле, які хоч і невеличкі, але такі, що можна відтворити будь-де, за будь-яких обставин і випадків. Це номадичні Сади Епікура, які ми створюємо, починаючи насамперед із самих себе. Там, де ми перебуваємо, там і створюймо світ, на який ми сподіваємося, й уникаймо світу, який нам неприйнятний. Нехай це, звісно, «мінімальна» політика, так, це політика часів війни, політика спротиву ворогові сильнішому за нас, але все-таки політика.

Очевидно, ці рішення можуть здатися доволі бідними. Фактично такими вони й є, як-от говорять про бідне мистецтво («арте повера»). Але чи справді ці мікрологічні ініціативи бідніші за прогнилу парламентську демократію? За президентську систему, збудовану на спектаклі непомірно роздутих егоїзмів? За загальне виборче право в часи поголовної політичної безграмотності? За погоню за дешевими сенсаціями політичної сфери? За вузькопрофільність політичного класу? За масову деполітизацію? За незнищенність віджилих старих історичних схем? То все-таки вони бідніші чи багатші?

Лібертарна позиція пропонує екзистенційну практику за всіх випадків і обставин. Анархія, яка хотіла би створити й організувати суспільство на засновках однієї насадженої моделі, неминуче прий­шла би до катастрофи. Анархістське суспільство? Ось страхітлива й нереальна перспектива. Натомість, лібертарна поведінка, включно й у суспільстві, що воліє реалізувати анархію, ось етичний – а отже, й політичний – розв’язок! Адже мета, як тут, так і деінде, залишається однаковою: створити індивідуальні чи колективні можливості для реальної атараксії та дієвого спокою.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.