Що таке політична інструменталізація смерті та апропріація символічного капіталу? Це коли ми викопуємо небіжчика, вбираємо у потрібний нам одяг, прив’язуємо до його щелепи ниточку, ховаємося позаду, смикаємо за цю ниточку і говоримо від імені померлого.

Тобто, навіть якщо без змін відтворювати слова небіжчика і робити це не всупереч волі померлого, все одно йдеться про знущання над трупом. У цій ситуації більшої зневаги заслуговує, мабуть, не той персонаж, що ховається за мертвим тілом та смикає за ниточку, а аудиторія, якій подобаються такі видовища.

До речі, у багатьох культурах таке явище або його рудименти фіксуються на різноманітному матеріалі – черепи, що говорять, статуї предків тощо. За цим, безсумнівно, можна розгледіти праобрази деяких сьогоднішніх механізмів політичної влади.

Чим у контексті політичної інструменталізації є героїзація? Це муміфікація. Ми віддаємо дорогу нам людину до рук служителя культу, який відрізає від неї все «зайве», висушує, фарбує, малює нове обличчя, виставляє перед публікою. Це підкорення сутності мертвої людини – складної, суперечливої та історичної особистості, цілого мікрокосму – певній Великій Ідеї, суспільному проекту. Сутність редукується до пласкої абстракції, від якої відсікається все, що не вписується у шаблон героя. Всі герої стають схожі один на одного у своїй тотальності, вони втрачають індивідуальність та людську подобу, відчужують себе на користь Великої Ідеї. Неупокоєні тіні предків, прив`язані до місця чи до проекту – якщо це наші герої. І потворні живі мерці – якщо це супротивники нашого проекту і нашої Великої Ідеї. Героїзація та демонізація суть різні випадки дегуманізації.

І ми не проти. Можливо, тому, що наше буття і сама людська особистість здаються нам настільки мало цінними, що навіть таке символічне знеособлене безсмертя у рабстві якоїсь Великої Ідеї (а також політичної групи, що стоїть за цією ідеєю) здається нам бажаним і гідним способом віддячити дорогим для нас людям, політичним, громадським та культурним діячам.

Що таке політична інструменталізація історичної трагедії? Це літургія, де прах та попіл убитих у минулому розводиться на свіжій крові «героїв», «ворогів» та «зрадників». Далі відбувається «освячення дарів» і причащається паства. Знову-таки не дуже симпатично виглядають саме парафіяни. Можливо, це суто психологічна реакція, і правильніше було б розізлитися на священнослужителя, але постать його виглядає сірою та позбавленою самостійного буття. Він – технічний працівник, чия функція у цьому випадку – надати аудиторії певні ритуальні послуги.

Але так само можливий інший погляд на проблему. До певної міри давні функції жерця, мага чи шамана поєднуть у собі ряд сучасних професій, таких як медик (від фармацевта до психоаналітика), історик, ідеолог. Можливо, вони – не статисти і не обслуга, а провідники, суб`єкти суспільних процесів?

Не так давно, у ХІХ столітті, рабі Нахман приїхав до Умані, де його вразив величезний єврейський цвинтар та розповіді про криваві події минулого. Ця людина була містиком, тому присвятила решту свого життя виправленню метафізичного «зламу», що, на його думку, відбувся у цьому місці. І дивовижним чином йому це вдалося, адже слово «умань» у єврейському контексті припинило асоціюватися передусім із масовим вбивством, перестало грати значну роль у політично інструменталізованому конфлікті історичних пам’ятей євреїв та українців. Тепер воно є символом благочестивого пияцтва та містичної радості.

Це приклад того, як релігійний лідер, ідеолог, добрий чарівник – називайте, як хочете – розчаклував певний фрагмент дійсності, зняв темне прокляття та заспокоїв мертвих. А буває і навпаки, коли чаклун підкорює собі неспокійні душі, інструменталізує образ їхніх страждань і ставить на службу того чи іншого проекту. Головне – знайти побільший цвинтар, місце великого горя та кровопролиття, з якого черпати сили для створення власної армії зомбі. А тоді за допомогою нечестивих ритуалів та обіцянок влади залучати на свій бік дедалі більше наївних смертних. Сам цвинтар з часом можна розширювати.

Підкорені політичній волі душі давно мертвих людей служать мінливим потребам живих. Можливо, за цим явищем ховається страх смерті, і саме тому воно настільки поширене під час кризи старої віри, у постатеїстичних суспільствах, різних соціальних релігіях – від російського більшовизму до націєкратій. Назвемо це явище некромантією, магією крові. Це могутня, хоч і заборонена для багатьох сучасних жерців, магія. І попри це повсюдно у нашому світі блукають мерці, неупокоєні, у полоні власного образу, редуковані до дегуманізованої пласкої шаблонної абстракції, підкорені політиці моменту чи певній тотальності – державі, партії чи якомусь іншому втіленню «віковічної правди».

То хто ж вони, ці служителі культу, звідки беруться ці некроманти? Буває, що це «чарівники-недоуки», яких спокусила влада. Часто влада приваблює їх як засіб досягнення певного блага, це частина служіння, як вони його розуміють. Адже вони, селянські і міщанські діти, йшли до обителі науки та скитів знання вчитися приносити «реальну користь», щоб бути поважними і шанованими членами суспільства. Бути як той видатний дядько з давнього портрету, тільки кращими. Вони розчаровані – вони бачать диваків, що займаються далекими від практичного життя, як вони його розуміють, академічними вправами. Неофіти почуваються обдуреними – їх майбутній фах пов’язаний не з величчю і владою, а з постійним сумнівом, нерозумінням більшості, самодисципліною. Відправляння ритуалів, описаних вище, може дати їм відчуття, що вони служать своїм парафіянам і приносять «реальну користь» спільноті.

Це лише мала частина некромантів, більшість із них – це учні некромантів. Навіть там, де влада зловісного культу впала давно, де немає портретів та статуй того чи іншого Темного Володаря, традиція живе. Існують школи, університети, де некромантія вважається нормою. Не в останню чергу тому, що вона примітивніша та зрозуміліша за спроби відлюдників-вчених пізнати якийсь фрагмент буття. Ритуали, описані на початку – мертві, що говорять «правильні» речі, ненависть та дегуманізація, влада та сила – це все можна побачити, зрозуміти, сповнитися жахом та полюбити.

Так, такі видовища вражають. Це простіше, на цьому можна навіть заробити. Менше з тим, багато жерців-вчених обирають інший шлях – складніший, менш зрозумілий та позірно менш практичний. Вони зазвичай применшують або заперечують користь, яку приносять, не стають у величну позу, говорячи про мертвих та їхню кров, не заклинають вас іменами жертв та їхнього праху і не вимагають від вас добровільних жертвоприношень. Але коли якийсь нектромант відкриє давній склеп і випустить у світ якусь давню чуму, багато хто з них вийде зі своїх монастирів та лікуватиме людей, навіть коли шансів на одужання буде мало.

Про них я розповім якось іншим разом.

Вперше опубліковано на сайті ZAXID.NET

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.